ДРУГА ДИВІЗІЯ. РЯТУЙТЕ! ЗГОЛОШУЮСЬ НА СЛОВАЧЧИНУ. ВОЮЄМО. В БАНСЬКІЙ БИСТРИЦІ. МОЯ ДІВЧИНА З'ЯВИЛАСЯ. ПРИГОДА З АНІЧКОЮ. БУДНІ Й МАТРИМОНІЯЛЬНІ КЛОПОТИ ЮСЬКА. ОБЛАВА НА ПАРТИЗАН. КОМІТЕТСЬКІ ГОСТІ.
27 липня 1944.
Село Спас. Тут я поголився, скупався. Спати, спати! Здасться, тиждень спав би без перерви. По дорозі нас обстрілювали літаки, але це не робило враження. Коли чув, що летять, автоматично стрибав у будь-який рів. Опісля так само вилазив з нього, і далі автоматично маршував.
У Самборі говорив генерал П'ятниця, що ми зрадники, а найгірші ті, що пішли до УПА. На мене це не мало впливу. Він своє, а я своє, і кожний з нас своє знає.
В Спасі зустрів Юська. А я думав, що він загинув. Бачив нині сотника Бриґідера й поручника Малецького, як вони шушукали з якимись цивілями. Було ясно, що це упівці. Бачив теж, як Луцький-звітодавець залицявся до якоїсь дівчини, а Лисяк йому перешкоджав.
30 липня 1944.
Між тими цивілями, що крутилися серед нас, я зустрів Міська. Їхня група перейшла в Карпати й там залишається. З нашими договорилися. Дістали зброю і стріливо.
Вночі снився мені поганий сон.
— Ну? — спитав Юсько.
— Снилося, що я мадяр.
— Та що? Це ще не таке страшне.
— Так, але я не вмію по-мадярськи.
Сни щось таки мають у собі. Йдемо на Карпатську Україну, до Ужгороду, а опісля на Мадярщину, до Будапешту.
Мадяри це ті, що напали на нас за княжих часів з Джінґіс-Ханом. Коли він вертався назад, вони загубилися на пуштах і там залишились донині. Різниця між мадярами й їхніми предками лежить у незнанні мови.
Я не їду на південь. Дістав наказ: негайно їхати до Нойгаммеру.
10 серпня 1944.
Їхав сам у вагоні. Шиба була розбита і вночі віяло иа мене. Я міг би з кимсь замінятися місцем, але нікого не було. Віяло, отже, до самого Нойгаммера.
16 серпня 1944.
Приїхав. Не цікаво. Замешкав у тому самому баракові, де був раніше. Є наші, що поприходили різними шляхами. Злазяться потроха.
У зв'язку з тим, шо наговорив генерал, нам дають погані харчі. Вони називаються "катеґорія три". Селепки розповідають, що нас пошлють на каторжні роботи.
17 серпня 1944.
З причини густої атмосфери і поганої кухні всі сваряться. Головно ті, що не були в боях, і нові рекрути, що ще заражені цивільною політикою. Нема сотень, полків і дивізійників, а є східняки, поляки, москалі, большевики, свині, якісь сини і холери. Їх найбільше в запасному полку.
20 серпня 1944.
Чимраз більше нових рекрутів. Приходять з Відня, з Праги та з інших паскарських центрів. Мають переважно черевики на грубих ґумових золях, вузькі штани і довгі, по коліна, блюзки. За тиждень це все зімнялося. Вчора дали їм однострої. В нашій сотні старих усього вісімнадцять, решта нові. Ними ганяють по полі, тобто переводять рекрутський вишкіл, а нами теж! Це страшне!
Ми назвали себе Друга Дивізія.
21 серпня 1944.
Є старі й нові інструктори. Ті, перші — фронтові, вчать так, як треба. Знаємо добре, що з тією наукою можна буде колись врятувати собі життя. Другі без досвіду. Вони тримаються приписів і говорять дурниці. Це нас мучить.
Людей без досвіду треба винищити зараз же по народженні. Ми живемо тепер в інших бараках, де колись були совєтські полонені. Ця околиця називається Гайзав. Зав — це свиня по-німецьки, а гай — не знаю.
25 серпня 1944.
Приїхали з Військової Управи полковник Бізанець і інженер Пиндус. Посварилися за нас у штабі. Генерал не дав їм навіть селепка, щоб заніс їхні валізки на станцію. Помста лилика!
28 серпня 1944.
Нема що їсти. Зупа з брукви, на друге — бруква. Весь час думаємо про минуле. З цілої Дивізії є тут дві тисячі. Не можемо дорахуватися своїх. Блукаємо по бараках і дивимося одні на одних. Нема сотника Палієва, полковника Палієнка, поручника Поспіловського, нема соток, тисячів! Нема хору Осташевського. Загинули. А колись треба було великої протекції, щоб до нього дістатися! Нема хорунжого Ґвоздецького, Германа й багато-багато щирих, справжніх селепків!
Дивимося і мовчимо. Пощо питати? І так відомо.
30 серпня 1944.
Ходимо голодні. Як дістанемо цигарок або горілки, ділимося. Нема чого жалувати собі. Хто не п'є й не курить, того вхопить дідько в інший спосіб.
1 вересня 1944.
Дістав листа. Письмо незнане, на конверті адресата нема. Ось воно:
"Пане національний герою, Селепко Лавочка!
