— Що позичити? — питає Георг. — Надгробки? Чи квіти?
— Та з квітами й надгробками було все гаразд. Чисто по-армійському, розумієте? Ні, позичити трупів.
— Трупів?
— Авжеж трупів! Ясна річ, не самих трупів, а того, чим вони були колись. Рядових, звичайно, на кожному кладовищі було скільки завгодно, єфрейторів, унтер-офіцерів, фельдфебелів і лейтенантів теж, а от з вищими чинами виникли труднощі. Мій колега з сусіднього кладовища мав, наприклад, трьох майорів, а я не мав жодного. Зате в мене було два підполковники й один полковник. От я й виміняв у нього за одного підполковника двох майорів. І ще й одержав жирну гуску на додачу — так соромно здавалось моєму колезі не мати жодного підполковника. Він просто не уявляв собі, як погляне у вічі його величності, коли в нього не буде жодного підполковника.
Георг закриває обличчя рукою.
— Мені навіть зараз страшно подумати про це.
Оскар киває і запалює сигару.
— Все це ще дрібниці, порівнюючи з третім кладовищем, — неквапливо веде він далі.— Там взагалі не було нічого путнього. Лейтенантів, звичайно, безліч, але хоч би один майорі Комендант був у відчаї. Я ж мав багатий вибір і врешті поміняв одного з майорів, одержаних за підполковника, на двох капітанів і одного кадрового фельдфебеля, звичайно, більше з люб’язності. Капітанів я мав і своїх досить, тільки кадрові фельдфебелі траплялися рідко. Ви ж знаєте, ці свині завжди тримаються якнайдалі від передової і майже ніколи не йдуть під кулі, тому вони й ставляться до солдатів, як шкуродери… Отже, я взяв собі цих трьох, бажаючи зробити ласку своєму колезі, до того ж мені було приємно мати кадрового бовдура, який уже більше не міг горлати на своїх підлеглих.
— А генерала у вас не було? — питаю я.
Оскар махає рукою.
— Що вигадали! Убитий генерал — така сама дивина, як… — він шукає, з чим би порівняти. — Ви колекціонуєте жуків?
— Ні,— відповідаємо ми з Георгом в один голос.
— Шкода, — зауважує Оскар. — Так от, це така ж дивина, як величезний жук-рогач— Lucanus cervus, або, якщо ви збираєте метеликів, — як Мертва голова. Якби вбивали генералів, то хіба тоді могли б бути війни? Навіть мій полковник і той не був убитий на фронті, а помер від паралічу серця. Але цей полковник… — Плаксивий Оскар раптом посміхається. Ця посмішка справляє дивне враження: річ у тому, що від частого плачу його обличчя геть укрилось зморшками і стало як у лягавого собаки, навіть таке саме сумовито-урочисте. — Бачите, третьому комендантові, звичайно, треба було мати ще й старшого офіцера. Він пропонував мені за нього все, що завгодно. Однак у мене був повний комплект, я навіть мав кадрового бовдура, якому одвів чудову могилу, на видному місці. Кінець кінцем я погодився на обмін — за тридцять шість пляшок чудової російської горілки. Правда, довелось віддати за них полковника, а не підполковника. Але ж тридцять шість пляшок! Тому, панове, я й досі більше люблю російську горілку. Однак тут її, звичайно, ніде не роздобудеш.
Замість неї Оскар погоджується випити ще чарку хлібної горілки.
— Навіщо ви стільки морочилися з тими трупами? — питає Георг. — Це ж треба було їх усіх викопувати та переносити. Поставили б краще кілька хрестів з вигаданими прізвищами й чинами і годі! Так ви могли б навіть мати генерал-лейтенанта.
Оскар шокований.
— Що ви, пане Кроль! — каже він з лагідним докором. — Це ж була б підробка. А може, навіть наруга над мертвими…
— Наруга була б тільки тоді, якби ви мертвого майора видали, скажімо, за капітана, — зауважую я. — А коли б ви на якийсь там день видали солдата за генерала, нічого б не було.
— Або поставили б хрести на порожніх могилах, — додає Георг. — Тоді про наругу не могло б бути й мови.
— Все одно це була б підробка, і її могли б виявити, — заперечує Оскар. — Скажімо, ляпнули б щось грабарі. Що тоді? Та й до того ж — підроблений генерал? — Він аж здригається. — Його величність, безперечно, знав усіх своїх генералів.
Ми не уточнюємо цього питання. Оскар теж.
— І знаєте, що було найсмішніше? — питає він.
Ми мовчимо. Його запитання явно риторичне і не потребує відповіді.
— За день до відвідин стало відомо, що його величність взагалі не приїде. А ми посадили ціле море примул і нарцисів.
— А покійників ви повернули назад один одному? —
— Це було б надто багато роботи. Та й у паперах уже все було поміняно. І родичам послали повідомлення про те, що покійників перенесено. Таке траплялося часто. Попаде кладовище в зону вогню, і починай усе спочатку. Лиш комендант, котрий виміняв за горілку полковника, не тямив себе з люті. Він навіть пробував вдертися до мене із своїм шофером, щоб забрати назад ящики з горілкою. Але я їх добре сховав. У порожній могилі.— Оскар позіхає.— Так, чудові були часи! Я тоді відав кількома тисячами могил. А сьогодні,— він витягає з кишені папірець, — двома надгробками з мармуровими плитами, і це, на жаль, усе, пане Кроль.
Смеркає. Я йду парком божевільні. Ізабела сьогодні вперше після довгої перерви слухала відправу. Я шукаю її, але ніяк не можу знайти. Натомість зустрічаю Бодендіка. Він пахне ладаном і тютюном.
— Ви хто зараз? — питає він. — Атеїст, буддист, скептик чи, може, знову стоїте на шляху до бога?
— Кожен завжди стоїть на шляху до бога, — відповідаю я, втомлений цими словесними сутичками. — Все залежить від того, як це розуміти.
— Браво, — каже Бодендік. — Між іншим, вас шукає Верніке. Чому, власне, ви так завзято боретесь з такою простою річчю, як віра?
— Тому, що на небі радіші одному скептикові, що бореться з вірою, ніж дев'яносто дев'ятьом вікаріям, котрі з дитинства співають «Осанну», — відповідаю я.
Бодендік посміхається. Я не хочу сперечатися з ним, бо пам'ятаю його вчинок у кущах за церквою.
— Коли я побачу вас на сповіді? — питає він.
— Як тих двох грішників із церкви божої матері?
Він здивовано зиркає на мене.
— Он як, ви знаєте про це? Ні, не так. Ви прийдете самі! Тільки не зволікайте.
Я нічого не відповідаю йому. Ми щиро прощаємось, і я рушаю до Верніке. З дерев, ніби кажани, злітає листя.
Пахне землею й осінню. «Де поділося літо? — думаю я. — Промайнуло в одну мить!»
Верніке відсуває вбік купу паперів.
— Ви бачили фрейлейн Терговен? — питає він.
— Тільки в церкві.
Він киває.
— Поки що вам не треба наглядати за нею.
— Чудово, — кажу я. — Будуть ще якісь накази?
— Не вдавайте з тебе наївного. Ніякі це не накази. Я роблю те, що вважаю за потрібне для своїх хворих. — Він пильно приглядається до мене. — А ви часом не закохані?
— Закоханий? У кого?
— У фрейлейн Терговен. У кого ж іще? Вона таки гарненька. От чорт, я навіть не подумав раніше про таку можливість.
— Я теж. Про яку можливість?
— Ну тоді все гаразд. — Він регоче. — До того ж вам би це не зашкодило.