Сартрові
Кастору
Одяг каторжан посмугований у рожеве і біле. Якщо за велінням свого серця я вибрав світ, який мені до вподоби, то чому б не спромогтися принаймні пізнати там усі ті численні почуття, яких тільки забажаю: отже, існує тісний зв'язок між квітами і невільниками. Тендітність, ніжність перших є одного поля ягода з брутальною нечутливістю других.[i] Якщо мені доведеться зображувати каторжанина — чи злочинця, — я уквітчаю його таким морем квітів, що він сам, потопаючи в них, обернеться на велетенську нову квітку. Я полинув у світ, що його називають світом зла, і через любов уклепався в таку авантуру, яка спровадила мене до в'язниці. Так, чоловіки, які прирекли себе на зло, не завжди привабливі, проте вони володіють чоловічими чеснотами. Самохіть або ж завдяки випадковому вибору, свідомо і без нарікань вони занурюються в осуду гідне, ганебне середовище, схоже на хлань, у яку затягує людей пристрасть.[ii] Еротичні ігри відкривають нечуваний світ, що виявляється в нічній мові коханців. Такою мовою не листуються. Нею нашіптують хрипким голосом уночі на вухо. А на ранок її забувають. Відкидаючи чесноти вашого світу, злочинці безнадійно ладні створити свій заборонений світ. Вони ладні в ньому жити. Повітря тут затхле: проте вони навчилися ним дихати. Але злочинці далекі від вас — як у коханні вони тримаються на відстані, так і мене відмежовують від світу і його законів. Їхнє кохання тхне потом, спермою і кров'ю. Зрештою воно пропонує моїй спраглій душі й тілу відданість. Саме тому, що воно володіє цими еротичними станами, я й прихилився до зла. Моя авантура, до якої мене ніколи не штовхали ні обурення, ні протест, і дотепер залишається лише розволіклим паруванням птахів, обтяженим, ускладненим важким еротичним церемоніалом (символічними обрядами, що ведуть до каторги, сповіщаючи про неї). Оскільки каторга є покаранням, а в моїх очах виправданням наймерзеннішого злочину, то вона буде виявом крайнього упослідження. Ця безповоротна точка, до якої веде людський суд, мала постати переді мною, як ідеальна місцина найчистішої любовної гармонії, тобто найтьмянішої, де справлялися знамениті попільні весілля. Намагаючись їх оспівати, я використовую те, що надає мені форма, в якій виявляється найчудовніше природне почуття, викликане вже самим одягом каторжан. Крім своїх кольорів, завдяки своїй жорсткості, тканина нагадує деякі квіти, з ледь волохатими пелюстками — досить цієї єдиної деталі, щоб до понять сили та сорому я долучив щось найцінніше й заразом найхисткіше. Таке порівняння, яке мені відкриває мене, комусь іншому не спаде на гадку, а я ж не можу його позбутись. Таким чином я подарував невільникам свою ніжність, я намагався називати їх найчарівнішими іменами, соромливо вгорнувши їхні злочини в найвишуканішу метафору (під серпанком якої той не міг знехтувати розкішну мускулатуру вбивці, потугу його статевого органу). Чи не завдяки, власне, цьому образу я волію за краще уявити собі злочинців у Гвіані: найдужчих, які тримаються осібно, «найкрутіших», прикритих серпанком від москитів? І кожна квітка викликає в мені глибокий сум: всі ж бо невільники — символи журби та смерті. Отож я й шукав кохання, невід'ємного від каторги. Кожен із об'єктів мого кохання примушує мене сподіватися, передбачати його, дарує мені злочинців, штовхає мене до них або ж запрошує до переступу. Поки я пишу цю книжку, останні невільники повертаються до Франції. Про це нам повідомляють газети. Спадкоємець престолу відчуває не меншу пустку, ніж відчув її в собі я, коли республіка позбавляє його корони. Скасування каторги заважає нам із нашою живучою совістю ввійти до підземних міфічних країв. Нас позбавили найдраматичнішого видовища: нашої втечі, посадки на судно, врочистого виходу в море з понуреними головами. Повернення, така сама врочиста процесія у протилежному напрямку, вже втратило будь-який сенс. Власне, для мене знищення каторги означає своєрідну кару, кару над карами: мене вихолощують, позбавляють мене сорому. Безтурботно відітнувши наші мрії від їхніх німбів, нас передчасно будять. Центральні в'язниці зберігають свою могутність: але тепер це вже не те. Вони стали другорядними. Їхній елегантний чар прибляк, розвіявся. Повітря там таке сперте, що ув'язнені, мабуть, ледве волочать ноги. Вони там просто плазують. Централи злягаються крутіше, просто по-чорному, крутіше і суворіше, важка й повільна аґонія каторги була падінням, найпрекраснішим розквітом.[iii] Нарешті тепер, розбухлі злими самцями, «централи» почорніли від них, як від крови, перенасиченої вуглекислим газом. (Я пишу «почорніли». Одяг в'язнів — полонених, невільників, ба навіть тюряжників — слова надто шляхетні, щоб нас так називати — мене до цього зобов'язує: він із брунатної грубої шерстяної тканини.) Саме до них мій жагучий потяг. Я знаю, що кумедної подоби часто-густо набувають на каторзі або в тюрмі. На масивному і гучному постаменті сабо статура в'язнів завжди видається дещо хирлявою. Поруч із тачкою їхній неоковирний силует розпадається. Перед наглядачем вони хнюплять голови, тримаючи в руках крислаті солом'яні брилі — я хотів би, щоб наймолодші прикрашали їх трояндами, які вкрали і подарували наглядачі — або ж брунатні вовняні берети. Вони стоять у жалюгідних упокорених позах. (Коли їх б'ють, то хтось у них тим часом вочевидячки, постає: падлюка, шахрай, боягуз, крутій — зберігаючись у найжорстокішому, найчистішому стані підлості й підступності — зашкарублий завдяки «гартові», подібно до м'якої сталі.) Вони вперто домагаються схиляння, будь-що-будь. Не гребуючи тими, хто потворний, пошрамований — найчарівнішими злочинцями, яких коронує моя любов.
«Мабуть, — кажу я собі, — злочин довго вагається, перш ніж домогтися чудового результату, яким є Пілорж або Янгол-Сонце. Щоб їх викінчити (яке жорстоке слово!), потрібна сила-силенна збігів: краса їхніх облич, сила та вишуканість їхніх тіл мусили доповнюватися їхнім злочинним смаком, обставинами, які творять злочинця, чия моральна стійкість здатна змиритися з такою долею, нарешті, карою із властивою їй жорстокістю, яка дає тут злочинцеві засяяти на всю цю безпросвітню тьму. Якщо герой стає на герць із мороком і перемагає його, хай він і залишається в лахмітті. Те саме вагання, та сама щаслива кристалізація, власне, визначають іще один результат — появу бездоганного поліціянта. Перших і других я ніжно люблю. Але я обожнюю їхній злочин саме тому, що він криє в собі покарання, «кару» (оскільки я не можу припустити, що вони її не передбачили. Один із них, колишній боксер Леду, відповідав із посмішкою наглядачам: «Мої злочини — я міг би шкодувати, що їх не вчинив»), яку він ладен відбути з ними для того, аби принаймні мої любовні пристрасті були щедро винагороджені.
У цьому щоденнику я не хочу приховувати решти підстав, які зробили з мене злодія (найпростішою з них була потреба в їжі), проте на мій вибір ніколи не впливали ні протест, ні біль, ні гнів, ні інші такі почуття. З маніакальним піклуванням, з «ревним дбанням» я готував свою авантуру, як готують ложе, кімнату для кохання: я перейнявся переступом.
Я називаю відвагою шаленство у стані пристрасного потягу до небезпеки. Її помічають у погляді, в ході, в усмішці, й саме у вашому серці вона викликає хвилювання. Вона скидає вас із коня. Це шаленство — спокій, який вас збурює. Інколи кажуть: «О, цей хлопак добра штучка». У тонких Пілоржевих рисах крилася крайня жорстокість. Їхня вишуканість справляла надто несамовите враження. Жорстокі обриси єдиної руки Стілітано, коли вона лежала нерухомо на столі, крили в собі тривогу й небезпеку цього спокою. Я працював зі злодіями і сутенерами, чий авторитет мене захоплював, але мало хто з них виявляв справжню відвагу, адже навіть найхоробріший — Ґі — не відзначався жорстокістю. Стілітано, Пілорж, Міхаеліс були полохливими. І Жава теж. Навіть коли вони відпочивали, незрушні й усміхнені, то з очей, ніздрів, рота, долонь, набряклої матні, брутальних горбиків литок під ковдрою чи простирадлом, клубочилися випари осяйного і похмурого гніву.
Але ніщо так промовисто не свідчило про жорстокість Рене, як відсутність її звичних ознак. Його обличчя насамперед миловиде. Дещо приплющений ніс надає йому норовливого вигляду, тривожить душу олив'яна блідість його збентеженого обличчя. Погляд суворий, рухи спокійні й певні. У нужниках він із холодним розмислом духопелить педиків, обшукує їх, оббирає, винагороджуючи інколи, як ото дають якусь милостиню, ударом підбора в писок. Я не люблю його, але його спокій мене полонить. Він обкручує свої дільця вночі, у наймоторошніший час, біля пісуарів, на лучках та в гаях, під деревами на Єлисейських полях, неподалік вокзалів, поблизу воріт Майо, в Булонському лісі (і то завжди вночі) з поважним виглядом, без будь-якого романтизму. Коли він повертається о другій чи третій годині ночі, я відчуваю, що пригоди з нього аж пруть. Кожна частина його тіла брала участь у нічних авантурах: його долоні, руки, ноги, потилиця. Але він, не відаючи про ці дивовижі, розповідає мені про свої приключки зрозумілою мовою. Він дістає з кишені каблучки, обручки, годинники — свою нічну здобич. Він складає їх у велику склянку — незабаром вона буде повна. Його не дивують ні педики, ні їхні звички, які лише сприяють його злочинним походенькам. Із його розповіді, коли він сидить на моєму ліжку, моє вухо вихоплює уривки з його пригод: «Офіцер у споднях, у якого він витягує гаманець,[iv] командує, тицяючи догори вказівним пальцем: «Геть!» Рене глузливо відповідає: «Це тобі не військо». З усієї сили він затопив якогось дідугана по голові кулаком. Той непритомніє, а Рене тим часом гарячково розв'язує пакунок, де зберігається запас ампул із морфієм. Обібравши педика, він змушує його уклякнути перед ним. Я дуже уважно слухаю його оповідки. Моє антверпенське життя набирається снаги, триваючи у міцнішому тілі, за звірячими приписами. Я підбадьорюю Рене, даю поради, він прислухається до мене. Я підкидаю йому думку, щоб він ніколи не озивався перший.
— Дай виростку підійти, хай покружеляє довкола тебе. Вдай, ніби ти трохи подивований, коли він пропонує свої любощі. Знай, із ким треба прикинутися дурником.
Щоночі він повчає мене. Його слова не збивають мене з пантелику. Моя тривога, здається, породжена тим, що в глибині душі я беру на себе водночас ролю жертви і злочинця. По суті ночами я випускаю, проектую, мов на екран, жертву і злодія, що виходять із мене, я примушую їх з'єднатися де-небудь, а на ранок моє хвилювання посилюється, оскільки я знаю, що жертва ледь не померла, а злочинець мало не загув на каторгу чи під гільйотину. Отже, моя тривога поширюється аж до отої заповітної частинки мого «я»: до Гвіани.
Рухи тих юнаків, як і їхня доля, хоч-не-хоч безладні, їхні душі змирилися з жорстокістю, якої не бажали. Вони її приручили. Ті, для кого жорстокість є звичним станом, простодушні віч-на-віч із собою. Рухи, які творять це навальне і спустошливе життя, кожен рух — щиросердий, прямий, чіткий, як штрих якогось великого рисувальника, але при зіткненні цих рухливих штрихів гуркоче гроза, спалахує блискавка, яка вбиває їх або мене. Та чого варта їхня жорстокість супроти моєї, яка полягає в тому, аби перебрати на себе їхню жорстокість, зробити її моєю, відчувати в ній потребу, здобути її хитрощами, використати, нав'язати її собі, осягнути, замислити, розпізнати і взяти на себе її небезпеки? З другого боку, чого варта моя вимушена жорстокість, необхідна для мого захисту, моєї твердості моєї суворості супроти жорстокости, від якої вони потерпають, як від прокляття, що підіймається з їхнього внутрішнього вогню, разом зі світлом, яке огортає їх зокола і осяває нас? Ми знаємо, що їхні авантури — то дітвацтво. Самі ж вони макоцвітні. Вони погоджуються вбивати або ж бути вбитими через якусь там гру в карти, у якій їхній суперник — чи вони обидва — вдаються до шахрайства. Одначе саме завдяки таким хлопцям і можливі трагедії.
Таке визначення — за допомогою стількох суперечливих прикладів — жорстокості має засвідчити вам, що я користатиму зі слів не для того, щоб ними ліпше описати якусь подію чи головного її винуватця, а щоб звістити вас про самого себе. Щоб зрозуміти мене, потрібна буде співучасть читача. Проте я сповіщу його, щойно мій ліризм утратить ґрунт під ногами.
