Фрау Кнопф вручає мені й лікареві по пляшці.
Лікар зиркає на мене.
— Що одному горе, то іншому радість, — каже він і прощається з нами.
Фрау Кнопф зачиняє двері. На подвір'ї залишаємось тільки я, Ліза й Георг.
— Лікар теж вважає, що він помре? — питає Ліза.
Георг киває. В темряві його пурпурова піжама здається
чорною. Ліза щулиться від холоду, але не йде додому.
— Ну, бувайте, — кажу я і залишаю їх самих.
Згори я бачу вдову Конерсман, що, ніби тінь, стовбичить біля свого будинку. Вона все ще чигає на Брюгемана. За хвилину я чую, як унизу хтось тихо причиняє двері. Я дивлюсь у темряву і думаю про Кнопфа. Потім згадую Ізабелу. Вже зовсім сонний, я помічаю, що вдова Конерсман перетинає вулицю. Вона, певно, думає, що Брюгеман сховався, і шукає його з ліхтариком на нашому подвір'ї. На підвіконні в мене й досі лежить стара ринва, якою я колись лякав Кнопфа. Тепер я вже майже жалкую, що робив це, однак, побачивши, як по подвір'ю кружляє пучок світла, не витримую. Я обережно нахиляюсь до ринви.
— Хто тут турбує мене? — глухо кажу я й зітхаю.
Вдова Конерсман зупиняється, як укопана. Потім тремтливий промінь починає швидко кружляти по подвір'ю й по надгробках.
— Хай змилосердиться господь і над твоєю душею! — видихаю я.
Я б залюбки поговорив з нею так, як Брюгеман, однак стримуюсь, бо на те, що я їй зараз сказав, вдова Конерсман не зможе нікому поскаржитись, якщо й збагне, в чім справа.
Однак вона нічого не може збагнути. Вона крадеться по-під стіною на вулицю і там уже чимдуж мчить до своїх дверей. Я ще чую, як вона гикає з переляку. Потім знову став тихо.
Я обережно випроваджую колишнього листоношу Рота— низенького чоловічка, який під час війни розносив у нашому кварталі листи. Рот був людиною вразливою і брав дуже близько до серця те, що йому тоді часто доводилося бути вісником нещастя. Поки був мир, люди завжди зустрічали його радісно, коли він приносив пошту; та ось почалася війна, і його поява стала викликати в людей страх. Рот приносив повістки тим, кого брали в армію, і конверти з страшним повідомленням: «Загинув на полі бою». Що далі тривала війна, то частіше Рот приносив їх, і його поява викликала горе, прокльони та сльози. А коли йому якось довелося доставити страшний конверт самому собі, а через тиждень ще один, листоноша не витримав і збожеволів. У нього було тихе божевілля, і поштовому управлінню довелось виплачувати йому пенсію. Отже, в роки інфляції Рот, як і багато інших, був приречений на голодну смерть, бо пенсії завжди підвищували надто пізно.
Якісь знайомі стали піклуватися про самітного старого, й через кілька років Рот знову почав виходити на вулицю, хоч так і залишився божевільним. Рот думає, що він і досі листоноша, і ходить вулицями в своїй старій форменій кепці, розносячи людям вісті. Але після всіх тих страшних повідомлень він вирішив приносити тільки добрі вісті. Рот, де лиш може, збирає старі конверти й листівки і видає їх потім за листи з російських таборів військовополонених. Усі, кого вважали померлими, виявились живими, каже він, вручаючи такого листа. Вони не вбиті. І скоро повернуться додому.
Я розглядаю листівку, яку він щойно тицьнув мені в руку. Це якесь допотопне друковане запрошення взяти участь у прусській багаторозрядній лотереї. Зараз, у часи інфляції, таке запрошення здається безглуздим жартом. Рот, певно, десь знайшов його на смітнику. Запрошення адресоване якомусь різникові Заку, котрий давно вже помер.
— Щиро дякую, — кажу я. — Ви принесли мені велику радість.
Рот киває.
— Тепер вони вже скоро повернуться з Росії, наші солдати.
— Авжеж.
— Усі повернуться. Звичайно, треба трохи почекати. Адже Росія така велика.
— Ваші сини, сподіваюсь, теж повернуться.
— Так, мої теж. Я вже одержав повідомлення.
— Ще раз щиро дякую, — кажу я.
Рот посміхається, не дивлячись на мене, і йде далі.
Спочатку поштове управління намагалось перешкодити його мандрам і навіть вимагало, щоб старого знову замкнули в божевільню, однак ті, хто знав Рота, були проти цього, і старого врешті залишили в спокої. Правда, в одній пивниці, де збираються члени правих партій, кільком постійним відвідувачам спала на думку блискуча ідея — посилати через Рота своїм політичним противникам листи з непристойними словами, а самітним жінкам — з різними натяками. їм це здавалось надзвичайно дотепним. Генріх Кроль теж бачив у цьому прояв соковитого народного гумору. В пивниці, серед своїх однодумців, Генріх був зовсім іншою людиною, ніж з нами, там його вважали навіть дотепним.
