— І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.
— Я не йду, Ізабело.
Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.
— Одягніть капелюшок, мадемуазель, — каже наглядачка.
Ізабела бере в неї капелюшок, але не одягає його. Вона обертається і, не озираючись, рушає до корпусу.
Почалось це все з того, що якось на початку березня Женев’єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять одразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати чи пояснювати: просто стоять собі й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден з них не слухає, що каже інший. Наприклад, папа Григорій VII, маленький чоловічок з кривими ногами, не вдається до суперечок. Йому не треба нікого переконувати, що він папа. Він Григорій VII і годі. Йому багато клопоту завдає Генріх Лев — адже Каносса недалеко, він про це часом говорить. Його не бентежить те, що за співрозмовника в нього чоловік, який вважає, ніби він скляний, — і кожного просить не штовхнути його, бо в нього вже й так тріщина, — вони говорять кожен про своє, Григорій про короля, що мусить покаятись у самій сорочці, а скляний чоловік про те, що він не може витримувати сонця, бо воно віддзеркалюється в ньому; потім Григорій дає папське благословення, а скляний чоловік знімає на мить носовичок, який оберігає від сонця його прозору голову, і вони прощаються з манірністю минулого століття. Тому я не здивувався, коли Женев’єва підійшла до мене й заговорила; мене тільки вразила її врода, бо тоді вона саме була Ізабелою.
Вона довго розмовляла зі мною. Одягнена вона була в легеньке світле хутряне пальто, котре коштувало щонайменше стільки, як десять або й двадцять надмогильних пам’ятників-хрестів з найкращого шведського граніту, й у вечірню сукню, а взута у золоті черевички. Була одинадцята година ранку, і в місті по той бік муру цей одяг у таку пору здався б неможливим. А тут він лиш хвилював: — ця дівчина наче прилинула сюди на парашуті з якоїсь чужої планети.
Того дня було й сонце, і злива, і вітер, і раптова тиша. Все переплуталось: одну годину стояв березень, потім починався квітень, далі йшло трошки травня і червня. А тут ще звідкись з’явилась Ізабела — звідти, де кінчаються межі, де світло розуму, спотворене, як мерехтливе північне сяйво, повисло на небі, що не знає ні дня, ні ночі,— тільки відблиск самого себе, відблиск відблиску, тьмяне світло потойбічного, світло не обмеженого в часі простору.
Вона збентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, однак це додало мені не волі і не почуття власної вищості, а тільки цинізму й відчаю. Тому я сидів і не зводив з неї погляду, вона ніби ширяла в повітрі, як пушинка, а я через силу спотикався за нею. Крізь те, що вона говорила, часто прозирала якась дивна мудрість; за її словами несподівано відкривалася далечінь, від котрої аж серце завмирало, але не встигав погляд зупинитись на ній, як її вже знову, затягувало туманом, Ізабела була вже десь не там.
Вона поцілувала мене першого ж дня і зробила це так просто, ніби не надавала цьому ніякого значення; однак це не перешкодило мені відчути поцілунок. Я відчув його, він схвилював мене, але моє почуття розбилось, як хвиля об прибережний риф, — я знав, що вона має на увазі зовсім не мене, а когось іншого, якийсь образ своєї фантазії — Рольфа чи Рудольфа, а може, навіть не їх, може, це були тільки ні з чим не пов’язані імена, породжені таємничими підземними джерелами її свідомості.
Відтоді вона з’являлась у парку майже щонеділі, а коли йшов дощ, то приходила до каплиці.
Я мав дозвіл від начальниці після меси вправлятися на органі, коли захочу. В погану погоду я завжди залишався там. Насправді то були не вправи — для цього я надто погано грав; я робив те саме, що на піаніно: фантазував для себе, виливав, як міг, свою душу, свої мрії, свою тугу за невідомим, за майбутнім, за нездійсненним, за самим со|бою. А для цього не треба було особливого вміння. Ізабела часом приходила зі мною в каплицю і слухала мою гру. Вона сиділа внизу в напівмороці, в різнобарвні шибки стукотів дощ, звуки органа линули над її темною головою, — я не знав, про що вона думає, мене охоплював якийсь трохи сентиментальний настрій, але потім раптом за всім цим поставав крик, страх і заціпеніння, поставало питання «чому?». Я все це відчував і відчував також незбагненну самотність людини, коли ми отак сиділи в порожній церкві, заповненій присмерком і звуками органа, сиділи тільки вдвох, наче залишилися самі в цілому світі, з’єднані сутінками, акордами й дощем і, незважаючи на це, навіки чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів — тільки десь на порозі нашого життя тлів сторожовий вогник, який ми бачили і кожне по-своєму розуміли, наче глухонімі сліпці, котрі і розмовляли, й чули, й бачили і тому були ще набагато нещаснішими та безпораднішими. Що змусило її прийти до мене? Я не знав цього і ніколи не знатиму — причина похована у її свідомості, як людина в камінні під час гірського зсуву, — але я також не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки з нею так хвилюють мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли говорить зі мною, і все-таки це викликало в мене поривання до чогось незнаного, бентежило мене, робило інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.
