В ШТАБІ ДИВІЗІЇ. ЗУСТРІЧ З МОЄЮ ДІВЧИНОЮ. БІЙ ЗА БАНСЬКУ БИСТРИЦЮ. МАРШУЄМО НА ПІВДЕНЬ. НАЛЕТ У МАРБУРЗІ. ДИВІЗІЙНИЙ ШПИТАЛЬ. БОЇ ЗА ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ. ПРИСЯГА ПЕРЕД ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ. ЗНОВУ БОЇ. ПОПИВАЄМО. В ШПИТАЛІ. ГЕРОЙСТВО ЮСЬКА. НА ЗАХІД. ДЕ НАШІ ГОДИННИКИ? "РОЗПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНІ".
15 грудня 1944.
В такій дірі я далі сидіти не міг. Я взяв собі на один день відпустку до Жіліни, бо там був штаб Дивізії. В поїзді було одне місце, але я мусів відступити його пор. Горбачеві. Ще зайвий раз я переконався, що коли старший ранґою хоче те саме, що звичайний селепко, — треба йому віддати з пошаною першенство. Крім селепків є дві кляси вояків: старшини і підстаршини. Різниця між ними така, що другі до перших не належать.
В Жіліні, на будинку штабу, я прочитав оголошення, що на загальне бажання відбудеться прощальний концерт хору Гумініловича. Я пішов до хористів. Мені було все одно, що я буду робити, аби тільки я міг перебувати в місті. Виявилось, що мене можуть прийняти до хору, бо селепків з голосом мало, а ще менше таких, що вміють читати ноти. Голосу до співу в мене не було, був тільки до крику, а ноти можна навчитись читати. Усе залежало від штабу.
Я пішов туди.
В одній з кімнат зустрінув сивого вояка. Довкола нього лежали цілком не військові прилади, а саме, якісь долота й різаки. Він сам сидів у окулярах, над дошкою, і приглядався до неї уважно. Це був відомий чоловік, різьбар по дереву, Коверко. Я спитав його, куди і до кого мені звернутись? Він подивився на мене лагідно і сказав:
— Я, правда, належу до штабу, але нічого не знаю. Ви, пане шановний, ідіть на перший поверх.
Я видряпався нагору, чемно клацнув підковами симпатичному воякові. В кімнаті, на першому поверсі, я побачив Юрія Тиса. Він сидів нерухомо над паперами. Коли я по двох годинах виходив зі штабу, то він далі сидів у цій самій позиції. Його робота звалася: пропаґанда. А я думаю, що він писав тоді якесь своє оповідання.
У другій кімнаті був поручник Макарушка. Це наш великий чоловік, визначна особистість. А особистість — це людина, яку без вибору витягають з народу. Хто хоче знати, чому поручник Макарушка великий чоловік, хай прочитає передвоєнний журнал, на 8-ій сторінці. Там є все докладно написано. Його життя було дуже цікаве, але, на жаль, ми про нього нічого не знаємо. Як називається той журнал, я забув. Цей поручник носив його з собою цілий час, і показував різним людям, мені показав теж. Там і було написано, що він великий чоловік.
Я дивився на нього з захопленням. Бо ми мусимо собі брати за взірець наших великих людей, Хмельницького, Мазепу, Макарушку. Він теж не знав, куди мені йти.
Коли я вийшов у коридор і нерішуче стояв, не знаючи куди подітися, підійшов до мене якийсь поручник з великим носом.
— Ти, гуцуле, чого тут стоїш?
Це був поручник Феркуняк з Косова чи з Криворівні. Коли я розповів йому про мій голос і ноти, він сказав:
— Почекай трохи, підемо насамперед обідати.
Поручник Феркуняк запровадив мене в свою квартиру. Перед кам'яницею, в якій він мешкав, стояв на варті вояк. Ми увійшли до середини, але замість іти нагору, пішли вниз, до пивниць. Там мешкав цей поручник. Він відразу скинув пояс і шапку та почав смажити готові вже вареники.
Ми попоїли і попили таки добре. Тоді поручник Феркуняк каже:
— Ти чого приїхав до нас?
Я повторив йому все, і прохав допомогти мені в моїй справі.
— Я не знаю, хто полагоджує ці справи. А ти звідки?
— Зі Львова.
— Що? То ти не гуцул?
Його очі стали круглі від здивування, опісля від злости. Ніс почервонів. Він швидко прибрав решту вареників і пляшку.
— Геть звідси, селепку, не показуйся мені більше на очі! Геть! — кажу.
Я хотів відповісти, що я ніколи і нікому не казав, що я гуцул, але він не дав мені слова. Я вилетів з пивниці. Опісля довідався, що цей дім був централею розвідки Дивізії, а поручник Феркуняк — спец від горілок. Тоді я навчився від нього гуцульської старовинної пісні, яку ми собі при столі дружньо співали:
З розпуки я звернувся до духовної частини. Отець Левенець сидів проти мене, хлопець, хоч до рани прикладай, з биндою боєвого хреста з-під Бродів. Я розповів усе, як на сповіді. О. Левенець посміхнувся:
— Ви залишайтеся на своєму місці. Кожний мусить стояти там, де стоїть. Бо Дивізія має багато ворогів: большевиків, поляків, німців і паскарів. А поза тим не знаю, хто тут є від тих справ.
Я вичистив отцеві його бродську медалю, опісля вийшов зробити щось інше, а потім попрощався.
Вийшов і наскочив на Олега Лисяка.
Я знав Олега вже здавна, і все виступав перед ним, як дуже розумний чоловік. І тепер я сказав:
— А дивіться! Копу літ! Так, так, життя складається з багатьох… багатьох… не знати чого!
Лисяк засміявся.
— Ти, Лавочко, завжди був селепком. Був, є і будеш.
