— Коли хочете. Взагалі їх ставлять через кілька місяців після похорону.
— А зараз не можна?
— Чому ж ні. Але краще почекати. За деякий час могила осяде, і тоді його все одно доведеться переставляти.
— Он як, — каже жінка. Повіки в неї на мить ніби затремтіли. — Все-таки ми хочемо мати надгробок зараз. А не можна… не можна поставити його так, щоб він не осів?
— Для цього довелося б ще до похорону робити спеціальний фундамент під надгробок. Ви згодні на таке?
Жінка киває.
— Нехай на могилі будуть їхні імена. Щоб вони не лежали просто так. Краще, щоб відразу було вибито на пам’ятнику імена.
Вона дає мені номер місця на цвинтарі.
— Я хочу заразом розрахуватися, — каже вона. — Скільки він коштує?
Жінка знову витягає шкіряний гаманець. Трохи зніяковівши, як і Вільке, я називаю ціну.
— Тепер усе рахується мільйонами й мільярдами, — додаю я.
Дивно: інколи з того, як людина складає гроші, можна побачити, чесна й порядна вона чи ні. Жінка розгортає асигнацію за асигнацією і кладе їх на стіл побіч взірців граніту й вапняку.
— Ми відкладали гроші їм на школу, — каже вона. — Тепер їх уже давно не вистачило б на це… а на похорон ще якраз вистачить.
— Про це не може бути й мови! — каже Різенфельд. — Ви взагалі маєте уявлення, скільки коштує чорний шведський граніт? Його привозять із Швеції, юначе, і платять за нього не векселями в німецьких марках, а іноземною валютою! Шведськими кронами! У нас його залишилось лиш кілька брил, для друзів! Останні. Вони серед інших каменів — все одно що блакитні діаманти серед коштовностей. Один я даю вам за вечір з фрау Вацек, але два! Ви збожеволіли? З таким же успіхом я міг би вимагати від Гінденбурга, щоб він став комуністом!
— Чудова думка!
— Отож! Будьте скромні і не намагайтесь витягнути з мене більше, ніж ваш хазяїн. Оскільки ви одночасно й посильний фірми і директор контори, то вам нічого дбати про підвищення.
— Безперечно, нічого. Я роблю це тільки з любові до граніту. Навіть з платонічної любові. Сам я не буду вже його продавати.
— Не будете? — перепитує Різенфельд, наливаючи собі чарку горілки.
— Не буду. Я надумав змінити професію.
— Знову? — Різенфельд ставить своє крісло так, щоб бачити Лізине вікно.
— Цього разу насправді.
— Підете вчителювати?
— Ні,— кажу я. — Стільки наївності в мене вже немає. І самовпевненості теж. Ви часом не знаєте якогось місця? Ви ж скрізь буваєте.
— Якого саме? — байдуже питає Різенфельд.
— Та все одно. Аби десь у великому місті. Хай навіть розсильним у газеті.
— Залишайтесь тут, — каже Різенфельд. — Вам личить ця робота. Мені бракуватиме вас. А чому ви хочете йти?
— Я й сам не можу вам цього пояснити. Коли б міг, то не відчував би, що конче мушу піти звідси.
— Боже мій! — каже Різенфельд. — Вас ще буде тягти сюди.
— Безперечно. Тому я й хочу піти звідси.
Різенфельд раптом здригається, ніби схопився мокрою
рукою за електричний провід. Це Ліза вмикає в своїй кімнаті світло і підходить до вікна. Очевидно, вона не бачить нас у темній конторі і спокійно знімає блузку. Під блузкою на ній немає нічого.
Різенфельд голосно сопе.
— О небо, які груди! Можна поставити на них пляшку пива, і вона не впаде!
— Теж непогана думка! — кажу я.
Очі в Різенфельда палають.
— Фрау Вацек завжди так робить?
— Вона досить-таки безтурботна. Адже її звідси ніхто не може побачити, крім нас, звичайно.
— Чоловіче добрий, — каже Різенфельд, — і ви хочете відмовитись від такого місця? Не будьте ослом.
— Хочу, — кажу я.
Різенфельд, ніби вюртемберзький індієць, крадеться до сікна, тримаючи в одній руці чарку, а в другій — пляшку з горілкою.
Ліза розчісує коси.
— Я колись хотів бути скульптором, — каже Різенфельд, не зводячи погляду з вікна. — Як би зараз це було до речі! От чорт, скільки можна прогавити в житті!
— Ви хотіли б бути скульптором по граніту?
— При чому тут граніт?
— Тому що модель швидше постаріла б, ніж ви зробили б з граніту скульптуру, такий він твердий, — кажу я. — З вашим темпераментом ви могли б працювати хіба що з глиною. Інакше після вас залишились би тільки незакінчені твори.
Різенфельд аж стогне. Ліза скинула спідницю, але відразу ж вимкнула світло і вийшла до іншої кімнати. Хазяїн Оденвальдських заводів ще деякий час стоїть, припавши до вікна, потім обертається.
— Вам легко, — бурчить він. — У вас не сидить демон. А щонайбільше ягня.
— Мерсі,— кажу я. — У вас теж сидить не демон, а цап. Що ви ще скажете?.
— Ви не передасте від мене листа? — питає Різенфельд.