До мене підходить маленька сестра:
— З вами хоче поговорити начальниця.
Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Либонь, котрась із сестер підглядала за нами, і начальниця хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабели корисно бути в товаристві.
Начальниця приймає мене в своїй вітальні. Тут пахне воском од підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Начальниця, худорлява енергійна жінка, зустрічає мене ласкаво: вона вважає мене бездоганним католиком, що любить бога і вірить у церкву.
— Скоро травень, — каже вона, дивлячись мені просто у вічі.
— Так, — відповідаю я і переводжу погляд на білі, як вишневий цвіт, гардини та чисту блискучу підлогу.
— Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі відправи.
Я мовчу, але в мене відлягає від серця.
— В міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть відправи, — пояснює начальниця.
Я киваю головою. Я знаю ці відправи. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я туди ніколи не ходжу, але пам’ятаю це ще з довоєнного часу. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами — дуже хвилюючі, таємничі й невинні. Однак я не маю особливого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.
— Ми хотіли б принаймні хоч щонеділі мати увечері відправу, — каже начальниця, — я маю на увазі святкову відправу з органною музикою і «Te deum». Звичайно, в нас і так будуть щовечора відправи для сестер.
Я обмірковую пропозицію. У неділю ввечері в місті нудно, а відправа триває не більше години.
— Платити ми зможемо небагато, — пояснює начальниця. — Стільки, як за месу. Для теперішніх часів це мало, правда?
— Так, дуже мало, — відповідаю я. — У нас же там інфляція.
— Я знаю. — Вона нерішуче дивиться на мене. — В церковному розпорядку, на жаль, цього не передбачено. Церква думає століттями. Доводиться з цим миритися. Зрештою, ми робимо це для бога, а не для грошей. Хіба не так?
— Можна робити це і для бога й для грошей, — заперечую я. — Так було б найкраще.
Вона зітхає.
— Ми зв’язані ухвалами церковних властей. А вони виносять їх раз на рік, не частіше.
— А щодо утримання священиків, соборного капітула і пана єпіскопа — теж раз на рік? — питаю я.
— Цього я не знаю, — каже начальниця, трохи почервонівши. — Але гадаю, що так.
Я вже надумав, як мені бути.
— Сьогодні ввечері я не маю часу, — заявляю я. — У нас важлива ділова нарада.
— Сьогодні ж ще квітень. А от наступної неділі… або, якщо ви не можете в неділю, то хоч би десь серед тижня… Так би хотілось інколи послухати справжню травневу відправу. Мати божа винагородить вас.
— Безперечно. От тільки, як бути з вечерею. Дуже незручний час. Після відправи вже пізно, а перед нею ніколи.
— О, щодо вечері, то ви, звичайно, можете їсти в нас, якщо хочете. Його преподобіє теж завжди їсть тут. Можливо, це для вас вихід.
Це справді вихід — саме те, чого я хотів. Їжа тут майже така, як і в Едуарда, а коли я вечерятиму з священиком, то до столу обов’язково подаватимуть ще й пляшку вина. Оскільки ж Едуард у неділю по абонементах не годує, то це навіть чудовий вихід.
— Добре, — кажу. — Я спробую. Про гроші більше не будемо говорити.
Начальниця полегшено зітхає.
— Бог винагородить вас.
Я повертаюся в парк. На доріжках уже нікого немає.
Я ще трохи чекаю на жовте вітрило з шантунського шовку, але тут годинник б’є дванадцяту. Я знаю, що тепер для Ізабели час спати, потім прийде лікар, і до четвертої години мені тут робити нічого. Я виходжу крізь ворота і спускаюсь з пагорка. Внизу лежить місто з зеленкуватими баштами і димарями, з яких валує дим. Обабіч каштанової алеї простягаються поля, на яких протягом тижня працюють тихі божевільні. Лікарня частково громадська, а частково платна. Платним пацієнтам, звичайно, працювати не ' доводиться. За полями починається ліс з струмочками, ставками і галявинами. Там я хлопцем ловив рибу, ящірок і метеликів. Відтоді минуло всього десять років, а здається, що то було зовсім інше життя, безповоротно втрачений час, коли все спокійно собі існувало, органічно розвивалося і від самого дитинства складало якусь гармонію. Війна все змінила: з 1914 року ми живемо уривками; ці уривки не пов’язані між собою, і ми не можемо їх зліпити докупи. Тому не важко зрозуміти Ізабелу з її різними світами. їй, може, навіть краще, ніж нам: коли вона живе в одному світі, то забуває про інші. А в нас усе йде впереміж: дитинство, перерване війною, пора голоду, пора, коли нас дурили, пора окопів і жадоби до житгя — від кожної щось залишилось і не дає спокою. Від усього цього не можна так просто відвернутись. Воно знову й знову виринає в пам’яті і ятрить душу: небо дитинства і пізнання вбивства, втрачена юність і цинізм завчасного досвіду.
