— Значить, я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс з його вином!
— Ніжна, — шепочу я в темну ніч. — Ніжна і дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді? Спожитим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гра красивих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте! Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, у нас різні шляхи, але це теж лиш так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки перебороти. Прощайте! З кожним днем у нас щось помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не знищується, і той, хто нічого не хоче втрачати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними губами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ви залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам’яті.
Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. У руці в мене — пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один з них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда.^Управитель одразу ж запропонував мені замість чека солідну суму марок за чорним курсом. Та я взяв чек — він ось тут, зі мною, в кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати репрезентабельний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в уявних лакованих черевиках, хвалю бога і молюсь на тебе, Ізабело. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я — мандруючий капіталіст, коли захочу — «Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене виблискує пляшка з напоєм, яким фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І я п’ю під сірим муром, який відокремлює мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від майора розсудливості Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою родильний будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені тільки тепер спадає на думку, що він стоїть так близько від божевільні… А я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це майже не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитись майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я послужив науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншої будівлі! Очевидно, він зробив це без будь-якої іронії, бо ж авторами найкращих у світі жартів завжди є серйозні люди. І все ж таки — прославимо наш розум! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабело, одержала його назад, цей дар данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це значить наближатися до смерті. Той, хто завжди має рацію, стає чорним обеліском. Пам’ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».
Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо центральною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку, а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої допомоги. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашої компанії.
— Ти теж тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І лисого! — вигукує інший, показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.
— Боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.
Віллі підставляє ногу, і білявий падає. В ту ж мить вся зграя кидається на нас.
Нас п'ятеро, не рахуючи Різенфельда. Власне, тільки четверо з половиною. Половина — це Герман Лоц, наш фронтовий товариш, у якого ліву руку ампутовано по саме плече. Він разом із ще одним фронтовим товаришем, низеньким Келером, приєднався до нас у «Кафе-Централь».
— Гляди, Германе, аби вони тебе не збили з ніг! — гукаю я. — Тримайся всередині! А ти, Келере, якщо опинишся на землі, хапай їх зубами!
— Прикривайте тил! — наказує Георг.
Наказ правильний, однак у цю мить нас прикривають великі вітрини будинку мод Макса Кляйна. Патріотична Німеччина атакує нас, а хто ж хоче, щоб його втиснули у вітрину? Поріжеш склом спину, та ще й збитки будеш платити. А їх стягли б саме з нас, якби застукали біля розбитої вітрини. І втекти ми не змогли б.
Поки що ми тримаємось купи. Вітрини трохи освітлені, і нам добре видно своїх ворогів. Я впізнаю одного із старших: це тип із компанії, з якою ми вже мали сутичку в «Кафе-Централь». За давнім правилом — в першу чергу усунути ватажків, — я гукаю йому:
— Чого ж ти не нападаєш, полохливе клаповухе гузно?
Але вожак і це думає сам нападати. Натомість він наказує своїй гвардії:
— Тягніть його сюди!
Троє молодчиків кидаються на нас. Одного Віллі валить на землю, тріснувши кулаком по голові. В другого виявився гумовий кийок, і він б'є мене по руці. Я ж не можу дістати його. Віллі бачить це, кидається вперед і заламує йому руку. Кийок летить додолу. Віллі хоче підняти його, але падає сам на землю, збитий з ніг напасниками.
— Хапай кийок, Келере! — кричу я.
Келер кидається в купу тіл, де орудує кулаками Віллі в світло-сірому костюмі.
Наш бойовий порядок прорвано. Я дістаю добрячого стусана і падаю прямо на вітрину. Вона бряжчить, але, на щастя, залишається ціла. Над нами відчиняються вікна, а ззаду, з глибини вітрин, на нас дивляться елегантно вдяг-мені манекени Макса Кляйна. Вони непорушно стоять у наймодніших зимових пальтах, наче німа подоба жінок древніх германців, котрі надихали бійців на подвиг перед укріпленим возами табором.