Він був так званим звітодавцем. Це слово видумали мовознавці спеціяльно для нього та ще для Мирона Левицького, Луцького і Степана Конрада. Щодо Луцького, то я його ще не бачив. Він умів цілими роками десь бути і не бути. А коли Лисяк спитав мене, чи я не бачив де Конрада, я сказав:
— Говорили одні, що згинув, інші, що живе. Я сам, правду сказавши, не вірю ні одним, ні другим.
Ми говорили ще кілька хвилин, але досить недоречі, бо Олег був тоді закоханий. Я пригадав собі те й почав розмову на приємну для нього тему:
— Чоловік і жінка, — сказав я, — це так, як дві рівнобіжні лінії, які стикаються тільки тоді, коли їх до того змусити.
— Чому змусити? — спитав Олег, помітно зіритованим голосом.
Я подумав, що моє порівняння не припало йому до вподоби, і я поправився:
— Ви не гнівайтесь, але це тому, що, власне, кров у народі мішається здебільша при помочі подружжя.
Хоч я одного разу, ще перед війною, брався направляти йому радіо, він теж не знав, як мені помогти у службовій справі. Але порадив таке:
— Ти, Лавочко, піди просто до сотні, і службовому селепкові скажи, щоб зателефонував до твоєї сотні, що ти призначений до штабу. Телефон зі штабу — річ свята і, там тебе відпишуть, тут запишуть, і — готово!
Я так і зробив. Службовий порозумівся з моєю сотнею, але там хотіли говорити зі мною. Я взяв слухавку.
— Тут штабна сотня, стрілець Лавочка! Хто це?
— Лавочко! Тут Юсько! Що з тобою?
— Я тепер у штабі. Через мене будуть іти накази до вас.
— Лавочко! Ти мене кидаєш? Тепер, коли ми рушаємо?
— Рушаєте? Куди?
— Це ти повинен там знати, в штабі!
— Ага, вже пригадую, так, так, їдете на Чехи.
— А ти, Лавочко, лишаєш мене? Розходимось? Я зітхнув. Що зробити? Служба пес, служба свиня!
Повісив слухавку. Було тихо. Мені таки справді стало шкода моїх друзів, які не одне лихо пережили зі мною; промайнув мені перед очима і вишкіл, і Броди, і все вояцьке життя. І врешті, Юсько, що в однострої був до мене так подібний, як одне яйце Колюмба до другого.
І я не витримав. Хильцем, тихцем, вийшов зі штабу і пішов на станцію. Була ніч і протилетунське затемнення. Але ціла армія небесних зір освітлювала мені мій новий геройський шлях.
І було темно, хоч око виколи.
20 грудня 1944.
Дістав листа від дівчини. Пише, що приїде до Жіліни. Беру відпустку на завтра.
22 грудня 1944.
Вчора зустрілися в Жіліні, біля двірця. Тільки що я побачив її, а вже щось ухопило за серце. Така кохана ця моя дівчина. Такі гарні, завжди здивовані очі. Вже знаю, що мене зловило. Ці очі. Вона єдина людина, що ще чомусь дивується. Каже, що її недавно навіть фотографували до газети. Я спочатку воював успішно язиком, але скоро зужив цю національну енерґію. Вона здебільша мовчала. Врешті й я замовк. Глядів тільки на її чудесні губи, що були червоні, як… як що? Не можу собі пригадати, як що. Опісля ми пішли до парку, взялися за руки й підспівували собі цю знану пісню. Ви її теж знаєте:
Опісля вона питала, чим я хочу бути. Це було хитро з її сторони. Я сказав, що найменше полковником, тому, що, по-перше, це є згідне з нашою традицією, а по-друге, той не козак, що не думає бути отаманом.
Далі ми говорили про людей і про дівчат. Я сказав, що де вояк, там і дівчина, і вона мені зробила за те легку сцену ревнощів.
Ми чимраз більше одне одному подобались. Я вплинув мабуть на її шостий змисл, бо згодилася піти зі мною до кіна. По дорозі я не втерпів:
— Чи хочеш жити зі мною? Завжди? Стати моєю дружиною?
— Так! — відповіла й пригорнулася до мене. Так, як треба.
Я замовк. Просто раптом настрашився. Мені здалося, що я забагато спитав.
У кіні вона цілий час шепотіла:
— Залиши! Перестань! Залиши!
Я мав цього вже досить і зашепотів теж:
— Або ти перестанеш говорити, або я справді перестану…
Вона перестала говорити!
Вернувся по півночі. Ніч має свої права. Був щасливий. Пам'ятаю, що думав собі, поки заснув: не треба вірити зразу сльозам з-під усіх жіночих повік. Крокодил теж плаче. І заснув. Тепер бачу, що я справді закоханий. Спочатку думав: як не маєш того, що любиш, то любиш те, що маєш. Я тепер бачу, що маю те, що люблю.
23 грудня 1944.
— Гей, ти — крикнув хтось за мною. Я оглянувся.
— Ти мене не знаєш? Що?
Якийсь новоспечений підстаршина.
— Ні, — кажу з добродушним усміхом, — бо ви, може, теж із Личакова?
Мусів десять разів проходити попри нього і поздоровляти його срібні нашивки.
Збоку приглядався цій дрібній події поручник Козак:
— Бачиш, селепку, — сказав опісля до мене, — чому не вчишся військовим приписам?
Я відповів скромно:
— Що зробити, пане поручнику! Перед людиною, яка не вміє плавати, завжди є відкрите дно.
Він заклав руки за спину і зміряв мене очима:
— Селеп'ячому роду нема переводу! — сказав.
Пополудні я почистив мішок бараболі й чверть мішка моркви. При цій нагоді довідався, що цей підстаршина — це Любко Беднаж.
