Вона зиркає на мене.
— Ізабело, — кажу я.
Вона знову зиркає на мене, наморщивши лоба.
— Прошу?
Я не відразу можу збагнути, в чім річ. Мені здається, що їй треба нагадати про все.
— Ізабело, — повторюю я. — Ти не впізнаєш мене? Я ж Рудольф.
— Рудольф? — перепитує вона. — Ви сказали Рудольф?
Я вражено дивлюсь на неї.
— Ми з вами часто розмовляли, — кажу я нарешті.
Вона киває.
— Так, я тут довго була. Я багато що забула, пробачте. Ви теж давно тут?
— Я? Я ніколи не був тут, нагорі. Я тільки грав на органі. А потім…
— Он як, на органі,— ввічливо каже Женев'єва Терговен. — У церкві. Так, я пригадую. Даруйте, що мені це не відразу спало на думку. Ви чудово грали. Щиро дякую.
Я стою, мов пень, і не можу збагнути, чому не йду звідси. Женев'єва, певно, теж не розуміє цього.
— Пробачте, — каже вона. — Мені ще треба багато що зробити; я скоро їду.
— Скоро їдете?
— Еге ж, — здивовано відповідає вона.
— І ви ні про що не пам'ятаєте? Навіть про назви, які вночі зникають, і про квіти, які вміють говорити?
Ізабела, нічого не розуміючи, стискає плечима. Потім посміхається:
— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.
Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадійніше. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить, коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим, квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, котра, мабуть, колись вигідно вийде заміж і навіть буде доброю матір'ю.
— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.
— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?
— Про що?
— Не вдавайте з себе дурника. Про фрейлейн Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!
— І це ви називаєте успіхом?
— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?
— От я теж кажу: ну?
Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.
— Чи ми ще матимемо щастя бачити його преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи фрейлейн Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його преподобіє теж буде страшенно радий, що вам пощастило виловити з хаосу овечку для його отари!
Верніке посміхається.
— Його преподобіє уже висловив своє задоволення. Фрейлейн Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.
Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті і що його мучили не тільки невіруючі. Ти знала це і зневажала ситих віруючих, які з його мук зробили собі жирну синекуру.
— Вона вже й сповідалася? — питаю я.
— Можливо. Цього я не знаю. А хіба взагалі хто-не-будь повинен сповідатися в тому, що він зробив, коли був психічно хворий? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.
— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко кажу я, дивлячись, як направник людських душ вихиляє чарку рейнгардського.
— У нас безумовно різні погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже фрейлейн Терговен, мабуть, багато що раптово забула.
Верніке наливає собі й мені.
— Пийте, поки нема його преподобія. Може, запах ладану й священний, однак він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:— Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.
Він має рацію. Я й сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабела, здавалось, не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і з люттю випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.
— Це як землетрус, — люб'язно і самовдоволено заявляє Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови і навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.
— А якщо з нею трапиться ще один такий землетрус? Тоді все почнеться навпаки?
— Може статися й таке. Але це майже завжди веде за собою прогресуюче слабоумство. А хіба ви бажаєте цього фрейлейн Терговен?
— Я бажаю їй усього найкращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, які стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, розмазуючи по собі слину і бруд.
— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.
— Цього можна не боятись. Ми маємо один з випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. У матері і в дочки таке почуття, яке іноді викликає чиясь смерть: їх наче обмануто, наче вони осиротіли, і це зріднило їх більше, ніж будь-коли.
Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це не зовсім серйозно.