— Пане Кнопф, — каже Георг. — Коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б отут і не торгувалися б з вами.
— Цілком можливо, що через місяць він коштуватиме трильйон, — заявляю я.
Кнопф прикидає в думці.
— Я залишаю камінь собі,— буркає він нарешті.— Шкода, що я вже заплатив за нього.
— Ми завжди можемо відкупити його.
— От чого захотіли! Без зиску я його не продам. Залишаю собі і буду ним спекулювати. Поставте його в доброму місці,— Кнопф занепокоєно виглядає у вікно. — Мабуть, буде дощ.
— Надгробки не бояться дощу.
— Що ви мелете! Тоді вони втрачають вигляд нових. Я вимагаю, щоб мій ви поставили під дах. На солому.
— Чом би вам не поставити його собі в квартиру? — питає Георг. — Взимку він був би захищений від холоду.
— Ви збожеволіли?
— Анітрохи. Є багато поважних людей, які навіть домовини тримають у квартирах. Переважно святі і жителі Південної Італії. Чимало людей цілими роками використовують їх, як ліжко. Он Вільке завжди спить у труні велетня, коли напивається так, що не може дійти додому.
— Нічого не вийде, — вирішує Кнопф. — Баби не дадуть! Камінь залишиться тут! І щоб не було йому ніякої шкоди! Ви відповідаєте. Застрахуйте його! На свій кошт!
Мені вже набридає цей фельдфебельський тон.
— А що, якби ви кожного ранку влаштовували огляд своєму надгробкові? — питаю я. — Чи він добре відполірований, чи рівняється на свого сусіда, чи добре втягує цоколь, чи кущі навколо нього стоять струнко. І, коли б ви наполягли на тому, Генріх Кроль міг би щоранку рапортувати вам у військовій формі про те, що надгробок готовий до огляду. Це б для нього була справжня втіха.
Кнопф похмуро дивиться на мене.
— На світі все б мало кращий вигляд, якби було більше справжньої військової дисципліни, — відповідає він і голосно відригує. В конторі поширюється запах горілки з гуральні Ротша. Фельдфебель, мабуть, кілька днів нічого не їв. Він відригує ще раз, уже тихіше й мелодійніше, пронизує нас безжальним поглядом кадрового фельдфебеля у відставці, обертається, ледве не впавши, але все-таки втримується на ногах і вже впевнено перетинає подвір’я, виходить на вулицю і завертає ліворуч — до найближчої пивниці. В кишені в нього останні мільярди, які ще були в сім'ї.
Герда стоїть біля плитки і готує зрази з капусти. Вона зовсім роздягнена, тільки на ногах у неї зелені розтоптані пантофлі і через плече перекинутий червоний кухонний рушник. Пахне капустою, жиром, пудрою і парфумами, за вікном тріпоче червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубили очима осінь.
— Чудово, що ти ще раз зайшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда порається далі, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж — відповідає вона. — А тебе цікавить це?
Вона обертається й зиркає на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — Куди ти переходиш?
— До готелю «Валгала».
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає зрази.
— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.
Я дивлюсь на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — однак я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У «Червоному млині» ти теж не будеш більше виступати? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в «Червоному млині». Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму.
З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Еге ж, в Едуарда, — повторює Герда. — Він дає мені бар. Я працюватиму в барі.
— І житимеш у «Валгалі»?
— Так, житиму у «Валгалі», в кімнатці на горищі, і працюватиму теж у «Валгалі». Я вже не така молода, як тобі здається; мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш мати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюсь на червоне листя винограду, що тріпоче за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч длй цього й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода в солдата, що приїздить у відпустку; однак для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.
— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона накладає в тарілки їжу.