24 грудня 1944.
Знову кажуть, що щось буде.
Нині прийшов наказ Дивізії:
"В Жіліні відбудеться святочне відкриття військового кладовища. Співає хор Гумініловича, службовий священик. хорунжий о. Любомир Сивенький. Небіжчика доставить третя сотня тридцятого полку".
26 грудня 1944.
Большевики прорвалися на Словаччину! Тато Вільднер відходить проти них зі своєю групою. Я зголосився до нього. Прийняв мене! Завтра їдемо!
28 грудня 1944.
Вимаршеровуємо до знайомої вже Банської Бистриці. Йдемо, весело сміємося. Люди оглядають нас і теж посміхаються. Большевики від міста за кілька кілометрів. На горбі видно їхні панцері. Словаки не журяться. Проходять вулицями, жінки вивезли на тепле сонце своїх дітей у візочках. Ми співаємо. Смішна війна. Ми в білих одягах і шоломах, помальованих на-біло. Це гарно й весело виглядає.
Годину пізніше. Алярм, збірка. Йдемо проти большевиків. Виходимо з міста. Марш убезпечений, все в поготівлі. Панцері чорніють, не рухаються. Кажуть, що вгналися далеко і їм не стало пального.
З лісу дістаємо вогонь. Скоро окопуємося. Під вечір большевики наступають. На нашу чоту наступає три сотні. Чуємо, як кричать:
— Урра! За Сталіна!
Січемо з кулеметів. Лави падають, хитаються, завертають. У нас ранені.
31 грудня 1944.
Цілий час відбиваємо маси большевиків. Аж дивно! Тут тільки наша сотня, а проти нас може з два полки москалів. Ідуть і йдуть без перерви. Все нові. В передпіллі гори большевицьких трупів. Тепер наступають уже якісь з'єднання в цивільних одягах. Позаду них комісари з машиновими пістолями.
Наша артилерія стріляє по їхніх становищах.
Вночі нашу сотню змінюють. Ми вертаємося до міста…
3 січня 1945.
Ми в Жіліні. Знову змаліла наша група. Ті, що не вернулися, лежать на полях Банської Бистриці. Великий час вимагає твердих людей. Свята їхня пам'ять!
7 січня 1945.
Учора був Свят-Вечір. Багато світла, чисто застелені столи. Вояцтво, вичищене, поважно засіло за святочну трапезу. Для тих, що не вернулися, стояли порожні тарілки і малі різдвяні свічечки.
Усі голосно моляться. Отче наш…
……..
В час Святої Вечері відходимо на стійку. Наші місця займуть ті, що тепер виглядають ворога.
Ідемо дорогою, по-за село.
— Христос раждається! — вітаємо вояків і займаємо їхні становища.
Стою й дивлюся в засніжений простір. Одягаю рукавиці. Мерзне рука від холодного замка рушниці.
— Христос раждається! — кричу нагло, і голос луною відбивається в просторі. Хочу, щоб полинув через верхи Татр, ген туди, де є наші думки і наші серця!
10 січня 1945.
Знову нічого не діється. Кухарі кажуть, що чують в костях зміну.
Увечері розповідаємо собі різні історії. Про знайомих і незнайомих. Про теперішні і давні часи. Наш вістун, що колись був сотником УНР, говорив про речі, що ми їх не знали, бо декого ще тоді на світі не було. Він сказав:
— "Кошиць, — це була добра пропаґанда для нас. Але одна справжня дивізія зробила б на теперішніх політиків куди краще враження".
Про того вістуна казали, що одного разу він пішов з дівчиною купатися. Вона не наважувалася лізти у глибоку воду, стояла у воді по коліна. Та він хотів показати їй, який з нього спортовець і скочив зразу з берега в воду. Потім вийшов на беріг, і сказав:
— Панно Олю, я зараз буду скакати ще, потримайте мої зуби!
Оля несвідомо взяла їх у руки, але настрашилася і з криком кинула у воду.
— І-і-і, — застогнав вістун, — пропали мої шістсот марок.
— Чому шістсот? — опам'яталася Оля, — ви ж маєте ще триста в роті!
Ця Оля була, певне, вченим ботаніком. Вона казала, що кожна рожа мусить мати свій патик.
15 січня 1945.
В Польщі велика офензива большевиків. Ми дістали нову дивізійну газету "До бою". Попередня "До перемоги" перестала виходити. Нову зорганізував новий редактор — німець, за фахом столяр. Така й ця газета! Він твердий чоловік. Сказав нам: можна так, або так! Але ніколи: так, або не так!
20 січня 1945.
Був на концерті мистецької групи професора Туркевича. Грали, співали, танцювала Рома Прийма. Вечір був такий гарний, що я вернувся на квартиру, цілком захоплений Ромою.
Хтось заговорив до мене.
— Я вернувся з концерту, — кажу суворо, — і прошу мені в цьому не перешкоджати.
Ліг на солому і накрився з головою коцом.
21 січня 1945.
Був у Жіліні. Нагло відкликано там концерт професора Туркевича. Я вертаюсь до сотні.
Довідуюся, що відходимо зі Словаччини на південь. Ще далі від рідних міст і сіл. Селепки хочуть утікати цілими чотами до УПА.
Вечір. Приготування до маршу.
Юсько вернувся з міста. Був у театрі.
— Дуже гарна вистава була! — розповідає.
— А що грали?
— В першій дії він любить її, а вона його. В другій дії він любить її, а вона його. В третій дії він любить її, а вона його. Дуже гарна драма!
— Та яка ж це драма? В драмі має бути конфлікт!
— І є, селепку, є! Бо в усіх діях він є той же самий, а вона в кожній дії інша!
Далі я не розпитував. Не було часу.
25 січня 1945.