На вигляд Стілітано був високий і дужий. Він ступав водночас гнучко і важко, жваво і повагом, сягнистим кроком. Він був моторний. Його влада як наді мною, так і над дівчатами Барріо Чіно великою мірою коренилася в його слині, яку Стілітано перекочував від однієї щоки до другої, випускаючи інколи з рота, мов який флер. «І звідки в нього беруться такі плювки, — запитував я себе, — звідки він їх видобуває, такі ядерні й білі? Мої плювки ніколи не будуть такими масними й білими, як його. Вони нагадуватимуть лише скляне прядиво, прозоре й ламке». Природно, я уявляю його прутень, коли він його змастить для мене тією чудовою речовиною, тією безцінною павутиною, тканиною, яку я тайкома називав м'яким піднебінням. Він носив старий сірий кашкет зі зламаним дашком. Коли він жбурляв його на підлогу нашої кімнати, той раптом обертався на трупик бідолашної куріпки з підтятим крилом, але коли він його вдягав, трохи насунувши на вухо, то протилежний край дашка стовбурчився, відкриваючи незвичайно пишне біляве пасмо. Чи треба говорити про його чарівні, такі світлі й скромно спущені додолу очі — хоча про Стілітано можна було сказати: «Його постава нескромна» — над якими звисали, прикриваючи їх, вії та брови, такі білі, такі світлі й густі, що залишали не вечірню тінь, а тінь зла. Врешті-решт — що найбільше вражає мене, коли я бачу в порту, як стрибкоподібно, ривками розгортається і з болем підбивається на щоглу вітрило, спочатку вагаючись, а потім рішуче, — хіба не були ті рухи знаменням мого любовного потягу до Стілітано? Познайомився я з ним у Барселоні. Жив він серед жебраків, злодіїв, ґомиків та повій. Був він поставний, але треба ще з'ясувати, чи не на тлі мого падіння він видавався таким гожим? Одяг у мене був зашмульганий і жалюгідний. Я вічно потерпав від голоду і холоду. Отакий-то був найжалюгідніший період мого життя.
1932 рік. Іспанія тоді просто кишіла нечистю, злидарями. Вони вешталися Андалузією від села до села, бо там тепло, Каталонією, бо вона багата, але, зрештою, вся країна була до нас прихильною. Та все ж я почувався гнидою й усвідомлював це. У Барселоні ми особливо вчащаємо до calle[v] Медьода і calle Кармен. Не раз нам доводилося спати вшістьох на одному ліжку без простирадл, а спозаранку ми вирушали старцювати на базари. Покидаючи Барріо Чіно, вся наша ватага вирушала вервечкою до Параллело, із кошиками в руках, оскільки господині кидали нам радше грушу або ріпу, ніж дрібні. А пополудні ми поверталися зі здобиччю і варили юшку. Саме про такі заведенції цієї поволочі я вам і хочу розповісти. У Барселоні я бачив подружжя чоловіків, коли той, хто був дужче закоханий, казав другому:
— Сьогодні я понесу кошика.
Він брав кошика і виходив. Якось Сальвадор запопадливо вихопив у мене з рук кошика і сказав мені:
— Я піду жебрати замість тебе.
Сніжило. Він вийшов на скрижанілу вулицю, вдягнувши замість куртки якесь шмаття — кишені повідривалися і пообвисали — і брудну пожмакану сорочку. Його обличчя було жалюгідне і нещасне, злодійкувате, бліде і замурзане: надворі стояла така холоднеча, що ми не зважилися вмитися. Десь ополудні він повернувся з овочами і з кришеником сала. Ось я вже помічаю одну з його жахливих дірок, кидаючи їй виклик, незважаючи на загрозу, яку крила для мене краса. Безмежна — і братня — любов виповнила моє тіло і вабила мене до Сальвадора. Вийшовши слідом за ним із готелю, я спостерігав за ним здаля, як він щось канючив у жінок. Уже маючи досвід старцювання для інших і для себе, я знав його формулу: воно поєднує християнську релігію з милосердям; поєднує бідака з Богом; серце випромінює таку сумирність, що, здається, вона сповнює пахощами фіалки легкі і щирі випари з вуст прошака, коли той благає. По всій Іспанії тоді ходило:
— Рог Dios.[vi]
Не чуючи його, я уявляв, як Сальвадор бубонить, просячи милостиню, перед кожною яткою, звертаючись до кожної ґаздині. Я стежив за ним, як «кіт»[vii] за своєю хвойдою, але з ніжністю в серці. Таким чином Іспанія і моє жебрацьке життя-буття допомагали мені пізнавати розкоші падіння, оскільки вимагалося багато стійкості (тобто любови), аби бодай трохи причепурити цих брудних і споневажених людців. Це вимагало від мене неабиякого хисту. І мало-помалу він у мене з'явився. Якщо й неможливо описати вам цей увесь механізм, то принаймні можу сказати, що поступово я примусив себе сприймати оте убоге життя як жадану необхідність. Ніколи я не шукав способу зробити з нього щось інше, ніж те, чим воно було, ніколи я не намагався його прикрасити, приховати, а навпаки, хотів його утвердити в його достеменній мерзоті; а наимерзенніші його об'яви обернулися для мене об'явами величі.
То було якесь заціпеніння, коли якось увечері, обшукуючи мене після вуличної облави — я розповідаю про випадок, що стався перед приключкою, з якої починається моя книжка — ошелешений поліцай видобув із моєї кишені, серед інших речей, тюбик вазеліну. Над ним зважилися кепкувати, позаяк у тюбику був ментоловий вазелін. Уся канцелярія суду, а інколи і я сам — гіркотно — вибухали сміхом і аж звивалися, чуючи таке:
— Ти що, їх товчеш через ніздрі?
— Дивись, не підхопи нежиті, а то ощасливиш свого приятеля коклюшем.
Злодійським жаргоном я кепсько передаю ту злу іронію іспанських виразів, просто блискучих і дошкульних. Ішлося про тюбик вазеліну, один із кінців якого був кілька разів загнутий. Це свідчило про те, що ним уже користувалися. Поміж вишуканих речей, які було знайдено в кишенях чоловіків, схоплених під час цієї вуличної облави, він постав як знак тої самої мерзоти, що маскується із найбільшою старанністю, а також як знак таємної милости, що незабаром врятує мене від зневаги. Коли я сидів запертий у камері і щойно досить набрався духу, аби здолати нещастя мого арешту, образ цього тюбика вазеліну виник і більше мене не покидав. Поліцаї переможно вимахували ним переді мною, виказуючи в такий спосіб свою помсту, ненависть і зневагу. Отак жалюгідна зашмульгана річ, яка мала для світу — зловорожого представництва сього світу, яким є поліція, а надто оце особливе товариство іспанських поліцаїв, пропахлих часником, потом та олією, але заможних на вигляд, зашкарублих у своїх м'язах і моральній самовпевненості — найогидніше призначення, стала для мене вкрай дорогою. На противагу багатьом речам, до яких я ставився з пошаною та ніжністю, ця річ зовсім не була увінчана лаврами; вона залишилася лежати на столі маленьким тюбиком вазеліну із сірого олива, тьмяного, загнутого на кінці, синюватого, чия дивовижна відстороненість і разюча схожість із банальними речами тюремної судової канцелярії (лава підсудних, чорнильниця, правила внутрішнього розпорядку, туаза,[viii] запах), чия Цілковита байдужість, довели б мене до розпачу, якби вміст цього тюбика, через те, можливо, що був масний, не викликав у пам'яті світильник і не змусив пригадати одну скорботну опівнічницю.
(Отак, удавшись до опису, я відтворив цей дрібний предмет, але тут втручається ще якийсь образ: під вуличним ліхтарем міста, де я пишу, я бачу тьмаве обличчя невеличкої старої жінки, пласке й круглясте, як місяць, геть бліде — чи то сумне, чи лицемірне. Підійшовши до мене, вона почала белькотіти, що дуже бідна, і попросила трохи грошей. Покірність на обличчі цієї риби-місяця свідчила, що старенька щойно вийшла з тюрми.
«Вона злодійка, подумалось мені. Коли я відійшов від неї, якась пронизлива мрія, що жевріла в глибині мого «я», а не десь на узбіччі мого розуму, розродилася думкою, що жінка, яку я щойно зустрів, можливо, моя мати. Я нічого не знав про ту, що покинула мене в колисці, але сподівався, що то була саме вона, ота стара злодійка, яка жебрала вночі.
А що, коли то вона? — мордувався я, відходячи від старої. Ох! Якби то була вона, я засипав би її квітами, гладіолусами, трояндами та поцілунками! Я зросив би сльозами ніжності очі цієї риби-місяця, це обличчя, кругловиде й тупе! Але навіщо, діймав я себе запитаннями, навіщо плакати? Стало якоїсь дещиці часу для моєї свідомості, щоб замінити ці звичні вияви ніжності байдуже якими вчинками і навіть най-ганебнішими, наймерзеннішими, які я наділяв тим самим значенням, що й поцілунки, сльози чи квіти.
Я задовольнився б тим, що плюнув би на неї, думав я, гинучи з любови. (Слово «гладіолус», яке я використав вище, чи не спричинилося б, часом, до слова «блювотиння»?) Плював би на її волосся або ригав на її руки. Але я обожнював би цю злодійку — свою матір).
Тюбик вазеліну, призначення якого вам добре відоме, викликав в уяві обличчя тієї, яка протягом мрії, що тяглася вздовж темних завулків міста, була найкоханішою матір'ю. Він прислужився мені для підготовки до стількох потаємних утіх у місцях, гідних його скромної банальносте, яка стала умовою мого щастя, доказом чого була моя брудна носова хустинка. На цьому столі лежало знамено, яке розповідало невидимим легіонам про мою перемогу над поліцаями. Я сидів у камері. Я знав, що цілу ніч мій тюбик вазеліну буде виставлений на осуд — виворіт Вічного Обожнення — гурту гожих, дужих і кремезних поліцаїв. Таких дужих, що найнемічніший із них, ледь стиснувши той тюбик пальцями, міг би з нього вичавити, спочатку з легеньким попукуванням, клейку тасьму, яка вилазитиме в безглуздій тиші. Проте я був певен, що цей жалюгідний і такий рахманний предмет виявив би їм спротив, самою своєю наявністю він підняв би на ноги поліцію всього світу, накликав би на себе зневагу, ненависть, можливо, ледь глузливу, сліпу й німу лють, мов герой трагедії, що, забавляючись, розпалює гнів богів, мов і він, цей герой, незрушний, вірний моєму щастю і гордий. Як би я хотів відшукати найпромовистіші слова у французькій мові, щоб його оспівати. Як би мені хотілося також побитися заради нього, вчинити різницю на його честь і обарвити в червоне долину на спаді дня.[ix]
Від краси його вираження залежить краса морального вчинку. Сказати, що вчинок гарний, означає вирішити, що він таким буде. Залишається це довести. Це візьмуть на себе образи, тобто зв'язки із пишнотами матеріального світу. Вчинок тоді чарівний, коли він викликає, видобуває з нашої горлянки пісню. Інколи сумління, завдяки якому ми розмірковуємо над вчинком, відомим як мерзенний, сила вираження, якою воно мусить бути позначене, примушують нас співати. Саме тому зрада і є чарівною, бо спонукає нас до співу. Зраджуючи злодіїв, я повертався б не тільки до морального світу, — міркував я собі, — а й до педерастії. Здобуваючись на силі, я стаю богом для самого себе. Я диктую. Стосовно людей слово «краса» означає для мене гармонійну єдність обличчя і тіла, до якої іноді додається мужня ґрація. Краса тоді супроводжується чудовими, владними, величавими рухами. Нам здається, що їх визначають вельми своєрідні моральні засади, і, культивуючи в собі такі чесноти, ми сподіваємося надати нашим нещасним обличчям і хворим тілам тої снаги, якою природно володіють коханці. На жаль, ці чесноти, якими вони ніколи не володіли, є нашою неміччю.
Зараз, пишучи оці слова, я думаю про своїх коханців. Я хотів би просочити їх моїм вазеліном, цією ніжною речовиною з легким запахом м'яти; я хотів би, щоб їхні м'язи зволожилися в цій пестливій прозорості, без якої їхні найдорожчі якості не такі звабливі.
Кажуть, якщо хтось позбувається якоїсь частини тіла, то та, що залишилася, стає дужчою. Я тішив себе сподіванками, що Стілітанів прутень увібрав у себе всю потугу його відтятої руки. Тривалий час я уявляв твердий, грубий, здатний на крайнє нахабство орган, хоча спочатку мене заінтригувало те, з чим Стілітано дозволив мені ознайомитися: єдина, але на диво чітко окреслена бганка на лівій холоші його блакитних полотняних штанів. Можливо, ця деталь не так невідступно переслідувала б мене у мріях, якби Стілітано щохвилини не спрямовував туди свою лівицю і якби він, на манір дам, які роблять реверанс, що утворює складку, не затискав обережно тканину нігтями. Я не вірю, що він ніколи не втрачав холодного розмислу, але поруч зі мною він був особливо спокійний. З легкою зухвалою заразом зневажливою посмішкою він дивився, як я перед ним умліваю. Я знав, що він мене покохає.
