— Те, що цвіте. Воно повне грязюки. Воно тече з каналів.
Ізабела знову тремтить і тулиться до мене.
— Вони заліпили мені очі. Глиною. А потім прокололи голками. Однак я все ж таки не можу не побачити.
— Не побачити чого?
Вона відштовхує мене.
— Вони й тебе підіслали! Я нічого не зраджу! Ти шпигун. Вони підкупили тебе! Якщо я скажу це, вони вб’ють мене.
— Я не шпигун. І чому це вони повинні тебе вбити, якщо ти скажеш мені все? Вони ж могли б зробити це й так, навіть ще швидше. Коли б я знав це, їм довелося б убити й мене. Бо тоді б уже знало двоє.
Ізабела дивиться на мене, міркуючи про те, що я сказав. Я сиджу, затамувавши подих. І відчуваю, що ми стоїмо перед дверима, за якими має бути воля. Те, що Верніке зве волею. Повернення з парку для божевільних до нормальних вулиць, будинків і стосунків. Я не впевнений, що та воля буде набагато кращою, але не можу думати про таке, коли бачу перед собою це замучене створіння.
— Коли ти мені це поясниш, вони залишать тебе в спокої,— кажу я. — А якщо не залишать, то я покличу когось на допомогу. Поліцію, газети. Тоді вони будуть боятися, а не ти, Ізабело.
Вона стискає руки.
— Це ще не все, — каже, нарешті, вона.
— А що ж іще?
Її обличчя в одну мить стає впертим і замкнутим. З нього наче хто стер біль і нерішучість. Рот стає маленький, губи вузькі, підборіддя випнуте. Вона тепер трохи нагадуй худу, злу дівчину-пуританку.
— Облиш це, — каже Ізабела.
Голос у неї теж змінився.
— Добре, облишмо. Мені не треба цього знати.
Я чекаю. Її очі тьмяно поблискують, як мокра черепиця в сутінку. В них ніби скупчилися всі сірі барви вечора. Ізабела дивиться на мене зневажливо й глузливо.
— А хотів би, еге ж? Але тобі не пощастить, шпигуне!
Мене охоплює лють, хоч для цього немає жодних підстав: адже я знаю, що вона хвора й що зміни в свідомості в неї настають блискавично.
— Хай тобі чорт! — сердито кажу я. — Яке мені діло до всього цього!
Я бачу, що її обличчя знову міняється, але швидко виходжу з кімнати, повний незрозумілого хвилювання.
— Ну? — каже Верніке.
— Оце й усе. Навіщо ви послали мене до неї? Їй не стало від цього краще. Я не здатен піклуватись про хворих. Ви ж бачите — замість того, щоб обережно поговорити з нею, я нагримав на неї і втік.
— Це краще, ніж ви думаєте.
Верніке дістає з-за книжок пляшку та дві чарки.
— Коньяк, — каже він, наливаючи чарки. — Хотів би я тільки знати, як вона збагнула, що приїхала мати.
— Її мати тут?
Верніке киває.
— З позавчорашнього дня. Ізабела ще не бачила її. Навіть з вікна.
— Чому ж вона не могла її побачити?
— Для цього їй треба було б висунутись далеко з вікна й так добре бачити, як у стереотрубу. — Верніке дивиться, як переливається в чарці коньяк. — Але часом такі хворі, як вона, відчувають це. А може, вона здогадалась. Я наводив її на таку думку.
— Навіщо? — кажу я. — Адже зараз вона хворіша, ніж будь-коли.
— Ні,— заперечує Верніке.
Я відставляю чарку і переводжу погляд на товсті томи в його бібліотеці.
— Вона така нещасна, що на неї не можна спокійно дивитися.
— Нещасна, але не хворіша.
— Вам треба було залишити її такою, якою вона була влітку. Тоді вона була щаслива, а зараз… це просто жахливо.
— Так, це жахливо, — каже Верніке. — Ніби все, що вона собі уявляє, відбувається насправді.
— Вона сидить там, мов у катівні.
Верніке киває головою.
— Там, за стінами божевільні, думають, що такого вже не існує. А воно ще існує. Тут, де кожен має свою власну катівню в голові.
— Не тільки тут.
— Не тільки, — одразу погоджується Верніке і ковтає коньяку. — Але тут таких багато. Хочете переконатись? Одягайте халат. Скоро почнеться вечірній обхід.
— Не треба. Я ще пам'ятаю те, що бачив останнього разу.
— То було відділення, де й досі бушує війна. А хочете побачити інші?
— Ні. Про них я теж пам’ятаю.
— Ви ж бачили тільки деякі з них.
— З мене вистачить і цих.
— Гаразд, — каже Верніке. — Тоді допивайте коньяк. Облиште свої екскурси в підсвідомість і хваліть життя.