Я зиркаю на неї, і мене охоплює раптовий страх. Що вона має на увазі?
— Адже все безупинно змінюється, — кажу я.
Ізабела дивиться вниз на місто.
— Я маю на увазі не це, Рудольфе. Я думаю, що є ще й інша зміна. Більша. Така, як смерть. Я гадаю, що це і є смерть. — Ізабела киває головою, не дивлячись на мене. — Все нею пахне, — шепоче вона. — Навіть дерева й туман. Уночі вона капає з неба. Тіні сповнені нею. А в суглобах— втома. Вона прокралась туди. Я вже не хочу йти звідси Рудольфе. З тобою було добре, хоч ти й не розумів мене. Принаймні, ти був біля мене. Інакше я почувала б себе зовсім самотньою.
Я не знаю, що вона має на увазі. Це якась незвичайна мить. Довкола стає дуже тихо, жоден листок не ворухнеться на дереві, тільки Ізабелина рука з довгими пальцями гладить спинку плетеного крісла, і ледь чутно подзенькув браслет із зелених каменів. Призахідне сонце надає її обличчю такого теплого кольору, що сама думка про смерть здається безглуздою, — однак, незважаючи на це, мене охоплює таке почуття, ніби холод справді здіймається хви* лею, як беззвучний страх, ніби може трапитись таке, що Ізабели не стане, коли знову повів вітер. Та ось раптом справді починається вітер, він шумить у кронах дерев, марення зникає, Ізабела випростовується й усміхається.
— Є багато шляхів до смерті,— каже вона. — Бідний Рудольфе! Ти знаєш лиш один. Щасливий Рудольфе! Вставай, ходімо в будинок.
— Я палко кохаю тебе, — кажу я.
Вона сміється ще дужче.
— Зви це, як хочеш. Що таке вітер, і що таке тиша? Вони зовсім різні, і все-таки це те ж саме. Я колись каталася на каруселі на розмальованих конях і в золотих гондолах, оббитих синім оксамитом, котрі не лише крутяться, а й гойдаються вгору і вниз. Тобі не подобаються гондоли, еге ж?
— Ні. Я колись більше любив сидіти на лакованих оленях і левах. Але з тобою я катався б і в гондолі.
Ізабела цілує мене.
— Музика! — тихо скрикує вона. — І вогні каруселі в тумані! Де ділась наша юність, Рудольфе?
— Справді, де? — кажу я, і очі мені, сам не знаю чому, застилають сльози. — А вона в нас була?
— Хтозна!
Ізабела підводиться. Над нами щось зашаруділо в листі. В червоному світлі призахідного сонця я бачу, що якась пташка капнула мені на піджак — з лівого боку, там, де серце. Ізабела помічає це і заходиться сміхом. Я легенько витираю носовичком слід глузливого зяблика.
— Ти моя юність, — кажу я. — Тепер я знаю це. Ти все, що з нею пов’язане. Геть усе. Навіть те, що починаєш розуміти аж тоді, коли втрачаєш його.
А хіба я втрачаю її? Що це я кажу? Хіба я колись мав її? І чому я повинен втрачати її? Тому, що вона це сказала? Чи тому, що зненацька з’явився цей холодний беззвучний страх? Вона ж уже не раз таке говорила, і мене так часто охоплював страх.
— Я кохаю тебе, Ізабело, — кажу я. — Кохаю більше, ніж сам гадав. Моє почуття, як раптовий вітер, про який думаєш, що це тільки грайливий подих, аж поки раптом серце не зігнеться від нього, як верба в бурю. Я кохаю тебе, серце мого серця, єдиний затишку серед всесвітнього неспокою, я кохаю тебе, ту, що чує, як квіти хочуть пити і як час стомлюється, ніби мисливський собака, я кохаю тебе, почуття струмує з мене, як із щойно відчинених воріт, за котрими ховався невідомий сад. Я ще не зовсім розумію своє почуття, я здивований ним і ще трохи соромлюсь гучних слів, однак вони самі зриваються з моїх вуст, ніби хтось невідомий мені говорить замість мене, і не збагну, чи я бездарний мелодраматик, чи моє серце вже не охоплене страхом.