Не встиг Сальвадор із кошиком у руці переступити поріг нашого готелю, як я, надто розчулений, поцілував його на вулиці, але він відштовхнув мене:
— Ти збожеволів! Нас матимуть за mariconas![x]
Він досить пристойно розмовляв французькою, яку вивчив на околицях Перпіньяна, куди їздив на збирання винограду. Образившись, я відійшов від нього. Обличчя у хлопця було фіолетове. Воно мало колір капусти, зірваної взимку. Сальвадор не всміхався. Він був приголомшений. «Це важко, — думав він, — уставати спозаранку, щоб жебрачити на снігу. Жан не вміє тримати себе в руках». Його волосся було скуйовджене і мокре. Крізь скло на нас дивилися обличчя, оскільки на нижньому поверсі готелю розмістилася кав'ярняна зала, вікнами на вулицю, яку треба було перетнути, аби зійти нагору в номери. Сальвадор витер обличчя рукавом і ввійшов. Я завагався. Відтак гулькнув за ним. Мені було двадцять років. Якщо крапля на кінчику носа така прозора, як сльоза, то чому б мені її не злизнути так само ревно? Я був у цьому, тобто у виправданні мерзоти, надто бувалий. Якби я не боявся викликати обурення в Сальвадора, то зробив би це в кав'ярні. Тим часом він шморгнув носом, і я здогадався, що хлопець проковтнув свої шмарки. Із кошиком у руці він пройшов мимо прошаків та ракла прямо на кухню. Я йшов слідком.
— Що з тобою? — запитав я.
— Ти привертаєш до себе увагу.
— Що тут поганого?
— Таж не цілуються отак, просто на людях. Сьогодні ввечері, якщо ти хочеш…
Він сказав усе це з маркітною гримасою, неохоче і навіть презирливо. Я хотів лише засвідчити йому свою вдячність, зігріти його своєю вбогою ніжністю.
— А що ти подумав?
Хтось його відштовхнув, не вибачившись, віддаляючи мене від нього. Я не подався слідом за ним на кухню, а підійшов до лавиці біля груби і сів на вільне місце. Я збентежився, погано уявляючи, в який спосіб, втративши голову від могутньої краси інших, я міг би віддатися любощам цього запаршивілого і бридкого злидаря, з яким поводилися грубо навіть легкодухи, закохатися у його вугласті сідниці… а що як, на лихо, у нього ще й розкішний прутень?
Барріо Чіно був тоді своєрідним кублом, заселеним не так іспанцями, як чужинцями — вошивими голодранцями. Інколи ми були вдягнені в шовкові сорочки кольору зеленого або ясно-жовтого мигдалю, взуті в полотняні стоптані черевики, а наша прилизана чуприна здавалася лакованою аж до хрусту. Ми не мали зверхників, радше мали верховодів. Мені важко пояснити, як ними ставали. Очевидно, вони вивищувалися завдяки вдалим операціям із продажу нашої жалюгідної здобичі. Вони вели наші справи і керували нашими нападами, забираючи собі помірну частку. Ми не були більш чи менш організованою ватагою, але в цьому величезному брудному смітнику, в самому осерді кварталу, що відгонив оливою, сечею і лайном, декотрі пропащі люди покладалися на когось іншого, спритнішого від них. Стільки злидарів сяяли молодістю, та лише декотрі серед нас випромінювали оті містичні сполохи, справдешнє сяєво; тіла, погляди, рухи цих молодиків насичені магнетизмом, який перетворює нас на їхню ціль. Саме в такий спосіб мене вразив один із них. Ліпше я розповім про Оплітано, про отого однорукого, через кілька сторінок. Насамперед хай знають, що він був позбавлений будь-яких християнських чеснот. Увесь його блиск, вся його сила крилася у нього між ногами. Його прутень зі своїм причандаллям, увесь цей апарат був такий чудовий, що я називав його не інакше як генеративний орган. Вам здавалося, ніби він мертвий, — так рідко й повільно він оживав: але він не спав. Він випромінював уночі крізь наглухо застебнуту, хоч і однією рукою, матню оте сяйво, що осявало його власника.
Мої любощі із Сальвадором тривали з півроку. Вони були не надто п'янкі, одначе вельми плідні. Мені пощастило полюбити його хирляве тіло, сіре обличчя, кумедну рідку борідчину. Сальвадор дбав про мене, а вночі, при свічці, я вишуковував у рубчиках його штанів вошей, наших близьких знайомих. Воші населяли нас. Вони оживляли наш одяг, а Щойно зникали, він ставав мертвий. Нам подобалося усвідомлювати — і відчувати — цих напівпрозорих комах, які, й не бувши приручені, стали нам такі близькі, що будь-яка чужа воша викликала у нас обох огиду. Ми їх ловили, але сподівалися, що другого дня вони знову вилупляться із гнид. Ми чавили їх нігтями без відчуття огиди чи злости. Ми не викидали їхніх трупів — чи останків — на смітник, ми давали їм змогу падати, вгодованим нашою пурпуровою кров'ю, у нашу брудну білизну. Воші були єдиною ознакою благоденства, але було логічно, що, сприяючи відновленню нашого стану, який освячувався тим благоденством, ми водночас освячували й ознаки цього стану. Ставши такими самими необхідними для пізнання нашої немочі, як прикраси для пізнання того, що називають тріумфом, воші були нашим скарбом. Ми водночас і соромилися їх і пишалися ними. Я чимало часу прожив у кімнатці без вікон, з однією-однісінькою кватиркою на коридор, де вечорами п'ятерко жорстоких і воднораз ніжних облич, посміхаючись або кривлячись через незручну позу, зрошені потом, вишуковували цих доброчесних комах, на яких ми самі були схожі. Я міг тільки радіти, що став коханцем найубогішого, найбридкішого голодранця в самім осерді злиднів. Завдяки цьому я спізнав, що таке привілейований стан. Мені велося зле, але кожна здобута перемога — мої брудні, гордовито виставлені руки допомагали мені бундючно хизуватися своєю бородою та довгим чубом — надаючи снаги або вселяючи неміч, що тут сприймається як одне й те саме, для подальшої перемоги, що нашою мовою, природно, називалося б, падінням. Одначе сяйво, світло були необхідні в нашому житті, у цьому мороці нам треба було мати бодай єдиний сонячний промінь, що пробивався б крізь вікно та всю оцю гидоту; і таким нагромадженням для нас були ожеледиця і паморозь, оскільки ці стихії провіщали не лише великі нещастя а й восрешали в пам'яті радощі, яких цілком вистачало, попри їхню примарність, для нашої кімнати: будили спомини — про Різдвяні та Новорічні свята, будили тільки завдяки морозові, що завжди їх супроводжує і зігріває душі тих, хто святкує.
Хизування на людях ранами, до якого вдаються жебрущі — це для них спосіб заробити дещицю грошей — бодай на прожиття, але якщо вони мусять іти на це через власне слабовілля, то гордість потрібна для того, щоб захистити себе від зневаги, зберігши чоловічу чесноту: як скеля, що стримить з ріки, так і гордість пронизує й розтинає зневагу, виснажує її. Занурюючись дедалі глибше в паскудство, гордість стане дужчою (якщо цей жебрак — я сам), коли я набуду знань — себто сили чи немочі — маючи вигоду з такої долі. Треба, щоб мірою того, як ця проказа заполонює мене, я сам її полонив і здолав. Чи стану я ще огиднішим, ще споневаженішим, чи дійду я тої межі, про яку ще й гадки не маю, але до якої вочевидячки ведуть як естетичні, так і моральні пошуки. Проказа, з якою я порівнюю наш стан, провокує, як кажуть, подразнення тканин, і тоді хворого діймає сверблячка: він збуджується. У своєму самотньому еротизмі проказа втішається і вихваляє свій біль. Убозтво творило нас. Мандруючи Іспанією, ми носили в собі пишноту: таємну, приховану, позбавлену пихатості. Наші рухи ставали дедалі сумирніші, дедалі пригасали, мірою того, як жар покірливості розгорявся чимраз дужче, примушуючи нас жити. Тож-бо мій талант розвивався, надаючи високого сенсу такій убогій подобі. (Я не говорю поки що про талант літературний.) Це стало мені у великій пригоді, ба навіть і тепер дозволяє мені лагідно всміхатися найзлиденнішим серед покидьків, людям, а чи речам, аж до ригачки, аж до слини, яка летить в обличчя моїй матері, аж до вашого лайна. Я збережу в серці свій образ із тих часів, коли ще був злидарем.
Я хотів бути схожим на жінку, яка потай від людей переховувала у себе вдома свою дочку, яка нагадувала бридку, мерзотну потвору, що рохкає, лазить рачки, тупу й безбарвну. Коли вона родила, її відчай був, поза всяким сумнівом, такий глибокий, аж перетворився на сенс її життя. Вона поклала собі полюбити цю почвару, полюбити гидоту, що вийшла з її лона, де вона зачалася, і побожно плекала її. Власне, у своїй душі вона спорудила тимчасовий вівтар, де зберігала пам'ять про потвору. З благочестивою турботою, лагідними руками, незважаючи на мозолі від щоденної праці, з шаленою затятістю тих, що впали в розпач, вона повстала супроти світу, протиставивши цьому світові потвору, яка набула розмірів світу і його могуття. Матір стала відправною точкою для нових моральних приписів, з якими безкінечно змагалися сили цього світу, які приходили зітнутися з нею, але зупинялися перед стінами її житла, де була ув'язнена її дочка.[xi]
А що інколи доводилося красти, то нам були знайомі також і світлі земні приваби відваги. Перед сном верховода-відчайдух давав нам поради. Наприклад, із фальшивими документами ми оббивали пороги різних консульств, домагаючись репатріації. Консул, зворушений або роздратований нашими наріканнями, нашими злиднями та убозтвом, давав нам залізничний квиток до прикордонної станції. Наш верховода перепродував його на вокзалі в Барселоні. Він також наводив нас на церкви для грабунку — на що іспанцям не ставало духу — або на розкішні вілли, зрештою, саме він вів нас до англійських і голландських матросів, яким ми мусили віддаватися за кілька песет.
Отож і виходило, що ми інколи крали, і кожне пограбування дарувало нам мить, аби перевести дух на поверхні. Чатування біля зброї перед кожною нічною вилазкою. Дражливість, викликана страхом, інколи тривогою, спричинює стан, близький до релігійного. Тоді у мене виникав нахил тлумачити найменшу подію. Речі стають провістям удачі. Я хочу загодити невідомі сили, від яких, як мені здається, залежить успіх авантури. Отже, я намагаюся задобрити їх моральними вчинками, насамперед милосердям: я подаю жебракам охочіше і більше, поступаюся місцем старим, даю їм дорогу, допомагаю сліпим перейти вулицю тощо. Себто я скидаюся на того, хто визнає, що крадіжка перебуває під заступництвом бога, якому приємні моральні діяння. Ці спроби закинути вбезпечувальну сіть, куди втрапить бог, про якого я не знаю нічого, виснажують мене, нервують і ще більше розпалюють мій релігійний настрій. Чинові крадійства вони надають ваги обрядового чину. Він і справді вершиться під покровом найглупішого мороку, здебільшого вночі, коли всі вже сплять, у відлюдній місцині, у всьому чорному. Кроки навшпиньки, зціплені вуста, чуйність, якої ми потребуємо навіть серед білого дня, руки, що навпомацки творять у темряві мудровані рухи з надзвичайною обережністю — поворот звичайної дверної клямки вимагає величезних зусиль, кожне з яких виблискує гранню коштовності (коли я шукаю золото, мені здається, ніби я його закопав: я перекопую всі континенти, острови в океані; мене обступають негри, погрожують моєму безборонному тілу своїми отруєними списами, але, чеснота золота дійова, велика сила зміцнює, надихає мене, списи схиляються, негри визнають мене — і я стаю членом племені), поміркованість, шепотіння, нашорошеність, невидима і дражлива присутність спільника та розуміння найменшого знаку від нього, — усе змушує нас у глибині душі зібратися на силі, зосередитися, перетворює нас на згустки яскравих особистостей, про які так добре сказав Ґі:
— Відчувається справжнє життя.
Але всередині мене ця всеосяжна зібраність, яка перетворюється на потужну бомбу, гадаю, жахливу, надає цьому чинові значущості, довершеної неповторності — пограбування, що відбувається в цей момент, завжди останнє, не тому, що ми гадаємо, нібито цього робити більше не будемо, а тому, що така внутрішня зосередженість не може більше мати місця (не тільки в житті, вона нас виводить, виштовхує далі — за межу життя) — і ця неповторність чину, який розгортається (як у троянди пуп'янок) у рухах свідомих, упевнених у своїй ефективності, немочі, а водночас і шаленій силі, якої вони надають цьому чинові, обертаючи його на релігійний обряд. Часто я навіть присвячую його кому-небудь. Стілітано перший сподобився такого пошанівку. Гадаю, саме завдяки йому я був висвячений у злодії, тобто настирлива думка про його тіло не давала мені злякатися. Його красі, його спокійній безсоромності я присвятив свої перші крадіжки. А також химерності цього чудового однорукого, чия рука, відпанахана по зап'ясток, гнила деінде під каштаном, як він мені казав, десь у лісах Центральної Європи. Під час грабунку моє тіло незахищене. Я знаю — воно вилискує від моїх рухів. Світ чутливий до мого успіху, навіть якщо він бажає мені невдачі. Я дорого заплачу за помилку, але якщо я вивернуся, то мені здається, що у володіннях Господа буде весело. Я можу впасти, і найгірше з усіх лих — це каторга. Але тоді каторжанин, який грає «вирішальну партію», неминуче зустрінеться з дикунами завдяки способові, що я коротко описав вище, у моїй сердечній пригоді. Якщо, перетинаючи праліс, він надибає на золоті розсипища, що їх оберігають прадавні племена, то вони його вб'ють або він буде врятований. Я вибрав найдовший шлях, аби повернутися до первісного життя. Мені насамперед потрібен осуд моєї раси.