Цілими днями маршуємо. Мороз тисне. Хорунжий Трач готовий завернути з цілою сотнею до УПА. Ждуть тільки наказу. Від кого — не знаю, певне, від повстанців.
Маршую з 30-тим полком. Хорунжий о. Ратушинський скуповує по дорозі всі ковбаси. Вже має повний наплечник.
В якомусь селі прибігла до нас дівчина. Вона тут на роботі. З Батятич. Показує посвідку праці. Німець-бюрґермайстер дописав таке:
"Не може служити, як особистий документ! Тільки, як дівка до корови".
30 січня 1945.
В Маляцках заходимо до родини поручника Підгайного-Семаки. З'їли добру вечерю. Я відходжу далі.
Наша чота має двадцять людей. Ідемо цілий день. Минаємо містечко і багато сіл. Перед кожнім селом думаємо, що саме тут будемо квартирувати. Але ні. О 10-ій вечора нам кажуть, що до квартир бракує ще двадцять кілометрів.
— Дурниця, — каже вістун, — це припадає на кожного з нас лише по одному кілометрові.
Вночі ми заквартирували. Коли ми засинали, Остап Проць вийшов і довго не вертався. На другий день мав спухлі уста. Згодом ми довідалися, що цієї ночі він зробив фатальну помилку: дмухнув на дівчину і поцілував свічку. Таке буває і це легко пояснити: або Остап не мав досвіду, або з дуру й хвилевого очманіння не знав, що робить.
31 січня 1945.
10-та й 14-та сотні 30 полку готові йти до УПА. Накази не приходять.
Сясько Яворський, ветеринар, цілий час їде на коні. З кишень стирчать голівки пляшок.
3 лютого 1945.
Під'їхав автом до міста Брук. Зустрів Підгайного й Луцького-звітодавця. Граємо в карти, чекаємо на свої сотні.
Їхали з нами теж останні втікачі зі Словаччини. Жінки, діти й трохи чоловіків.
У двадцять дев'ятому полку сталося свинство. Хлопці купили по дорозі свиню, забили й поклали на віз. Щоб не бачив ніхто зі старшин, вбрали свиню в кожух і хустку та везли, як бабу. Сясько Яворський звернув увагу, що везуть якусь жінку.
— Бідна жінка, — кажуть хлопці, — притомилася в дорозі. Ми її посадили на віз, хай під'їде трохи, хай відпочине!
— Молода, чи стара? — спитав Сясько. Ця проблема його завжди цікавила.
— Стара! Ще й яка стара!
Сясько під'їхав.
— Добридень, жінко! Ви звідки?
Жінка мовчить. Сясько засміявся, відгорнув хустку. А звідти виглянуло бліде свиняче рило.
Хорунжий Кук свиню сконфіскував, хлопцям залишили тільки хвіст до зупи. Списали протокол, і як належало, відіслали його з ориґінальним доказом до штабу.
Ми зустріли Гумініловича. Він доганяв хор і ніс велику трубу.
— Гей, — кажу, — яка різниця між твоєю трубою і змеленим перцем?
Гумінілович не знав.
— То ти такий музика? Дмухни в одне і в друге, тоді переконаєшся!
7 лютого 1945.
Нині відходимо з Бруку. Йдемо звичайним маршем. Минаємо село за селом. Нічого цікавого, навіть пожартувати нема з ким. Десь спереду колони бачу Юська. Як він дійшов до такої шляхетної голови? На голові в нього стара його вояцька шапка. Біля голови стирчить цівка легкого кулемету. Іде й хитається на всі боки. Наших легко можна відрізнити від німців. Німецькі ряди війська йдуть просто, штивно, як сухі маківки. Ми, українці, в марші колихаємося туди й сюди. Це, певне, від їзди верхи наших козацьких предків. Якщо це правда, що запорожці були кінним військом!
10 лютого 1945.
Щоденно дістаємо горохову зупу.
— Гей, кухарю, що на обід? — питаємо.
— Горохівка! — відповідає, і його голос теж якийсь слабий та зрезиґнований.
12 лютого 1945.
Зустрів маляра-баталіста Леоніда Перфецького. Сидів у рові, підклавши під зад нашу дивізійну газету, бо болото, і малював. Він цілий час малює. Уже зробив хіба половину Дивізії.
В полудень ми сиділи разом: Перфецький, хорунжий о. Ф. Кордуба, хорунжий П. Трач, і я. Опісля прийшов Юсько з їдункою, повною горохової зупи. Перфецький з'їв дві ложки й відставив:
— Хто хоче? — спитав.
— То, може я? — сказав Юсько й присунув собі їдунку Перфецького.
Ми курили, жартували. Перфецький почав говорити про штаб, бо він, властиво, до нього належав. На коліні склав пародії на наших штабових старшин. Я записав дві:
Хорунжий о. Левенець:
Поручник Макарушка:
А про себе склав таке:
За той час Юсько з'їв обидві зупи, закусив хлібом і сказав:
— Як колись вернуся додому, то скажу мамі, щоб зварила мені величезний баняк горохової зупи.
О. Кордуба глянув підозріло на Юська, Трач на о. Кордубу, Перфецький на мене.
— Варіят! — сказав нарешті Трач.
— Юську, — кажу я, — ти здурів? Ще тобі мало горохівки?
— А як мама зварить, — казав далі Юсько, не звертаючи на нас уваги, — я винесу з кухні, поставлю на поріг, та як копну…
Свисток перервав нашу розмову. Не було часу скінчити міркувань про доцільність такої страшної помсти над горохівкою.
15 лютого 1945.
Квартируємо в селі. На обід горохова зупа. В ній плавають білі хробачки. Це замість солонини.
Увечері зустрів сестру при нашому дивізійному шпиталі, Лесю. Йшла з Двораківським.
— Це Лавочка. Селепко. Найдурніший тип на цілу Дивізію, — представив мене з приязним усміхом.
— Правда це? — спитала Леся.
— Так! — відповів я гордо.
— А як так, то все в порядку, — сказала.
Ми йшли селом і дивувалися з людей, вулиць і крамниць. Аж дивно, чого тут тільки нема! Нема ні цукру, ні масла, ні огірків.
Поглянув на Лесю й на Двораківського. Відчув, що я тут зайвий. Попрощався. Зі стисненим серцем подумав про мою дівчину.
20 лютого 1945.
Довкола ліси і гори. Десь недалеко є фронт і большевики. Кажуть, що спереду є гора, на горі замок, під горою ліс і корчі. Є ще фільварок. Цей замок дуже важний для Нової Европи, і ми маємо його боронити. Ми, тобто не наша сотня, а Дивізія.
Тут уже весна й Юсько затужив за жінкою. Затужив за якою-небудь, а що такої під рукою не було, то він тужить за своєю.
— Не така вона вже зла! — каже сам до себе.
А я йому:
— Тобі добре, ти знаєш, яку маєш, а я не знаю, що дістану. І хто знає, чи взагалі дістану. Бо де вона, ця моя дівчина? А хто я? Нині селепко, нині національний герой, але по війні — чого це все варте? А хоч би я й зустрів її, мою кохану дівчину, то мусітиму ще добре напрацюватись, щоб її мати!
— Що значить "яку маю"? — сказав Юсько. — Тут справа ясна. В війську є зле, якщо глядіти на військо з точки погляду жіноцтва. Бачиш, ти маєш дівчину, я жінку, і що нам з того? Адже найгіршому псові не відбирають його кістки!
Тут перервав нам старший хорунжий Конефка. Він був дуже знервований. Розповів, що полковник Панір їхав автом попри вояка свого полку, який стояв на шосе й мав ревідувати папері всіх авт. Вояк крикнув "стій!", полковник не здержав авта, але цей пізнав свого командира й пропустив. Тоді полковник затримав авто, підійшов до селепка й каже:
— Ти чому мене пропустив?
— Бо я вас пізнав, пане полковнику!
— А ти знаєш наказ, що як на твій заклик авто не стане, маєш стріляти? Мало цього, маєш застрілити того, хто їде?
— Знаю.
— Отож! — І полковник ляснув селепка по фізіономії, аж той накрився ногами, а рушниця й шолом полетіли в рів. — Це за те, що ти мене не застрілив! — сказав Панір. Витер руку об штани й від'їхав.
22 лютого 1945.
Американці бомблять в околиці, кажуть, що це місто Марбурґ. Перфецький малює.
— Ви, може, з Бучача? — питає мене, не перериваючи малювання.
— Ні, я не з Бучача.
— А, диви! — каже, — як то люди на війні зустрічаються. Я теж не з Бучача.
24 лютого 1945.
Прийшов український леґіон з Волині. 500 хлопців. Є там старшини Романченко, Ворон і наш дивізійний Личманенко. Його були відіслали до цивіля, а він таки воював далі в леґіоні. Тепер знову в Дивізії.
Романченко з козацьким вусом. Ходить без відзнак, як простий селепко.
— Коли не знають капітана Романченка, хай питають за отаманом Гармідером! — сказав нам і пішов до своїк хлопців.
26 лютого 1945.
Їду з Перфецьким до Марбурґа. Він розповідав мені, що говорить по-абісинськи, бо мав їхати до Аддіс-Абеби за придворного маляра Гайлє Селясіє. Мусоліні перешкодив. Перфецький каже, що по війні хоче виїхати на самітний острів і там жити. Знає ворожбу, і мені виворожив, що я знайду мою дівчину. Сказав, дивлячись на долоню, що я з інтеліґенцією абсолютно не маю нічого спільного, але це є дуже практично в житті.
— Бо як будеш багатий, то це вповні прикриє твою глупоту! — додав на кінець.
Алярм! Гудуть літаки. Ми ледве вскочили до якогось помешкання, де сидів уже хорунжий о. Сивенький і ще кілька. Не мали часу ні привітатися, ні розглянутися.
Фі-і-і-і-і, фі-і — і-і-і-ба — бах! Фіі — і — і ба — бах!
Бомби. Американці кладуть килим. Я скочив убік саме в той момент, коли вилетіли шиби з рамами й жовтий дим залив кімнату. Приклякнув біля дверей. Довкола свистіло, гупали бомби, хата гойдалася, щось обсипалося, душило димом, паленизною й цегляним пилом.
Я глипнув у вікно. В сіризні було видно ясний отвір, а в ньому велику ковбасу, завішену на цвяху. В тій хвилині з-під ліжка вискочив якийсь селепко, підбіг до вікна, зірвав ковбасу і втік назад у свій сховок. Це була велика відвага, але я його розумів: на згадку горохівки, ми всі були здібні до найвищих національно-геройських вчинків. Хай живе ковбаса!
Літаки пролетіли. Я виглянув на вулицю. Це був перший поверх. Довкола сіро-жовта хмара, через яку пробивався жовтий похмурий кружок сонця. За два кроки нічого не видно.
— В таких умовах загибає мистецтво! — почув я голос на бальконі.
Приглядаюся. Сидить Перфецький і малює. Я завмер.
— Чоловіче, то ви цілий час сиділи тут?
— Так! — відповів маляр, — треба переживати творчо різні моменти життя. Тепер я знаю, як виглядає світ, коли американці кладуть бомбовий килим. Шкода тільки, що нічого не бачу.
Знову летять. Я ще бачу, як Перфецький готує новий картон. Ні, дуже дякую! Фі-і-і-і-і! Я скочив у кімнату. Знову вибухи, знову колишеться земля й дім, і щось обсипається на вулиці. Ні, малярем-баталістом не хотів би я бути ні за що в світі!
28 лютого 1945.
Селепки познайомили мене з якимись студентками. Сьогодні ми пішли до них з візитою. Вони говорили на всякі теми, що не мали нічого спільного з життям. Про театр, літературу і таке інше. Говорили багато й голосно. Найбільше підтримував їх грабія Ткачук, бо він завжди знайде спільну плятформу з дівчатами, та о. Сивенький, який використовуючи своє звання, міг безкарно класти руки на коліна дівчат і говорити до них:
— Люба дитинко!
Я вийшов знуджений і невдоволений. Ні, я таки волію дівчину, яка не знає різниці між Гамлетом і котлетом! І між Фордом і фйордом.
1 березня 1945.
Пішов до дивізійного шпиталю, що примістився у великому будинку, в Цельнав. До середини не заходив, щоб не потрапити на очі шефові. Хоч колись, в Нойгаммері, я з ним чистив моркву, але нині він викинув би мене з чистим сумлінням. Д-р Лемішка тримав усе в порядку, включно з сестрами, за якими всі дивізійники пасли очима.
Я крутився досить довго, поки не побачив одну чорненьку, в окулярах. Була гарна в однострою з левиком і з кепі на голові. Часу багато не було, бо шпиталь був недалеко.
Ми балакали швидко про це й те, врешті, з уваги на її однострій і штани-спідницю, я спитав:
— А чи ви, Ірко, хотіли б бути мужчиною?
— Так, — відповідає. — А ви?
Мене мало шляк не трафив. Поки я прийшов до себе, вона вже була в середині будинку.
2 березня 1945.
Нічого не робимо. Зустрів Юська, як він стояв з дівчиною біля поламаного паркану. Це був ерзац перелазу. Ми народ консервативний, і всяка любов у нас починається від перелазу.
Я пішов знову під шпиталь. Тим разом було видовище. Починаючи з кінця, мушу сказати, що пару днів тому, німці прислали до Дивізії кілька московських сестер. Таку й я зустрів по дорозі.
— Гдє здєсь лазарет?
— Як? — кажу здивований.
Вона повторила. Сказала, що шукає лікаря.
— Я думаю, — кажу їй, — що чоловіки повинні шукати жінок, а не навпаки.
Вона дивно зареготала, а я все ж таки запропонував, що відведу її.
— А нічого мені не зробите?
Що за чорт? — думаю собі й кажу:
— Ні, дівчино, на мене цілком спокійно можете покластися!
Ми пішли. Я зиркнув на неї. Вона мала очі, стужені за мудрістю. Спитала:
— Чи всі члени Дивізії мають право лікуватися?
— Так, — кажу.
— Даром?
— Даром!
— І сестри?
— І сестри!
— А такі, що сподіваються дитини?
Ось що! — подумав я, але відповів:
— Це залежить, чи йдеться тут про ушкодження, заподіяне на службі.
Тимчасом під'їхав віз і став біля будинку. В шпиталі хтось почав із сестрою сварку, яка розлягалася аж на вулицю. Врешті появилося з десяток сестер у німецьких одностроях, яких доктор Лемішка, при помочі наших селепків, заладував на віз, і коні чвалом від'їхали.
Поручник доктор Лемішка витер піт на лиці.
— Селепку, — сказав, — я волів би бути звичайним вояком, ніж директором шпиталю з московськими сестрами! Слава Богу, позбувся їх!
Віз уже в'їжджав у село. На ньому верещали й погрожували нам п'ястуками повнолиці, товсті московки.
— Шпиталь — не публічний дім! — сказав доктор. — Вони принаджували до себе німців, і то вже по двох днях побуту в нас!
— А куди їх повезли?
— Туди, ген за ріку. Скинуть їх з воза та й усе. Хай ними журяться їхні німаки!
Сестра, з котрою я йшов, як під землю провалилася.
3 березня 1945.
Нічого не діється й нічого не робимо. Хіба що вечорами проливаємо море сліз і горілки. Пишу це щиро, хоч відомо, що небезпечно є в житті бути щирим. Тільки в одному випадку щирість не шкодить: коли людина є на додаток ще й дурна.
Найнеприємніше в лінивстві є те, що годі його перервати, щоб відпочити.
Слухаємо радіо: промови вже такі дурні, що найдурніший селепко знає, до чого йде. Таємниця доброго провідника є вдавати такого дурного, щоб слухачі думали, що вони мудріші. А цей, з Берліна, робить навпаки. Каже: фюрер думає за вас! Це не доведе до доброго, бо фальшиве!
4 березня 1945.
Один німецький хорунжий дістав наказ вивести залізницю з ужитку. Він пішов зі своїм відділом на станцію й забрав у мішок усі квитки. Цей хорунжий ще не був на фронті. Завдяки такій геніяльній тактиці, наші хлопці мусіли відбивати залізницю від большевиків.
5 березня 1945.
Оповідають, що в штабі дивізії було свято прилучення леґіону. З цієї нагоди втікло в гори триста леґіонерів. Це дуже цікава історія, про яку, однак, нічого не знаємо.
8 березня 1945.
Тих триста вернулося. Що це? Приходять, утікають, вертаються, самі не знають, чого хочуть.
12 березня 1945.
Я зустрів одного з наших молодих політиків. Цивіль. Він, підкресливши свої заслуги перед нацією, розповів, що створилася якась рада п'ятнадцяти, яка складається з сімох членів, з яких знову десятьох вибирають заново, щороку.