Ізабела раптом зупиняється. Ми стоїмо на тій самій алеї, якою вона колись поверталася до палати гола; однак зараз тут усе зовсім інакше. Алея охоплена червоним вечірнім полум'ям, сповнена непрожитої юності, туги і щастя, котре коливається між плачем і радощами. Це вже не просто алея, обсаджена деревами, це видіння з казкового світла. Дерева, ніби темні віяла, схиляються одне до одного, щоб утримати те світло, в якому ми стоїмо, наче невагомі, просякнуті ним.
— Ти кохаєш мене? — шепоче Ізабела.
— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як у цю мить, котра минає, поки я кажу про неї, і котру я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…
Ізабела дивиться на мене широко розкритими сяючими очима.
— Нарешті ти зрозумів це! — шепоче вона. — Нарешті ти відчув це — щастя без назви, смуток і мрію, і подвійне обличчя! Це райдуга, Рудольфе, і по ній можна йти. Однак той, хто сумнівається, — падає. І тепер ти, нарешті, віриш цьому?
— Так, — бурмочу я і знаю, що вірю цьому і що хвилину тому теж вірив і що вже не зовсім вірю.
В парку ще видно, але кутки вже затягує сірий серпанок, темні плями більшають, повільно підступають ближче до нас, і разом з ними насувається хвороба думок, тільки залічена, але не вилічена. Чудо пролетіло повз мене, зачепило мене, але не змінило: я все ще маю те саме ім’я і знаю, що мушу брести з ним до самої смерті; я не фенікс, мені не судилось відродитися, я пробував злетіти, однак упав назад на землю, на колючий дріт, як засліплена курка.
Ізабела уважно дивиться на мене і втішає:
— Не сумуй.
— Я не можу йти по райдузі, Ізабело, — кажу. — Але дуже хотів би. А хто може?
— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.
— Ніхто? І ти теж ні?
Ізабела хитає головою.
— Ніхто, — повторює вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.
Довкола швидко сутеніє. Колись уже було таке, думаю я, однак не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабелу біля себе і зненацька обнімаю її. Ми цілуємось, як прокляті, як охоплені відчаєм, як ті, що розлучаються назавжди.
— Я все прогавив, — кажу я, ледве переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабело.
— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…
Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди і зупиняємось біля воріт парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом ще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум'ям.
Хвилину ми стоїмо мовчки.
— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець, — каже раптом Ізабела.
Я не відразу розумію її.
Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік залізної огорожі, палає, кипить дика алхімія. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на увазі: що це зарозумілість — хотіти викроїти і виділити із отого кипіння і шумовиння своє коротке існування, вважати свою мізерну свідомість здатною судити про тривалість цього існування, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб’ячої свідомості, яка не хоче гинути, бути поглинута чимось більшим.
— Ізабело, — кажу я, — моє солодке кохання, моє життя! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя, тільки життя, найвищий зліт хвилі до вечірнього неба, до блідих зірок і до себе самої — зліт, що знов і знов виявляється даремним, зліт смертного до безсмертного; однак часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і відмови іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…
Я замовкаю на півслові.
— Я сам не знаю, що говорю, — кажу я нарешті. —і слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі, і хотіти ними передати щось — це все одно, що хотіти кухлями перехопити водограй. Однак ти зрозумієш мене і без слів, це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити; я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватись, чи довго воно триватиме чи ні, і чи я можу його затримати чи ні, чи можу його висловити чи ні…
— Я розумію це, — каже Ізабела.
— Ти розумієш це?
Вона киває головою, счі в неї сяють.
— А я вже боялась за тебе, Рудольфе.
Чого вона могла боятись за мене? Я ж не хворий.
— Боялась? — кажу я. — Чого ж ти боялась?