Я дивлюсь на неї і міцно тримаю за руки.
— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось нещире?
Ізабела хитає головою і намагається звільнити руки.
— Так, це було нещиро! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, пуста балаканина…
— Не знищуй цього, Рудольфе! Навіщо ти те, що прагнеш мати, завжди знищуєш, коли воно в тебе є?
— Так, — кажу я. — Навіщо?
— Це вогонь без диму й попелу. Не знищуй його. Бувай здоров, Рудольфе.
Що це? думаю я. Ми ніби влаштовуємо якусь виставу. Та чи ж до цього нам зараз! А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!
Я міцно тримаю її за руки.
— Ми залишимось разом, — кажу я.
Ізабела киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.
— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливі?
— Так, — каже вона. Потім цілує мене і звільняється в моїх рук. — Бувай здоров, Рудольфе.
— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємось! Завтра я знову прийду.
Ізабела дивиться на мене.
— Ох, Рудольфе, — докірливо мовить вона, ніби знову не може мені щось утовкмачити. — Як же тоді можна помирати, коли не можна прощатися?
— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.
Ми стоїмо біля корпусу, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.
— Ходи сюди, — каже раптом Ізабела.
Якусь мить я вагаюсь. Однак я нізащо в світі не можу сказати їй зараз «ні» і тому йду за нею сходами нагору. Ізабела, не оглядаючись, прямує до своєї кімнати. Я зупиняюсь на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.
— Ходи сюди, Рудольфе!
Я сідаю біля неї, бо не хочу знову розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити і що буде, коли зайде сестра або Верніке.
— Ходи, — каже Ізабела.
Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.
— Нарешті, Рудольфе, — бурмоче вона і, зітхнувши, вмить засинає.
В кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабела і як час од часу хтось тихо бурмоче в сусідній кімнаті.
Раптом Ізабела прокидається. Вона відштовхує мене від себе, і я відчуваю, як тіло її напружується. Вона затамовує подих.
— Це я, — кажу, — Рудольф.
— Хто?
— Я, Рудольф. Я залишився з тобою.
— Ти спав тут?
Голос у неї змінився — став тонкий і здавлений.
— Я був тут, — відповідаю я.
— Іди звідси! — шепоче вона. — Зараз же йди!
Я не знаю, чи вона пізнала мене.
— Де тут вмикач? — питаю я.
— Не треба світла! Не треба! Іди звідси! Іди!
Я підводжусь і навпомацки шукаю двері.
— Не бійся, Ізабело, — кажу я.
Вона ворушиться, ніби хоче натягнути на себе ковдру.
— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — Вона побачить тебе, Ральфе! Швидше!
Я зачиняю за собою двері і спускаюсь сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що Верніке дозволив мені відвідувати Ізабелу.
— Вона спокійна? — питає сестра.
Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до воріт, якими заходять відвідувачі. Що це знову було з нею? думаю я. Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І що вона мала на увазі, говорячи, що мене ніхто не повинен бачити? Я ж уже не раз був увечері в її кімнаті.
Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і мені знову спадають на думку мої гучні слова. Мене охоплює якась нестримна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його вогнями і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю, здоровою неприязню до таємниць і хаосу, як би там його не назвати.
Вночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно і бачу, що це несуть додому фельдфебеля Кнопфа. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:
— Триклятий п'яниця!
Це вдова Конерсман, найбільша плетуха на нашій вулиці. Не маючи чого робити, вона завжди веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.
— Заткніть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.