Рятуйте мене від смерти живцем! Я хочу зголоситися до Дивізії, але нема де, бо Військова Управа втекла на другий кінець світу, якнайдалі від Дивізії, і ніхто не знає її адреси. Пришліть мені покликання просто з Дивізії. Ви там мусите вже бути, певне, полковником і масте протекцію. Я вам віддячуся твердими.[4] Думаю, що негайно мене порятуєте, як довідаєтесь, що я чоловік Мелянії. Рятуйте! С.О.С!" Підпис, адреса.
Я вислав телеграму:
"Приїжджайте, все полагоджене".
2 вересня 1944.
Приходять потроху старі дивізійники. Вітаємо їх, як воскреслих. Які історії вони оповідають!
Учора стався другий випадок. Повернувся стрілець Чучук, що не повернувся з-під Бродів. Він був із сотні Чучкевича. Ранком на збірці Чучук виступив три кроки, як належить, і опісля, замість зголосити свій прихід, зробив щось страшне. Підійшов до поручника Чучкевича, витягнув руку і сказав:
— Як сі маєте, пане поручнику?
Чучкевича мало шляк не трафив. Чучук стояв з витягненою рукою і всміхався, а Чучкевич замахнувся рукою, та втратив раптом силу. Зблід, і якби його не підхопили, був би впав.
Я людина добра і розумію їх обох. Колишній джура поручника Чучук, Чучкевича дуже любив, а Чучкевич до Чучука звик. Чучук зрадів, що є знову Чучкевич і хотів вилляти свою радість у позавійськовій, так би сказати, приватній формі. А Чучкевич викохав сотню на одну з найкращих у Дивізії. По козацьки стояли в боях, по вояцьки перебилися, і те, що залишилось, не була вже сотня, це був один хлоп, одна голова. І враз: "Як сі маєте?"
4 вересня 1944.
Генерал П'ятниця сказав, що ми з усіх дивізій у кітлі билися найкраще, та що відтепер ми в новій Европі стали вибраним народом. Можемо сказати, як кажуть тепер жиди, що ще живуть: "О, Єгово! Ми вже були досить довго вибраним народом! Вибери собі когось іншого!"
5 вересня 1944.
Все довкруги змінилося, як в казці. Їсти дають нормально. Ми вже не зрадники, а герої. Оцінка наших боїв прийшла просто з головної квартири, де мають усі акти бою. Інші не боролися, інші піддалися. Кажуть, що будуть давати відзначення.
6 вересня, 1944.
Вже не їмо брукви, а хліб і сос з мукою. Черемху їмо далі. Це вітаміна. Бачив генерала. Він дістав хрест на шию. Опісля роздавали іншим. Залізні хрести І кляси дістав поручник Козак, хорунжий о. Левенець, поручник Чучкевич і інші. Дістають хрести й селепки. Але другої кляси.
Коли стоїмо в рядах, нагло викликають мене. Чіпляють мені хрест другої кляси. За ту справу з кулеметом. Я подумав собі, що щось треба сказати, ї сказав:
— За хрест другої кляси складаю подяку другої кляси.
Командир сотні почервонів, певне, з радості. Тому я додав:
— І буду боротися до переможного кінця Нової Европи!
Відзначення роздали пів-на-пів. Половину нам, половину німцям. Коли в сотні було шість німців, то три відзначення дістали німці, а три — решта сотні.
Без особистих ілюзій: відзначення, як бомби. Трапляють невинних людей!
7 вересня 1944.
Аж тепер оповідаємо собі, як це було в дійсності. Виходить, що ніхто не боявся, через те серед нас намножилося тепер більше героїв, ніж людей. Найбільший, як кажуть усі, це… (не скажу!) Взагалі, коли б не він… Зробив стільки бойових вчинків, що не знаємо, пощо властиво ми всі були під Бродами. Цілком непотрібно!
Довідався, що коли треба було знищити залишений віз, поручник Длябога стрілив з гармати просто в дишель. Це я розумію, артилерист!
8 вересня 1944.
До Дивізії приходить народ з цілого світу. Я навіть не знав, що нас, українців, так повно всюди. Отож, є рекрути, що були в фінляндській війні з цього й другого боку, в еспанській революції проти червоних, і в чужоземних леґіонах. Прийшли вояки з французького війська, з мадярського й румунського, від Андерса, з Греції, і навіть, один від Чан-Кай-Шека! Де тих українців не носило, а українська Дивізія з'єднала всіх. Є різні звання: селепки звичайні і селепки з матурами й університетами, є інженери, судді, каналярі, різники, два ворожбити, один з цирку, є старшини, що ніколи не були у війську, і прості вояки, що були навіть полковниками.
Корабельний офіцер — інженер Шурик сам мені при чарці сказав:
— Я є атлянтійський моряк, а вони, сучі сини, мене вже третій раз посилають на старшинський перевишкіл!
Ця вся банда вже зжилася й не свариться.
10 вересня 1944.
Маю ґрипу. Д-р Роман Турко каже:
— Не, журися. Через ґрипу вмирає тільки що-десятий!
Після цих лагідних слів я сильно занепокоївся:
— А цей десятий уже вмер, пане докторе?
Дістав піґулку й пішов на вправи.
11 вересня 1944.
Коли дивитися, як наші хлопці їдять, то виглядає, як би рятувалися від голодної смерти.
Дістають листи. Тисячі людей утекло, бо цілу Україну зайняли москалі. Багато жінок і дітей є на Словаччині, на Чехах, біля Кракова і в Німеччині. Їх мені дуже шкода. Взагалі, шкода всіх, хто мусить тікати.
