35985.fb2
Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:
— Кельнере, принесіть нам пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.
Я підводжу очі.
— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг, — от і відзначимо це.
— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?
Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:
— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.
Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю на Георга. Я зрадив його, тому що мусив зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.
— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу і кіноартистками.
— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.
— Хто тут власне кого рятує? — питаю я.
— Кожен іншого, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть, якщо сам не знає про це.
Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений.
— Налийте й мені чарку.
— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.
— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.
— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!
— Так, ставлю вам вино. — Едуард сідає до столу і раптом говорить — Помер Валентін.
— Валентін? Що з ним трапилось?
— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, негіднику, хочеш випити? — обурено кажу я. — Радий, що позбувся його?
— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!
— Що? — каже Різенфельд. — Вам теж?
— Звичайно мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя чи що?
— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом було врятовано життя. А багатьом — ні.
Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді сльози на очах, але хто його розбере?
— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав йому цього. Тобі шкода було свого проклятого вина.
— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда ось-ось закапають сльози. — Він же справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про рятувальників. Ви після обіду будете у себе в конторі? Еге ж?
— Не посилайте більше квітів, Різенфельд! — гукає вслід йому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. По його обличчю не можна розібрати, сердитий він чи задоволений.
— Давайте вип’ємо за Валентіна, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б міг подумати! Пережив усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.
— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. — Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентінові.
— Йоганісберзького? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив поїхати звідси. А Валентін? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватись тоді, в сімнадцятому.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг посміхається.
— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо чогось іншого.