— Граніт! — каже хазяйка. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.
— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест з двома цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштейна, котрий начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталось, то це було б великим щастям, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фріцці.
— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.
Хазяйка чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної брили?
На мить мені перехоплює подих.
— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.
Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя, коли навіть дитячій руці пощастить зробити те, від чого вже давно відмовились фахівці. Раптом Фріцці починає сміятися.
— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.
Хазяйка теж посміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.
— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для Залізної Кобили, як однієї з моїх виховательок, — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо все одно працюю сьогодні тут останній день. Але, звичайно, за готівку! А напис — безкоштовно.
— Чому б нам його й не купити? — каже Фріцці.
Хазяйка киває головою:
— Ну що ж, купімо.
— Отже, домовились? — питаю я, не вірячи своїм вухам.
— Домовились, — каже хазяйка. — Скільки це буде на гульдени?
Вона відраховує асигнації. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.
— Вип’ємо по чарці на помин Мальвіни, — пропонує хазяйка. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.
— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.
Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м’ятної горілки. Хазяйка витирає очі.
— Мені так жалко її,— каже вона.
Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.
— Пам'ятник встановить Георг Кроль, — кажу я.
Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір'я, як тут. Вони махають мені з вікон на прощання руками, хазяйчині доги гавкають. Я швидко крокую до міста.
— Що? — каже Георг. — Не може бути!
Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени і розкладаю їх на столі.
— Що ж ти продав за них? — питає він.
— Зачекай хвилинку.
Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а одразу ж після цього — самовдоволене покашлювання. Я згрібаю асигнації і засовую їх назад до кишені. У дверях з'являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього заляпані грязюкою.
— Ну? — питаю я. — Що продали?
Генріх люто вирячує на мене очі.
— Спробуйте самі щось продати! За такого банкрутства! Всі тепер без грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.
— А я от продав.
— Он як? Що?
Я стаю так, щоб бачити обох братів, і кажу:
— Обеліск!
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна!
— Хоч я вже й не зв'язаний з вашою фірмою, — кажу, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя служба скінчилася, однак мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.
Генріх червоніє від люті, але стримується.
— Слава богу, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.
— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — шипить він.