Клявзевіц сказав: війна є батьком усього. А я, селепко, кажу: але аліменти платять інші!
Нічого не знаю про мою дівчину. Де вона тепер?
12 вересня 1944.
Почали звільняти нездібних до війська. Вийшло так, що ті, які аж плакали, що є в Дивізії, тепер плачуть на саму думку, що їх звільняють. Так їм сподобалися наші геройські розмови. Це й правда: ми хоч з трудом, але все таки язиками підносили червону калину, якмога найвище!
Позатим Броди — це був дійсно вояцький чин, що колись стоятиме високо понад смердючу буденщину. Ми хотіли оборонити Львів. Нам не вдалося. Це шкода. Але колись спробуємо ще раз нагнати москалів ік чорту!
— До Дивізії повинні йти всі! — сказав несподівано один з тих, що ще недавно плакали.
— Так! — відповів я святочно, — всі, аж до останнього року свого життя, якщо, розуміється, до такого року доживуть!
15 вересня 1944.
Маю особисту приємність. Приїхав поліцай. Зголосився до мене, подякував мені. Правда, я навіть і пальцем не кивнув у його справі, але його прийняли, того самого дня дали старий, латаний однострій, і зараз же почали гепати по піску.
— Але ви впливовий чоловік! — сказав до мене.
— Певне! — кажу. — А вам як, добре?
— Все таки, краще, ніж там.
Він показав рукою кудись поза дроти.
— Плакала?
— Плакала!
— Потіштеся. Жінка сміється, коли може, але плаче, коли хоче!
— Такі то жінки! Мордує хлопа, коли той живе, але коли задере ноги, тоді в плач: Е-е-е, такий був добрий!
— Але ви ще живете?
— Та живу. Але для неї то я вже задер ноги!
Про "тверді" не згадав ні слова.
18 вересня 1944.
При сніданні Кобринський, з фаху інженер, розповідав про Броди.
— Ціла сотня вигинула до останнього вояка.
— А ви?
— Я, власне, цей останній вояк!
Снідання дістаємо тому, що перед сніданням не вільно працювати. Коли, однак, хтось мусить працювати, повинен перед тим з'їсти.
Читаю нашу дивізійну газету "До перемоги". Дуже добра газета. Пише, приміром, що в німецьких музеях є два чашки Шіллера, і що одна з них мусить бути неправдива, бо Шіллер дожив до 46-го року життя. Далі є вістка, що фабрики сталі в Англії зуживають так багато сталі, що всієї сталі, яку виробляють, не вистачає їм для продукції сталі. З мистецького життя є нотатка, що Бутович намалював Джіоконду профілем.
У зв'язку з газетою видно, що кожна справа є ясна і проста аж до часу, коли нею ближче поцікавишся. Це все виписує Михайло Островерха на те, щоб з нас, селепків, зробити культурних людей.
20 вересня 1944.
Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:
"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".
В моїй голові саме й є така муха.
21 вересня 1944.
Близько біля наших бараків, за дротами, є бараки власівців. Щоденно, під вечір, вони влаштовують базар. Продають усяке барахло один одному, торгують, купують. Найбільша сенсація для тих москалів є годинники. Наші селепки показують їм годинника. Тоді збігається сотня. Питають:
— Пан! Продай часи, пан!
— Не продаю!
І вилискує селепко годинником. А коли москалі переконуються, що таки не куплять, каже один і другий:
— Пан! То дайте хоч потримати хвилину!
22 вересня 1944.
З того боку дороги, де були теж задротовані порожні бараки, нагло оживилося. Напливли німці. Оглядаємо цю збиранину. Всілякі роди зброї, старі й молоді, походжуть і кричать.
Я зараз довідався, що це є. Їх половили в цілій Німеччині, ніби "маркірантів". Це ті, що приїхали з фронтів на правдиві й фальшиві відпустки, на правдиві й підкуплені накази їзди. Їх ловлять особливі відділи, під командою генерала Унруґа. Ці відділи прозвали "Heldengreifkommando", тобто команда схоплювання героїв.
Так, війна небезпечне діло! Тут нема ніякого сумніву. Війна шкодить здоров'ю. Але чи через те, може, маємо не воювати, а тільки, приміром, займатися чорною торгівлею? Тоді виходило б, що не треба пити кави, бо вона шкодить серцю, або пива, бо воно нищить нирки! Тоді треба б не лежати ціле життя в ліжку, бо це найбільш небезпечно. Адже людина не живе для того, щоб зберегти ногу, руку, або нирку. Взагалі, можна сказати, що вже саме життя є небезпекою для життя.[5]
Прийшов до нас німець, що був господарським підстаршиною.
— А де ви були під Бродами? — питаю його. — Я вас не бачив.
— А я що, дурний? Було видно, до чого це йде! Я поїхав до Львова по справах!
— А ми не мали через три тижні ані білизни, ані цигарок. Це свинство!
— Ото сказав! Я волію бути ціле життя свинею, ніж раз трупом!
Що я мав на це сказати?
25 вересня 1944.
Є поголоска, що на Словаччині комуністичне повстання. Червоні захопили майже всю країну. Хлопці непокояться, там багато наших утікачів.
Я зажурився. В Банській Бистриці є моя дівчина.
Увечері поширюється вістка, що Дивізія має йти на Словаччину. Сплю неспокійно.