Сальвадор не давав мені приводу пишатися ним. Якщо він крав, то тільки дріб'язок із прилавків. Вечорами в кав'ярні, де ми тирлувалися, він сумно увивався поміж найвродливішими. Таке життя виснажувало його. Коли я повертався, то мені сором було бачити на лаві його скорчену, скручену калачиком постать, із зелено-жовтою бавовняною ковдрою на плечах, з якою у зимні дні він виходив жебракувати. Він мав ще стару чорну вовняну шаль, яку я відмовлявся носити. Насправді, якщо мій розум терпів і навіть жадав упокорення, то моє молодече дуже тіло відмовлялося від самоприниження. Сальвадор говорив голосом уривчастим і сумним:
— Ти хочеш, щоб ми повернулися до Франції? Працюватимем у селі.
Я відповів категоричним «ні». Він не розумів ані моєї огиди — не з ненависті — до Франції, ані того, що географічно завершені у Барселоні мої мандри мали продовжуватися все глибше й глибше у найглухіших закутнях моєї душі.
— Але ж я працюватиму сам. Ти просто розважишся.
— Ні.
Я залишав його на лавці з його понурою бідністю. Неподалік груби чи прилавка я курив підібрані вдень недопалки поруч із одним споневаженим молодим андалузцем, чий вовняний светр, білий і зашмульганий, збільшував розміри його тулуба та біцепсів. Потерши руки, як це роблять старі, Сальвадор підвівся з лавки. Він пішов у загальну кухню, щоб зварити юшки і підсмажити на решітці риби. Одного разу він запропонував мені спуститися в Уельву, щоб назбирати помаранчів. Якось увечері, жебраючи для мене, він витерпів стільки принижень, стільки брутальних відмов, аж наважився дорікнути мені, що я дав такого маху в Кріоллі.
— Слово чести, коли ти знімаєш клієнта, то мусиш сам йому платити, — сказав він мені.
Ми засперечалися перед хазяїном, який надумав нас витурити з готелю. Того вечора ми із Сальвадором вирішили назавтра поцупити дві ковдри і заховатися в товарняку, що прямував на південь. Але я виявив таку спритність, що того ж таки вечора прихопив ще й пелерину карабінера. Коли я минав доки, де вони зазвичай стоять на варті, один із них погукав мене. Я зробив те, чого він вимагав, у вартівні. Можливо, не вважаючи за потрібне мені це сказати, він хотів одразу ж підмитися біля колонки; на якусь мить він мене залишив самого, і таким чином я врятувався, прихопивши з собою його простору пелерину з чорного сукна. Я загорнувся в неї і повернувся до готелю, відчуваючи сумнівне щастя: то ще не була радість зради, але в мені вже оселялася підступна збентеженість, яка незабаром змусить мене відкинути докори сумління. Відчинивши двері кав'ярні, я побачив Сальвадора. Серед усіх прошаків вигляд у нього був найжалюгідніший. Його обличчя на колір і на доторк нагадувало тирсу, якою було потрушено підлогу кав'ярні. Я одразу ж упізнав Стілітано, який стояв серед картярів. Наші очі зустрілися. Його погляд затримався на мені, і я зашарівся. Я скинув із себе чорну пелерину, й одразу ж зі мною почали торгуватися за неї. Стілітано спостерігав за цими жалюгідними торгами, не беручи у них участи.
— Покваптеся, якщо вона вам так до вподоби. Вирішуйте. Карабінер напевняка кинеться мене шукати, — сказав я.
Гравці почали відтісняти один одного. До таких доводів вони звикли. Тоді до штовханини приєднався Стілітано, пропхався до мене і запитав французькою:
— Ти парижанин?
— Так. А хіба що?
— Нічого.
Хоч він і перший звернувся до мене, я відчув збентеження і відповів природним у таких випадках майже безнадійним жестом, на який зважується гомосексуаліст, підступаючи впритул до молодика. Щоб приховати своє сум'яття, я вдав, ніби моя задишка від поспіху та метушні. Він сказав:
— Ти добре викрутився.
Я знав, що ця похвала була вдалим розрахунком, але серед жебрущих, який же Стілітано (я ще не знав його імені) був красень! Одна з його рук, кінець якої був аби як перев'язаний, спочивала на грудях, так ніби він носив її на черезплічнику, але я знав, що він не мав руки. Стілітано не був завсідник ані готельної кав'ярні, ані навіть calle.
— А скільки ти візьмеш із мене за пелерину?
— Ти мені за неї заплатиш?
— А чом би й ні?
— Чим?
— Ти що, злякався?
— Ти звідки?
— Я серб. Повернувся з Легіону. Я — дезертир.
Я полегшено зітхнув. Я почувався знищеним. Від надміру почуттів у мені утворилася пустка, яку одразу ж заповнив спогад про одну шлюбну сцену. На балу, де солдати танцювали один з одним, я спостерігав за їхнім вальсуванням. Мені здалося тоді, ніби легіонери, щойно закружляють у парі, щезають. Вони непомітно розчиняються у загальному сум'ятті. Якщо на початку їхній танець «Рамона» виглядав цнотливо, то таким він залишався й далі, коли вони женихалися, обмінявшись у нас на очах усмішками, як міняються обручками… На всі накази невидимого духівництва Легіон відповідав «так». Кожен із них був водночас парою, оповитою тюлем і зодягненою в парадну форму (шкіряне біле спорядження, яскраво-пурпурові з зеленим аксельбанти). Вони, вагаючись, обмінювалися пестощами чоловіка та сором'язливістю дружини. Щоб підтримати напругу почуттів, вони танцювали чимраз легше і повільніше, тимчасом як їхні чоловічі чесноти, занімілі від утоми після тривалого походу, крізь барикади шерехуватої тканини, нерозсудливо наражаючись на небезепеку, зачіпали один одного. Лаковані шкіряні дашки їхніх кепі сходилися, ледь торкаючись. Я відчував зверхність Стілітано. Я намагався схитрувати:
— Це ще не свідчить, що ти можеш заплатити.
— Повір мені.
Його надто суворе обличчя, надто ладно збудоване тіло просили мене довіритися їм! Сальвадор спостерігав за нами. Він знав про нашу згоду і про те, що ми вже вирішили його долю — відшити його. Жорстокий і невинний, я відчув себе дійовищем якоїсь феєрії, що знову оживала в мені. Вальс закінчився, і пари солдатів звільнилися від пут. І всі їхні половинки, злютовані в одну перейняту врочистим настроєм, дивовижну цілість, завагавшись, розійшлися врізнобіч, щасливі й печальні, що знову стали зримими, і подалися до дівчат, аби запросити їх до наступного вальсу.
— Даю тобі два дні на розрахунок, — сказав я. — Мені треба купило. Я теж був у Леґіоні. Я дезертирував. Як і ти.
— Буде зроблено.
Я простяг йому пелерину. Він узяв її своєю єдиною рукою і одразу ж повернув її. Усміхаючись, але владно він сказав:
— Згорни її, — і глузливо додав. — Перш ніж поцілуєш мене з прицмоком.
Усім відомий вираз: «Цілувати з прицмоком». Не змигнувши оком, я зробив те, що він мені сказав. Пелерина одразу ж зникла в одному зі сховків господаря. Можливо, ця звичайна крадіжка надала моєму обличчю якогось сяйва, а чи Стілітано просто захотів видатися ґречним, але він ще додав:
— Поставиш мені склянку вина? Колишньому легіонерові?
Склянка вина коштувала два су. Я мав чотири су в кишені, але мусив віддати їх Сальвадорові, який спостерігав за нами.
— Я на бобах, — гордо проголосив Стілітано.
Картярі посідали новими парами, які на хвильку заслонили нас від Сальвадора. Я процідив крізь зуби:
— У мене є чотири су, я їх зараз тобі тихенько передам, і ти сам розрахуєшся.
Стілітано всміхнувся. Я розгубився. Ми сіли за стіл. Він почав був розказувати про Леґіон, аж раптом, пильно глянувши на мене, урвав свою розповідь:
— У мене таке враження, ніби я тебе десь уже бачив.
Цю мить я зберіг у пам'яті.
Від надміру почуттів я ледь не заворкував. Не лише словами, не лише тоном голосу я виразив би свою жагу — я заспівав би, заволав голосом найзакоханішого дикого птаха, голосом, що його вивергнуло б моє горло. Можливо, навіть моя шия наїжачилась би білим пір'ям. Катастрофа завжди ймовірна. Нас підстерігає метаморфоза. Мене врятувала паніка.
Я жив у страху в очікуванні метаморфоз. Щоб дати відчути читачеві, визнаючи, що любов, яка звалилась на мене — і це не проста риторика, що вимагає порівняння: як кречет — є найвишуканішою зі страхів, тому в уяві моїй і постає горлиця. Я й сам не знав, що я тоді відчував, але досить мені викликати в пам'яті появу Стілітано, як моя тута нині одразу ж обертається на стосунки між хижим птахом та жертвою. (Якби я не відчував, як мою горлянку розпирає ніжне туркотіння, я радше порівняв би себе з вільшанкою.) З'явилися б химородні звірі, якби кожне з моїх почуттів перетворилося на тварину, навіяну схожість з нею: гнів сичить із мого горла коброю, та сама кобра нагнітає те, чого я не зважуюсь назвати, моя кавалерія, мої кінні змагання народжуються із мого зухвальства… Від горлиці я зберіг лише хрипоту, яку спостеріг Стілітано. Я закашляв.
За Параллело був пустир, де халамидники грали в карти. (Параллело — це проспект у Барселоні, паралельний знаменитій Рамблас. Між цими дуже широкими дорогами безліч вузьких, темних і брудних вуличок утворюють Барріо Чіно.) Посідавши навпочіпки, вони влаштовували ігри, розклавши карти на квадратовій рядюжці або прямо в пилюзі. Одну з партій грав молодий циган, і я вирішив ризикнути кількома су, які мав у кишені. Я не гравець. Розкішні казино мене не ваблять. Атмосфера осяйних електричних люстр нагонить на мене нудьгу. Мене верне від удаваної розв'язності елегантних гравців, а неможливість вплинути на цю всю машинерію: кулі, рулетки, конячки — бентежить мене, отож я люблю пилюгу, бруд, квапливі рухи шпани. Приголомшений гнівом або жаданням, прихилившись до Жава, я бачу його профіль, втиснутий у подушку. Страждання, нервове посіпування м'язів обличчя, а також тривогу гравців, що осявала їх — це все я часто спостерігав на їхніх маленьких скривлених пичках пустунів, що сиділи навпочіпки. Ця вся братія прагла виграти або програти. Кожна кульша тремтіла від утоми чи тривоги. Того дня заповідалося на грозу. Я перейнявся молодечим нетерпінням цих юних іспанців. Я грав і вигравав. Я щоразу вигравав. За всю гру я не зронив жодного слова. Утім, циган був мені незнайомий. Звичай дозволяв забрати свої гроші й піти. Але хлопець був такий миловидий, що, відчувши до нього приязнь, покинути його в такий спосіб означало б споневажити вроду, яка раптом затужила на його виснаженому спекою та нудьгою обличчі. Я чемненько повернув йому його гроші. Трохи здивований, він узяв їх і просто мені подякував.
— Привіт, Пепе, кинув мимохідь, накульгуючи, якийсь кучерявий і засмаглий хлопець.
«Пепе, — сказав я собі, — його звати Пепе». Я вже зібрався йти, аж завважив його маленьку, делікатну, майже жіночу ручку. Та ледве я ступив кілька кроків крізь цей натовп злодійчуків, повій, жебраків, пустомолотів, як відчув, що хтось торкнувся мого плеча. То був Пепе. Він щойно покинув гру. Він звернувся до мене іспанською:
— Мене звати Пепе, — і простяг мені руку.
— Мене — Хуан.
— Ходімо, вип'ємо.
Зростом він був не вищий за мене. Його обличчя, яке я бачив згори, коли він сидів навпочіпки, здалося мені не таким уже й приплюснутим. Його риси виявилися тоншими.
«Це дівчина», — подумав я, пригадуючи його тендітну руку, й уявив, як нудьгуватиму в його товаристві. Він вирішив, що мій виграш ми проп'ємо. Отож ми взялися «водити козу», весь час, поки були разом, він видавався чарівним. Хлопець був без сорочки, лише в голубій майці з дуже великим викотом, звідки стриміла його міцна шия, така сама дебела, як і його голова. Коли він повертав її, сам залишаючись нерухомим, то напружувалося велетенське сухожилля. Я спробував уявити його тіло, і, незважаючи на майже тендітні руки, воно видалося мені міцним, оскільки кульші були туго обтягнуті легкою тканиною штанів. Було парко. Гроза барилася Дражливість гравців довкола зростала. Дівчата здавалися якимись обважнілими. Пил і сонце нас пригнічували. Ми зовсім не пили спиртного, хіба що цитриняк. Сидячи біля вуличних сало губів, ми зрідка перекидалися словами. Хлопець усе всміхався з якоюсь нудьгою чи то огидою. Він мені видався поблажливим. Чи він здогадався, що мені сподобалася його пичка, я не знаю, але він нічим не давав цього взнаки. А втім, у мене були схожі манери, трохи підозрілі, здавалося, я ладен піти на все у своїх каверзах супроти ошатно зодягнених гультяїв, я був так само молодий і закіптюжений, як і він, та ще й француз. Над вечір йому заманулося пограти, але вже було надто пізно, щоб розпочати партію, до того ж усі місця були зайняті. Ми трохи потинялися між гравцями. Коли Пепе проходив повз дівчат, то зачіпав їх і кепкував. Інколи давав їм щипки. Спека ставала незносною. Небо опустилося до самого долу. Нервозність натовпу стала вибуховою. Нетерплячка охопила цигана, який не важився вибрати собі партнера. Він перебирав у кишені монети. Раптом схопив мене за руку:
— Venga![xii]
Він відвів мене за два кроки, до єдиного на Параллело нужника, який прибирала якась стара жінка. Заскочений його рішенням, я здивовано запитав:
— Що ти хочеш робити?
