— А як діти питають?
— Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись,
— Чого ж вони сердяться?
— Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.
— У тебе теж є щось фальшиве?
— Майже есє.
— А що саме?
— Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.
— Ох, Рудольфе, — каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. — Ніщо не буває фальшиве.
— Ні?
— Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки богові. Але коли він справді бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все — бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений бог. А обмежений бог — то не бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого бога. Бачиш, як просто?
Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.
— Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? — кажу я. — Бо якщо вони є, то немає бога.
Ізабела киває головою.
— Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?
— Навіжені люди, — відповідаю я.
Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.
— Оті! Вони й ув’язнили його там, — шепоче Ізабела. — Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.
— Хто?
— Священики. Вони міцно тримають його.
— То були інші священики, — кажу я. — Дві тисячі років тому. Не ці.
Ізабела прихиляється до мене.
— Вони завжди ті самі, Рудольфе, — шепоче вона біля самого мого вуха. — Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?
— Ні.
Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.
— Тому що він дуже багатий, — шепоче Ізабела, — страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.
Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.
— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я.
Ізабела сміється.
— Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.
Я все ще не зводжу з неї погляду.
— Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.
— Тут чи десь-інде — хіба не все одно? Хай уже туг. Тут, принаймні, хоч їх немає. Вони як комарі. А кому хочеться жити з комарами? — Ізабела нахиляється вперед і пошепки додає:—Тому я й прикидаюсь.
— Ти прикидаєшся?
— Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, інакше еони розіпнуть на хресті. Однак вони дурні. їх можна обдурити.
— Ти й Верніке обдурюєш?
— Хто це?
— Лікар.
— А, той, що хоче одружитись зі мною. Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться. Однак розп’ятого на хресті вони бояться найбільше.
— Хто боїться?
— Всі, хто використовує його і живе з нього. їх безліч Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі — чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!
— Вони справді такі,— погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований. — Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.
— Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.
— Ти так думаєш?
— Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх — він найдобріший.
— Тому вони його й тримають?
Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.
— Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста
— Так, — кажу, — я теж так думаю. Вони б його знсч убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості і любові до ближнього.