26 вересня 1944.
Знову вістка, що на Словаччину йде тільки група під командою тата Вільднера. Як до неї дістатися?
Пополудні. Беруть теж охотників. Я голошуся.
Вечір. Мене прийняли! Завтра їдемо!
27 вересня 1944.
Зголосилися цілі сотні. Прийняли небагато. Видали боєвий виряд. Переходжу до боєвої групи.
Відхід. На нас дивляться заздро ті, що залишаються. Мені їх шкода. Вони так хотіли йти проти большевиків. Бувай! Бувай здоров! А приїжджайте скоро!
29 вересня 1944.
Ми приїхали на Словаччину. Вивантажили боєві припаси. Зайняли село Піля. Довідуємось, що маємо перед собою большевицьких парашутистів, чеських партизанів і словацьке військо, яке перейшло на сторону "повстанців". Усім командують офіцери та штаби комуни з Москви. Мають літаки й панцері. Ми не маємо. Кожний з них узброєний совєтською машиновою пістолею. А в нас і амуніції до рушниць небагато. Кажуть, що маємо собі здобути зброю від большевиків!
2 жовтня 1944.
Виставляємо стійки, розсилаємо патрулі, розвідки. Йде дощ. Саме вирушаємо на фронт. Дощ іде далі, мокнемо. Ллється за комір, промокає однострій, мокро в черевиках.
Ніч. Пишу в сінях якогось дому. Ми зайняли саме місто Нова Баня. Недавно була тут друга чеська бриґада, вишколена в Московщині. Втекли перед нами, але всюди смердить москалем.
3 жовтня 1944.
Ідемо все вперед, все в дощ. Доганяємо большевиків. Тяжко йти в болоті день і ніч, з важкою амуніцією. Доходимо до міста Жарновіц.
Саме загуло й засвистіло. Фонтани болота заляпали мене. Обстрілюють нас з ґранатометів. Ми, що з-під Бродів, не звертаємо на це уваги. Це для нас уже не так страшно. Йдемо далі, вперед, уперед. Зброя на поготівлі, очі, руки й вуха теж. Нові рекрути дивляться на нас і йдуть так само!
7 жовтня 1944.
Ідемо. Ноги маршують уже самі. Спимо, йдучи.
Минаємо села. Не знаю, як називаються, але як звав, так звав. Большевики втікають.
10 жовтня 1944.
За цілі три дні ми врешті зловили ворога. В Банській Щавниці. Тут усі села й міста або Баня або щось Банське. Я увійшов з першою розвідкою до міста. Був бій. З-поза домів. Збоку допомогли нам кулеметом і ми перли вперед. У большевиків постало замішання. Вони почали втікати, словаки зупинились і піддалися.
— Іди до чорта! — крикнув я до якогось, що з піднесеними руками став мені на дорозі. Він негайно втік.
— За москалями, хлопці! Бігом! Бігом! — кричав я.
Але москалі тікали скоріше.
Ми зайняли станцію Жакель і відпочиваємо. Сидимо в б'юрі начальника. Розкинулися в кріслах, полягали на долівку. Куримо. Семенець накручує радіо. Передача з Банської Бистриці. Це столиця большевицької Словаччини.
Знову: вю-ю-ю! Виють стрільна. Вибухи біля станції. Вилетіли шиби. Ми не рухаємося.
— Слухати спокійно не дають! — каже Шевчук з мого роя.
Стріляють без перерви з ґранатометів. Ґраната розірвалася тепер під самим вікном і сипнула землею й відламками по стінах. Ніхто нічого не каже. Не рухаємося й куримо далі. Семенець вийшов і приніс патефон начальника.
Граємо, а вони грають по нас. Ми навіть не чули літаків. Зате почули бомби. Але нам весело.
4 година. Ідемо далі. Селами.
15 жовтня 1944.
Ідемо. Вже п'ять днів.
18 жовтня 1944.
Ідемо. Як спиш, здається, ноги ходять самі. Гонимо большевиків. Скоро втікають. Постріляють трохи, і вже їх нема. Бомблять літаки. Втрат у нас досі нема.
20 жовтня 1944.
Село Бабіна. Добре укріплене. Москва ставлять спротив. Дістаємо вогонь з ґранатометів, кулеметів і рушниць. Підсуваємося під село. Наказ: село взяти штурмом.
Зриваємося до наступу. Кричимо: Слава! Здобули. Большевики вийшли за село, аде йдуть до протинаступу. Страшний вогонь, є вбиті й ранені. Села ми не дали! Укріплюємось. Але не є добре. Як то кажуть: ситуація безнадійна, але не поважна!
Приходить підмога. Свіжа сотня. Свіжа зброя. Під вогнем важких кулеметів ідемо вперед. Большевики втікають до Зволеня. Полонені кажуть, що Зволень укріплений і що це другий Сталінград.
26 жовтня 1944.
Ідемо обережно, дорога замінована. Треба вважати на тоненькі вусики, що вистають із землі. Це цілком певна вічність. Позатим дістаємо вогонь большевицьких кулеметів.
27 жовтня 1944.
Пробігаємо перекопані рови, вже не звертаємо уваги на міни. Вперед, вперед, вперед! Перед нами Зволень. Входимо до міста. Всюди протитанкові рови, бункери, покинута зброя. Сотні словаків стоять біля кам'яниць з піднесеними руками. Це партизани. А москалі знову втекли. Правда, ми йдемо й біжимо, а вони втікають автами.