Він ночував у мене на квартирі й ми говорили на дуже високі й глибокі теми до пізньої ночі. Розповідав мені, як найкраще бити большевиків. Його теорія була дуже гарна. Вояки мали розставитися здовж дороги в ямах, пустити близько большевиків і тоді стріляти. Військових тем я не підтримував, і він, певне, думав, що я дурний. Опісля спитав, чи можна дістати гуску.
Коли ми засинали, він сказав:
— Не забувайте про те все, що я казав. Знайомство зі мною буде колись дуже цінне. Але тепер забудьте, хто я, бо це для мене небезпечно.
— Я ніколи не забуваю людей, — сказав я скромно, — але в вашому випадку хочу зробити виїмок.
І я повторив мою тактику:
— А ви, з таким великим стратегічним знанням, могли б зробити велику прислугу нам усім. Я завтра, як прокинуся, скажу, щоб вас, як цінну одиницю, включили до Дивізії.
Ранком його вже не було. Моя метода дуже добра для політиканів і інших комах.
До таких-то казав Куліш: Їсьте й п'єте, п'єте й любите Вкраїну. А Богдан Литвинович додав: "Ман кан зінґен, ман кан танцен, абер ніхт міт ден засранцен".
14 березня 1945.
Наші окружили 4.000 комуністичних партизанів.
20 березня 1945.
Чути нашу артилерію, як товче по комуністах Тіта. Забрали багато сербів і москалів у полон. Аж шкода, що я тут сиджу безчинно.
30 березня 1945.
Не мав часу писати. Мене перенесли до сотні Козака. Стоїмо на фронті. Тиждень тому здобули залізничну станцію. Бої сюди й туди. Сьогодні нас сильно обстрілюють. Большевики вдерлися поміж нашу сотню й сотню Чучкевича.
3 квітня 1945.
Розповідають, що маємо віддати половину зброї якійсь німецькій дивізії парашутистів. Ясно, що ніхто не віддасть. Але ця вістка поширилася дуже скоро. Всі посумніли. Для певности роззброюємо мадярські війська, які втікають на захід. Вони віддають зброю дуже радо. Так то змінилися часи за цих шість років, від Карпатської України. Тоді б нам таку Дивізію!
Ідемо вперед. Зайняли сьогодні село Штраден. Біля села недалеко той замок, що його намагаються здобути большевики.
5 квітня 1945.
Ми дуже близько від большевицьких ліній. Наступаємо кілька разів і завертаємо назад. Сильно засіли в ровах.
Вночі добре слухаємо, чи не підходять. Раз чути було, як ішли. Чалапали, сопіли, шепотіли. Я сипнув з кулемету. Почався рух, ракети, стрілянина. Втікли.
Стою на стійці. лухаю. Тиша. Така тиша дуже діє на нерви. Тримаю готовий шмайсер[6] і витріщую очі, аж болять.
Нічого не видно. Слухаю — нічого не чути. Уже коли б наступали, було б краще.
6 квітня 1945.
Виявилося, що ми залягли під самою горою. На горі цей замок. Називається Ґляйхенберґ.
Кавалерійська дивізія, що тепер спішена, втікає. А це була, чи й є — еліта німецького війська!
8 квітня 1945.
Ми на кількадесят метрів від большевиків. Сотник Козак заповів мовчанку й тишу. Але зі мною сталася біда. Вночі захотілося мені вчинити щось цілком людське. Я старався це зробити тихо. Не вдалося. Большевики почули мій тон і почали стріляти. Якось скінчилося без втрат.
Творимо штурмові відділи, робимо випади й розвідчі акції. Я йду на нічну виправу.
9 квітня 1945.
Вночі наша група звела рукопашний бій з большевиками. Ми наскочили на них несподівано. Я повалив трьох з мого шмайсера. Напад удався. Ми засіли на їхній позиції. До полону не взяли нікого. Ранком завернули до себе.
10 квітня 1945.
Один рій пішов на поміч замкові. Видряпались на гору, але виявилося, що залога не потребує помочі. Командир залоги, хорунжий Гаврилів, закричав:
— Вертайтеся, ми тримаємось добре.
А звітодавець Олег Лисяк виглянув крізь вікно замку і стукнув себе пальцем по лобі.
12 квітня 1945.
Я пішов на дальшу розвідку. По шосе йшли втікачі. Розповідали про московську дич та про енкаведівські методи червоних комісарів. Це те саме, що писав Шевченко в "Посланії":
"… бо невчене око загляне вам в саму душу глибоко, глибоко!…" — про розлючену, дику людину.
Мадяри, що втікали, мовчали й плакали. Ніхто їх не розпитував. Москалі, що вкрали для себе відоме "екс орієнте люкс", — замінили його на "екс орієнте люес"…
14 квітня 1945.
Це був гарний ранок. Большевики зайняли замковий фільварок. Ідемо до наступу. Під вогнем дісталися до дороги. А в рові, за дорогою, москалі. Ми вступили в рукопашний бій. Я сік шмайссром перед собою. Інші закидали большевиків ручними ґранатами. Ворог боровся так само. На Козака впали дві ручні ґранати, які він зручно відкинув до большевиків. Третю відкинув стрілець Стасенко.
Рукопашний бій тривав. З цих хвилин не пам'ятаю багато. Бачив тільки, як Стасенко зловив рукою цівку большевицького кулемета, але впав, прошитий кулями. Вкінці ми здобули московські становища. Я важко дихав, дивився на трупи большевиків і на ранених, що кричали. Шмайсер я тримав на поготівлі, бо, бувало, що й ранений стріляв по нас. Фільварок ми здобули і таким чином розірвали ворожий перстень довкола замку.
Ми збиралися забезпечити становища й відпочивали. Козак обходив усіх, усміхаючись. Я ледве сидів у рові й прикурював цигарку від цигарки. Дурні нерви! Було тихо. За якийсь час большевики почали гукати крізь гучномовці:
— Таваріш Козак! Чого ж ти? Хаді до нас! Будєш командіром!