— Зачекай на мене.
— З якого б то дива?
Він кинув мені якесь незрозуміле іспанське слівце. Я сказав, що нічого не втнув, і він, вибухнувши сміхом, прямо перед старою, яка чекала на свої два су, зробив рух, показуючи, що хоче покрити. Коли він вийшов, його обличчя трохи зашарілося. Він не переставав посміхатися.
— Тепер усе гаразд. Я готовий.
Отак я дізнався про застережні заходи, до яких тут удаються декотрі гравці перед вирішальними подіями, аби почуватися спокійнішими. Ми повернулися на пустир. Пепе знайшов собі напарників. Він програв. Програв усе, що в нього залишалося. Я намагався його стримати, та було вже пізно. За тутешнім звичаєм, він попросив у чоловіка, який тримав банк, викласти йому на бочку гроші для наступної партії. Чоловік відмовився. І тоді я побачив, як те, що видавалося циганською ґречністю, згорнулося, як ото зсідається кисле молоко, обернувшись у найлютішу несамовитість, яку мені будь-коли доводилося бачити. Він спритно згріб банк. Чоловік схопився на рівні, намагаючись копнути його ногою. Пепе ухилився. Він простяг мені гроші, але тільки-но я засунув їх до кишені, як угледів лезо його ножа. Хлопець угородив його в серце іспанцеві, високому засмаглому молодикові, після чого той звалився на землю і, незважаючи на засмагу, зблід, скорчився, затіпався і сконав у пилюзі. Я вперше бачив, як пускаються духу. Пепе зник, але коли я відірвав погляді від мертвого і звів голову, то побачив, як Стілітано з легкою посмішкою розглядав мерця. Сонце сідало. Мрець і найвродливіший зі смертних, здавалося, злилися в тій самій золотавій пилюзі, серед юрмища моряків, солдатів, харцизів, злодіїв з усіх країн світу. Земля перестала обертатися: нести Стілітано довкола сонця — вона здригнулася. В одну мить я запізнався зі смертю і любов'ю. Проте це видіння було надто швидкоплинне, бо я не міг зоставатися там, боячись, що хтось із друзів небіжчика бачив мене з Пепе і відбере гроші, заховані в моїй кишені; коли я віддалявся від того злощасного місця, моя пам'ять прокручувала і тлумачила недавню сцену, яка видалася мені величною: «Чарівне дитя вбило зрілого чоловіка, чия засмага зблідла, прибравши барви смерті, і це все іронічно споглядав високий білявий молодик, з яким я потай заручений». Так само швидко, у млі ока, я встиг оцінити чудову Стілітанову мускулатуру і завважити в його трохи розтуленому роті білу, важку, згущену, як біла черва, слину, якою він бавився, яку перекочував у роті згори донизу, аж поки вона заповнювала всю його порожнину, просочуючись крізь зуби. Він стояв босоніж у куряві. Його ноги були прикриті блакитним полинялим, зужитим і драним полотном штанів. Рукави його зеленої сорочки були закасані, а один із них звисав над посіченим, трохи всохлим зап'ястям, де на шкірі, ще ніжній і блідій, виднівся рожевий рубець.
Стілітано всміхнувся, не звертаючи на мене жодної уваги.
— Тобі начхати на мене?
— Не без того, — кинув він.
— Скористайся цим.
Він знову всміхнувся, витріщивши очі.
— Навіщо?
— Ти знаєш, що ти славний хлопець. І гадаєш, що можеш на всіх начхати.
— Я маю право, я симпатяга.
— Ти певний?
Він вибухнув сміхом.
— Певний. Тут не змахлюєш. Я такий гарнюк, що інколи декотрі починають клеїтися до мене. Щоб їх здихатися, доводиться робити їм усілякі капості.
— Що саме?
— Ти хочеш знати? Зажди, побачиш незабаром мене у ділі. Ще матимеш нагоду пересвідчитися. Де ти спиш?
— Тут.
— Не варт. Поліція тебе шукатиме. Вона припреться насамперед сюди. Ходи зі мною.
Я сказав Сальвадорові, що не можу залишитися в готелі цієї ночі і що колишній леґіонер запропонував мені свою хату. Він змертвів. Мені стало соромно, що він так просто змирився зі своїм лихом. Аби покинути його без докорів сумління, я його образив. Я міг це зробити, позаяк він мене щиро кохав, аж обожнював. На його пригнічений, але повний ненависті погляд бідолашного недоумка я відповів одним словом: «Педик». І пішов до Стілітано, який чекав на мене надворі. Його готель стояв у глухому закутні найтемнішого кварталу. Він там жив уже кілька днів. Із коридору, що виходив прямо на хідник, сходи вели до кімнат. Коли ми бралися нагору, він кинув мені:
— Хочеш залишитися зі мною?
— Якщо бажаєш.
— Твоя правда. Так ліпше виборсатися з лайна.
Перед дверима в коридор він ще попросив:
— Дай мені сірники.
Для нас обох залишилася лише одна коробка сірників.
— Вона порожня, — відповів я.
Стілітано вилаявся. Відтак, оскільки я був праворуч від нього, обняв мене за плечі, взявши мене за руку.
— Іди за мною, — сказав він. — І тихіше, бо стіни все чують.
Він обережно, крок за кроком, вів мене. Я не знав, куди ми йдемо. Навдивовижу гнучкий атлет гуляв зі мною вночі. Найбільш антична і найбільш грецька Антігона примушувала мене лізти на круту й похмуру Голгофу. Моя рука довірилася йому, і мені було соромно, коли я інколи спотикався об камінь, корінь або втрачав під ногами ґрунт.
Під трагічним небом відкриваються найчарівніші краєвиди світу, і я їх споглядав, коли Стілітано вночі брав мене за руку. Що ж то були за флюїди, що переходили від нього до мене, надаючи мені якогось заряду? Я ступав по краю берегової кручі, виходив на похмурі долини, слухав морський прибій. Щойно я ступав на сходи, вони перевтілювалися: оберталися на володаря світу. Спогад про ті короткі хвилини дав би мені змогу описати вам прогулянки, трепетні втечі, переслідування в тих місцинах світу, куди я ніколи не доблукаюся.
Мій викрадач тяг мене за собою.
«Я здаюся йому незграбою», — подумав я.
Проте він мені ґречно і терпляче допомагав, і мовчання, до якого він мене закликав, таємниця, якою він огортав того вечора нашу першу ніч, змусили мене на якусь хвильку повірити в його любов до мене. Будинок мав не ліпший і не гірший запах, ніж решта будинків у Барріо Чіно, але саме цей моторошний пах залишився назавжди для мене пахощами не лише любови, а й ніжності і довіри. Запах Стілітано, запах його пахви, запах із його рота, — коли мій нюх пригадує їх, учувши подібний бентежний аромат, то мені здається, що вони здатні штовхнути мене на найбожевільніші вчинки. (Буває, вечорами, я зустрічаю якогось хлопчину і проводжаю його додому. Біля підніжжя сходів, оскільки мої халамидники мешкають у всіляких кишлах, він бере мене за руку. Він веде мене так само спритно, як Стілітано.)
— Обережно.
Він шепоче це надто ніжне для мене слово. Ми трималися за руки, тож довелося притиснутися до його тіла. На мить я відчув жвавість його рухливих сідниць. Із поваги до нього я трохи відсторонився. Ми піднімалися вузьким проходом попід тонкою стіною, яка мала б оберігати сон повій, злодіїв, звідників та злидарів цього готелю. Я почувався, як дитина, коли її обережно веде за руку батько. (Сьогодні я батько, котрого дитя веде до любови.)
Подолавши четвертий марш, я ввійшов до його вбогої кімнатчини. Я геть засапався. Я любив. У барах Параллело Стілітано відрекомендував мене своїм друзям. Жоден із них, здавалося, не помічав, що я люблю чоловіків, так багато серед люду Барріо Чіно збиралося голубих. Разом з ним ми вчинили кілька безневинних нападів, які забезпечили нас усім необхідним для життя. Я жив із ним, я спав у його ліжку, але цей здоровань мав таку вишукану цнотливість, що мені так і не довелося побачити його всього. Не задовольняючи моїх палких домагань, Стілітано у моїх очах залишався милим і надійним хазяїном, ні сила, ні чарівність якого не втамували моєї жаги до всілякої мужності: солдатів, моряків, авантурників, злодіїв, злочинців. Бувши недоступним, він став головним утіленням тих образів, які приголомшували мене. Отже, я був цнотливий. Подеколи він жорстоко вимагав, щоб я застібнув його пояс, і мої руки починали тремтіти. Він удавав, наче нічого не бачить, і пустував. (Трохи далі я розповім про особливість моїх рук та про значення цього дрожу. В Індії небезпідставно твердять, що святі або нечисті люди і предмети є Недоторканними.) Стілітано був щасливий з того, що верховодив наді мною, і рекомендував мене друзям як свою праву руку. Так ось, оскільки правиця його була ампутована, то я подумки повторював із захватом, що, певна річ, я і є його десниця, я — той, хто замінив йому найдужчу частину тіла. Якщо він і мав якусь коханку серед дівчат із calle «Кармен», то я про це нічого не знав. Він перебільшував свою зневагу до педиків. Отак ми прожили декілька днів.
Якось увечері, коли я сидів у «Кріоллі», одна з повій сказала, що мені треба тікати. Мовляв, приходив якийсь карабінер. Він розшукував мене. То, певне, був саме той, якого я спочатку задовольнив, а відтак обібрав. Я повернувся до готелю. Потім розповів усе Стілітано, який сказав мені, що береться владнати справу, і вийшов.
Я народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Вихованець дитячого притулку, я нічого не міг дізнатися про своє походження. Коли мені виповнився двадцять один рік, я дістав свідоцтво про народження. Моя мати звалася Ґабріель Жене. Мій батько і досі невідомий. Я з'явився на світ у будинку 22, що по вулиці Ассаса.
«Я все ж таки роздобуду бодай якісь відомості про своє походження», — сказав я собі та й вирядився на вулицю Ассаса. У номері 22 розмістився пологовий будинок. Мені відмовили в інформації. Я виховувався в Морвані у селянській родині.
Коли я натрапляю в ландах — а особливо надвечір, дорогою назад по відвідинах руїн Тиффожа, де проживав Жіль де Ре, — на квіти дроку, я відчуваю до них глибоку приязнь. Я їх споглядаю поважно і з ніжністю. Мій душевний неспокій, здається, породжений самою природою. Я один на ввесь світ, і зовсім не певний, що не став королем, а, можливо, феєю цих квітів. Коли я проходжу повз них, вони на знак шани схиляються переді мною без поклонів, але впізнають мене. Вони знають, що я є їхнім посланцем — живим, рухливим, метким переможцем вітрів. Вони — мій природний герб, завдяки їм я відчуваю своє коріння в цьому французькому ґрунті, підживленому кістками і прахом дітей та підлітків, зарізаних, порубаних, спалених Жілем де Ре.
Через цю колючу рослину Севени[xiii] я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я,[xiv] мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей.[xv]
На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.
Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.
Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з самого малку, на кілька місяців було підсолоджене. Я нарешті дізнався, яка то втіха бути прийнятим людьми. Моє злиденне життя в Іспанії скидалося на деградацію, падіння мішма із соромом. Я став покидьком. Не те щоб під час перебування у війську я був бездоганним солдатом, звиклим керуватися суворими приписами чесноти, які творять касти (педерастії було задосить, щоб осуджувати мене), у моїй душі й досі тривала потаємна робота, яка вихлюпнулася назовні. Можливо, саме моральна стійкість — якої я прагну — змушує мене захоплюватися зрадниками і любити їх. Схильність до самотності була ознакою моїх гордощів, а гордощі — виявом моєї сили, її застосуванням і доказом цієї сили. Я мусив розірвати найміцніші пута у світі: пута любови. Якої ж треба любови, щоб я зачерпнув з неї достатньо снаги, аби її зруйнувати! Саме у війську мені довелося вперше (принаймні, так я думаю) бути свідком відчаю однієї з моїх жертв. Грабунок солдатів прирівнювався до зради, оскільки я розривав пута любови, що пов'язували мене з обікраденим солдатом.
Плостерер був вродливий, дужий і довірливий. Він став на своє ліжко й оглянув своє спорядження, намагаючись розшукати в ньому стофранкову купюру, яку я вкрав чверть години тому. Його рухи нагадували рухи штукаря. Він сам себе дурив. Вигадував найнеймовірніші схованки: солдатський казанок, звідки він щойно їв, торбу для щіток, ящик для сала. Вигляд у нього був кумедний. Він торочив:
— Я не божевільний, може, я поклав їх отуди?