Хтось сказав, що приїхала на Словаччину ціла наша Дивізія.
Старший десятник Матчак повернувся з розвідки. Каже, що останнє село перед Банською Бистрицею вільне від ворога. Йдемо туди. Під вечір займаємо село.
Падаємо з ніг. Далі вже годі. Ноги в черевиках попухли, болять. Лежимо, як неживі. Не хочеться ані їсти, ані курити.
Наказ: вночі здобути Банську Бистрицю! Холера! Перед нами ще яких 20 кілометрів і бій!
Підводимося з трудом, і — що можна зробити? — маршуємо на Банську Бистрицю. Як ти вояк, то роби своє діло. Хто трясе грушу, тому грушки падають на голову.
Ідемо в третій лінії. Спереду вже бій. Січуть, як навіжені.
Скоро! Скоро!
Біжимо, підбігаємо, йдемо прискореним маршем. По дорозі важкі бетонові бункери. На щастя, вже порожні. Сильні укріплення. Мости зірвані.
29 жовтня 1944.
Вночі ми зайняли большевицьку столицю. Уряд Словаччини — москалі, жиди і двоє чехів утекли літаками до Львова. Генерал Попов теж. Певне, сидять тепер у кав'ярні Жоржа. Ще чотири години тому були тут.
О 9 годині наша група, без утрат, увійшла до міста. Всюди гурти полонених. Багато "настоящих" большевиків, комісарів, енкаведистів.
Раптом чую крики. Якісь люди підбігають до наших. Це наші втікачі. Дають їсти, пити нашим воякам, плачуть, обіймають.
Підходжу до них. Людей зібралося багато. Оповідають як большевики обіцяли всім щасливе життя, але на тому світі. На цю картину глядять большевицькі комісари. Приємно їм не є, за це я ручуся. Їх беруть два наші селепки із здобутими машиновими пістолями.
Дивлюся на московські морди енкаведистів. Жінки розповідають, що ось цей погрожував їм усіх послати в штаб Духоніна.
— Я вам дам Україну! — кричав, вимахуючи пістолею.
А тепер стоїть тут. Опустив очі й водить ними кудись на боки. Усім відомо, що з ним буде!
Раптом я верещу. Кричу, як божевільний. Два кроки від мене стоїть моя дівчина.
Не пізнала. Я дикий, зарослий, брудний.
31 жовтня 1944.
Два дні відпочинку, два дні з дівчиною! Здобули масу зброї. Кожний має пістолю, ґранати. Маємо важку зброю. Магазини повні.
Два дні щастя. Я чистий, виголений, молодий, зарозумілий, дурний! Вона щаслива, гарна, моя!
Вечір. Нині йдемо далі. Дівчина плаче. Я мовчу. Десь під Будапештом прорвалися большевики. Кажу, щоб їхала далі, не залишалася тут. Не знає, куди. Я теж не знаю. Попри мене переходить тато Вільднер. Усміхнувся до мене й поплескав по плечу.
Група йде в гори, очистити Словаччину від большевиків. Я прощаюся. Маю наказ їхати, як кур'єр, до Жіліни, де штаб Дивізії. Прощаюся з моєю дівчиною. Для неї я, певне, найбільший герой у світі!
3 листопаду 1944.
Приїхав до моєї сотні. Ми заквартирували в селі. Село бідне, в горах, дошками забите. Людям байдуже, яке військо, хто й пощо. Оглядають нас, а ми їх. Що буде з нами й з нашим вишколом, ніхто не знає. Маємо чекати наказів. Взагалі, дуже похвальною і практичною чеснотою вояка є вміти чекати.
Деякі, що розуміють село, ходять розглядати оточення. Дорогою проходять поволі корови й теж розглядають нас сумними очима.
— У здорових селян родиться здорова худоба — кажу авторитетно до Олька Лісевича. Киває з признанням головою.
Увечері нас кілька пішли на село, до знайомих дівчат. Мене, як нового, представили вчительці. Називається Анічка. Опісля ми були в неї дома. Грало радіо, пили вино.
4 листопаду 1944.
Багато молодих з села є в партизанах. З дурноти. Пощо пішли, самі не знають. Люди розповідають, що партизани нападають на довколишні села й грабують. Буває, — кажуть, — заходять в ліси, що сягають села. Чи це правда — не знаємо.
По ночах ходимо на застави. Осінь і дощі, отже, приємно це не є. Спимо в шкільній залі, на соломі. Я перестудився, бо вчора стояв довго з Анічкою — на дощі. Кашляю цілу ніч.
— Хто довго кашляє, той довго живе! — сказав мені спочатку поручник, доктор Лемішка, колишній "вундерарцт" з Камінки Струмілової. Але під вечір зміряв температуру і дав якісь порошки.
— Це на всякий випадок. Правда, вони не помагають, але з'їж їх, селепку! Хворому здоров'я не пошкодить! На здивування доктора Лемішки, ліки помогли.
5 листопаду 1944.
Життя стає цікавішим. 10 година вечора. Говорю з Анічкою. Каже, що якби між нами щось було, то партизани її, напевне, повісять.
Вдень їмо, спимо, куримо останки запасів. Ніч наша. Перша патруля йде з святочною повагою. Це не вправи й не жарти. Це перші небезпечні ночі для нових рекрутів. По плечах лазять мурашки. Вдень про них забувають. Кожен думає, що якби так до кінця війни, було б не зле.
