Георг вибухає диким реготом.
— Для Генріха кожен, хто не дотримується надто правих поглядів, — комуніст.
Генріх випинає груди, готуючись до відсічі. Зображення кайзера додало йому сили. Але в цю мить заходить Курт Бах.
— Пане Кроль, — звертається він до Генріха, — ангел має стояти з правого чи з лівого боку від напису: «Тут спочиває бляхар Кварц»?
— Що?
— Ангел на пам ятнику для Кварца.
— Звичайно, з правого, — каже Георг. — Ангели завжди стоять з правого боку.
Генріх із національного пророка знову стає торговцем надмогильними пам’ятниками.
— Я піду з вами, — невдоволено заявляє він і кладе золоту монету на стіл. Курт Бах бачить її і бере в руки.
— От були часи, — мрійливо каже він.
— Значить, для вас теж, — зауважує Георг. — Чим же вони для вас були такі добрі?
— То ж були часи вільного мистецтва! Хліб коштував пфеніги, чарка горілки — п'ять пфенігів, життя було сповнене ідеалів, а якщо ти ще мав у кишені кілька отаких золотих, то міг собі поїхати в обітовану землю Італію, не боячись, що, коли повернешся, вони вже нічого не будуть варті.
Бах цілує орла на монеті, кладе її на стіл і знову стає старший на десять років.
Вони з Генріхом зникають. Виходячи, Генріх вигукує, надаючи своєму розжирілому обличчю загрозливого виразу:
— Ще покотяться голови!
— Що він сказав? — здивовано питаю я Георга. — Це ж улюблена фраза Вацека! Чи, може, ці два ворогуючі родичі по духу побратались?
Георг задумливо дивиться вслід Генріхові.
— Можливо, — каже він. — Але тоді це вже небезпечно.
І знаєш, що найгірше? У вісімнадцятому році Генріх був заповзятим противником війни. А тепер він забув геть усе, що спонукало його до цього, і війна знову стала для нього веселою пригодою, — Георг ховає золоту монету в кишеню жилета. — Все пережите стає пригодою. Аж нудно, коли подумаєш про це! І чим жахливішим воно було, тим привабливішим здається згодом. Судити про те, що таке війна, по-справжньому могли б лиш мертві; тільки вони пережили її до кінця.
Він дивиться на мене.
— Пережили? — кажу я. — Перемерли!
— Вони і ті, хто не забуває про це, — веде він далі.— Але таких мало. Наша проклята пам’ять — як решето. Вона хоче вижити. А вижити можна, тільки про все забувши. — Він одягає капелюха. — Ходімо, побачимо, які часи нагадає золота монета Едуардові Кноблоху.
— Ізабело! — вигукую я, дуже здивований.
Вона сидить на терасі перед корпусом для невиліковних хворих. Від тієї тремтливої, змученої істоти, яку я бачив останнього разу, не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, обличчя спокійне, вона ще ніколи не здавалась мені такою вродливою, як зараз, — хоч, може, це тому, що останнього разу все було навпаки.
Після обіду випав дощ, і тепер сад виблискує росою, Над містом, на тлі чистого, як на середньовічній картині, неба пливуть хмари, і цілі ряди вікон обернулися на дзеркальні галереї. Хоч іще день, Ізабела одягнена у вечірню сукню з дуже м’якої чорної матерії і взута в золоті черевички. На правій руці в неї — смарагдовий браслет, що, певно, коштує більше, ніж уся наша фірма, рахуючи склад, будівлі й прибуток за п’ять наступних років. Вона ще ніколи не одягала його. Сьогодні день коштовностей, думаю я. Спочатку золота монета з Вільгельмом Другим, а тепер — смарагди! Однак браслет так не зворушує мене, як монета.
— Ти чуєш їх? — питає Ізабела. — Вони напились, досхочу напились і тепер глухо гудуть, як мільйони бджіл.
— Хто?
— Дерева й кущі. Хіба ти не чув, як вони вчора кричали, коли було сухо?
— А вони можуть кричати?
— Звичайно. Ти справді їх ніколи не чуєш?
— Ні,— кажу я, дивлячись на браслет, що поблискує, як зелені очі.
Ізабела сміється.
— Ох, Рудольфе, як ти мало чуєш! — ніжно каже вона. — Твої вуха заросли, як самшитові кущі. Крім того, ти зчиняєш такий шум — тому й не чуєш нічого.
— Я зчиняю шум? Як це?
— Не словами. А взагалі — ти зчиняєш страшенний шум, Рудольфе. Часто стаєш просто нестерпний. Зчиняєш більший шум, ніж гортензії, коли вони хочуть пити, а гортензії ж страшні крикуни.
— Що ж у мені шумить?
— Усе. Твої бажання. Твоє серце. Твоє невдоволення. Твоє марнославство. Твоя нерішучість…
— Марнославство? Я марнославний?
— Звичайно, марнославний.
— Анітрохи! — заперечую я, знаючи, що кажу неправду.
Ізабела швидко цілує мене.
— Не стомлюй мене, Рудольфе! Завжди ти чіпляєшся до назв. А тебе ж, власне, теж звати не Рудольф, правда? Як же тебе звати?
— Людвіг, — здивовано кажу я. Це вперше вона питає мене про це.
— Так, Людвіг. Ти ніколи не стомлювався від свого імені?
— Стомлювався. І навіть від самого себе.
Вона киває, ніби це найзвичайніша річ у світі.
— Тоді поміняй його. Чому ти не хочеш бути Рудольфом? Або кимось іншим. Поїдь звідси. У якусь іншу країну. Кожне ім'я — інша країна.
— Мене назвали Людвігом. Що тут уже можна змінити? Всі ж знають, що я Людвіг.
Ізабела, очевидно, не слухає мене.