Далеко не певний, що не з'їхав з глузду, він перетрушував усе поспіль і нічого не знаходив. Не втрачаючи надії, всупереч очевидному, він на мить упокорювався і простягався на своєму ліжку, але одразу ж схоплювався й знову починав нишпорити в тих самих місцях. Я дивився, як певність чоловіка, що міцно стоїть на ногах, як надійність його м'язів кришаться, перетворюються на пил, надаючи йому якоїсь податливості, зроду йому не притаманної, згладжуючи його гострі кути. Я був присутній при цьому мовчазному перевтіленні, вдаючи, ніби мені байдуже. Тим часом цей молодий солдат, певний у собі, видався мені таким жалюгідним у своєму невіданні, страху, ледь не захопленні ганебним вчинком, про який він не знав (і гадки не мав) — не думав, що цей злочин наважиться вперше постати перед ним, обравши саме його як жертву — а також про свою ганьбу, аж я так розчулився, що ледь не повернув йому стофранкової купюри, яку, складену вшістнадцятеро, я сховав у тріщині в стіні казарми, поблизу сушарки. Твар обкраденої людини бридка. Обличчя довколишніх ошуканих людей залишають злодія у чванливій самотності. Я наважився сухо кинути:
— На тебе смішно дивитися. Можна подумати, ніби на тебе напала швидка настя. Сходи до нужника і смикни за ланцюжок.
Цей докір врятував мене від самого себе.
Я відчув дивну ніжність, щось на кшталт звільнення заспокоювало мене, надавало моєму тілу, простертому на ліжку, якоїсь дивовижної моторності. Чи було це зрадою? Я щойно рішуче зрікся мерзенного товариства, до якого вабила мене моя щира природжена вдача, і з подивленням відчув від цього велику силу. Я щойно порвав із армією, зруйнував дружні стосунки.
Гобелен під назвою «Дама з Однорогом» приголомшив мене з причин, які я не візьмуся тут перелічувати. Коли я переходив кордон, прямуючи з Чехословаччини до Польщі, стояв літній полудень. Ідеально пряма лінія перетинала поле стиглого жита, білизна якого нагадувала чуприну молодих поляків; воно мало якусь масну ніжність Польщі, про яку я знав, що впродовж історії її завжди то ображали, то жаліли. Я був ще з одним хлопцем, що його, як і мене, вигнала чеська поліція, але я дуже швидко стратив його з очей, — може, він заблукав десь у гаю або захотів мене покинути, словом, ізслиз. Це житнє поле з польської сторони було облямоване лісом, де на узліссі завмерли непорушні берези. З чеської сторони — іншим лісом, ялиновим. Я довго сидів навпочіпки край лану й діймав себе запитаннями, що криє в собі це поле, яке я хочу перетнути, скільки митників принишкло в житі. Невидимі зайці; либонь, перебігали через нього. У душі запанувала тривога. Ополудні, під чистим небом, уся природа пропонувала мені загадку, і пропонувала її з ніжністю.
«Коли щось і трапиться, — казав я собі, — то це з'ява однорога. Такий час і таке місце можуть розродитися лише однорогом».
Страх і якесь хвилювання, завжди присутні в душі, коли я перетинаю кордон, породили ополудні під олив'яним сонцем першу феєрію. Я зважився кинутися у те золочене море, як шугають у воду. Я випростався і рушив крізь жита. Я прошкував повагом, упевнено, тримаючись мов титулована особа, для якої природа створила герб із блакиті, золотистого поля, сонця та лісів. Ця картина, де я мав своє місце, ускладнювалася польською картиною.
«У цьому полудневому небі, можливо, незримо ширяє білий орел!»
Добравшись до беріз, я опинився в Польщі. Мені було запропоновано зачарування іншого роду. «Дама з Однорогом» стала для мене зарозумілим вираженням цього переходу кордону серед білого дня. Завдяки страху я щойно пізнав душевний неспокій перед таїною денної природи, тимчасом як сільська місцевість Франції, де я шалався, особливо поночі, була вся в полоні примари Ваше, вбивці пастухів. Блукаючи нею, я відчував у своїй душі мотиви, які він, очевидно, награвав на акордеоні, й подумки запрошував дітей прийти і принести себе в жертву душогубові. Власне, я згадав про це, аби спробувати розповісти вам, у яку саме пору природа схвилювала мене, викликаючи туманні образи то казкових тварин, то обставин, за яких ставалися нещасливі випадки, бранцем яких я був, полохливим і зачарованим.[xvi]
Перетин кордонів і те почуття, яке цей перетин у мені викликає, вочевидячки породили побоювання щодо сутності нації, до якої я прилучався. Я проникав не в країну, а радше в осереддя картини. Природно, я жадав заволодіти нею, а ще — впливати на неї. Оскільки військова машина свідчить про неї якнайліпше, то саме її я й прагнув зруйнувати. Для чужинця не існує іншого способу здійснити такі свої наміри, окрім шпигунства. Можливо, до цього бажання домішувалося прагнення опоганити зрадою установу, душею якої має бути вірність — або лояльність. А може, я хотів якомога віддалитися од своєї власної країни. (Пояснення, що я даю, зринають у моїй свідомості мимоволі, вони видаються придатними для цього випадку. З ними варто погодитися, бодай заради мене одного.) Хай там що, але я хочу сказати: через певну природжену схильність до чудес (її й досі живить і розвогнює моє збудження перед лицем природи, обдарованої могутністю, яку визнають люди) я був ладен діяти не за приписами моралі, а за певними законами романтичної естетики, які роблять зі шпигуна неспокійну, невидиму, але впливову дійову особу. Нарешті подеколи таке прагнення виправдовувало моє проникнення у країну, куди ніщо не спонукало мене йти, крім хіба Що вигнання із сусідньої країни.
Я згадую про шпигунство у зв'язку з моїм ставленням до природи, але коли Стілітано мене покинув, то ця думка сяйнула мені, як розрада, ніби задля того, щоб укоренити мене у вашу землю, по якій самотність і убозтво примушували мене не ходити, а літати. Адже я такий бідний, і мене вже звинувачували у стількох крадіжках, що навіть виходячи з якоїсь кімнати дуже тихо, навшпиньки, затамувавши подих, я не певен ще й досі, що не прихопив із собою петель із завіс або з портьєр. Я не знаю, наскільки Стілітано був у курсі військових таємниць, про що саме він міг дізнатися у Леґіоні, в робочому кабінеті якогось полковника. Але його не полишала думка стати шпигуном. Ні зиск, який би ми з цього мали, ні навіть небезпека операції мене не приваблювали. Лише думка про зраду вже опанувала мною, її могуть усе більше й більше полоняла мене.
— Кому б запродатися?
— Німеччині.
Але якусь хвильку поміркувавши, він вирішив:
— Італії.
— Але ж ти серб. Це ваші вороги.
— І що з того?
Якби ми довели цю авантуру до кінця, то вона певною мірою допомогла б мені вибратися із паскудства, в яке я втрапив. Шпигунство — це вчинок, який викликає в держав такий сором, що вони його ушляхетнюють — тим більше, чим він ганебніший. Із цього шляхетства ми б мали зиск. Хоча в нашому випадку йшлося про зраду. Пізніше, коли мене заарештували в Італії й офіцери допитували мене, цікавлячись охороною наших кордонів, я зміг відкрити діалектику, здатну виправдати мої зізнання. У цьому разі Стілітано підтримав би мене. Я лише прагнув бути, завдяки цим свідченням, підпомагачем жахливої катастрофи. Стілітано міг зрадити свою країну, а я — свою: через любов до нього. Коли я вам почну розповідати про Жава, ви впізнаєте ті самі прикметні риси, а також майже те саме обличчя, що і в Стілітано; і як дві сторони трикутника, що сходяться в небесному паралаксі, так Стілітано і Жава йдуть назустріч незгасній зірці: до Марка Оберу.[xvii]
Якби ця суконна голуба пелерина, поцуплена у карабінера, уже подарувала мені немов передчуття якогось наслідку, в якому закон і людина поза законом злютовуються в одне ціле, прикриваючись одне одним, але зазнаючи страждань з якоюсь дещицею ностальгії та мужності свого антипода — вона б надала Стілітано шанс на авантуру не стільки духовну чи субтильну, скільки таку, що якнайглибше занурюється у щоденне життя, тобто на придатнішу. Тут ще не йдеться про зраду. Стілітано був державою. Його егоїзм чітко окреслив його природні кордони. (Стілітано був для мене державою.)
Стілітано повернувся пізно вночі і сказав мені, що все влаштовано. Він зустрічався з карабінером.
— Він дасть тобі спокій. Усе кінчилося. Ти можеш виходити, як і раніше.
— А пелерина?
— Я залишу її собі.
Здогадуючись, що сеї ночі сподіялась якась облуда впереміш із підлістю і спокусою, від яких мене, звичайно, було усунуто, я не важився розпитувати далі.
— Нумо!
Порухом здорової руки він подав мені знак, що хоче роздягтися. Як і в попередні вечори, я став навколішки, щоб відчепити виноградне гроно.
Всередині своїх штанів він пришпилив одне з тих штучних виноградних грон, ягоди якого із тонюсінької целюлози були напаковані ватою. (Вони були завбільшки з ренклод, і тогочасні чепурухи у цій країні носили їх на своїх солом'яних капорах, криси яких утиналися під їхньою вагою.) Щоразу в «Кліоллі», коли якийсь педик клав йому руку на матню, вражений її набряклістю, його пальці з жахом наштовхувалися на цей предмет, вважаючи його за кетяг справжнього скарбу, зі стрижня якого кумедним чином звисало надто незвично багато плодів.
«Кріолла» була кублом не тільки педиків. Там завжди витанцьовувало кілька молодиків, зодягнених у сукні, не бракувало там і жінок. Повії приводили своїх «котів» та клієнтів. Стілітано заробив би купу грошей, якби не плював на педиків. Він їх зневажав. Отак собі, вештаючись із китицею виногрона, він потішався з їхньої досади. Гра тривала кілька днів. Отже, я відчепив це гроно, пришпилене англійською шпилькою до його голубих штанів, але замість покласти його, як звикле, зі сміхом на коминок (ми вибухали реготом і жартували упродовж цієї процедури), я не втерпів і, не випускаючи грона з рук, приклав його до своєї щоки. Обличчя Стілітано, що схилилося наді мною, спотворилося од відрази.
— Облиш це! Шльондра.
Щоб розстебнути матню, я присів навпочіпки, але Стілітанова лють, позаяк моєї звиклої запопадливості виявилося замало, змусила мене впасти на коліна. Саме в такій позі я, всупереч своїй волі, не раз стояв перед ним подумки. Я не ворушився. Стілітано копав мене ногами й гамселив своїм єдиним п'ястуком. Я міг би дати драла, але залишився.
«Ключ у дверях», — подумав я. У просвіт між колінами його ніг, які несамовито дубасили мене, я вгледів ключ, що стримів у замковій шпарині, і мені закортіло крунути його на два оберти, щоб залишитися запертим разом зі своїм катом. Я не шукав пояснень його гніву, який зовсім не відповідав причині, що його викликала, бо мій розум мало обходили психологічні рушійні сили. Щодо Стілітано, то відтоді він більше не пришпилював виноградного грона. На світанку, вступивши до кімнати першим, я чекав на нього. Я наслухав у тиші таємниче шурхотіння пожовклих газетних аркушів, які правили за скло.
«Це незбагненно», — казав я собі.
Я відкрив безліч нових слів. У тиші кімнати і мого серця, в очікуванні Стілітано цей легкий шум хвилював мене, оскільки, щоб я міг збагнути його сенс, мусила змигнутися якась мить тривоги. Хто — або що — дає про себе знати в кімнаті злидаря у такий швидкоплинний спосіб?
«Цю газету надруковано іспанською», — також казав я собі. Нічого дивного, що я не розумію шурхоту, який вона спричиняє. Водночас я почувався у вигнанні, і моя дражливість змушувала вбирати в себе те, що — за браком інших слів — я назву поезією.
Виноградне гроно на коминку викликало в мене відразу. Одного разу вночі Стілітано встав, щоб викинути його у вбиральню. Поки він носив це гроно, воно не псувало його вроди. Навпаки, вечорами воно надавало його ногам, трохи заважаючи рухатися, легкого вигину, а його ході — приємної незграбносте, вайлуватосте, певної плавкості, — і коли він ступав поруч зі мною, попереду чи позаду, я відчував чарівний неспокій, позаяк пришпилював його власноруч. Саме завдяки потаємній силі цього кетяга, здається мені ще й нині, я прихилився до Стілітано. Цього відчуття я позбувся лише того дня, коли, танцюючи під акордеон з одним матросом, випадково шаснув рукою за його комір. Очевидно, цей найневинніший жест виявив фатальну чесноту. Лежачи плазом на спині молодика, моя рука звільна осягала простодушність моряків, побожно приховану за їхнім татуюванням. Вона відчувала і не могла позбутися враження, що Жава махає крильми. Але ще зарано вести мову про нього.
Надто розважливий, я не коментуватиму цього загадкового носіння кетяга, одначе мені до вподоби бачити у Стілітано педика, який ненавидить себе.
«Він хоче збити з пантелику й образити, викликати огиду навіть у тих, хто його жадає», — кажу я собі, коли думаю про нього. Ця думка, яку я обмізковую розсудливо і відсторонено, чимраз більше мене хвилює — я ж бо можу мати з неї якнайбільший зиск — думка, що Стілітано придбав цю фальшиву біду для свого найблагороднішого місця — я знаю, що воно в нього просто чудове — для того, щоб порятувати від зневаги свою відтяту руку. Отже, завдяки цьому дуже грубому виверту я знову повертаюся до злидарів з їхніми болячками. За реальним чи удаваним фізичним болем, який дає про себе знати й не дає себе забути, ховається потаємний біль душі. Я перелічу ці потаємні рани: зіпсовані зуби,
сморід,
відтята рука,
запах ніг тощо.
Щоб їх приховати і збудити нашу гордість, ми мали: відтяту руку,
виколене око,
дерев'яну ногу тощо.
