Вперше надруковано під назвою «Вот любовь» в автоперекладі в журналі «Современник», 1839, т. XVI, кн. 4, с. 1 – 115.
Українською мовою вперше надруковано у виданні: Сочинения Григория Федоровича Квитки. Малороссийские повести, рассказанные Грыцьком Основьяненком. Под редакцией А. А. Потебни. Харків, 1887, т. 2, с. 239 – 304.
Автограф зберігається у відділі рукописів ІЛ (ф. 67, № 1). Рукопис автоперекладу невідомий.
У відділі рукописів ІЛ (ф. 67, № 823, 75) знаходиться автограф третьої книжки «Малороссийских повестей», яка так і не була видана. До неї ввійшли такі твори Квітки-Основ'яненка: «Божі діти», «Перекотиполе», «Щира любов». На автографі повісті «Щира любов» цензурний дозвіл П. Корсакова, датований 14 лютого 1839 р. Як вважає М. С. Грицюта, коли Квітці не вдалося видати третьої книжки «Малороссийских повестей», він вирішив опублікувати «Щиру любов» окремим виданням (див. Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів. У 7-ми т., т. З, с. 448), Однак цей твір за життя письменника вийшов у світ тільки в автоперекладі.
Прийнявши повість до друкування, П. О. Плетньов зауважив у листі до письменника, що головній героїні Галочці бракує життєво-реальннх рис. У відповідь дружина Квітки Анна Григорівна розповіла, що Галочка – героїня реальна, з прихарківської слободи Гончарівки, що про її розум і красу люди розповідають легенди і складають пісні, а сам Квітка писав, шо про Галочку йому повідомила «депутація» читачів, щоб він її описав у своєму творі. І все ж Квітка погодився з зауваженнями Плетньова, і в одному з наступних номерів «Современника» (1840, т. XVII, кн. 1, с. 107 – 112) був надрукований другий варіант закінчення повісті разом з приміткою П. О. Плетньова, де розповідалось про творчість Квітки і про повість «Щира любов».
Другий варіант закінчення повісті, який слід вважати канонічним, письменник вставив у рукопису перед першим варіантом. В кінці обох варіантів закінчення Квітка написав: «Кінець третьої книжки». Ось текст першого варіанта закінчення:
– Здрастуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу, – крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати. – Як, – каже, – поживаєш?
– Спасибі богу! – сказав напротив і Олексій, що і зрадовався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут совершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»
– Де Галочка твоя? Чи здорова вона? Вже тепер певно вона мояі Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого– старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть, – так сказав Семен Іванович, сердешний, веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку і став доставати тії письма.
– Не турбуйтеся, Семене Івановичу! – сказав старий. – Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Галочку?
– На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду Галочку, що ще, може, і не зна, що я приїхав. Знайду і приведу до тебе, а ти нас і поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні у чім не буде замішки. – І хотів було бігти за Галочкою, так Олексій зопинив його, кажучи:
– Та не турбуйтесь, ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде. – Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»
Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як – зирк!.. – ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею!.. Він так і стрепенувся, поблід як стіна ... і впав на стіл. Полежавши, скочив і до неї:
– Галочко, що ce ти наробила?
– Семене Івановичу! – сказала, поклонившися йому, Галочка, ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. – Перш усього, – каже, – говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мене благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чесного, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сього мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні споминати, та й самії думки треба нам відганяти від себе ... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і не споминайте... Я вам розв'язала світ... Ви знайдете своє щастя ... а я!..
Сльози так і залили їй речі ... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.
Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:
– Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! – Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...
Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого ...
Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а ліву руку відрубали.
Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що ce так його окалічили? Інший вернеться з війни цілісінький і не осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.
– Я, друже, сам на себе ськав смерті, – сказав Семен Іванович, здихнувши важко. – Не вспіла загоїтись нога, я вп'ять на коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреніє ... пішли мої думки геть!
– Через що ж таке ви ськали собі смерті? – спитав я.
– Через любов! – сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:
– Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній не зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її – міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирожденних». Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою не зав'язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.
Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. Далі пішов на війну, не вбили. Прийшов додому: що б робив з нудьги! І світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то не так, як прочих любимо. Ну, дарма!.. сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують ею, і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі, і родичі. А що б було, якби я на Галочці б оженився? З'їли б зовсім, а вона не стерпіла б біди на мене і іменно вмерла б. Моя ж жінка, спасибі богу, добра, мене любить. Часом сміється з неправди людської, а часом і усього бува. Наградив нас бог діточками; здається, добрі будуть нам на втіху. Завсегда згадую Галочку і дякую їй, що відвела мене від біди, не відняла в мене щастя, яке тепер маю, і якого б з нею через людей не було б мені. Вона, мабуть, більш людей знала, чим я, бо усе по її сталося. Розумна була, розумна!