Ми сидимо в конторі й чекаємо на Різенфельда. На вечерю ми взяли собі горохового супу, такого густого, що ополоник стояв у ньому, потім їли ще м ясо, виварене в супі: свинячі ніжки та вуха і по шматку жирної грудинки. Жир нам потрібний, щоб захистити свої шлунки від дії алкоголю — сьогодні ми нізащо не повинні сп’яніти швидше за Різенфельда. Тому стара фрау Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й дала на десерт порцію жирного голландського сиру. Майбутнє фірми поставлено на карту. Ми мусимо вирвати у Різенфельда партію граніту, навіть якщо б довелося за це стати перед ним на коліна. Мармур, черепашковий вапняк і пісковик у нас ще є, але граніту — прикраси трауру — нам конче не вистачає.
Генріха Кроля усунено з шляху. Цю послугу зробив нам трунар Вільке. Ми дали йому дві пляшки горілки, і він запросив Генріха перед вечерею на партію ската і на чарку. Генріх спіймався на гачок; він не може встояти, коли йому пропонують щось задарма, і п’є тоді, доки зможе; крім того, як кожний щирий німець, вш вважає себе за дуже стійкого гуляку. Насправді ж він багато не може витримати і раптово п’яніє. Кілька хвилин тому він ще ладен був сам один вигнати з рейхстагу соціал-демократичну партію, а зараз уже хропе собі, роззявивши рота. Його тепер не збудити навіть командою: «Встати! Кроком руш!», та ще ми влаштували так, що він напився на голодний шлунок. Він сумирно спить у майстерні Вільке в дубовій труні, вистеленій м'якими стружками. Ми не перенесли його в ліжко, боячись, щоб він часом не прокинувся. Вільке тепер сидить унизу в майстерні нашого скульптора Курта Баха і грає в доміно— цю гру вони обидва люблять, тому що за нею можна думати про що завгодно. Тут же вони випивають пляшку з чверткою горілки, яка залишилась після поразки Генріха і яку Вільке зажадав як гонорар.
Партію граніту, яку ми хочемо вирвати в Різенфельда, ми, звичайно, не можемо оплатити наперед. У нас ніколи немає зразу стільки грошей, а тримати їх для цього в банку — безглуздя: вони розтанули б, як сніг у червні. Тому ми хочемо дати Різенфельдові вексель строком на три місяці. Іншими словами, ми хочемо купити граніт майже задарма.
Звичайно, Різенфельд на цьому не матиме збитку. Ця акула в морі людських сліз заробить тут, як кожний чесний ділок. Для цього йому треба тільки того ж дня, коли він отримає в нас вексель, віддати його в наш або в свій банк і попросити дисконтувати. Банк тоді визначить, що Різенфельд і ми в змозі сплатити зазначену суму, вирахує з нас кілька процентів за дисконтування й оплатить вексель. Ми відразу ж повернемо Різенфельдові гроші за дисконтування. Таким чином він одержить готівкою за всю партію, так, наче ми йому заплатили наперед. Але банк теж нічого не втратить. Він одразу передасть вексель у державний банк, і там йому так само заплатять за нього, як він заплатив перед цим Різенфельдові. І тільки в державному банку вексель залишиться лежати, поки не скінчиться строк і його не пред'являть до викупу. Можна уявити, чого він тоді ще буде вартий.
Все це стало нам відомо лише 1922 року. До того часу ми працювали так, як Генріх Кроль, і ледве не збанкрутували. Коли ми розпродали майже весь свій запас і, на свій великий подив, тільки за це й придбали нічого не вартий поточний рахунок у банку та кілька чемоданів асигнацій, які не годились навіть, щоб обклеїти ними кімнату, то спочатку спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція невтомно випереджала нас. Надто пізно ми одержували за пам’ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найкращий продаж завдавав збитку. І лише коли ми почали розраховуватись векселями, становище змінилось. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні можемо жити. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банку, звичайно, доводиться друкувати все. нові незабезпечені золотом асигнації, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певно, теж на руку: у такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. Хто від цього гине, це люди, які не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, котрим тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на зарплату, якої не вистачає вже навіть, щоб купити пару нових черевиків. А наживаються на цьому спекулянти, вексельні королі, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все, що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові спекулянти, які набувають величезну кількість акцій і збільшують своє багатство, їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесних прибутків і порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лиш той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.
Різенфельд в останню мить навчив нас усього цього ї зробив маленькими нахлібниками великого банкрутства. Він прийняв від нас перший вексель строком на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли заплатити суми, зазначеної у векселі, Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні.