ЗГОЛОШУЮСЬ ДОБРОВІЛЬНО ДО ДИВІЗІЇ. НЕВДАЛІ ІНТЕРВЕНЦІЇ. ТАКИ ВЗЯЛИ! ДИВІЗІЙНА ПАРАДА. ДІВЧИНА З ТРИБУНИ. ВІД'ЇЖДЖАЄМО! ПРИЇХАЛИ! ПЕРШІ УСПІХИ І ПЕРШІ ПРИКРОСТІ. П'ЯТЬ ХВИЛИН ДЖУРОЮ. ПРИЇХАЛИ ЖІНКИ. МОЇ ЗОЛОТІ ДУМКИ. ХТО Я? ХОЧУ HA ПІДСТАРШИНСЬКИЙ КУРС. Я КІННИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ. У ФРАНЦІЇ. Я ВИВІТРІВ!
2 липня 1943.
Їхав трамваєм і віз сахарину. Німецькі шуцмани зробили лапанку. Зловили й мене. При мені знайшли товар і його, звичайно, сконфіскували, а мене відвели на Городецьку. Там забрали документи й відпровадили за дроти табору. Я мав їхати на роботу до Німеччини.
Питали: Яку роботу знаю?
Я відповів: Усіляку. Можу бути інженером, директором, маґістром.
Призначили мене доглядати свиней у якомусь пруському селі.
3 липня 1943.
Спав добре й спокійно цілу ніч. Ранком заявив, що зголошуюсь до Української Дивізії. Зараз же випустили. Я пішов до Військової Управи. Показав посвідку зголошення.
— А папери у вас є?
— Нема. Маю лише свою фотографію, прошу!
Директор Навроцький глянув на фото й на мене.
— Цей самий, в порядку. Прийнятий.
Опісля я підійшов до якогось чоловіка з приємним обличчям.
Чи не могли б мене звільнити, або виреклямувати… Я віддячуся…
Мабуть не потрапив на відповідного референта, або немав потрібного імпонуючого вигляду. Викинули за двері. Тільки секретар Жарський сумовито подивився мені вслід.
5 липня 1943.
Перестудився, бо був у Мелянії, а ранком вийшов просто з тепла на вулицю. Пішов до лікаря. Стрінув Юська. Він іде до Дивізії, теж добровільно. Мало не розцілував мене на вулиці, коли довідався, що й я зголосився. Сказав поважним голосом: "Разом будемо проливати кров!"
Після цих патріотичних слів я пішов до уряду доповнень. До карти покликання причепив з-під споду сто марок. Референт був у відпустці, не вдалося. Сто марок подарував Мелянії. Юсько спровадився до мене, віднині ділимо нашу долю спільно.
6 липня 1943.
Вночі снився мені страшний сон. Мене ловили большевики. Я біг, біг, врешті знайшов у кишені пістолю й вистрілив. Страшний гуркіт збудив мене. Напіврозбуджений, я чув ще запах пороху. Цікаво, що коли я розповів цей сон Юськові, він запевняв мене; що й сам чув постріл. Референт ще далі у відпустці.
8 липня 1943.
Сьогодні прощалися з нами на Личакові, у "Луговій" домівці. Говорило багато людей. Говорив якийсь старий професор, що був при Усусусах. Казав, що ми навчимося, як смакує на фронті сухий хліб, коли його нема, та що Усусуси ще в чотирнадцятому році були горді з того, що є попередниками Дивізії. Пані редакторка Струтинська не плакала, бо має тверду вдачу, але порадила нам, щоб ми, коли будемо в ситуації "або-або", вибирали одне "або". При кінці сказала піднесеним голосом, що княгиня Ольга має жити відтепер у наших наплечниках.
Якось так випало, що говорити мусів я, бо інші ще не вміли поводитися в порядному товаристві. І я сказав, що заткнемо історії рота п'ятнадцятьма тисячами молодих і старих вояків, та що коли навіть хвилі світової катастрофи стануть перед нами на денний порядок, я особисто проллю з приємністю останню краплину своєї патріотичної крови. Я буду постійно пам'ятати про те, щоб вибрати "або", коли прийде "або-або", а в разі геройської смерти, маю бажання, щоб мене поховали на коханому Личакові, бо тут завжди таке свіже повітря. За ці слова публіка нагородила мене оплесками.
9 липня 1943.
Вечеряв у Мелянії.
10 липня 1943.
Снідав у Мелянії. Трохи мені шкода, що мушу її покидати, але я сподіваюся, що зуб часу висушить її сльози і з часом навіть ця рана поросте зеленою травою. Я вирішив писати воєнний щоденник. Я завжди хотів писати багато, бо люблю мистецтво. Але Мелянія не давала. Тепер буду мати змогу пером заспокоювати свої пристрасті.
12 липня 1943.
Ставав перед лікарською комісією. Наказали роздягнутися, донага. Кожний з нас стояв соромливо, із скромно зложеними руками. Коли ввійшли до лікарської кімнати, на нас зацікавлено, як коти на мишу, поглянули якісь військові і лікарі в білих і халатах. Мене записали й поставили під патик подібний до шибениці. Згори впала нагло на мою геройську голову тверда дошка, аж я здригнувся.
— Стій просто! — сказав хтось за мною.
— Один шістдесят п'ять — крикнув знову той хтось і написав мені це число хемічним олівцем на грудях.
Опісля я пройшов перед столом. Кожний з тих, хто сиділи, дивився коротко на мене і щось записував. А останній крикнув: здібний! — і прибив печатку. Раз на мої груди, а другий раз на папір.
Отже, таки взяли. Як я виходив, то побачив довгий ряд добровольців, і всі дивилися на мене. Я надув груди як личить героєві, і гордо оглянув цивілів.
— Не дуйся! — крикнув якийсь вояк із срібними нашивками, — за тиждень побачиш, що ти є ніщо. Зеро, нуль, ще менш, як ніщо!
Голі засміялися, нібито з мене, але відчувалося, що це тільки з чемности до того срібного. Це був кривий сміх.
Я скоро вбрався й став біля дверей. Тепер я буду сміятися, коли вони повиходять, позначені нумерами й печатками. Кудлак, Крушельницький, Лисяк, Мельник, Шевчук, Долинський, Кордуба. Личаків, Знесіння, Жовківське. Як би не було, я вже одною ногою герой.
17 липня 1943.
Була дивізійна парада перед будинком університету. На трибуні стояло багато людей, які з цікавістю до нас приглядалися. Деякі бігали сюди й туди, це були члени. Військової Управи. За ними бігав полковник Бізанець. Коли заспокоїлися, заграла музика, а потім ми всі маршували перед трибуною. Дівчата кидали нам квіти, але ми не піднімали їх з землі, мабуть тому, що йшли на війну. Мені подобалася одна бльондинка з чорним капелюшком над чолом. З лиця гарна, а як далі, то я не міг бачити, бо затуляли дошки й люди. Опісля ми уставилися рядами перед трибуною і тоді виступив пан Побігущий, той, що був майором у "Нахтіґалю", а потім за те німці його посадили. Він був у чорному, мав чомусь такі ж чорні, але вузенькі штани, і щось кричав до трибуни. На даний знак ми всі страшними голосами заревли: "Слава!" і почали розходитися. Близько я бачив тільки двох з Військової Управи: Михайла Кушніра, що причепив собі "Залізний Хрест" з першої війни, і лікаря Білозора, що мав чомусь настрашений вигляд.
18 липня 1943.
Ми вже на станції. З нами прощалися якісь пані й панове. Деякі плакали. Давали квіти, але не давали цигарок. Щастя, що маю свої.
Стою біля вікна. Дуже приємно, коли людину так шанують і відзначають. Виходить з усього, що я розпочинаю новітню історію України. Відразу з'їв усю німецьку ковбасу, яку дістав на дорогу. Хтось частував чаркою.
Мелянія прийшла теж. Стояла перед вагоном, але ми не мали що так довго балакати. Тому, певне, вона позирала на якогось поліціянта у ґранатовій мазепинці, що мав тут службу, і, очевидно, не зі службовими намірами до неї приглядався. Це мене не зворушило. Я тепер національний герой, і не можу звертати уваги на приватні справи. Але на поліціянта я все ж таки подивився грізно.
Коли поїзд рушив, я крикнув з вікна: "На Москву!" При цьому зробив тверде, безжалісне обличчя, бо якраз Роман Крохмалюк збирався мене фотографувати.
Сиджу в поїзді. Дійсно, яка приємність, коли тебе так шанують! Але шкода, що те все скоро скінчиться. Колеса цокотіли, ми їли, пили, розмовляли. Я дивився в вікно й думав: що буде? Може, мене ранять у якусь важливу частину тіла? Та скоро змінив тему. Бо в цивілю можна собі було забезпечити частину тіла, якою працюємо, напр. у "Карпатії" або в "Дністрі", але у війську? Тож почав думати про себе. Треба, адже, щось написати, коли я герой. Власне, про себе не знаю нічого цікавого, нова тим, що я є сином моїх батьків. Те, що знаю, напищу пізніше. У цю хвилину один з наших рекрутів запитав мене, чи я розуміюсь на політиці. Я сказав, що так, бо кожний справжній українець є заразом і політиком: Тоді, він спитав мене, наче на іспиті:
— А ти знаєш, звідки походять бандерівці і мельниківці?
— Знаю. Походять самі від себе — відповів я, і він більше до мене не чіплявся.
Я міг тепер спокійно мріяти про Мелянію. Чим більше думав про неї, тим більше не розумів її внутрішніх справ. Звичайно ж, я мужчина. Я глядів у вікно і цілий час бачив Мелянію, хоч її ніде не бачив. Трохи неприємно вражала мене згадка про поліціянта на львівському пероні, але тут було це "aбо-aбo". І я мусів вибрати "або". Цікаво, хто ця бльондинка з чорним капелюшком?
Перемишль! Сян-річка розляглась біля стіп кам'яного міста, як яка королева в ліжку. А я подумав про дивне явище: що зі Львова до Перемишля тепер куди ближче як з Перемишля до Львова.
19 липня 1943.
Приїхали до Гайделяґеру. Колись звався Дембіца. Довгими рядами плeнтaлиcь за підстаршиною, що вийшов на станцію. Це був смішний похід. Йшли в плащах і без, у капелюхах і кашкетах; лисі й незачесані, а кожний ніс валізку. З початку в одній руці, потім у другій, опісля на рамені.
Хтось крикнув, щоб заспівати. Нічого з того не вийшло. Кожний ішов своїм кроком, бо в черевиках мав повно піску і, що найгірше, цю валізку на рамені.
Прийшли на поле, де були бараки, огороджені кільчастими дротами. Дістали сінники і коци. На подвір'ю були скирти соломи. Кожний робив собі сінник. Пізніше дістали й вечерю: ковбаса, хліб і чорна кава.
20 липня 1943.
Я встав дуже вчасно, десь біля восьмої, бо зголоднів. Деякі ще спали. Отже, починається не зле. О десяті була збірка. Нас записував якийсь чоловік, що жив, напевне, ще в часах Франца-Йосифа. Кажуть, що зветься Добрянський. Писав уже довго, поки прийшла моя черга, і був змучений. Видно було, що війни не бpaв серйозно, бо одну вже знав.
Глянув на мене й запитав:
— Як називаєшся?
Опісля запитав, коли, як, чому й пощо я народився, і ще раз глянув на мене.
— Умієш читати й писати?
Наказав мені сісти за стіл і робити те, що він робить. Певне, сподобалася йому моя інтеліґенція, яку видно докладно на моєму лиці.
— Будеш тепер писарем!
— А що маю казати людям?
— Те, що я тобі казав.
Він узяв попельничку з сотнею недокурків, викинув їх розмашисте крізь вікно, поставив порожню передо мною й пішов собі. Я записував народ по черзі і кожному казав:
— Будеш тепер писарем!
Я працював, аж зіпрів. Усіх записаних наказали мені вивести на подвір'я. Аж тут виявилося, що це все писарі. Зчинився крик. Спочатку я був дуже гордий з моєї вояцької кар'єри, але коли виявилося, що це кричать на мене, я змаркотнів. Пішов собі тихо в барак, і щоб щось робити, виніс вивітрити коц. Повісив на дроти й дивився крізь них на поле. Пісок і пісок. Зробилося мені неприємно. Остаточно ми були за дротами, в яких трудно було вибити вікно на світ. Мої вояцькі пляни змаліли до зера. За що мене обкричали? Адже кожне геройство має свої межі.
21 липня 1943.
Фатальний день. Закликав мене чоловік малого росту, що колись, певне, був старшиною: Він тому, щоб глядіти на кожного згори, носив свій ніс у задертій позиції. Почав мені щось говорити, а я задумано відповів:
— Ага!
— Зрозумів?
— Ні.
— То чому кажеш "ага"? У війську нема "ага", дурню!
Те, що в війську багато чого нема, що є в цивільному житті, я вже встиг побачити. Приміром, дівчат. Отже, нічого нового мені не сказав. Також і те, що назвав мене дурнем, не зворушило мене ані трохи. Дурням краще на світі. Вони мають успіх у дівчат, бо є безжурні й веселі. Вчені дістають за жінок самих холер, як, наприклад, мій приятель Юсько — мовознавець, а дурні — самих янголів. Це робить природа, щоб розумні не дуже множилися і зло вчености не ширилося на світі. Так сказав мені колись всечесніший о. Еразм. Я й сам не люблю мудрих людей. Обіцяю собі не згадувати ні одного з них у мойому щоденнику. Хоч і не багато їх, але ніде правди діти, наша нація кілька таких експонатів, має.
Взагалі, не варто хотіти бути розумнішим від інших. Цього не дозволяє товариська чемність і факт, що життя є завжди комедією й грою.
Опісля нас закликали з коцами до магазинів. Тоді я зауважив, що мого коца на дротах уже нема. Хтось украв. Знову був скандал перед усіма, яких тепер чомусь називали сотнею.
У магазині ми одержали однострої. Кожний розклав коц перед собою і діставав військове добро. Мені видали ще один коц і записали, що маю два. На ньому громадилися ремені, баґнет, штани, білизна, якісь пакуночки, всього на яких 60 кілограмів.
Я одягнув штани. Завеликі.
— Нічого, підростеш — сказав магазинер. Називався Мельник. Опісля я спробував черевики. Не міг вложити п'яти.
— Гей, пане, черевики не пасують, замалі.
Магазинер зловив мою ногу й з усієї сили почав пхати в черевик.
— Йой! — крикнув я.
— Чого кричиш? — запитав спокійно магазинер. — Дивись, яка гарна нога.
Я спробував стати. Не міг, хоч п'ята була вже в черевикові.
— Не пасують.
— Що? Черевики пасують! — сказав магазинер авторитетно.
— Пасувати то пасують — відповів я, тримаючи ногу в повітрі, — але замалі.
— А, це дрібниця! Помий собі ноги, тоді будуть добрі.
Це була досвідчена людина. Був магазинером в УГА, опісля десь інде.
Врешті, видали рушниці. Я оглядав свою. Запхав палець у цівку. Це подобалось якомусь, що мав шапку над вухом. Це був славний артилерист Длябога. Він оглянув мене від голови до ніг і тицьнув пальцем на pушницю.
— А чому в люфі є діра?
— Таку вже я дістав — відповів я, витягнув палець і показав йому. Палець був у вазелині.
Знову зчинився крик. Взагалі, з кожної причини і без причини кричали всі, крім рекрутів. Тоді підійшов до мене той, перший писар, покивав сумно головою й сказав:
— Як ти міг наробити сьогодні стільки дурниць? Що?
— Певне тому, пане добродію, — відповів я — що встав дуже рано.
Він глянув на мене з таким подивом, як на різдвяну ялинку, обернувся на п'яті й пішов.
У полудень ми повдягали однострої. Міняли при цьому черевики, штани, шапки, що кому краще стояло й лежало. Наші лахи й валізи віддали до магазину. Речі, яких призначення не знали, поклали в шафки.
Спочатку зле почували себе в одностроях. Далі звикли. Головно, мені подобалося те, що коли я ходив по дерев'яному бараці, мої черевики сильно стукали. Гуп, гуп, гуп — ходив я, і це надавало мені вояцької поваги.
З'їли обід. Не смакудав. Пополудні вчили нас ходити. А я двадцять років думав, що ходити вмію. Виявилося, що ні. Дві останні години вчилися салютувати. За те дістали вечерю: кусник масла, мармеляду, хліб і чорну каву.
29 липня 1943.
Більше тижня не писав. Уже вмію ходити, бігати, падати, вставати й знову падати. Це потрібне, щоб сховатися від кулі. Але тут є карою.
Нині гепну мною двадцять разів раз за разом. Це було забагато. Я тихо побажав довгого життя інструкторові, булавному Полуляхові.
— Чого воркочеш? — заревів вів. — Як маєш, що сказати, то мовчи! Ми не в "Соколах", а в війську!
Це був новий закон військового життя. Нова правда, так би сказати. А нові правди людство завжди називає глупотою.
10 серпня 1943.
Знову минуло більше тижня. Ми стали вже масою рекрутів, слухняною й дурною. Сьогодні я довго дивився на своє лице, а врешті жбурнув дзеркальце на землю. Не міг знести свого дурного усміху. Коли б побачила мене тепер та дівчина з трибуни!
Я нічого вже не розумію. Це є мабуть стадія, коли з нас викорінили цивіля, а не вкорінили вояка. Стадія страшна.
Старшини виробили собі про мене думку, що я є містерія. Зверху дурний, всередині мудрий. І товкли мною на всі боки. Не знаю, чи хотіли витовкти з мене верх, чи середину.
14 серпня 1943.
Я є, отже, містерія. Це щось нове й мені подобається. За Польщі я був елементом. Так назвав мене постерунковий, який відводив мене до в'язниці в Бриґідках. Але я не був тоді звичайним якимсь елементом, а "вивротовим". А тепер я "містерія".
16 серпня 1943.
Вчора пополудні була наука співу. Пригадували знані пісні, щоб їх співати в марші, бо дивізія своїх ще не має. Зголошувалися з піснями. Сиділи на піску великим колом. Хто хотів співати, виходив на середину. Я зголосив пісню "Послухайте, люди", її ніхто не знав. Я заспівав:
Сотня ревнула сміхом. Я стояв, задоволений. Але як почув: "Сідай, дурню! Чого пхаєшся?", а навіть хтось крикнув "Далой с нім!" — тоді станули мені сльози в очах. Така прекрасна, наша львівська пісня!
Я сів. Чому висміяли мене?
— Це не літературне, — сказав Юсько-мовознавець, — слова й наголоси.
— А ти маєш літературне ім'я, Юську? — спитав я.
— Ох, це так мене звали у Львові. Я тепер Осип.
Ніби чому, думаю собі, ми не маємо збагачувати нашої мови? Чому відкидати слова? І я подумав, що в сотні ніхто не розуміє справжнього мистецтва.
За той час вибрали пісню. Якийсь січовик з Карпатської України заспівав її. Це була "Чорна кура". Дістала більшість голосів. Я був за, з принципу. За реґіональні пісні. Це була така пісня:
Така сама дурна пісня, як моя. А, може, моя краща. У ній забив шваґер шваґра. А тут? Але Юсько сказав, що "Чорна кура" фолкльор, народне мистецтво, а моя — батярське мистецтво. Чому — не розумію.
18 серпня 1943.
Юсько-мовознавець — це мій приятель, ще з шкільної лавки. Опісля він студіював філософію. Не скінчив, закохався. Вона впала йому в око через те, що кидала гордим поглядом поза плечі. Одного разу, коли я проходив біля її хати, побачив, як Юсько втікав через вікно, при чому робив враження музиканта. Виявилося, що родичі прийшли до хати в невідповідний час. Це був злий знак, і він справді одружився скоро з нею, і скоро почали зле жити. І ще раз я бачив, як він вилетів нагло через вікно, а за ним полетіли тарелі. Я нарахував їх одинадцять. Після цього Юсько став великим моралістом. Життя провадив згідно з засадами, які панували при вулиці Сонячній, де мешкав. Всякі потягнення, які були незгідні з ними, переносив в інші околиці, так, що навіть власна жінка нічого не знала. Через велику її говірливість дістав замилування до мовознавства і навіть учився тої дисципліни в якійсь школі. Тепер утік до Дивізії добровільно — від жінки.
Власне, я дивуюся людям, що студіюють мовознавство. Адже перші люди (а це був золотий вік людства), не потребували граматики, бо мета мови була — взаємно себе розуміти.
Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі.
19 серпня 1943.
Відчуваю, що Мелянія не хоче мене знати. Чи не цей поліцай, випадково? Коли дівчина покине, і ціла любов розвіється як мара, тоді тільки малі люди лементують. Люди з великим серцем знаходять другу, а великі духи мають завжди в запасі іншу. Я зараховую себе до селепків з великим серцем і з великим, геройським духом. Отже, до діла!
20 серпня 1943.
Я вже місяць у війську. Моїм командиром є тепер сотник Долинський. Нічого не хоче від мене, а я від нього. Мене перенесли перед тижнем, і досі не трапилося нічого неприємного. Дістав тільки гарячку й ходжу до міста, до лікарні. Через те пізнав німців, хто вони й які вони. Є часто налети, а, властиво, тільки протилетунський сполох. Перший раз побачив жінок протилетунської оворони. Вони вдягають штани, йдуть до пивниці й чекають, аж трісне бомба. Теж до цивільного Червоного Хреста маю симпатію. Це є люди, чоловіки й жінки, що віддаються справі з любови. Буває даром, а буває й за заплатою.
22 серпня 1943.
Через мою хворобу маю багато часу й пишу. Властиво, пишу історію. Роздумуючи над тим, я прийшов до висновку, що робити історію може кожний дурень, але писати — тільки розумний.
Роблю це теж з любови до Дивізії. Коли проголосили у Львові набір, я мав до війська невтральне ставлення. Таке невтральне, що, можу сказати, воно не було ніяким ставленням. Тепер, признаюся, я дуже соромлюся за те. Радує мене й те, що я вдоволений з війська. Є факт, що вояком треба вродитися, бо хто не вродився, не може бути вояком!
Військо мені подобається. Тут нема політиків, а хто ним був, нагло перестав бути. Я знаю, що є два ґатунки політиків: є такі з ідеї, тоді вони не мають ніякої професії, або є з професії, тоді не мають ідеї. А військо викорінює всякі зайві речі. Що для рослини гній, те для людини військо!
25 серпня 1943.
Дістав листа від Мелянії. Про поліцая не пише нічого. Значить, щось там є. Пише про це й те, а про нашу любов написала: "Ти забув свій капелюх. Коли гляну, на цього, як він висить на цвяху, то мені здається, що це ти висиш!" Виходить, що, може, ще відчуває щось до мене.
Я хотів саме голосно заговорити до Мелянії, коли враз відкрилися двері й замкнули мені уста. Мене повідомили, що вже кінець з моєю недугою, і завтра маю йти на вправи. Мелянія, властиво, мене цілком не цікавить.
26 серпня 1943.
Ми вже вміємо співати. Колись при горілці й забаві я був найголоснішим співаком. А тут ні. У війську всі мають співати однаково, ніхто ні краще, ні гірше. Співаємо все в марші, під команду старшини, який кричить: "… три, чотири". Де поділося "один-два" — ніхто не знає.
27 серпня 1943.
Не сплю вже три ночі. Приснилася мені Мелянія, і тепер боюся заснути, щоб сон не повторився. Досі нам не хотілося навіть думати про дівчат, вибили їх нам з голови отими вправами.
28 серпня 1943.
Про політичні партії й іншу політику ніхто не говорить. Навіть ті, яких вислали партійні цивілі до Дивізії, для пропаґандивної "роботи". Мають стільки роботи, що забули те, що мали робити. Видно, що з українців можна ще зробити порядних людей.
30 серпня 1943.
Звільнили тих, що зуміли викрутитись. Це добровольці, які побачили, що військо не жарти. Ми не жаліємо за ними. Або пий з нами, або йди до ста чортів. Пішли теж деякі політики. Тепер будуть у цивілю стругати дерев'яні мечі.
3 вересня 1943.
Щораз приводять нові рекрути. Бачив таких, які були високими старшинами УНР, і ще старіших, що законсервували свої голови ще з часів Миколи ІІ й поросли столітнім мохом. Сьогодні прийшов теж такий стариган. Оглянув вояків і сказав:
— Добре, хлопці! Поставимо на ноги українське військо!
І пішов до канцелярії.
— Добридень! Пане, я прийшов записатися до Дивізії..
— Тільки не "пане"! — скипів пор. Струтинський, не глянувши на нього. — Називай мене паном поручником, молодий чоловіче!
— Тільки не молодий чоловіче! — загримів стариган. — Називай мене полковником!
Цей полковник мені подобався. Другого дня він підстриг високо волосся, щоб знищити сивину й почорнив чимось вуса. Мешкав у сусідньому бараку, ходив на рекрутські вправи, їв, спав, як ми всі.
5 вересня 1943.
Ходив за дроти, на прохід, бо була неділя. Пішов у село. Зазирнув до хати, оглянув хазяйство. Корови й телята були вже обліковані німцями, зате не охоплено статистикою роїв мух і стад бліх. Назад повертався лісом. Бачив, як жінка збирала мухомори.
— Тепер війна, — кажу, — то гриби можна їсти. Нічого не коштують.
— Це не для їжі, пане, — каже вона, — це на продаж.
6 вересня 1943.
Був виклад. Казали нам, кого маємо любити, а кого ні. Опісля говорив наш чоловік про Україну. Казав, що ця назва походить від українців, а українці від України. У цей простий спосіб розв'язав велику наукову проблему, з якою навіть Юсько не міг собі дати ради.
8 вересня 1943.
З тим сивим старшиною я собі добре попив. Він сказав, що йдучи до Дивізії, боявся, що ми можемо думати, що він походить з дуже давніх часів, та буде нам зайвий. Пояснював мені також політичні справи. Я довідався, що існують у нас партії, до яких належали шістдесятилітні люди, а молодші навіть про це нічого це знають… Казав, що їх можна пізнати по тому, скільки "стаканчиків" витримають. Нарешті, признався щиро, що Дивізія йому перестала подобатися, бо замало п'ють, і голова є тут тільки приладом, на якому має триматися шапка. Ми почали говорити на "ти", і тоді я довідався, що це полковник Сіренко-Сірий.
9 вересня 1943.
Вчили нас про ранги. Це трудна справа. Коли скінчиться війна, закладу братство дивізійників і всі ранги позмінюємо. Буде: селепко, підселепко, надселепко, штабовий селепко, генерал-селепко. Хто умудриться й завчасу звільниться з Дивізії, буде мати титул почесного селепка. Гоноріс кавза.
16 вересня 1943.
Написав листа до Мелянії. Як личить національному героєві, я називаю її тепер Маланкою. Цікаво, чи це їй подобається? Жінка є загадкою. Хто її розв'яже, той лишиться нежонатим на все життя. Хотів би написати до тієї бльондинки з трибуни, але хто вона?
Прийшов наказ, як нам ставати в неділю. "Перед церквою — писав о. Ратушинський — сотня уставиться за церквою, а по церкві — перед церквою".
По-полудні мене повідомили з канцелярії, що віднині маю бути джурою німецького майора, бо до нього приїхала жінка.
Коли я зголосився, відразу почув, що це є авантура. Пані майорова сиділа з затисненими німецькими устами й стукотіла скоренько пальцями по столі. Це був злий знак. Майор курив люльку. Вона сказала:
— Не можу терпіти смороду твоєї люльки!
— Викинь її звідси — відповів майор, дивлячись на мене. Мені було неясно.
— Голошу слухняно, пане майоре, кого маю викинути, паню майорову, чи люльку?
Хвилину пізніше я був уже в сотні. Джурою залишався всього п'ять хвилин. Це я ствердив з годинником у руці.
Що ж, з лева розсолу не зробиш!
17 вересня 1943.
Були іспити. Мене спитав інструктор:
— Що таке війна?
Я подумав.
— Війна — кажу — це… це неабищо, пане хорунжий!
— Сідай, дурню!
Я не образився. Наполеон, приміром, ніколи не шукав мудрих людей на своїх полководців, а тільки питав: чи він має щастя? А врешті, ніхто не знає, хто мудрий, а хто дурний. Життя так побудоване, що ніщо не є ясне. Людям подобається завжди все позірне. Один, якого вважають ученим, є в суті речі дурним, інший має погану жінку, а думає, що взяв собі красуню. Був навіть такий, що з мудрости, замість горілки, напився чорнила. Я такий не є.
18 вересня 1943.
Чомусь мені та дівчина з трибуни все на думці. У зв'язку з цим, я подумав собі, що великий приріст населення вимагає більших теренів, здобування терену вимагає більше війська, щоб мати більше війська, треба дбати про приріст населення. Здуріти можна від імперіяльної політики!
Пополудні був виклад. Говорив редактор Степан Волинець з Військової Управи. Сказав, що в нас замало великих людей. Це правда. У Львові, приміром, ми не маємо ні одного пам'ятника, бо таки дійсно не родиться ні один великий чоловік. Самі малі діти.
21 вересня 1943.
Була комісія. Лікарі оглядали, потім давали застрики. Розійшлася поголоска, що деяких будуть відсилати додому. Хлоп буває як дуб, а серце маленьке. Юсько-Мовознавець дуже настрашився.
— Bcюди добре, — сказав він мені, — а дома найгірше. Просив теж, щоб я його не називав Юськом, бо це не патріотичо. А Осип — я не можу. Тож буде тепер тільки мовознавець.
Ми стояли побіч, при комісії. Він, як звичайно, худий і високий, самі кості.
— Мені шкода твоєї жінки — сказав я до нього.
— Брате, — відповів він, — коли б ти її пізнав, то було б тобі мене шкода, а не її. Коли я підійшов до лікарів, здавалося мені, що мої колінa з масла. Але страх був даремний. Мене залишили в Дивізії. Мовознавця теж.
25 вересня 1943.
Дістав від мами пакунок. В ньому три пляшки "виборової". Після вправ ми засіли до вечері. Почали споживати пакунок. Перший келишок назвали келишком слави. З келишка, тобто чарки, зробилося опісля споживання алькоголю, що, як відомо, не веде до доброго, руйнує тільки суспільну клітину, якою є родина. Ми були б забавлялися й довше, але нам не дозволили, і бійка не закінчилася. Хто кого бив, чим і в ім'я чого, цього історія не сказала і вже не скаже.
26 вересня 1943.
Сьогодні командир і підстаршини були лихі. Це або через учорашню забаву, або тому, що цілу ніч падав дощ. Від шостої години ранку ми гепали собою в баюри, вставали, бігли в коло, знову гепали, аж поле під нами висохло. Тоді пішли на обід.
Крім цього все було гаразд. Наш моральний рівень стояв твердо, бо не дозволяли виходити на довший час, а до міста було вісім кілометрів.
28 вересня 1943.
Чого вартий розум у війську? Відомо, що тут треба сильних і відважних, а не розумних. Всі знаємо, що Демостен, попавши до війська, втік, як тільки побачив ворога.
У політиці теж не треба розумних. Мовознавець казав мені, що Сократ, як тільки записався до партії, не витримав і мусів отруїтися.
Те, що мене вважають і, певне, далі вважатимуть дурним, для мене не відограє ролі. Я молодий, а молодість — краса. Хай тільки наберуся досвіду, зараз поробляться зморшки, прийде безсилля й повага.
А проте, кожний чоловік, навіть наймудріший, в якомусь місці є дурним. Це можуть підтвердити хоч би жінки.
Я особисто волію бути героєм і нема більшого щастя, як хотіти бути тим, чим ся є! (Тут я непевний: чим ся є, чи чим є ся, чи ся чим є? Треба спитати мовознавця. При нагоді.)
2 жовтня 1943.
Приїхали жінки вояків. Привезли багато харчів. Це перше добре діло Військової Управи. Команда дістала свою пайку й за те ми були звільнені від вправ, а на вечір могли вийти за дроти. На прохід до лісу.
До мене не приїхав ніхто. Це зле. І бльондинка ні до кого не приїхала. Це добре.
Приїхала теж жінка мовознавця (Юська). Так воно є: з жінкою зв'язатися легко, відчепитися трудно. Вона знала мене з вигляду й привіталась:
— Добридень, пане Маківко!
— Цілую ручки, пані Парцюхова.
— Ви щось не пізнаєте. Я не називаюся Парцюхова.
— А я не називаюся Маківка.
Врешті, ми якось порозумілися, хоч були взаємно насторожені до себе. Щастя, що я не одружився. Було б нерозумно позбутися свободи, за яку боряться народи від тисяч років.
Без сумніву, я міг би одружитися з Маланкою. Але я боронився. Навіть найбідніший хробачок борониться, щоб його не розтоптали.
Мовознавчиха не відставала.
— Я про вас багато чула, пане Лавочко!
Я не знав, чи вона говорить для того, щоб мені зробити приємність, чи погрожує, бо голос у неї був грізний. Я відповів самовпевнено:
— Можливо, але цим мені нічого не докажете!
Дальшу розмову перервав мовознавець. Виглядав, як горох при дорозі.
3 жовтня 1943.
Мовознавчиха ходила цілу ніч по лісу. Хотіла знати, хто справді жонатий, а хто ні. Вона оглядала підозріло кожну пару. Мовознавець мовчав. Вони тільки глипали на себе, а раз вона на нього крикнула. Вночі жінки поїхали.
— Це дуже неморальна Дивізія, — сказала мовознавчиха на двірці, — тут крім нас, — кивнула головою в сторону мовознавця, — нема ні одної шлюбної пари. Це видно на перший погляд.
Вона оглядалася скептично, бо довкола плакали, цілувалися, прощалися.
— А вам, пане Лавочко, бажаю, щоб ви після війни взялися до чесної праці. Праця дає можливість одружитися, дає родинне щастя й спокій!
— Так, — відповів я — коли попрацюємо, зберемо гроші й не мусимо далі працювати.
Коли поїхала, мовознавець перехристився. З ким я перебув вечірній час, напишу пізніше. Ні, взагалі не напишу.
4 жовтня 1943.
Другого дня ми всі ходили, як замотиличені, крім мовознавця. Мабуть через те не було вправ. А оскільки нічого сьогодні не діється, скажу дещо про себе.
Я народився під констеляцією Панни. Такі люди є порядні і мають щастя. Ця констеляція каже, що народжений є трохи дурний. Через те в школі я не був першим учнем. Це місце я відступив радо Юськові. Зате мав нахил писати. Читав повісті й зауважив, що служниці труяться з любови вероналом, а дівчата з високого товариства — бромом. Перші гроші я заробив, як був безробітним. Почалася війна. З польського війська втік і потрапив до большевиків. Я начепив синьо-жовту стрічку й пішов до якогось секретаря, але скоро вилетів. Він називався Кац. Опісля я закохався в Мелянію. Вона вродилася під констеляцією Скорпіона, але закоханий на такі речі в перші тижні не звертає уваги. Трудно боротися проти сузір. Я сильно впливав на її шостий змисл. Тепер я в війську. Якщо йдеться про дівчат, то мені подобалася та, з трибуни. Це плятонічна любов.
7 жовтня 1943.
Приїхав якийсь молодий чоловік і почав шепоти про жертву життя, та що це є кличем його партії. Коли й спитав, чому він не в Дивізії, він сказав, що є пацифістом по натурі. Все втікав від мене, а ввечері виїхав. Ми, вояки, не є політиками, і тому до всіх виявів нації ставимося поважно.
10 жовтня 1943.
Хоч прийшли вже холодні хвилини, команда зарядила спортові змагання. Треба добре бігати, стрибати, падати, зриватися, тобто те все, чому ми досі вчилися. Противником були якісь привезені німці.
Ми трималися знаменито. Коли програвали, то тільки тому, що противник мав більше спортового вироблення. У бігах виявилося, що нам є чужі всі ті штучні технічні методи. У стрибках зайшло непорозуміння. Ми стрибали близько, щоб зайняти дальші місця на табелі, а треба було навпаки. Коли справа вияснилася, було вже пізно. Згідно з національною традицією, Дивізія творила чисто аматорський ансамбль. Те, що ми не взяли ніяких нагород, є тільки доказом високого почуття безкорисности і шляхетности спорту.
12 жовтня 1943.
Нам сказали, що ми вже вояки. Навчилися, чому потрібно, і тепер кудись поїдемо. Я, правду сказати, поза паданням, чищенням бараку й рушниці, нічого не знаю. Це добре. Бо коли знаю, що не знаю, то багато знаю.
15 жовтня 1943.
Дістав листа від мами. Питає, як мені в війську. Я відписав: як скажу, що добре, будеш сміятися, як скажу, що зле, теж будеш сміятися. Пише далі, щоб я був обережним: пам'ятай, — пише, — що живеш коротко, а мертвим будеш довго.
17 жовтня 1943.
Нами гонять далі, отже, нічого цікавого. Коли сотня стане на струнко, то всі стукають підковами. Цок! Спочатку ж було: цок-цок-цок-цок! Не в лад. Записую мої золоті думки:
Коли дивлюся на світ, то він, як прекрасний килим, а я, Селепко Лавочка, тільки одна маленька ниточка.
Мова — дивна річ: чим більше сказав, тим менше сказав.
Вдавати дурного не є завжди дурне, вдавати мудрого є завжди дурне!
Більше не знаю, покищо.
20 жовтня 1943.
Кажуть, що поїдемо кудись. Там є готель з холодною й гарячою водою для вжитку сотні. Дуже тішуся, що ми з мовознавцем в одній сотні. Ми дружимо й це є доказом, що ми порядні люди. Він оповів мені, що його жінка думає про себе Бог-зна-що, а тимчасом її батько працює тільки в ґазівні. Я подумав про Маланку. Хто знає, що з нею станеться після цих років війни. Або зі мною. І так я дуже змінився. Чим довше себе знаю, тим менше знаю, що я є.
21 жовтня 1943
Їдемо звідси!
22 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
23 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
Не їде!
Їде!
Не…
Ї…
24 жовтня 1943.
Поголосок не годен уже записати, так скоро вони міняються. Сотня, наче бабинець. Уже нікому не вірю.
25 жовтня 1943.
Отже, вияснилося: їдемо й не їдемо. Це тільки деякі від'їжджають на курси. Навіть роз'їхався хор Осташевського. Це так: за ці три місяці з нас, індивідуальних цивілів, зробили масу вояків. Тепер з маси вояків будуть робити індивідуальних вояків.
26 жовтня 1943.
Хочу на підстаршинський курс!
27 жовтня 1943.
Довідався, що такий курс є в Ляуенбурґу. Треба дати німцеві гуску. Їдуть тільки вибрані, — сказав німець, — перші вояки Дивізії.
Я першим не був. Пішов до німця. Гуска, завинена в газету, під пахвою. Тримаю її сильно.
— Їдуть тільки перші вояки. Від А до І.
— А я на Л. — кажу.
Німець потиснув пальцем мій пакунок.
— Ґанс?
— Ґанс! — відповів я. — Отже, як?
Гуски з рук не пускаю.
— Ти на Л? То поїдуть до Ляуенбурґу від K до Т!
Мене записали.
28 жовтня 1943.
Іспит для кандидатів на підстаршин. Мабуть шкода гуски. По-полудні питають мене:
— Лавочко, ти є стрілець-обсерватор. Лізеш на дерево, щоб підглянути ворога. Що маєш робити?
Я подумав.
— Уважати, щоб не впасти! Тоді мене закликав той німець.
— Гуска була дуже смачна, але ти не поїдеш. Говориш дурниці.
— Я вже більше не буду, це останній раз — відповів я, бо так відповідав колись у школі.
29 жовтня 1943.
До Ляуенбурґу поїхали від А до І. Я вже звик до вояцького життя й наново починаю думати про дівчат.
10 листопаду 1943.
Увечері ходив до міста. Без наслідків. Звернув увагу на засадничу різницю між людьми. Є військові й цивільні. Ці дві катеґорії не мають нічого спільного між собою. Військові належать до війська, а цивілі до війська не належать. Це, власне, вся різниця. Коли я порівнював чоловіків і жінок, прийшло мені на думку: якої статі є єгипетський Сфінкс? Чоловічої чи жіночої? Додумався, що правда лежить посередині. Коли повернувся до бараку, в кімнаті повітря було таке густе, що не міг їсти вечері без окулярів.
12 листопаду 1943.
Тихо, поволі холодніє. Кажуть, що нас перекинуть до Італії. Це було б добре. Там якраз тепло, бо клімат починається в грудні. В Італії росте багато цитранчів і помарин. Сьогодні покарали одного стрільця за те, що наслідував голос поручника Струтинського й при цьому рохкав, як свиня.
15 листопаду 1943.
Вже маю досить бараків і інструкторів. Світ є божевільний! (Кожний так думає, але себе вважає виїмком). Маю досить порядків, вправ, чистоти. Мусиш те, мусиш друге. Щастя, що вояк не мусить нічого мусіти поза військом.
20 листопаду 1943.
Треба вчитися! Ми прийшли до війська не щоб тільки прийти, але щоб до чогось прийти!
26 листопаду 1943.
Болить зуб. Іду до нашого дентиста д-ра Никифорука. Кажуть, що добрий. Легко вириває зуби й легко вставляє нові. Полковникам з УНР. Вставленими зубами можна навіть їсти.
До дентиста я йшов з рахунковим булавним Рудзьом Мартинюком.
Ішов також холодний дощ. Я сказав до Рудзя:
— Таке то життя! Не було б дощу, не було б генералів!
Він глянув на мене, щось подумав і спитав:
— Ти по званню філософ?
— Ні! — відповів я скромно.
Видно, сказав щось дуже розумне.
5 грудня 1943.
Трапилося мені щось таке, чого ще не бувало в мойому житті: я скінчив двадцять років!
7 грудня 1943.
Мене хочуть зробити кінним зв'язковим. Я погодився, хоч на коні ніколи не сидів.
12 грудня 1943.
Справа пішла скоро. Я дістався до другого швадрону.
Командир Силенко поглянув на мене, телефоном повідомив командира першого швадрону Долинського і наказав зібратися всім старшинам. Усі були дуже веселі. Коли зібралися, я пізнав поручника Особу, д-ра Левицького, Ромка Височанського й графа фон Нікітина. Цей навіть заклав монокля, щоб до мене приглянутись. Прийшли також кінський лікар Сясько Яворський, Рудич з бородою і Припхан з борідкою (Скільки їх є, бородатих!). Прибіг ще Юсько Ткачук, але пішов собі, коли побачив, що тут нема ні одної дівчини.
Сотник Силенко щось сказав до графа фон Нікітина, граф свиснув у пальці на Коморовського Андрійка, Коморовський махнув рукою, і за хвилину привели коня. Така кінська організація в швадроні мені просто заімпонувала.
Граф Нікітин спитав мене:
— Ти їздиш?
— Ні!
Граф скривився й відвернувся від мене, щоб таким чином виявити свою повну зневагу до моєї особи.
— Але я скоро вчуся — почав я, щоб розвіяти перше погане враження. А оскільки ніхто не реаґував на мої слова, я звернувся до поручника Особи:
— Я всюди маю успіх! Коли я почав жити, то не мав нічого, крім моєї інтеліґенції!
— А, диви! — здивувався поручник, — як то люди з нічого доходять до нічого.
— Сідай! — крикнув нагло граф.
Я перекинув ногу через коня з таким розмахом, що мало не впав на другий бік. Через те я нагло вхопився за гриву, але враз полетів через кінську голову і впав на землю. Що сталося — я не міг собі з'ясувати. Щоб не було скандалу, я зірвався і вхопив коня за шию. Кінь перелякався моєї енерґії і вкусив мене за ногу. Я наробив крику, але справи не кинув. Скочив на коня і таки зловив його за шию. В цю хвилю кінь став, як свічка, а я зсовгнувся по шиї й животу аж до хвоста. Не маючи нічого під руками, я вхопився за хвіст. Кінь ірвонув уперед. Я тримався хвоста й думав, як дістатися ці два дурні метри до сідла. Не скінчив думати. Одержав копитом і знепритомнів.
Після мені оповідали, що настрій в обох швадронах був гомеричний. Треба спитати когось, що це значить.
16 грудня 1943.
Потовчений, лежу в шпиталі, їм і думаю. У війську є краще впитися, як думати, тим більше, що нагоди до алькогольного змочення власного нутра рідко коли бракує.
23 грудня 1943.
Трохи нудно лежати. Сьогодні встав і пішов до сотні. До кінного зв'язку взяли когось іншого. З села.
2 січня 1944.
Новий рік у війську без значення. Випав на понеділок.
Злий знак. Але добре, що не випав на тринадцяте! Мене призначили їхати у Францію. Маю помагати в усьому начальникові всіх дивізійних духівників, о. д-рові Василеві Лабі. Це цікава зміна.
3 січня 1944.
Їдемо в поїзді. Отець доктор у цивілю, я в однострою. Розмовляємо й куримо. Накурили цілий переділ. Я відкурювався цигарками отця доктора за цілий мій військовий час.
Сіла якась німкеня. Покрутила носом, але нічого не могла сказати. Переділ був для курців. Врешті заскреготіла:
— Цигарка, мої панове, має стільки нікотини, що може вбити коня!
— Нонсенс, — кажу я, — коні, прошу пані, не курять.
Вона замовкла. Певне, подумала, що я з кінноти. За хвилину почала говорити про війну.
— Ви знаєте, скільки людей гине на війні?
— Не знаю, — відповів я скромно.
— Отож, статистика доводить, що за кожним разом, як ви дихнете, вмирає один вояк.
— Це страшне, — кажу, — але що з того? Чи, може, маю перестати дихати?
До самого кордону німкеня вже не говорила.
4 січня 1944.
Ми у Франції. Людей не видно. Роботи на полі не видно. А вночі то вже цілком не було видно, їхали до Люрду і По, де були наші частини на вишколі.
5 січня 1944.
Оглянули Париж. Тут жив Наполеон, що назвав письменницю мадам де Сталь — заразою Парижа. Хай би я так назвав яку з наших заразою, приміром, Стрия. Але я не Наполеон, а Париж не Стрий!
На якомусь бульварі напав на отця доктора якийсь тип. Кричав ала-ла, ала-ла, обіймав і намагався цілувати. Виявилося, що це був перс. Він узяв нашого шефа від духівників за перса. Обидва мали на голові кримські шапки.
