— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви фальшивомонетчики! Ви потай друкуєте їх!
— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена», — поважно каже Георг.
— Чому після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?
— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що в тебе останнім часом подають під виглядом їжі,— кажу я.
Лице Едуарда наливається кров'ю.
— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!
— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гогенцолерн».
Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.
— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!
Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.
— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знову тут! «Лиш той, хто з тугою знайомий…»[9]
Різенфельд вітається з нами.
— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Георг. — Наш юний ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.
— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?
— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.
— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.
— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.
— Знову брешете?
— Цього разу ні.
Я з захопленням дивлюсь на Георга. Його нахабство не знає меж. Однак Різенфельда не так-то легко подолати.
— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.
— Хто? — питаю я. — Вацек?
— Ви!
— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?
— Вацек знову полізе битися. Ви — закономірна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати повинні ви. Розумієте?
— Ні,— кажу я.
— Хіба ви не хотіли так чи інакше поїхати звідси?
— Але не через Лізу.
— Я сказав так чи інакше, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути в дикий вир великого міста?
— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.
— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але достатні, щоб прожити. А далі видно буде.
— Що? — питаю я, затамувавши подих.
— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну, в Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З першого січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, але зате в Берліні. Згода?
— Годі! — каже Георг. — У нього контракт на п'ять років.
— Тоді він утече без попередження. Ну що, вирішили?
— А скільки він зароблятиме? — питає Георг.
— Двісті марок, — спокійно відповідає Різенфельд.
— Я так і думав, що це якийсь обман! — сердито кажу я. — Вам так подобається дражнити людей? Двісті марок! Чи існує ще взагалі така сміховинна сума?
— Якщо не існує, то буде існувати! — каже Різенфельд.
— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій Зеландії?
— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї? Ми з Георгом перезираємось. Уже ходила чутка про те, що буде введено нові гроші. Вартість однієї марки буцімто дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.
— Цього разу правда, — заявляє Різенфельд. — Я знаю про це з надійного джерела. А житню марку потім переведуть у золоту. Уряд гарантує це.
— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!
— Можливо. Однак зараз справа стоїть інакше. Уряд більше не має боргів. Один більйон інфляційних марок дорівнюватиме одній золотій марці.
— А золота марка потім знову покотиться вниз? І все почнеться спочатку?
Різенфельд п'є пиво.
— То ви згодні чи ні? — питає він.
Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.
— Згоден, — кажу я. У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший. Я не наважуюся глянути на Георга.