— Я закінчив цикл «Тигриця», — шепоче він. — Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.
— А що ж ти тут сподіваєшся взнати?
— Все, — відповідає Отто, сяючи від радості.— Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!
— Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькатися з такими новачками, як ти, — кажу я. — Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок — ти надто хирлявий для цього.
Отто кашляє.
— Ти бач! — каже він нарешті.— Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.
— Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.
— Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.
— А, Віллі! — я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють. — Слухай, Отто, — кажу йому. — Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!
Бамбус недовірливо дивиться на мене.
— Я серйозно кажу тобі, ти, недоумкуватий ідеалісте!
Різенфельд знову йде танцювати з Лізою.
— Що з нами робиться, Георгу? — питаю я. — Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?
— І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона вийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.
— Це для Різенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.
— Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?
— Її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.
Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.
— Як ти гадаєш, «Манеж» — добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.
— А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?
— Хіба в них є малюнки про цирк? — питає Отто, щиро зацікавлений.
Я одмахуюсь од нього.
— Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!
Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.
Повертаються Ліза й Різенфельд.
— Я не знаю, що сталося, — каже вона, — але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.
І не встигає Різенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Георг, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.
— Яке ніжне світло, — каже Ізабела. — Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?
Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь гратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.
— Він завжди повертається, — кажу я і обережно додаю — Завжди, Ізабело.
— А ми? Ми теж повертаємося?
Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.
Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.
— Ми теж, — кажу я — Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.
— Ти віриш у це?
— Нам же нічого більше не залишається, як вірити.
Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.
— Бо інакше ми б пропали? — питає вона.
Я здивовано зиркаю на неї.
— Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!
— Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?
Якусь мить я нерішуче мовчу.
— Так, — кажу нарешті,— але тільки там і починається життя, Ізабело.
— Чиє?
— Наше. Там тільки все й починається — мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.
Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.
— Ми теж не залишаємось? Ти і я? — питає Ізабела.
— Так, ми теж не залишаємось, — відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.
— Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?