Якийсь довготелесий прищавий хлопець схопив мене за горлянку і притиснув до себе, ніби хоче поцілувати. Від нього тхне оселедцем і пивом. Ліва рука в мене не діє після удару гумовим кийком. Великим пальцем правої руки я пробую ткнути йому в око, але він не дає мені цього зробити, щільно тулячись головою до моєї щоки. Ми стоїмо, наче пара протиприродних коханців. Ногою я теж не можу його вдарити, бо стою надто близько до нього. Він сковує всі мої рухи. І ось саме в ту мить, коли я, задихаючись, збираюся впасти додолу і з останніх сил потягнути противника за собою, з прищавої голови, як з купи гною, зненацька виростає квітуча герань. В очах мого ворога з’являється спантеличений вираз, пальці на моєму горлі розтуляються, навколо нас сиплються черепки. Я пірнаю вниз, звільняюся з його обіймів, знову випростовуюсь і головою влучаю йому в підборіддя. Прищавий повільно опускається на коліна. На мій подив, коріння герані, яку хтось кинув згори, так обплело голову прищавого германця, що він вклякає, заквітчаний. Він дуже скидається на своїх предків, котрі прикрашали голови бичачими рогами. На його плечах, як шматки розбитого шолома, лежать два зелені майолікові черепки.
Горщик був величенький, однак череп у патріота, мабуть, залізний. Я відчуваю, що він, уже стоячи навколішки, намагається позбавити мене статі. Я хапаю герань, у корінні якої повно землі, і шмагаю його по очах. Він починає протирати очі, а я, не маючи змоги вдатися до кулаків, б’ю його ногою в пах. Він скоцюрблюється і, щоб захиститися, швидко опускає свої лапи вниз. Я ще раз стьобаю його корінням по очах, сподіваючись, що він знову підніме руки, і тоді я почну все наново. Однак він схиляє голову донизу, ніби кланяється по-мусульманському, а в наступну мить довкола мене все йде обертом. Я надто захопився і дістав збоку добрячий удар. Я повільно падаю вздовж вітрини. Величезний манекен у бобровому хутрі байдуже дивиться на мене намальованими очима.
— Пробивайтесь до нужника! — чую я Георгів голос.
Думка слушна. Нам потрібне надійніше прикриття. Але як туди пробитися? Адже ми приперті з усіх боків до вітрини. Наші вороги дістали звідкись підмогу, і скидається на те, що ми з попровалюваними головами опинимось серед манекенів Макса Кляйна. В цю мить я помічаю, що Герман Лоц стоїть долі навколішки.
— Допоможи мені закотити рукав! — каже він, сопучи з напруження.
Я підсовуюсь до Германа і закочую йому лівий рукав піджака, звільняючи блискучий протез. Це нікельований каркас, до якого прикріплено штучну сталеву руку в чорній рукавичці. Через нього Герман і дістав прізвисько «Гец фон Берліхінген із залізним кулаком». Він швидко відчіплює руку і підводиться.
— Дорогу! Гец іде! — кричу я знизу.
Георг і Віллі вмить розступаються, щоб дати Германові місце. Він розмахує протезом, як ціпком, і з першого ж разу влучає одного з ватажків. Напасники на мить відскакують назад. Гердіан кидається між них і починає крутитися, витягнувши перед собою протез. Потім перехоплює його вище і роздає удари сталевою кистю.
— Мерщій до нужника! — гукає він. — Я вас прикрию!
Коли Герман починає воювати своїм протезом, то є на що подивитися. Я вже не раз бачив його на полі бою, але для наших ворогів це несподіванка. Якусь мить вони стоять з таким виглядом, ніби побачили самого сатану. Нам цього й треба. Ми прориваємось повз них і мчимо до нужника на Новому ринку. Біжучи, я помічаю, що Герман дає і другому ватажкові ляпаса по роззявленій пащі.
— За нами, Гец! — гукаю я. — Ми прорвалися!
Однак Герман робить ще один захід. Порожній рукав метляється в повітрі — то Герман відчайдушно розмахує куксою, щоб утримати рівновагу. Два молодчики в чоботях, що стоять йому на дорозі, витріщилися на нього з подивом і жахом. Одному дістається в підборіддя, а другий, побачивши, що на нього опускається чорна рука, верещить з переляку і кидається навтіки.
Ми досягаємо гарної чотирикутної споруди з пісковику і укріплюємось на жіночій половині. Тут легше захищатися. В чоловічу половину можна проникнути через вікно і напасти з тилу, а в приміщенні для жінок віконця маленькі і розташовані високо.
Вороги біжать за нами. Тепер їх щонайменше двадцятеро: до них прилучилися ще якісь націсти. Мені видно їхні мундири кольору нечистот. Вони пробують вдертися до нас із того боку, де стою я з Келером. В колотнечі я помічаю, що нам теж іде допомога. За мить я вже бачу, як Різенфельд б’є когось складеним портфелем, у якому, певно, лежать взірці граніту, а Рене де ля Тур, знявши з ноги черевика на високому каблуці, хапає його за носок і теж лаштується встряти в бійку.