Людина лишається запропащою, доки несе в душі сліди падіння, і вміння самотужки вдаватися до вивертів не часто стає в пригоді. Лише вдавшись до гордості, яка необхідна убозтву, ми, плекаючи найогидніші рани, викликаємо співчуття. Ми стаємо докором вашому щастю.
Тим часом ми зі Стілітано жили нужденно. Коли, завдяки кільком педикам, я приносив трохи грошей, він виявляв таку гордість, що інколи я запитував себе, чи не возвеличується він у моїй пам'яті через свою похвальбу, приводом і головним свідком якої я був. Характер моєї любови вимагав од нього, щоб він доводив свою мужність. Якщо він розкішний хижак, чия кровожерність занурює в морок і надає йому сяйва, то хай він віддається ігрищам, гідним її. Я підбурював його до крадіжок.
Разом з ним ми вирішили пограбувати крамницю. Аби перекусити телефонний дріт, вкрай необережно проведений уздовж дверей, потрібні були обценьки. Ми зайшли на один із багатьох барселонських базарів, де продають усіляке залізяччя.
— Постарайся не ворушитись, коли побачиш, як я щось цуплю.
— А що ж мені робити?
— Нічого. Не спускай з ока.
Стілітано був узутий у полотняні білі черевики. Зодягнений у голубі штани й сорочку кольору хакі. Спочатку я нічого не спостеріг, але, коли ми вийшли, я отетерів з подиву, добачивши на клапані кишені його сорочки щось на взір маленької ящірки, водночас рухливої і спокійної, підвішеної за зуби. То були сталеві обценьки, яких ми потребували і які Стілітано щойно вкрав.
«Те, що він зачаровує мавп, чоловіків і жінок, — казав я собі, — це ще зрозуміло, але яка може бути природа отого магнетизму, породженого його золотавими м'язами та чуприною, отим білявим бурштином, спроможним полоняти речі?» Адже — яв цьому не сумнівався — речі підкорялися йому. Інакше кажучи, він їх розумів. Він так добре знав природу криці, зокрема шматка воронованої криці, який називають обценьками, що вони знеможено, покірно і закохано залишилися висіти на його сорочці, куди він точно зумів їх причепити, відречено вп'явшись у тканину, щоб не впасти, своїми убогими щелепами. Інколи траплялося, що ті самі предмети ранили його, коли він робив якийсь незграбний дратливий рух. Стілітано обтинав нігті, кінчики його пальців були ретельно доглянуті, проте один ніготь був приплюснутий і чорний, але це лише додавало йому вроди. (Багрянисті відблиски сонця на вечірньому прузі, як твердять фізики, є наслідком більшої щільносте повітря, крізь яке пробиваються лише короткі хвилі. Позаяк опівдні в небі нічого особливого не діється, заграва схвилювала б нас менше, в тім-то й диво, що вона розгорається ввечері, у найпатетичнішу мить дня, коли сонце на спаді, коли воно зникає, і ми не знаємо його подальшої таємничої долі: може, далі воно погасне від смерті. Щоб надати небу такої пишноти, певне фізичне явище постає, можливо, лише в мить, яка найбільше збуджує уяву: на заході найяскравішого із світил.) Речі, якими користуються щодня, прикрашатимуть Стілітано. Навіть його слабини ґрунтуються на моїй точності. Мені подобалась його лінькуватість. Він був, як про нього казали, лежача колода. Щойно ми вийняли обценьки, як він одразу ж почав задкувати.
— А якщо там пес?
Ми вирішили його знешкодити отруєним біфштексом.
— Собаки дукачів не жеруть казна-чого.
Раптом Стілітано згадав уславлений циганський викрут: злодій, кажуть, носить штани, змащені лев'ячим лоєм. Стілітано знав, що такого жиру не дістати, але ця ідея його розпалила. Він замовк. Звичайно, він уже бачив себе вночі у гаю, який підстерігає свою жертву, в штанях, задубілих від лою. Він, дужий силою лева, обернувся на дику істоту, готову до вогнища, рожна та могили. У своєму обладунку з лою та уяви він був чарівний. Я не знаю, чи він несвідомо виряджався в красу циганської сили та відваги, чи зазнавав насолоди, осяюючи в такий спосіб у мріях таємниці народу.
— Тобі б хотілося бути циганом? — запитав я його одного разу.
— Мені?
— Так, тобі.
— Авжеж хотілося б, тільки тоді мені довелося б залишитися в балагулі.
Отак часами він мріяв. Я гадав, що відкрив шпарину, крізь яку якась дещиця моєї ніжності могла б проникнути під його закам'янілий панцир. Проте його мало захоплювали нічні пригоди, і я не зазнав поруч з ним справжнього сп'яніння, придивляючись до мурів, завулків, садів, перелазячи загорожі, вдаючись до грабунків. Я не зберіг про це жодного вагомого спогаду. Глибокі одкровення стосовно злодійства я почерпнув у Франції завдяки Ґі.
(Коли ми обоє опинилися зачинені в маленькій комірчині, дожидаючи ночі, щоб залізти в безлюдні кабінети Креді Мунісіпаль міста Б., Ґі мені раптом видався замкнутим і втаємниченим. То вже не був хлопчак, якого можна знічев'я зачіпати, штурхати ліктем куди заманеться, а свого роду янгол-винищувач. Він намагався усміхатися, і навіть заходився безгучним сміхом, проте його брови супилися. Із середини цього бідолашного педика, де нидів під замком шибайголова, раптом постав грізний, готовий на все молодик, і насамперед на вбивство, якби хтось наважився завадити його подвигу. Він сміявся, і в його очах, здавалося мені, я читав жадобу вбивства, яка може обернутися супроти мене Що довше він на мене дивився, то більше мене опосідало відчуття, ніби він вбачав у мені ту саму свідому жадобу повстати супроти нього. Відтак він напружився. Його погляд став суворіший, скроні — металеві, м'язи на обличчі ще вузлуватіші. У відповідь я так само затверд. Я налаштував свій арсенал. Я вичікував. Якби хтось тієї миті увійшов, то ми, не певні один в одному, як мені здавалося, перестріляли б, порішили одне одного, зі страху, що один із нас збунтується проти жахливого наміру другого.)
У супрязі зі Стілітано, супроводжуючи його повсюди, я вчинив ще й інші напади. Ми зазнайомилися з одним нічним сторожем, і він став нашим навідником. Завдяки йому ми тривалий час жили із крадіжок. Зухвалість цього лиходійського життя — і його розкіш — не варті були б дірки від бублика, якби поруч зі мною не було Стілітано — як свідчення цього всього. З погляду чоловіків моє життя набуло пишноти, оскільки я мав товариша, чия врода заступає поняття розкоші. Я був служкою, зобов'язаним доглядати його, змітати з нього порохи, лощити його, начищати цей безцінний предмет, який дивом належав мені завдяки дружбі.
«Коли я гуляю вулицею, чи не заздрить мені найзаможніша і найвродливіша із сеньйорит?» — міркував я собі. — Яким чином цей лукавий принц, — дивувалася вона, — цей інфант у лахмітті може отак собі прошкувати, маючи такого вродливого коханця?
Про той період я розповідаю із хвилюванням і оспівую його, але якщо чарівні слова, обтяжені, на моє розуміння, більше чарівністю, ніж змістом, зринають у мені, то це, можливо, означає, що убозтво, яке вони виражають і яке стало моїм, є також джерелом чарівності. Я хочу реабілітувати цю добу, описавши її за допомогою назв найшляхетніших речей. Моя перемога словесна, і я здобув її завдяки розкоші термінів, але хай вона благословить це убозтво, що радить мені такий вибір. Поруч зі Стілітано, в той час, коли мені довелося це пережити, я припинив бажати морального падіння і зненавидів те, що могло бути його ознакою: свої воші, своє лахміття і свій бруд. Можливо, Стілітано було досить лише власної сили, аби змусити визнати свою зверхність без якогось зухвалого вчинку, одначе я хотів, щоб наше з ним життя було яскравіше, хоча мені було приємно перехоплювати, перебуваючи в його тіні (темна, якою має бути тінь негра, вона була моїм сералем), захоплені погляди юнок та їхніх парубків і водночас усвідомлювати, що ми з ним лише жалюгідні злодюжки. Я завжди його підбурював до всіх найризикованіших авантур.
— Нам потрібен револьвер, — сказав я йому.
— Ти зможеш ним користуватися?
— З тобою мені не страшно уколошкати хоч-кого.
Оскільки я був його правицею, то, отже, і мусив діяти. Що більше я підкорявся суворим наказам, то ближчими ставали мої стосунки з тим, хто їх віддавав. А він тим часом усміхався. У банді (кипілі лиходіїв) саме молоді хлопці та гомосексуалісти виявляють відвагу. Власне, вони — натхненники всіх небезпечних нападів. Вони відіграють ролю збудника-заплідника. Чоловіча сила, вік, авторитет, дружба і присутність авторитетів зміцнює їх і підбадьорює. Чоловіки покладаються лише на самих себе. Вони є своїм власним небом і, знаючи власну неміч, вагаються. Зокрема, у моєму випадку, як мені здавалося, чоловіки-відчайдухи були свого роду жіночим туманцем, у якому мені постійно кортіло згубитися, щоб довше відчувати себе незрушною скелею.
Певна вишуканість манер, упевненіша хода свідчили про мій успіх, про моє входження у світську царину. Я ступав слідом за Стілітано, як за герцогом. Я був його вірним, але ревнивим псом. У мене з'явилася горда постава. Якось увечері ми спіткали на Рабле одну жінку з сином. Хлопчик був гарненький, близько п'ятнадцяти років. Моє око затрималося на його білявому чубові. Ми пройшли повз нього, і я озирнувся. Хлопчина й оком не змигнув. Щоб дізнатися, на кого я глянув, Стілітано і собі озирнувся. І саме в ту мить, коли наші погляди втупилися в її сина, жінка пригорнула його до себе чи то пригорнулася до нього сама, ніби захищаючи від небезпеки, від наших поглядів, хоча вона їх не бачила. Я відчув ревнощі до Стілітано, один порух голови якого, здавалося, був вловлений спиною цієї матері як небезпека.
Одного разу, коли я чекав на нього в одному з барів Параллело (той бар був тоді місцем зустрічей усіх французьких рецидивістів: сутенерів, злодіїв, шахраїв, що повтікали з каторги чи французьких в'язниць. Тут розмовляли ледь співучою марсельською говіркою; жарґон, який побутував ще кілька років тому на Монмартрі, правив їм за офіційну мову. Завсідники грали не в ронду, а в англійського підкидного та в покер.) Стілітано привернув до себе увагу. З себе суворий, але з усміхненими очима, він статечно всадовив свій поважний зад на плетений стілець, який застогнав із безсоромністю матраца. Зітхання стільця чудово передавало мою шану до чудових сідниць Стілітано, чар якого не був цілком і раз на все зосереджений у них, але саме в цьому місці — радше, на ньому — воно, це зітхання зустрічалося з самим собою, спресовувалося, надсилало сюди свої жалюгідні хвилі — і силу-силенну олива! — щоб надати крижам хвилястих рухів і поважності.
Я не хочу бути рабом словесних штампів, але мені доведеться ще раз удатися до релігійного образу: ці сідниці були Вівтарем. Стілітано вмостився. Як звикле, зі своїм Граціозним знудьгованим виглядом — «Я ними винагороджений», казав він до речі й не до речі — він роздав карти для партії в покер, в якій я не брав участи. Ніхто із цих панів не став вимагати, щоб я відійшов від місця гри, проте я сам, задля годиться, став позаду Стілітано. Нахилившись, аби присісти, я вгледів за коміром його піджака вошу. Стілітано був вродливий, дужий і прийнятий до товариства таких самих самців, авторитет яких полягав у м'язах та в умінні користуватися револьвером. На Стілітановому комірі, ще невидима для інших, воша не здалася б крихітною випадковою цяткою: вона рухалася, пересувалася з бентежною швидкістю, так, наче обходила, вимірювала свої володіння чи, радше, свій простір. Але вона була не просто у себе вдома, її присутність на його комірі була знаком, що Стілітано, вочевидячки, належав до вошивого світу, незважаючи на одеколон та шовкову сорочку. Я оглянув його уважніше: волосся біля шиї було задовге, брудне й підстрижене абияк.
«Якщо воша лізтиме й далі, то скотиться на рукав або впаде у його склянку. Педики побачать її».
Так, ніби пестячись, я схилився до Стілітанового плеча і поволеньки простяг руку до його коміра, але не встиг завершити свого поруху, як Стілітано стенув плечима, звільнившись від моєї руки, і комаха продовжувала своє землемірство. Першим її запримітив педик із площі Піґаль, за чутками, зв'язаний із міжнародною зграєю торгівців жінками:
— На тебе здерся хорошунчик.
Усі поглянули — не втрачаючи, однак, із поля зору гри — на Стілітанів комір, який ризикував скрутити собі в'язи, намагаючись побачити комаху.
— Ти завжди їх десь підхоплюєш, — сказав він мені, розчавивши вошу.
— Чому я?
— А хто ж, як не ти.
Тон його був зверхній, який не терпів заперечень, але очі всміхалися. Чоловіки не переставали грати в карти.
Саме в той день Стілітано повідомив мені, що Пепе нещодавно арештували. Він сидить у в'язниці Монжюїха.
— Як ти про це дізнався?
— Із газети.
— Що йому світить?
— Довічне.
Ніхто із нас не прохопився жодним словом.
Цей щоденник, який я пишу, — лише літературна розвага. Що далі я просуваюся вперед, упорядковуючи те, що мені пропонує моє минуле життя, мірою того, як я домагаюся чимраз більшої достеменності в композиції — розділів, фраз, самої книжки — я відчуваю, як утверджуюся в бажанні використати у шляхетних цілях свої колишні поневіряння.
