Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його кроків видно, що він добре набрався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, але саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється і, як бувалий солдат, спочатку оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, щоб відставний фельдфебель після одного попередження відмовився від своєї звички. Зараз він стоїть напоготові біля надгробка і вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Після цього, як досеідчєний тактик, робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою в ніцшевських вусах прилаштовується і робить своє діло.
— Кнопфе, — приглушено реву я в ринву. — Ти, свиня, знов тут? Хіба я не попередив тебе?
Вираз його обличчя змінюється. Я ніколи не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалось, що вона швидше примружує їх, аби краще бачити; але Кнопф справді витріщив їх, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.
— Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперних військ, — глухо заявляю я. — Цим я позбавляю тебе чину! Переводжу в штрафники, свиня! Кроком руш!
З Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.
— Ні, ні! — гаркає він, шукаючи місця, звідки говорить бог. Це куток між ворітьми і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.
— Віднині забудь про шаблю, картуз з кокардою і нашивки! — шепчу я. — Забудь про парадний мундир! Відтепер ти сапер-штрафник, свиняко!
— Ні! — голосить Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися чину. — Ні! Ні! — шепоче він, здіймаючи руки до неба.
— Застебнись як слід! — наказую я і раптом згадую Ізабелу. Від цієї згадки мене ніби пронизує тисяча голок і серце стискає пекучий біль.
Кнопф застібається.
— Тільки не це! — хрипить він знову, задерши голову до місяця, як вівчарка. — Не це, пане!
Він стоїть, як Лаокоон, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть зараз так, як стояв я сам годину тому, і серце мені знову стискає біль. Несподівано мені стає жаль і Кнопфа й себе. Подобрішавши, я шепчу:
— Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправдатись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лиш для випробування. Якщо ти до кінця вересня мочитимешся, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня — в сержанти, до кінця листопада — у заступники фельдфебеля, а на різдво ти знову станеш фельдфебелем у відставці. Зрозумів?
— Зрозумів, пане… — Кнопф шукає відповідного звертання. Я боюсь, що він вагається між величністю та богом, і вчасно перебиваю його.
— Це моє останнє слово, єфрейторе Кнопф! І не думай, свиня, що ти зможеш після різдва почати все наново! Тоді стане холодно, і ти не знищиш своїх слідів. Мороз збереже їх. І якщо ти ще хоч раз станеш біля обеліска, то одержиш електричний удар і таке запалення простати що тобі ноги покорчаться! А тепер іди геть, ти, купо гною з галунами!
Кнопф блискавично зникає в темних сінях сеого будинку. З контори чути тихий сміх. То Ліза й Георг дивляться на виставу.
— Купа гною з галунами, — хрипко хихотить Ліза.
Хтось із них з гуркотом перевертає стілець, і нарешті двері до Георгових покоїв зачиняються. Різенфельд якось подарував мені пляшку голландського джину, велівши вживати його, коли буде важко на серці. Тепер я витягаю її. На чотиригранній пляшці блищить етикетка: «Фрізький джин, ван П. Бокма, Люварден». Я відкриваю її і наливаю собі велику чарку. Джин міцний, пахучий. Ось хто не буде ображати мене.
Трунар Вільке вражено дивиться на відвідувачку.
— Чому ви не візьмете дві маленькі? — питає він. — Вони коштуватимуть не набагато дорожче.
Жінка хитає головою.
— Вони повинні лежати разом.
— Але ж ви можете поховати їх у одній могилі,— втручаюсь я. — Тоді вони й лежатимуть разом.
— Ні, це не те.
Вільке чухає потилицю.
— Що ви на це скажете? — питає він мене.
Жінка втратила двох дітей. Обоє померли того самого дня. Вона хоче не тільки поставити для них спільний надгробок, але й поховати їх у спільній, — так би мовити, подвійній — домовині. Тому я й привів до контори Вільке.
— Для нас це все просто, — кажу я. — Надгробки з двома написами трапляються дуже часто. Бувають навіть родинні надгробки з шістьма — вісьмома написами.
Жінка киває.
— Саме так я й хочу! Вони повинні лежати разом. Вони завжди були разом.
Вільке виймає з кишені жилета теслярський олівець.
— Це буде якась химерна труна. Надто широка. Майже квадратова — діти ж іще дуже малі. По скільки їм років?
— По чотири з половиною.
Вільке малює олівцем труну.
— Виходить квадратовий ящик, — каже, нарешті, він. — Адже ви не хочете…
— Ні,— перебиває його жінка, — вони повинні лежати разом. Вони близнята.
— Можна й близнятам зробити гарні маленькі домовинки, покриті білим лаком. Форма буде краща. А отака коротка труна на двох здаватиметься незграбною.
— Мені це байдуже, — вперто каже жінка. — У них була колиска на двох, візочок на двох, а тепер має бути й труна на двох. Вони повинні лежати поряд.
Вільке знову малює. Але й тепер виходить тільки квадратовий ящик, хоч Вільке й прикрашає віко завитками плюща. Якби труна була для дорослих, вона б не здавалась такою незграбною. А діти надто малі. Вільке вдається до останнього аргументу.
— Не знаю, чи таке дозволено, — каже він.
— А чому це може бути не дозволено?
— Та якось воно незвичайно.
— А хіба звичайно, щоб двоє дітей помирало того самого дня? — питає жінка.
— Це правда, особливо, коли вони ще й близнята, — Вільке раптом зацікавлюється. — В них і хвороба була та сама?
— Так, — різко відповідає жінка. — Та сама. Вони народились після війни, коли нічого було їсти. Близнята — а в мене й для одного не вистачало молока…
Вільке нахиляється вперед.
— Та сама хвороба! — Очі його спалахують. У ньому прокинулась справжня наукова цікавість. — Кажуть, що з близнятами таке трапляється частіше. По астрології…
— Ну, то як з труною? — питаю я. По жінці видно, що вона не має ніякого бажання вести далі розмову на тему, яка так захопила Вільке.
— Я можу спробувати, — каже трунар. — Але не знаю, чи таке дозволено. Як на вашу думку? — питає він мене.