І як задумався, та й довго сидів, усе думаючи, аж поки я його розважив; і він мені розказав усе, що в них було з Галочкою на Гончарівці у Харкові.
Прийшлося ж мені бути опісля у Харкові. Куди люди, туди і я: на Гончарівку проходжуватися. Ходючи сюди-туди по вулицям, поглядаю – знаєте, тогді ще молод був – на дівчат, що повиходили на вдвір'я, бо неділенька була. Дивлюсь – не тепер споминки! – сидять на призьбі дівка та молодиця... одно те, що молоденькі обоє, а друге, що за красиві! Не знаєш, котора красивіша: чи дівка, чи молодичка?
Я до сього торгу пішки, як там кажуть. Як вздрів, так і став як укопаний. Стою і тільки їх розглядаю. Аж ось і обізвалася – а я її і недоглядів, що й вона тут межи ними, держачи дитину, сидить – бабуся, не овсі стара, а так, доходить до старості, так що було їй годів з п'ятдесят. Як обізвалася до мене та й питається:
– А чого вам, паночку, тут треба?!
Я й остався ні в сих ні в тих. Треба що-небудь сказати, а не знаю що і зачим я тут стою, не знаю. Якось-то мені попало на думку, що я на Гончарівці. Тут згадав я Семена Івановича, Галочку Таранцівну, та як нігде дітись, так я і кажу:
– Та мені тут треба було знайти ... чи не зна ... може, хто ...
– Кого ж вам треба? – спиталася тая жінка.
– Чи не зна хто, де тут жила, а може, й живе Галочка Таранців-иа, так її змолоду звали.
– А нащо вам вона? – всміхаючися пита вона мене, а сама так бастро на мене дивиться ... а чорні очі, правду сказати, змолоду, так, що очі були.
– Та там... від одного чоловіка поклон їй передати.
– Від кого б то?
Та так трошки і посмутилася і каже мені:
– – Просимо, паночку, у хату, може, і я вам що-небудь про неї скажу. Посидьте ж, доненьки, за воротами та виглядайте батька. А ти, Наталко, – сказала вона молодиці, – озьми свою дитину. Та не втікай ще додому: нехай мужик за тобою прийде. Просимо, паночку, до господи.
Нічого робити: треба мені йти за нею. Увійшли. От вона і пита, усе усміхаючися:
– А хто ж то поклон пересила до Галочки?
– Чи ти ж її, паніматко, знаєш?
– Може, і знаю, як скажете, від кого поклон.
– Та від Семена Івановича, із-під Прилуки.
– Я так і думала, – сказала жінка, похиливши голову. Далі, подумавши, і пита:
– Як він собі пожива?
– Е, так ти то і єсть Галочка? – спитав я.
– Може, таки і я. Так він вам розказовав про мене? – питалася Ґалочка, трошки зміняючися на лиці.
– Розказовав усе. – От і розказав їй, що чув від Семена Івановича, і як він їй дякує, і про усе говорив.
Як же розговорилися, то й вона розказала усе, що яково її було, як спершу стала знати його, і що опісля було з нею.