У пісуарах, куди ніколи не потикався Стілітано, я розпізнавав педиків за їхніми манерами: вони виконували свій танець — дивовижні зміїні рухи, хвилясто погойдуючись справа наліво, трохи перехилившись назад. Я забрав із собою найбагатшого на вигляд.
За тих часів Рамбласем прогулювалися двоє голубих молодиків із маленькою прирученою мавпочкою на плечі. То був зручний привід, щоб завести розмову з клієнтами: мавпочка стрибала на людину, на яку їй указували. Одного з цих голубих звали Педро. Він був блідий і худий. Стан мав дуже гнучкий, ходу шпарку. Особливо чарівні були його очі з довжелезними вигнутими віями.
Він жартома запитав, хто з них мавпа — він чи тваринка на його плечі, ми погиркалися. Я зацідив йому кулаком: його вії поприлипали до моїх пальців, вони були штучні. Отак я дізнався про існування підробок.
Оплітано розживався на якусь дещицю грошей у дівчат. Найчастіше він їх обчищав, коли вони розплачувалися, забираючи решту, або вночі, коли нишпорив по їхніх торбинках, поки вони сиділи на біде. Він перетинав Барріо Чіно і Параллело, облапуючи всіх жінок, то штурхаючи їх, то пестячи, з постійними кпинами. Коли вранці він повертався в кімнату, то приносив із собою цілу паку дитячих журналів з яскравими малюнками. Інколи він давав великого гака, щоб купити їх у кіоску, відчиненому до пізньої ночі. Він читав історії, які нагадували Тарзанові пригоди — уже в наш час. Героя було зображено з любов'ю. Художник дуже ретельно вимальовував показну мускулатуру цього лицаря, майже завжди оголеного або посороміцьки зодягненого. Відтак Стілітано засинав. Він лягав так, щоб його тіло не торкалося мого. Ліжко було дуже вузьке.
— Привіт, хлопче.
І прокидаючись:
— Привіт, хлопче.[xviii]
Наша кімната була зовсім крихітна. І брудна. Миса — засмальцьована. У Барріо Чіно ніхто й гадки не мав прибирати кімнату, прати свої речі чи білизну — окрім хіба сорочки, певніше її коміра. Замість комірного Стілітано раз на тиждень цілував господиню, яка подеколи називала його сеньйором.
Якось увечері він ледь не встряв у бійку. Ми шпацерували calle Карменом, було майже поночі. Тіла іспанців вряди-годи набувають струмливої гнучкості. Деякі з їхніх поз набувають двозначності. При денному світлі Стілітано не помилився б. Не так було цього разу, коли ще тільки сутеніло. Він здибав трьох чоловіків, які розмовляли тихцем, але рухи яких були водночас і жваві, і млосні. Минаючи їх, Стілітано зухвало кинув кілька грубих слівець. Троє жвавих кремезів — вони виявилися звідниками, відповіли на його образливі слова. Спантеличений, Стілітано зупинився. Троє чоловіків приступили до нього.
— Ти що, маєш нас за підарів, що розмовляєш таким тоном?
Хоч Стілітано й збагнув, що дав маху, а все ж поклав собі похрабрувати переді мною.
— І що з того?
— Сам ти підар.
До нас підійшли жінки, чоловіки і обступили колом. Бійки, здавалося, не уникнути. Один із молодиків відверто провокував Стілітано.
— Якщо ти не підарас, пусти мені юшку.
Перш ніж удатися до кулаків чи зброї, босота довго просторікує. І не для того, щоб залагодити конфлікт, — просто вони випробовують один одного, підбурюючи до бійки. Інші іспанці, їхні друзі, підбадьорювали трійцю. Стілітано відчув, що пахне смаленим. Моя присутність уже його не обходила. Він сказав:
— Ви що, хлопці, будете махатися з калікою?
Стілітано простяг до них свою куксу. Він це зробив так просто й стримано, що його мерзенне кривляння, замість викликати в мене огиду до Стілітано, піднесло його в моїх очах. Він ішов від них не під шикання, а під шепіт, яким доброчесні люди висловлюють душевне сум'яття, відкриваючи поруч із собою злиденність. Стілітано повагом задкував під захистом своєї кукси, викинутої вперед. Брак руки був не менш реальний і дійовий, ніж знак королівської влади, ніж рука правосуддя.
Ті, кого одна із їхнього ж таки числа називає Каролінками, урочистою процесією рушили до місця зруйнованої вуличної вбиральні. Під час заворушень 1933 року заколотники зрівняли з землею один із найбрудніших, але й найдорожчих нужників. Він стояв поблизу порту й казарми, і тепла сеча тисячів солдат роз'їла листове залізо. Коли смерть нужника стала незаперечною, Каролінки в шалях, мантильях, шовкових сукнях, піджаках із підкладними плечами — не всі, а лиш обрані — урочистою ходою рушили до румовища, щоб покласти великий букет червоних троянд, перев'язаних жалобною стрічкою. Почет вирушив із Параллело, перетнув calle Сан Пауло, спустився по Рамблас де Лос Флорес до пам'ятника Колумбові. Ґомиків було може душ із тридцятеро, вони рушили о восьмій ранку, на сході сонця. Я спостерігав за їхнім ходом, супроводжуючи здалеку поглядом. Я знав, що моє місце серед них — не тому, що я був однією з них, але мені здавалося, ніби їхні пронизливі голоси, крики, переяскравлені жести мали на меті лиш одне — пробитися крізь стовпище людської зневаги. Каролінки виглядали велично. Вони були Доньками Осороми.
Добувшися порту, вони повернули праворуч, до казарми, і на вкрите іржею смердюче листове залізо зруйнованого пісуара, на купу мертвого брухту поклали квіти.
Я не брав участи в тій ході. Я був серед іронічного поблажливого юрмиська, що розважалося, дивлячись на те все. Педро безсоромно хизувався своїми накладними віями, а Каролінки — своїми божевільними витівками.
Тим часом Стілітано, уникаючи моєї любови, ставав символом цнотливості і навіть стриманості. Чи часто він кохався з дівчатами, про те я не відав. Лягаючи до нашого ліжка, він виказував соромливість і так вправно засовував між своїх ніг полу своєї сорочки, що я не встигав добачити його члена. Навіть хтивість його ходи, бездоганність рис обличчя не робили його поступливішим. Він ставав утіленням льодовика. Я волів би віддатися найдикішому з негрів із найкирпатішим і найлютішим обличчям, щоб у мені залишилося місце лише для любощів, і тоді моє кохання до Стілітано набуло б іще чіткіших обрисів. Отже, я міг перед ним відважитися на найбезглуздіші, найганебніші пози.
Ми з ним учащали до «Кріолле». Досі йому й на думку не спадало використовувати мене. Коли я приніс йому кілька песет, зароблених із кількома чоловіками в пісуарах, Стілітано вирішив, що я працюватиму в «Кріолле».
— Ти хочеш, щоб я вбрався в жіночий одяг? — промимрив я.
Невже я наважуся, опираючись на його могутнє плече, нап'явши на себе спідницю в блискітках, шлюбити чоловіків від calle «Кармен» до calle «Медьода»? Крім іноземних матросів, така з'ява, либонь, нікого б не здивувала, та ба, ні Стілітано, ні я не змогли вибрати сукню чи зачіску, оскільки нам бракувало смаку. Можливо, саме це нас і стримувало. Я ще пам'ятав жалібні зітхання Перро, з яким ми заприязнилися, коли він ішов перевдягатися.
«Коли я бачу шмаття, обшите блискітками, мене огортає туга! Мені здається, наче я входжу до ризниці й готуюся відспівувати мерців. Усі ці лахи відгонять попівщиною. Ладаном. Сечею! Я запитую себе, у який спосіб мені вдасться нап'ясти на себе оці тельбухи!
І це лахміття мені носити? Можливо, мені навіть доведеться самому його кроїти і шити за допомогою мого чоловіка. І чіпляти бант чи кілька бантів на голову».
Із жахом я уявляв себе вичепуреним велетенськими, із капустину, бантами не зі стрічок, а з непристойних бодрюж.
«То буде приношений бант, — діймав мене глузливий внутрішній голос. — Зужитий старечий бант. Зужитий бант — крутій! Та ще й у якому чубі? У штучній перуці або ж у моїх зашмульганих кучерявих кудлах?»
Щодо свого туалету, то я волів скромно носити дуже просте вбрання, тимчасом як єдиним способом для мене виплутатися з цієї халепи була вкрай несамовита екстравагантність. Одначе я плекав мрію вишити на своїй вдяганці троянду. Вона зіпсує сукню і стане предметом, схожим на жіночий, на кшталт Стілітанового виноградного кетяга.
(Набагато пізніше, після того, як я опинився в Антверпені, я повів мову зі Стілітано про штучний кетяг, який він ховав у своїх ногавках. Тоді він розповів мені про одну іспанську шльондру, яка носила під своєю сукнею серпанкову троянду, пришпилену на відповідному місці.
«На місці зів'ялої квітки», — сказав він мені.)
У Педровій кімнаті я зажурено розглядав сукні. Він дав мені кілька адрес панянок, які начебто гендлювали одягом, де я й дібрав сукні на свій зріст.
— Жене, ти матимеш власний туалет.
Мене вернуло від цього бидлячого слова (мені здавалося, ніби слово «туалет» — це ще й жирова тканина, яка огортає нутрощі в череві тварин). Саме тоді Стілітано, якому, можливо, завдавала болю думка, що його друг буде переряджений, відмовився від цього задуму.
— Це не конечно, — сказав він, — ти й так здатен підчепити хлопців.
На жаль, хазяїн «Кріолли» вимагав, щоб я вирядився дівахою.
Дівахою!
<a l:href="#_ednref1">[i]</a> Моє сум'яття — то коливання від перших до других.
<a l:href="#_ednref1">[ii]</a> Я говорю про ідеального каторжанина, про осереддя всіх чеснот засудженого.
<a l:href="#_ednref1">[iii]</a> Її скасування так мене окрало, що я потайки витворюю заново не тільки самого себе, а й каторгу для самого себе — ще гидкішу, ніж та, що в Гвіані. Додам, що центральні в'язниці перебувають ніби «в тіні». Каторга — під спекотним сонцем. Під жорстоким світлом, що пропонує все, і я не можу стриматися, щоб не вибрати його як символ ясності.
<a l:href="#_ednref4">[iv]</a> Він каже: «Я поцупив у нього лопатник!»
<a l:href="#_ednref5">[v]</a> Вулиця (ісп.). (Прим, пер.)
<a l:href="#_ednref6">[vi]</a> Заради Бога (ісп.). (Прим, пер.)
<a l:href="#_ednref7">[vii]</a> Звідник, сутенер. (Прим, пер.)
<a l:href="#_ednref8">[viii]</a> Зростомір (фр.). (Прим, пер.)
<a l:href="#_ednref9">[ix]</a> Далебі, я радше бився б до крови, ніж зрікся цього кумедного предмета.
<a l:href="#_ednref10">[x]</a> Гомосексуалісти (ісп.). (Прим, пер.)
<a l:href="#_ednref11">[xi]</a> Через газети я дізнався, що після сорокарічної самопожертви ця мати облила бензином — чи гасом — свою сонну дочку, а потім і весь будинок, і підпалила. Потвора (дочка) загинула. Стару (сімдесятип'ятирічну) витягли з полум'я, врятувавши її, після чого вона стала перед судом присяжних.
<a l:href="#_ednref12">[xii]</a> Підійди (ісп.).
<a l:href="#_ednref13">[xiii]</a> Коли я зустрівся із Жаном Кокто, того ж таки дня він прозвав мене «своїм іспанським дроком». Він не відав, що ця країна зробила зі мною.
<a l:href="#_ednref13">[xiv]</a> У французькій мові «genet» (жене) означає дрок. (Прим. пер.)
<a l:href="#_ednref13">[xv]</a> Ботанікам відомий різновид дроку, який вони називають летючим дроком.
<a l:href="#_ednref16">[xvi]</a> Перший вірш, який я написав, на превеликий мій подив, звучав так: «Жнець поривчастих повівів». Те, що я описав вище. нагадує мені цей рядок.
<a l:href="#_ednref17">[xvii]</a> Це обличчя збігається також з обличчям Рассенера, вломника, з яким я працював десь 1936 року. Через щотижневик «Детектив» я дізнався, що його засудили на довічне ув'язнення, і того ж таки тижня письменники подали петицію президентові Республіки із проханням скасувати таке саме покарання для мене. Світлину Рассенера, який стоїть перед трибуналом, було вміщено на другій сторінці. Журналіст іронічно зауважує, що злочинець, здається, дуже задоволений зі свого заслання. Це мене не дивує. У Санте він був маленьким князьком. Він стане заводієм у Ріомі або Клерво. Рассенер, здається, родом із Нанте. Він грабував також і педерастів — або педиків. Від свого приятеля я дізнався, як одна з його жертв, сівши за кермо автомобіля, довго розшукувала його по всьому Парижу, щоб «випадково» його розчавити. Відплата педиків буває жахливою.
<a l:href="#_ednref18">[xviii]</a> Коли я кидав свої речі абияк, то Стілітано щовечора вішав свій одяг на стілець, акуратно складаючи штани, куртку, сорочку, щоб вони не пожмакались. У такий спосіб він, здавалося, примиряв життя зі своїми речами і хотів, щоб вони відпочили вночі після важкого дня.