— Що?
Я стискаю плечима.
— Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.
Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і досить-таки спокійно біжить навздогін. Другий сторож, ніби нічого й не трапилось, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє ворота. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить набагато швидше за сторожа.
— Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? — питаю я сторожа, що залишився біля воріт.
— Повернуться вони обов’язково вдвох.
— Щось не схоже на це.
Сторож стискає плечима.
— Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан Форстгауза випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки, щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне, — сторож підморгує мені.— Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не випускає його з очей. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він проковтнув своє пиво. А чому б і ні? Потім він повертається назад, сумирний, як ягня.
Ізабела не прислухалась до розмови. Тепер вона питає:
— Куди він хоче?
— Напитися пива, — кажу я. — Більше нікуди. Хто ще може мати таку мету!
Ізабела не слухає. Вона тільки не зводить з мене очей.
— Ти теж хочеш утекти?
Я хитаю головою.
— Втікати нема куди, Рудольфе, — каже вона. — І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… — вона замовкає.
— Що за ними, Ізабело? — питаю я.
— Немає нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними немає нічого.
Сторож зачиняє ворота і запалює люльку. До мене долинає міцний запах дешевого тютюну і навіває чарівну картину: просте життя без проблем, із скромною професією, доброю жінкою, слухняними дітьми, чесно прожиті роки і чесна смерть. Все сприймається, як належне: трудовий день, вільний вєчір, ніч, і тебе не мучать ніякі питання. На мить мене охоплює туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Потім я зиркаю на Ізабелу. Вона стоїть, тримаючись руками за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним — ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.
Нарешті Ізабела обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.
— Ходімо, — каже вона, беручи мене за руку.
Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.
— Ти не повинен ніколи залишати мене.
— Я й не залишу тебе ніколи.
— Ніколи, — повторює вона. — Але ніколи таке коротке.
Із срібних кадильниць у служок струмує ладан. Бодендік обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темкі згустки покори; похиливши голови, вони б’ють себе руками в закриті одягом груди, яким ніколи не судилось бути грудьми; горять свічки, і в осяяну золотими променями каплицю сходить бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, іде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте чудо. Ізабели немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніш вона ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому — не хоче більше дивитися на закривавленого.
Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.
В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендік ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, віроломні й непослідовні, як і люди, котрим вони належали. Вони були перебільшеним втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі. Ізабела має рацію: блідий бородатий чоловік з закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя кипіло із свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка — похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендіків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати — це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[8].
Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.
— Що ти робив там, усередині? — неприязно питає вона. — Допомагав приховувати все?
— Я грав.
— Музика теж приховує. Більше, ніж слова.
— Є така музика, що оголює все, — кажу я. — Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.
Ізабела обертається.
— А твоє серце? Воно хіба не барабан?
Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він робить чимало шуму і завдає чимало лиха. Може, я саме через нього недочув солодкого поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого Я життю і не вимагає пояснень, ніби він настирливий кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.
— Послухай моє серце, — каже Ізабела. Вона бере мою руку і притуляє до своїх грудей. — Ти відчуваєш його?
— Відчуваю, Ізабело.
Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.
— А куди діваються сни вдень, Рудольфе? — питає вона.
Я зиркаю на неї.
— Мабуть, сплять, — обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.
Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.
— Як же вони можуть спати? — каже Ізабела. — Адже вони самі живий сон. їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?
— Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.
— А якщо ніч не настає?
— Ніч завжди настає, Ізабело.
— Ти впевнений у цьому?
Я дивлюсь на неї.