6 січня 1944.
Приїхали до наших хлопців. Я звільнився, бо став непотрібний отцеві докторові. Пішов між наших, а з ними до дівчат. Була одна, з якою я заприязнився. Вона не вміла по-українському, а я по-французькому. Порозумілися руками. Ціле пополудне провів гарно. Умовився бути й на другий день!
Мало не спізнився на збірку. Опісля був Святий Вечір. Стіни буди прибрані Шевченками, бо інших образів не було. Шевченки прикрашені пальмовим гіллям. Перший раз бачив пальму. Наші хлопці казали, що пальм не зносять, вони їх доводять до шевської пасії. Тужать за смерекою й нарікають, чому ми її не привезли. Були промови. Та, що її говорив отець доктор, витиснула мені з очей сльози! Я витер їх рукавом, щоб не казали, що я мамин син. Опісля пішло весело. Кожен з нас дістав пляшку вина, ковбасу, хліб і одну консерву на двох.
Всі їли, галасували, згадували рідний дім. Бо щасливим є той, хто, не маючи щастя під рукою (дівчина з трибуни), може бути щасливим! Отець доктор спитав мене:
— Як смакує?
— Дякую, — відповів я, — можна звикнути!
Але це запитання дало мені нагоду подумати: чи завжди так їли вояки? І я спитав про це отця доктора.
І отець-майор від нашої Дивізії добродушно попив вина (ковбасу й консерви ми вже з'їли) і розповів:
За добрих біблійних часів вояки їли хліб, оливки і пили вино. В наших княжих часах, що їли — не знаю, але появилося пиво. Козаки їли вже вуджене м'ясо. Коли йшли в похід, клали м'ясо на коня, сідали й їхали. Воно так вудилося. А пили вже різні горілки, дуже добрі. Картоплі, які привіз з Америки Колюмб, не їли. Опісля хтось видумав ковбасу. В той час появився також оселедець до горілки.
Оселедці тріпали об халяву, це належало до доброго тону наших славних предків.
— А як хто не мав чобіт?
— То не їв оселедця. За Мазепи, після горілки пили каву. Люди стали тоді нервові. Через те поширилися москалі.
— А тепер?
— А тепер символом вояка є консерва. Коли не стає консерв, маємо їсти вітаміни, тобто всіляку хопту, траву й кропиву.
— А пити?
— Не знаю. Не п'ю. Шкодить шлункові.
— Гай, гай, — додав по хвилині, — де ті часи поділися, коли Адам їв яблука?
Аж тепер я знаю, чому отця доктора так люблять усі в Дивізії! О. д-р Лаба, — кажуть, — це батько всіх селепків!
7 січня 1944.
На квартиру прийшов рано. Мене не обходить ні Гітлер, ні Черчіль. Трачу свідомість, ледве записую. Ноги йдуть угору. Кладуся на бік і буду спа-а-ати!
10 січня 1944.
Ця поїздка мене розледащила, і я став, як жидівська фанда. Не хочеться нічого робити. Цікаво, що є з тою дівчиною з трибуни? Я вже забув, хто останній писав: Маланка до мене, чи я до Маланки.
18 січня 1944.
Гурра! Маланка зірвала зі мною! Власне, через те, що я її не називаю Мелянією. Образилася. Каже, що я образив цим словом не тільки її, але й її маму й батька й шістьох тіток. Вона взагалі дивується, як можна було колись задуритися в такого національного селепка.
Тепер я її вивітрів! Чуєте, люди? Я вивітрів!
20 січня 1944.
Мене закликав знову той шпіс, що дістав перед двома місяцями гуску:
— Хочеш поїхати на курси?
— Хочу.
— Без іспиту, селепку! Це для тебе щастя.
— Так, щастя, пане вістун!
Їду, отже, до Штрасбурґу. Там є вишкіл дуже високого ґатунку. Модерна зброя, еліта війська, шляхта між усіма родами зброї. Протипанцерні стрільці!
23 січня 1944.
У мене болить зуб. Зголосився до лікаря.
26 січня 1944.
Пішли рядами всі хворі. Я до дентиста. Увійшов, став на струнко.
— Сідай. Що є?
Показую, де в мене болить.
— Уставай! На біль зубів у Дивізії нема ліку. Треба стогнати, тоді само минеться.
2 лютого 1944.
Отже, я буду на спеціяльному курсі. Мають з мене зробити протипанцерного стрільця. На фронті треба нищити московські панцері. Як це робити, має нас навчити поручник Чучкевич, що є вишкільним старшиною. Завтра їду.
6 лютого 1944.
Приїхали до Штрасбурґу. Пополудні сотня уставилася в два ряди, маємо пізнати нашого командира. Поручник Чучкевич здав йому звіт. Добродушний сотник з відзначеннями з першої світової війни.
Сказав до нас промову. По-німецькому. Поручник Чучкевич був перекладачем. Нарешті, сказав командир:
— Я називаюся Бойтель. Знаєте, що це є бойтель?
І він витягнув гаманця з грішми й потряс ним.
Поручник Чучкевич запитав сотню:
— Отже, як називається наш командир? Сотня мовчала. Чому, я не знаю. Але щоб не було скандалу, я виступив три кроки вперед:
— Наш командир називається Пулярес!
Увечері я забрав своє вояцьке майно і пішов на станцію.
10 лютого 1944.
Рано був уже в своїй сотні. З Чучкевичем на службі жартів нема! Московських танків, на жаль, не буду нищити!
20 лютого 1944.
Їдемо до Нойгаммер. Там мають з нас зробити індивідуальних вояків. Де є цей Нойгаммер — не знаю, але десь є, це певне. По-українському буде: "новий молот", і це вже викликає в нас прикрі ремінісценції.
З товарового поїзду приглядаюся до околиці. Поляки, побачивши на вагонах написи "Слава Україні", показують нам руками, що зроблять з нами після війни. Ми їм так само мовчки реваншуємося.
До Кракова заїхали під ніч. Яке це місто, не знаю. Але здалека було видно гору, на якій є замок Вавель. Там є поховані королі, про яких можна сказати, що вони всі померли. Смерть Пілсудського відчула болісно ціла Польща, але аж по його смерті. Це є дуже часте явище в історії, яке, однак, буває рідко.
21 лютого 1944.
Нам дали обід на якійсь станції. Цікаво, що то не вміють ці німці. З одного кусня м'яса роблять різні страви, так, що їх не можна навіть розрізнити!
22 лютого 1944.
Шкода було так далеко їхати. Дроти з такого самого дроту, і бараки, як в Гайделяґері. З такого самого дерева. І ми ті самі, що там. Ми, ще поки поклали голови на подушки, вже заснули.