— А що скаже священик? Діти як охрещені?
Жінка якусь мить вагається, потім каже:
— Один католиком, а другий лютеранином. Ми так домовились. Мій чоловік католик, а я — лютеранка. Тому ми й вирішили поділити близнят.
— Тобто як — одну дитину охрестили католиком, а другу — лютеранином? — перепитує Вільке.
— Еге ж.
— Того самого дня?
— Того самого дня.
Така химерність людської долі викликає у Вільке нову хвилю цікавості.
— Звичайно, в двох різних церквах?
— Звичайно, — нетерпляче кажу я. — Як же інакше? Тепер…
— А як ви їх розрізняли? — перебиває мене Вільке. — Вони ж були схожі одне на одного?
— Схожі,— відповідає жінка. — Як дві краплі води.
— Я так і думав! Як же їх можна розрізнити, особливо малими? Ви могли це? З самого їхнього народження?
Жінка мовчить.
— Тепер це все одно, — кажу я, роблячи Вільке знак кінчати розмову.
Однак Вільке охоплений науковою цікавістю і тому не зважає на почуття.
— Не все одно, — заперечує він. — їх же треба поховати! Одного по-католицькому, а другого — по-лютеранському. Ви знаєте, котрий із них католик?
Жінка мовчить. Вільке ще більше розпалюється.
— Ви думаєте, що зможете влаштувати два похорони водночас? Якщо буде подвійна труна, то мусить бути й одночасний похорон. Тоді треба кликати двох священиків— католика й лютеранина! А вони, напевно, відмовляться! Вони ревнивіші до свого бога, ніж ми до своїх жінок.
— Вільке, це вас зовсім не стосується, — кажу я, наступаючи йому під столом на ногу.
— А близнятам як! — вигукує Вільке, не звертаючи на мене уваги. — Католик буде водночас похований по-лютеранському, а лютеранин — по-католицькому! Ви. уявляєте, яка це буде плутанина! Ні, в подвійній труні їх ховати не можна. Треба робити дві окремі. Тоді кожна релігія матиме свою труну. Священики зможуть стати один до одного спиною і освятити могилу.
Вільке, певно, вважає, що одна релігія — отрута для іншої.
— Аз священиками ви вже домовилися? — питає він.
— Чоловік пішов домовлятися, — відповідає жінка.
— Це справді дуже цікаво…
— То ви зробите подвійну труну? — перебиває його жінка.
— Та зроблю, але кажу ж вам…
— Скільки вона коштуватиме?
Вільке чухає потилицю.
— А коли Бона має бути готова?
— Якнайшвидше.
— Значить, її треба зробити позачергово. Доведеться працювати цілу ніч.
— Скільки вона коштуватиме? — повторює жінка.
— Це я вам скажу, коли вже буде готова труна. Задля науки я дорого не візьму. Але й не прийму її назад, коли вам не дозволять так ховати.
— Дозволять.
Вільке здивовано поглядає на жінку.
— Звідки ви знаєте?
— Коли священики не захочуть освятити могилу, ми поховаємо без них, — рішуче каже вона. — Діти завжди були вкупі і повинні залишитись укупі.
Вільке киває головою
— Отже, домовились. Труну я обов’язково зроблю. Але назад її не прийму.
Жінка витягає з сумочки чорний шкіряний гаманець з нікельованим замочком.
— Візьмете завдаток?
— Та вже так заведено. На дошки.
Жінка очікувально дивиться на нього.
— Мільйон, — трохи зніяковіло каже Вільке.
Жінка відлічує йому згорнуті в кілька разів асигнації.
— Адреса…
— Я піду з вами, — перебиває її Вільке — Візьму мірку. Хочу, щоб вийшла гарна домовина.
Жінка киває головою і переводить погляд на мене.