— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай, а їж!
Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним. Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.
— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що я можу мати.
— Він марнославний і скупий, — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе, що сказав таке.
— Це краще, ніж неохайний і марнотратний, коли хочеш одружитися з кимось.
— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтись без мене.
— Ти стала іншою, — кажу я.
— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не варті талони.
— Скільки їх ще у вас?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.
— Це була наша єдина вдала операція.
Герда приймає з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».
Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.
— Звичайно, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу.
— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває. Сподобається людині хтось і обов'язково виявиться, що він такий, як ти, — такий, що не пасує їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І навіть не намагайся ніколи зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. Ну, йди. Зажди, візьми ось це.
Герда виймає медальну й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Вона приносить щастя.
— А тобі вона принесла щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й принесла. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати і замикає за мною двері.
Я спускаюсь сходами. На подвір'ї мене зустрічають дві циганки. Вони тепер виступають у ресторані. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні ні.
Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь постать. Це знову старий Кнопф, котрий саме переді мною прийшов і, наче не його вважали вже мертвим, лаштується поганити обеліск.
— Пане фельдфебель, — кажу я, беручи його за плече. — У вас тепер є свій надгробок. Користуйтесь ним.
Я підводжу його до пам'ятника, якого він купив, і чекаю біля дверей, щоб він не повернувся до обеліска.
Кнопф витріщає на мене очі.
— Мій власний надгробок? Ви збожеволіли? Скільки він зараз коштує?
— За сьогоднішнім вечірнім курсом дев'ять мільярдів.
— І щоб я його поганив!
Якусь мить Кнопф водить очима, потім, бурмочучи й похитуючись, рушає до своїх дверей. Того, чого ніхто не міг домогтися, досягає просте поняття власності. Фельдфебель користується тепер своїм туалетом. На власності ж тримається весь порядок!
Я ще хвилю стою надворі і думаю про те, що природі потрібно було мільйони років, аби з амеби, через рибу, жабу, хребетну тварину і мавпу створити Кнояфа, істоту, наповнену фізичними й хімічними дивами, з геніальним кровообігом, з серцем, якому можна тільки поклонятися, з печінкою і нирками, проти яких фарбувальні концерни — просто сміхотворні артілі, — і все це диво, котре зветься кадровим фельдфебелем Кнопфом, дбайлйво удосконалювалось мільйони років тільки для того, щоб воно короткий час на землі безжально муштрувало нещасних сільських хлопців, а потім, за велику державну пенсію, віддавалось пияцтву! Справді, бог часом витрачає багато зусиль нінащо!
Все ще дивуючись, я вмикаю світло в своїй кімнаті і зиркаю в дзеркало. Ось іще одне диво природи, яке теж існує невідомо для чого. Я вимикаю світло і роздягаюсь уже навпомацки.
Алеєю назустріч мені йде молода жінка. На ній світло-сірий, гарно пошитий костюм, маленький фетровий капелюшок, сірі замшеві черевички. Звати її Женев’єва Терговен, і вона мені якось дивно чужа.