6 листопаду 1944.
Хоч осінь і дощ, оплачується мати двадцять один рік. Цікаво, чи Анічку повісять?
Коли нема служби, лежимо на соломі й оповідаємо. Доктор Лемішка, Юрій Тис і доктор Радивил, якщо не п'ють, то грають у карти.
Людина робить усе, щоб не робити. Бо ж кожний старається провести хвилини якнайприємніше. Багато говоримо про бої та про дні під Бродами, коли не один з нас лягав увечері живим (якщо лягав взагалі!), а вставав мертвим.
7 листопаду 1944.
Анічки не повісили! Отже, пуста погроза. Я вернувся від неї й ліг спати… На стінах блищить машинова зброя. Думаю, що коли порівняти число загиблих у цій змоторизованій і машиновій війні, то легко ствердити, що приріст населення завдячуємо, власне, машиновій зброї. Ті три грають в карти.
9 листопаду 1944.
Уже знову виклади. Якийсь німецький підстаршина говорив, а я перекладав. Казав, що коли не будемо поводитись як слід, будуть розстрілювати. Далі казав, що кожний вирок спричинює фізичні й духові болі, до яких доросли тільки тверді й сильні натури. Отже, слід бути добрим вояком. Він подав теж урядову статистику, щоб ми не боялися війни. Казав, що з 57.000 молодих рекрутів, з першої світової війни, найстарший з покійників дожив до 105 року життя!
10 листопаду 1944.
Ті троє грають. На місце Юрія Тиса, що його кудись перевели, прийшов Влодко Ґоцький, що не ходить на вправи взагалі, примудрився до канцелярії. Він з того дерева, що все випливає на поверхню.
Хотинецький залюбився у власну жінку, що приїхала до нього в однострої Червоного Хреста і в штанах, зроблених у формі спідниці. Доктор Балей негайно збадав його й сказав, що згідно зі станом його серця, він уже давно не повинен жити.
Вночі збудила нас стрілянина. Постало замішання. Тільки тих троє грали далі. Рекрути втратили голови, навіть ті, які їх ніколи не мали. Виявилося, що застава стріляла по партизанах. Рано перевірено підозрілі сліди. Це був пес.
11 листопаду 1944.
Такий сором не ходить самітньо. Нині вночі прибіг стрілець від патрулі, що має службу в селі. Завважили знову підозрілу постать, хоч цивілям уночі ходити заборонено. Не відважилися на якусь акцію. Затаїлися в рові й вислали одного зі своїх до команди. "Постать принишкла біля тину, — оповідав післанець, — мабуть помітила патрулю і боялася рушити". Вислали підсилення з трьох людей. Коли засіріло, справа вияснилася. Це був кінь, припнятий в саді до плота. Нам, усім селепкам, було соромно: тим що були на патрулі, й тим що не були.
Дістав листа від Олі. Це одна з моїх давніх львівських дівчат. Пише, що є самітня, в Братіславі, що довідалася про мене, та щоб я приїхав до неї, або вона приїде до мене. Я негайно відписав: дуже тішуся, але приїхати не можу, бо стою якраз віч-на-віч з нашим відвічним ворогом, у лютих боях. Сюди її теж не пустять.
Заспокоївся аж тоді, коли віддав листа на пошту. Бачити свою давню любов по роках, не є надзвичайною приємністю. Тільки одна весна має прикмету вертатися до нас однаково молодою й свіжою щороку, і тільки вона вміє заговорити до нас так, що ми забуваємо свої роки.
Деякі збайдужніли. Їм все одно, скребти бараболю, маршувати, мити клозети, битися, продавати сорочку, а як прийде охота, то й зовсім утекти з Дивізії.
Є й такі. Нині втікло, як кажуть, 9 стрільців. Очевидні дурні та ще й недорозвинені матолки. Або поляки, бо й таких присилають нам звідкись німецькі уряди. Як їх зловлять, тоді побачимо, хто вони.
Приїхав сотник Федак і привіз кількох хлопців, що попали в полон під Бродами. Большевики потримали їх три дні й вислали на фронт! Вони втікли при першій нагоді й зголосилися знову до нас. Розповідають, що багато з наших є в УПА. Навіть у Белзі відбулося Листопадове свято, після того, як упівці здобули місто. На сцені виступали артисти з УПА, залю охороняли кулеметами. Половина повстанців була з Дивізії. Вони стоять у боях з 12-ою дивізією НКВД, що спеціяльно вишколена проти партизанів.
12 листопаду 1944.
Ми ходили шукати червоних партизанів. Дощ, мряка, болото. Згинути в такий час дуже неприємно. Враз залунав у горах постріл. Рекрути зі страху попадали на землю. Хорунжий Сенкевич розлютився і за кару гепав сотнею по болоті. На квартири ми вернулися в страшному стані. Мокрі, заболочені, змучені й розбиті. Ще в селі хорунжий купив кошик яєць, які ніс йому стрілець Кульгавець. Яйця були розбиті. В кошику було жовто, тягнулися теж жовті смуги на землю і на штани Кульгавця.
Це не робило на нас жодного враження, хоч подія була небуденна.
На квартирі ми викручували штани, блюзки і чистилися від болота. А ті троє сіли зараз же грати в карти!
13 листопаду 1944.
Я посварився з Анічкою. Коли ми розходилися, вона казала:
— Як не будеш мати нічого кращого до роботи, прийди завтра до нас.
Я відповів люто:
— Дуже радо прийду, як не буду мати нічого кращого до роботи!
Ночами літають літаки. Кажуть, що скидають партизанів. Є зле, забракло тютюну. До якоїсь бойової групи забрали від нас доктора Балея. Вночі було поготівля. Спати можна, не роздягаючись. Граємо в карти. Хтось хотів співати, але замовк. Не йде.
Юсько спитав мене, як знайти якусь дівчину. Його мучать сентименти. Він хворий на ґрипу. Я порадив йому дати оголошення до нашої газети. Він погодився. Стефко Стефанович подиктував, а я написав таке оголошення:
"Стрілець, тепер хворий на ґрипу, шукає знайомства дівчини з ясними або темними очима. Дівчат, які ніколи не звертають уваги на такі оголошення, прошу відвідати в цілі нешкідливої проби стрільця Юська, село Бєла".
Біда завжди ходить разом. Юсько дістав листа від своєї Ксантипи. Пише:
"Тисячу років нашої національної історії треба було, щоб ти народився, а ти сидиш там на селі й мовчиш. Час уже, щоб і ти зробив щось доброго для поколінь! Тут, між утікачами, в цій матерії є великий рух, а ти що?"
Юсько від нервів не міг спати. Каже, що вона навмисне вибрала такий науковий стиль, щоб вплинути на його змисли. Ми умовилися, що я відпишу, і я відписав:
"Юсько тепер воює завзято з ворогом. Я уповноважений вам відповісти на листа. Що він може зробити, коли він тут, а ви, пані, в Братіславі? У Франції жінки стають на голови, щоб мати дітей. Може б ви спробували того засобу?
Якщо не одержите цього листа, зробіть на пошті авантуру так, як ви це вмієте, і напишіть мені про це".
Вночі знову хтось стріляв. Чому люди тепер не сплять по ночах?
Нема що курити. Кульгавець накраяв сухого жовтого листя. Сіли під хату й куримо. Інші заздрять цій благодаті. З протекції даємо покурити. Пополудні я з Кульгавцем і Хотинецьким накраяли більше і поробили цигарки. Кульгавець продав сотку після попередньої проби. Купець, таки з нашої сотні такий же селепко, як і ми, кривився, але курив. Тоді Хотинецький позичив ровер і поїхав до міста. Увечері ми курили вже справжні словацькі цигарки.
14 листопаду 1944.
Є газета! Офензива на цілому фронті! Большевики підходять під Будапешт. Знову якісь літаки, чути вибухи бомб. Значить, американці. Є поголоска, що німці мають видати нас большевикам. Трудно вірити, але все можливе. Не маємо жодного зв'язку з кимнебудь. Команда, може, має. Копаємо оборонні рови, вночі виставляємо застави.
Угорщина скапітулювала. Вночі сталася дурна історія. Наша застава побачила на тлі нічного неба круглі шоломи якихось вояків. Тихий алярм. Командир сотні, німець, особисто пустив серію зі скоростріла. Це заалярмувало цілу сотню. Ми не знали, що є, стояли в рядах, чекали наказів і мерзли (від холоду, чи від зворушення?). Рано виявилося, що стріляли по головках капусти на полі. Скандал. Ніхто нічого не говорив, бо й так підвладний у війську мусить бути завжди трохи дурніший від свого безпосереднього начальства.
18 листопаду 1944.
Мене визначили зв'язковим до інших відділів, отже, не роблю нічого. Ні сторожі, ні вправ. Але начальство не має мабуть ніякої потреби цього зв'язку, бо від мене ніхто нічого не хоче.
Приїхав редактор Степан Волинець з Військової Управи. Казав, що будемо йти через Карпати, щоб з'єднатися з нашими повстанцями. Чи Військова Управа піде з нами, не казав.
20 листопаду 1944.
Вночі були совєтські літаки. Хлопці знайшли опісля на полі амуніцію, зброю і харчі. Дещо віддали до команди, крім горілки. Випили без службових наслідків.
Всі кажуть, що щось має статися. Кухарі, коли їх спитати, роблять таємничі міни.
Зловили п'ятьох американських летунів, що вискочили із зістріленого літака. Вони були в полоні, в большевиків. Їх обіцяли відіслати до Італії, але скинули з літака тут, у горах. Ми знову пили, цим разом з американцями.
Кажуть, що йдуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий!
21 листопаду 1944.
Наші почали акцію проти партизанів. Генерал Попов знову вернувся на Словаччину й командує своїми червоними партизанами. Штаб, складений з московських большевиків, є десь у горах, а тут, в околиці, має бути біля тисячі словацьких партизанів. Наша група, добре узброєна, окружила гору, на якій був ворог. Зв'язок, співпраця вогню й руху, наступ, підступ і поступ — усе є.
І враз несподіванка для німецького штабу, який організував акцію. Група оточує котел. Останній обстріл гори артилерією, остаточний наступ і… наші селепки стають проти себе. Стиснули коло до самого кінця — а в середині нема нікого!
Це був скандал для високих штабових старшин. Правда, якась невеличка група партизанів продерлася крізь наші лінії з боєм, але їх було всього кількадесят. А де тисяча?
Ціле щастя, що я не брав участи в такій акції! Був би сором на все моє життя і на всі мої покоління.
30 листопаду 1944.
