— Тому, що ви живете, невинний пугачу. Для проблеми співчуття ви ще занадто молоді й недосвідчені. Коли ж матимете достатній для цього вік, то помітите, що її не існує.
— Я маю деякий досвід.
Верніке махає рукою
— Не пишайтесь тим, що були на війні! Те, що ви знаєте, не стосується метафізичної проблеми співчуття, а лиш загального ідіотизму людської рас». Велике співчуття починається десь-інде і кінчається теж десь-інде — поза такими скигліями, як ви, і поза такими торговцями розрадою, як Бодендік.
— Ну добре, ви, надлюдино, — кажу я. — Але хіба це дає вам право викликати, коли вам заманеться, у головах тих, що тут сидять, пекло, чистилище чи повільну смерть?
— Право? — повторює Верніке з безмежною зневагою. — Наскільки кращий чесний убивця за такого поборника права, як ви! Що ви знаєте про право, сентиментальний схоластику? Щз менше, ніж про співчуття!
Верніке, посміхаючись, піднімає чарку і спокійно дивиться в темне вікно. Золотаве електричне світло, падаючи на коричневі та строкаті корінці книг, стає ще золотавішим. Воно ніде не здається таким коштовим і символічним, як тут, нагорі, де ніч є водночас і полярною ніччю мозків.
— Ні те, ні інше не передбачено еволюцією світу, — кажу я. — Однак від того мені не легше, і якщо це для вас означає людську неповноцінність, то я б хотів залишитись таким на все життя.
Верніке підводиться, бере з вішалки свого капелюха, одягає його, потім знову знімає і розкланюється переді мною. Після цього вішає капелюха і знову сідає до столу.
— Хай живє добро і краса! — вигукує він. — Саме це я мав на увазі. Ну, а тепер на все добре. Мені пора починати вечірній обхід.
— Ви не можете дати Женев’єві Терговен якогось снотворного? — питаю я.
— Можу, але це її не вилікує.
— Чому ви, принаймні, хоч сьогодні не дасте їй трохи спокою?
— Я дам їй спокій. Дам також і снотворного. — Він підморгує мені.— Сьогодні ви допомогли їй більше, ніж цілий консиліум лікарів. Щиро дякую.
Я недовірливо дивлюсь на нього. Хай йому біс з його дорученнями! Хай йому біс з його коньяком! Хай йому біс з його красномовством!
— Міцного снотворного, — кажу я.
— Найкращого, яке тільки є. Ви коли-небудь були на Сході? У Китаї?
— Як я міг бути в Китаї?
— А я був, — каже Верніке. — До війни. Саме коли там була повідь і голод.
— Так, — кажу я. — Можу собі уявити, що ви тепер скажете, і тому нічого не хочу слухати. Я вже доволі начитався про це. Ви зараз же підете до Женев’єви Терговен? У першу чергу?
— У першу чергу. Дам їй спокій. — Верніке сміється. — А натомість трохи потурбую її матір.
— Чого тобі треба, Отто? — питаю я. — Сьогодні в мене немає бажання вести дискусію про розмір од! Іди до Едуарда!
Ми сидимо в келії поетів. Я прийшов сюди, щоб не думати про Ізабелу, але раптом усе тут здалося мені відразним. Кому потрібна ця базгранина? Світ сходить страхом і кров’ю. Це страшенно банальна думка, я знаю, та, крім того, й фальшива — однак я вже стомився, ловлячи себе на драматизованих банальностях.
— Ну, що таке? — питаю я.
Отто Бамбус дивиться на мене, як сова, що наїлась сколотин.
— Я був там, — з докором каже він. — Ще раз. Спочатку ви силоміць тягли мене туди, а зараз нічого не хочете й знати про це!
— Так завжди буває в житті. Де ж ти був?
— На Банштрассе. В домі розпусти.
— Ну то й що? — питаю я, не дуже прислухаючись до його слів. — Ми були там усі і заплатили за тебе, а ти втік. Що ж нам, пам'ятник тобі за це поставити?
— Я був там ще раз, — каже Отто. — Сам. Та слухай же!
— Коли?
— Після вечора в «Червоному млині».
— Ну і як? — байдуже питаю я. — Ти знову відступив перед фактами життя?
— Ні,— заявляє Отто, — цього разу ні.
— Моє шанування! Це була Залізна Кобила?
Бамбус червоніє.
— Хіба вам не все одно?
— Навіщо ж ти завів про це розмову? — кажу я. — В цьому немає нічого особливого. Майже всі чоловіки на світі сплять з жінками.
— Ти мене не розумієш. Це дало свої наслідки.
— Які наслідки? Я впевнений, що Залізна Кобила не хвора. То лиш здається так, особливо спочатку.
Отто болісно кривиться.
— Та я не про те! Ти ж можеш собі уявити, чому я пішов туди. У мене з обома циклами справа йшла добре, особливо з «Жінкою в багряному», але я думав, що мені треба ще більше натхнення. Хотів закінчити цикл, поки повернуся в село. Тому й пішов на Банштрассе. Цього разу вже насправді. І уяви собі, відтоді як одрізало! Не можу писати! Ні рядка! Наче хтось замовив! А мало ж бути навпаки!
Я сміюсь, хоч мені сьогодні зовсім не до сміху.
— Жахлива творча невдача!
— Добре тобі сміятися, — схвильовано каже Бамбус. — А мені біда! Одинадцять сонетів цілком готові, а на дванадцятім отаке нещастя! Просто нічого не виходить! Немає уяви! Кінець! Що хочеш, те й роби!
— Це прокляття кожного задоволеного бажання, — зауважує Гунгерман, підходячи до нас. Він, очевидно, знає, про що йдеться. — Голодний мріє про їжу, для ситого ж вона відразна.
— Він знову зголодніє, і мрії повернуться, — кажу я.
— У тебе так, а в Отто — ні, заявляє Гунгерман, дуже задоволений. — Ти поверхова нормальна людина, а Отто — глибока натура. Він замінив один комплекс іншим. Не смійся — він, мабуть, пропав як поет. Це, так би мовити, похорон у будинку втіхи.
— Я спустошений, — безнадійно каже Отто. — Спустошений, як ніколи. Я підірвав себе. Де мої мрії? Задоволення бажання — ворог самого бажання. Я повинен був про це знати!