– Я його любила кріпко, – розказовала Галочка, – і для нього, щоб йому щастя дати, пішла б на усякую муку. Не легка мука, як я і заміж пішла, щоб його відлучити від мене. Йшла, і сама не знаю, за кого йду і для чого йду. Точнісінько, як у ві сні була! Нічого не розберу, що робиться, а усе поспішаю... Не схаменулася і заміж пішедши. Усе ніби я не у своєму умі була. Як ось приїхав і Семен Іванович. Як я вийшла до нього, що з ним говорила, нічого не тямлю, бо на мене затим прийшла така гарячка, що я шість неділь не уставала. Думали, зовсім вмру! І одужавши, я не приходила до ума. Усе мені було тяжко, усе важко! Нудьга замучила. Часом, було, не знаю, що ce за чоловік. А ce був мужик мій. Тільки, було, батенько, нехай царствує, розговорить мене, то я хоч наплачуся добре, то мені і легше стане. А то хоч скрізь землю, хоч світ за очима піти! Така біда була! Аж ось господь дав мені хлопчика. Якось-то прийшлося, що новорожденному дали ім'я Семен. Я зрадовалася, і прийшло мені на думку, нехай він буде Семена Івановича хрещеник. Батенько мене послухав, а Микола, мужик мій, той і давно! Він ще й тепер мені у вічі дивиться, чим мені угодити. От ми і покумалися з Семеном Івановичем, хоч за очі. Що ж? З першого хлопця з мене як рукою зняло. Я перестала журитися, стало мені легко дихати. Я почала розуміти, що я вже мати, що треба думати об дітях, та дальше-дальше і вдарила лихом об землю. Не хочу брехати, частісінько думала об Семені Івановичу, споминала, як ми з ним спізналися, і здавалося мені, що у ті пори, як я була з ним, що я не по сій землі ходила, а по іншій, по золотій, між прехорошими цвіточками. Здавалося, що й сонечко ясніше світило і тільки на нас двох і сяяло, і веселість, і радість нам подавало! Далі я неначе упала у якусь яму, де темно, пусто, мов у гробу!.. Що робилос ! зо мною, нічого не тямлю!.. Як вийшла з ями, світ мені піднявся. В мене є муж, чесна, добра душа, шанує, любить, береже мене: пилині не дасть на мене пасти... В мене хлопчик, синочок, втіха моя!.. Далі-далі – мені усе легше, усе веселіше. В мене і дочечки. Отто Наталку бачили? Другий год замужем, на Подолі. Отто її і дитина. Друга дочечка підроста і тож буде красива. Мої дочки, кажуть, по мені пішли, у великій славі, – усміхаючись, cee розказовала Галочка. – Старший хлопець, Семен, парень-друзяка. На той год, діждемо, будемо женити. Другі хлоп'ята підростають: інший у реместві, а інший письма вчиться. Батенька поховала, та вже тогді, як огляділася, і у розум прийшла. Нін потішався унучатами, веселився, глядючи, що я перемогла своє лихо і жила у щасті, не думаючи коли-небудь його мати. Благословив нас, дяковав мене, що я не вийшла з своєї долі, не захотіла панею бути, і успокоївся навіки. З Миколою ми живемо, як бог нехай дає і усякому. У нас одна думка, одна воля, одна душа. Нема у нас не тільки сварки або лайки, та й не чули ми один від одного противного слова. Живемо, багатіємо, маемо діточок добрих, слухняних, і за усе хвалимо бога!
– А Семена Івановича часто згадуєш? – запитав я.
– А як же? Усяк день молюся за нього, щоб йому бог послав щастя за те, що він мене хотів, по його думці, щасливою зробити. Тепер, як чую, що він щасливо пожива і що бог і його благословив діточками, такими ж добрими, то мені на серці стало весело. А то, було, не без того, що журюся, не чувши об нім нічого. Весело мені і те, що він мені дякує, що зробила для нього моя щира любов?» [В перекладі на російську мову додано: «Кто научил тебя, Галочка, девушка простая, без образования, без сведений о свете, кто научил тебя так любить? Вот любовь!»]
Сама істинна правда була у сьому, що я отсе розказовав. Ще й теперечки є у Харкові на Гончарівці старі люди, що чули від батьків своїх, а декотрі і самі зазнають сюю Галочку, і що з нею, і як поводилося, її, або панотця її по-вуличному звали і Литвином, так і вона від кого взивалася «литвинівна». Двір Олексія Таранця був саме на вулиці Довгальовка, що на Гончарівці, і часточка його під двором міщанина Головина, супротив Сірикового двора якраз, а більша часть відійшла на площадь, де стоять жандарські конюшні.
Обіщався мені чоловік і тих пісень достати, що на Галочку Таранцівну поскладали тогді люди, усе вихваляючи її, яка то вона була красива. Так коли достане, то я їх де-небудь приткну, щоб нашої Гончарівки слава не гинула.
У 1839 – 1840 рр. Квітка-Основ'яненко на основі повісті «Щира любов» написав драму «Щира любов, або Милий дорогше щастя» (цензурний дозвіл датовано 21 травня 1840 p., надрукована у виданні «Южный русский сборник. Издание Амвросия Метлинского», Харків, 1848, с. 1 – 88). І хоч у драмі з'явилися нові персонажі, її концепція залишилась без зміни. П'єса з великим успіхом йшла на сцені Харківського театру в постановці трупи Л. Ю. Млотковського. Вона зацікавила О. М. Островського, і в його переробці під назвою «Искренняя любовь, или Милый дороже счастья» була поставлена в 1852 р. на сцені Великого театру у Москві. Роль Олексія Таранця з успіхом виконував видатний російський актор M. С. Щепкін.
Подається за автографом.