Довго не писав. Час іде монотонно. Виглядає, як діжка кухонних відпадків, що стоїть біля нашої квартири. Її час від часу забирає для свиней якийсь дядько. В таких умовах не можна писати. Дух не росте й не ширяє, йому вистачає вповні мого малого тіла.
Не маючи нічого до роботи, віддаюся думкам. Приміром, що це таке час? Час це — тік-так, тік-так. Записую це, бо хочу щоб по мені залишився хоч малий слід на майбутнє. Відомо, що тільки в письменників і в інших мистців ростуть по смерти пазурі й волосся. А все ж, коли по довгих-довгих роках, прийдуть на мою могилу мої різні нащадки й спитають: Селепку, прадіду наш, пощо ти те все писав? — тоді я, хі-хі-хі, тоді я їм не відповім!
Але, між нами сказавши, я пишу також тому, щоб на моїх писаннях училися наші діти: як мають жити й як веселитися. Не хочу, щоб вони були сумні й понурі та щоб були прообразом жертви цієї дурної доби! Хочу, шоб сміялися щиро й сердечно. Жалібників нам не потрібно. Хай сміються! Від сміху наша національна справа не завалиться, а від дурнуватого смутку — напевне!
Про себе не згадую багато. Не хочу, щоб по 25-ох або 50-ох роках мені справляли селепківський ювілей та підсували великий м'який фотель під мій змучений зад. Але все таки додаю про себе знову декілька загальних фактів. За своє життя я зужив три пари штанів, сім сорочок і два зуби. Як видно з цього, я був молодим, невибагливим чоловіком, скромним, як риба. Війна виходить мені на користь, і дала мені покищо напрям на майбутнє і славу національного героя. А це, друге, дуже важне!
3 грудня 1944.
Страшенно задоволений, що є вояком нашої Дивізії. Вчора ми побили в шинку якогось німця. І взагалі людина чується, що є чимсь! Через те ми всі носимо наші голови гордо, як жирафи, і не влазимо всяким власть імущим під ноги, наче каракони!
4 грудня 1944.
Приїхали до нас гості. Був якийсь чоловік з комітету, що мав нас чогось навчити, але, на щастя, не говорив нічого, тільки, підпивши собі, ліг спати. Ми бачили, як гасне каганець освіти, але не будили, хай спить!
А другий якось натрапив на мене. Вони мали донести опісля про настрої в Дивізії.
— Що ж, пане Лавочко, свіже повітря тут маєте.
— Не знаю, пане професоре, — кажу, — не знаю. Я курець, і де б я не був, усе дихаю тим самим повітрям.
Професор записав це.
— А не маєте ви труднощів з німецькою мовою?
— Я — ні. Але німці.
Записав.
— А що думаєте про майбутнє?
— З нас ніхто не питає циганок чи віщунів.
Він мені сподобався. Питав про важні речі і вибрав до цього мене, Селепка Лавочку. Це був симпатичний пан.
— А що думаєте робити по війні?
— Не знаю. Я собі все кажу: як перескочив, не кажи ще гоп, а наперед подивися, в що ти скочив.
— Дуже розумно, — сказав пан з комітету. Я чекав, що він буде питати далі.
— Ви жонатий, чи кавалер?
— Та тепер трохи жонатий…
— Ага! Хе-хе-хе… А не думаєте закласти родини?
— Чому ні? Але на це треба відповідної дівчини, пане професоре. Бо дівчина мусить мати те щось, інакше тратить своє значення. А що це є, можна сказати. Це є… Я думаю: Це є, це є те "щось"!
Пан записав. Опісля розглянувся і зашепотів:
— А ці троє… е… е… вони в що грають?
— В очко.
— А високо?
— Високо. На слово чести. А часом підвищують до 5 феників.
— Ага! Ану, спитайте, чи не потребують четвертого?
Ті троє відмовили, пан засміявся ніяково, і зараз же після цього я побачив, як він мчав автом до міста.
Я пішов до грачів кібіцувати. Тому, що часто приглядаюся до їхньої гри, знаю вже всі потрібні трюки, застрашування, підсідки й інші закони шулерства. На цій підставі зможу заграти собі на тому світі в очко щонайменше з Карлом XII або з камердинером Наполеона!
А ті троє далі грають.
7 грудня 1944.
Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.
У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.
Щоб написати таку книжку, треба мати відповідні матеріяли. З кухні, і з рідного, гарного письменства. Перше, я записав з М. Хвильового те, що сказала Аглая:
"М'ясо завжди залишається м'ясом!"
Це дуже геніяльна думка! А далі ця пані каже:
"І в м'ясі жодних людських початків не може бути!"
Тут я маю сумнів, що Аглая думала логічно. Поза тим, з писань Хвильового наші зробили велику політику. Так воно вже є у нас. Коли французи хочуть дати велику моральну науку, цитують щось із Ляфонтена, англійці накручують фільм, німці замикають до кацету, а ми пишемо політичну брошуру.
Від селепка, що воював у Андерса, під Монте Касіно, і пізніше прийшов до нас, я записав, як робити італійську салату. Для цього потрібно одного, щоб наливав оливи, другого, щоб докладав салати, третього, щоб посипав сіллю. Ще один селепко мусить бути для того, щоб це все мішати. Врешті треба дурних, щоб це їли.
В жарґоні купців воєнних років — це золота монета, двадцятидолярівка.
Готуючи рукопис до друку, пригадав собі, що недавно прочитав такі слова Еріха Кестнера: "Seien wir ehrlich, das; Leben ist lebensgefuhrlich".