Рот, звичайно, давно вже забув, у яких сім'ях були вбиті на війні. Він роздавав листівки будь-кому, і коли навіть за ним ішов хтось із патріотів пивної бочки й стежив, щоб образливий лист потрапив за адресою, показуючи Ротові квартиру й потім ховаючись, все одно часом бували помилки, і Рот переплутав кілька листів. Так лист, адресований Лізі, потрапив до вікарія Бодендіка. В ньому їй пропонували прийти о першій годині ночі в кущі за церквою божої матері за винагороду в десять мільйонів марок. Бодендік вистежив тих, що чекали на Лізу, як індійців, і, несподівано з'явившись перед ними, двох стукнув лобами, а третьому, котрий хотів накивати п’ятами, так дав у зад, що той аж полетів у повітря і ледве втік. Тільки після цього Бодендік, котрий умів майстерно сповідати грішників, почав випитувати своїх полонених, частуючи їх добрячими ляпасами. Відчуваючи на собі його велетенську селянську лапу, ті заговорили досить швидко, а тому, що обидва були католиками, Бодендік вияснив їхні прізвища і наказав, щоб вони або завтра ж прийшли до нього сповідатися, або він заявить про все в поліцію. Ті, звичайно, вибрали сповідь. Бодендік дав їм ego te absolvo, але вчинив з ними так, як колись зі мною соборний пастор: в спокуту велів їм цілий тиждень нічого не пити, а потім знову прийти на сповідь. Оскільки ті боялися, що їх відлучать від церкви, то через тиждень прийшли до Бодендіка, а він безжально й суворо наказав їм щотижня сповідатися і перестати пити. Таким чином він зробив з них взірцевих, тверезих християн, хоч вони зубами скреготіли від люті.
Бодендік так ніколи й не дізнався, що третім був майор Волькенштейн і що йому після вікарієвого стусана довелось пройти курс лікування простати, внаслідок чого він став ще войовничішим і кінець кінцем перейшов до нацистів.
Двері в будинку Кнопфа відчинені навстіж. Звідти долинає стукіт швацьких машинок. Вранці привезли сувій чорної матерії, і тепер маги з дочками шиють собі траурні сукні. Фельдфебель ще не помер, однак лікар заявив, що це справа кількох годин, щонайбільше кількох днів. Стан у Кнопфа безнадійний. Репутації сім’ї було б завдано великої шкоди, якби жінки зустріли його смерть у світлих сукнях, тому вони так поспішають. У ту мить, коли Кнопф спустить дух, жінка й дочки будуть при повній зброї: у чорних сукнях, чорних непрозорих панчохах і навіть у чорних капелюшках, а фрау Кнопф натягне ще й чорну вуаль. Вимоги міщанської благопристойності буде задоволено.
Лиса Георгова голова, ніби головка сиру, пропливає повз саме підвіконня. З ним іде Плаксивий Оскар.
— Який курс долара? — питаю я, коли вони з’являються в конторі.
— Сьогодні о дванадцятій годині — рівно мільярд, — відповідає Георг. — Якщо хочете, можна відсвяткувати ювілей.
— Можна. А коли ми збанкрутуємо?
— Коли все розпродаємо. Що ви питимете, пане Фукс?
— Що є. Шкода, що у Верденбрюці немає російської горілки.
— Російської горілки? Ви були під час війни в Росії?
— Ще б пак! Навіть служив комендантом кладовища. Чудові були часи!
Ми вражено дивимось на Оскара.
— Чудові часи? — повторюю я. — І це кажете ви, такий чутливий, що можете навіть за потребою плакати?
— Так, чудові часи! — рішуче заявляє Плаксивий Оскар і нюхає хлібну горілку, ніби боїться, що ми хочемо його отруїти. — Їж, скільки влізе, пий, що хочеш, від фронту далеко — чого ще треба? А до смерті людина звикає, як до заразної хвороби.
Він церемонно пробує горілку. Ми трохи спантеличені глибиною його філософії.
— Є люди, котрі звикають до смерті, як до четвертого партнера у грі в скат, — кажу я. — Як от грабар Ліберман. Для нього це все одно, що вирощувати сад на цвинтарі. Але такий художник, як ви!
Оскар поблажливо посміхається.
— Ну, це ж зовсім не те! Ліберманові не вистачає справжнього метафізичного чуття до одвічної правди мудрих слів: «Умри і відродись».
Ми з Георгом збентежено перезираємось. Може, Плаксивий Оскар — невдалий поет?
— І давно це у вас? — питаю я. — Оце «умри і відродись»?
— Та так собі. Принаймні підсвідомо уже давно. А хіба у вас, панове, немає такого чуття?
— У нас воно з'являється лиш інколи, — відповідаю я. — Здебільшого перед тим, як сідаємо їсти.