Спочатку я думав, що то якийсь злодій товчеться в конторі о п’ятій годині ранку, але, зійшовши вниз, побачите там Різенфельда.
— Ви, мабуть, помилилися, — кажу я. — Сьогодні ж вихідний. Навіть біржа не працює. Що ж тоді казати про нас, скромних трударів? Чи, може, десь пожежа? Чи вам треба грошей для «Червоного млина»?
Різенфельд хитає головою.
— Просто дружні відвідини. В мене пересадка по дорозі з Лоне до Ганновера. Щойно приїхав, і треба цілий день чекати. Навіщо в такий час іти до готелю? Кава й у вас є. А що поробляє чарівна дама, яка живе напроти? Вона рано встає?
— Он воно що! — кажу я. — Виходить, вас пригнала сюди пристрасть! Ви ще такі молоді! Поздоровляю вас! Однак вам не пощастило. В неділю її чоловік завжди дома. Він атлет і майстер кидати ножі.
— Чемпіон світу з кидання ножів — я, — незворушно заявляє Різенфельд. — Особливо тоді, коли до кави дають ще й шматок сала і чарку горілки.
— Ходімо нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, гратимете на піаніно.
Різенфельд одмахується,
— Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода і надмогильні пам’ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж, тут стоїть горілка.
— Нагорі в мене є набагато краща.
— Мені досить і такої.
— Гаразд, як хочете, пане Різенфельд!
— Чого ви так кричите? — питає Різенфельд. — Я ж зл цей час не оглух.
— Дуже радий, що бачу вас, пане Різенфельд, — відповідаю я ще голосніше і розкотисто сміюся.
Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюсь збудити Георга і дати йому зрозуміти, що трапилось. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Різенфельд, сам того не знаючи, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратись тільки крізь вікно.
— Гаразд, тоді я принесу вам каву сюди, — кажу я і біжу сходами нагору. Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Георговим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Різенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її по мотузці на том Канта. Потім стукаю Кантом кілька разів у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Георгова голова. Він подає мені знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я даю ііому зрозуміти, що ніяк не спекаюсь Різенфельда. Викинути ж його геть я не можу: надто залежить від нього те, чи матимемо ми свій насущний хліб.
Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Георга — вона ловить її і затягує всередину. Хтозна, коли Різенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Георга ніби хтось зітхає—то з пляшки вибивають пробку. Ромео і Джульєтта на якийсь час урятовані.
Пригощаючи Різенфельда кавою, я зиркаю у вікно і помічаю Генріха Кроля, що крокує подвір'ям. Крім інших своїх цінних якостей, цей комерсант-патріот має ще звичку рано вставати. Він зве це: «Підставляти груди божій природі». Звичайно, «бога» він уявляє собі не лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.
Він браво трясе Різенфельдові руку. Різенфельд далеко не в захваті від зустрічі.
— Не турбуйтесь про мене, — каже він. — Я тільки випю кави і трошки подрімаю, поки треба буде йти.
— Як же так можна! Такий несподіваний і дорогий гість! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок для пана Різенфельда?
— Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері,— відповідаю я. — Здається, що в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана розхлябаність! В кайзерівській Німеччині було інакше.
Генріх кидає на мене сердитий погляд і коротко питає:
— Де Георг?
— Я не ангел-хранитель вашого брата, пане Кроль, — відповідаю я біблійською фразою знову голосно, щоб повідомити Георга про ще одну небезпеку.
— Ви не ангел-хранитель, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.
— Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, задля палкої любові до своєї професії і пошани до володаря Оденвальдських заводів я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, можливо, й помітили, пане Кроль.
— От бачите, — гірко каже Генріх Різенфельдові.— Через це іми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.
— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.
— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.
— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд. Генріх збентежено дивиться на нього.
— А, ви жартуєте, — знехотя каже нарешті він. — Я збуджу Георга.
— Я б цього не робив, — голосно заявляю я.
— Прошу не давати мені порад!
Генріх підходить до дверей. Я не тримаю його. Георг мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.
— Нехай собі спить, — каже Різенфельд. — Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.
Генріх зупиняється.
— Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Різенфельдом? — питаю я. — А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Георг уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.
— Хай мене бог боронить! — бурмоче Різенфельд. — Я краще залишусь тут і посплю.
Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси
— Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу богові.
Різенфельд позіхає.
— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям бога, як камінцями.
— В тім то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки- грати на органі. Ходімо зі мною!
Різенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Георгові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому — можливо, тоді й він піде. Про Генріха я не турбуюсь: Різенфельд якось уже спекається його.
Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо:; і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.
Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.
Я сердито зиркаю на нього й питаю:
— Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?