Юсько відгукнувся:
— Знаєш приповідку на "ч"?
— Нєт, нє знаєм. Какая она?
— А чи не пішли б ви до чорта?!
Цю спробу розмови перервав поручник Козак. У штабі полку відбувається присяга перед начальним вождем, генералом Павлом Шандруком. Нас двоє, Юсько й я, мали йти, як делеґати від нашої сотні.
Ми вичистилися як могли, і рушили. В дорозі розмовляли, раділи сонцю, весняним квітам і голосам природи. За собою лишили фронт. Юсько спитав:
— Властиво, що діється в політиці?
— Не бачиш? Німці програли, бо ми вже можемо мати цілком явно наше військо.
Десь там, у якомусь розбомбленому місті, творили Українську Армію, а наша Дивізія була її першою дивізією.
— І що з цього вийде?
— А я знаю? Може, американці підуть проти Москви, якщо розумні. Тоді ми виграємо.
— А як ні?
— Як ні? Як ні? Знаєш, що? Завданням шлунку не є роздумувати про їжу, а травити її. Ось, як!
— Маєш слушність. Властиво, це не ти сказав, селепку, а Кльодель!
Мене здивувало знання Юська.
Так ми дійшли до штабу.
На невеликій поляні зібралося військо. Це були переважно делеґати, як і ми, бо полки стояли в боях з большевиками.
На трибуні був хорунжий о. Левенець, а генерал Шандрук — перед нею. Ми всі уставилися, як слід. Ліві руки поклали на ґранатомети, а праві піднесли догори. Сонце і весна. Небо голубе, і зелень свіжа, весняна. З фронту чути гуркіт артилерії, там десь б'ються наші.
"Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією… боротися під українським прапором зі зброєю в руках… за народ і за батьківщину".
Опісля говорив генерал. Потім перегляд і дефіляда. І назад, на фронт.
Ми верталися гуртами, а згодом розходилися кожний дo своєї частини.
Поручник Місько Карпинець розповідав про засідання в урядових німецьких кругах.
— Треба дати українцям рушниці — говорив Ґерінґ.
— Але тільки старі, з першої світової війни — додав Ґеббельс.
— І без набоїв! — це Ріббентроп.
— І тільки на неділі — заґуґнявив райхскомісар Кох.
— А що ми маємо робити з тими рушницями? — спитав генерал Шандрук.
— Як-то? — кинувся Гітлер. — Чи ви є, може проти оборони Нової Европи перед Москвою?
Стефанович розповів анекдот:
Гітлер чванився перед Мусоліні, що його вояки зроблять усе, що він накаже.
— Не вірю! — відповів дуче.
Отже вирішили перевірити. Пішли до берлінських касарень вермахту.
— Ти знаєш, хто я? — спитав Гітлер вояка.
— Знаю, ви є мій фюрер!
— Даю тобі наказ: Удар мене в лице!
— Не можу, мій фюрере!
— Дурні! — роззлостився Гітлер. — Ходімо до есесів.
Повторилося те саме:
— Це все запілля! Нема в них ґерманського духу. Їдемо на східний фронт!
Поїхали. В першу лінію. Большевицькі ґранатомети орють землю. Грають органи Сталіна, бомблять літаки. Вояки сидять не в окопах, а в ямах на одну людину. Обидва вожді підходять до такої ями.
— Вилазь! — крикнув Гітлер.
З ями вийшов вояк. Заболочений, брудний, неголений, з ручними ґранатами і протипанцерною зброєю.
— Ти знаєш, хто я є?
— Так! Ви фюрер Великонімецького Райху!
— Дай мені в лице!
Вояк підніс руку, склав пальці в п'ястук, і з цілої сили кропнув фюрера по щоці. Мусоліні допоміг устати своєму другові.
— Ти хто такий? Wer bist du? — простогнав фюрер. — Голошу слухняно: Ukrainischer Dolmetscher!
Увечері я вже був у сотні.
15 квітня 1945.
Большевицький наступ. Сидимо в ровах, як миші. Ждемо, щоб підійшли ближче. Оглядаю зброю. Одна лента до кулемета, 4 ручні ґранати і 6 магазинків до рушниці. Чим тут воювати?
Принесли обід і пошту. Є лист від моєї дівчини. Читаю серед вибухів большевицьких ґранат.
Читаю й очам не вірю! Ой! Склав листа і задумався.
— Що з тобою? — крикнув крізь гук бою Юсько.
— Нічого, — кажу, — і багато. Сам ще не знаю.
— Ну?
— Таке то життя! — відповідаю. — Нині нас двоє, а завтра сорок!
— Ґратулюю! — крикнув Юсько і пустив серію з автомата. — Почесна сальва!
16 квітня 1945.
В справі дівчини не можу зібрати думок. І радію, і ніяково. А врешті все те ще непевне. Через гучномовці читають для большевиків зміст нашої присяги.
Розліплюємо на фільварку і в селі нашу газету з описом свята. Ми вже перша дивізія Української Національної Армії!
Відвідують нас штабові старшини в українських одностроях. Старі вояки визвольних змагань. В сусідню сотню Чучкевича прибув полковник Крат. При цій нагоді продав йому Чучкевич якісь піґулки для зміцнення його мужеськости. Виявилося, що це були звичайні порошки від болю голови.
20 квітня 1945.
Мене вирядили в справах на інший відтинок. Полагодив. Тепер я в першій лінії, біля Фельдбаху. Вертатися неможливо.
Вночі зайняв становище.
— Тут треба вмирати! — сказав мій сусід, не відриваючи очей від передпілля.
— Ще не знаю, я тут свіжий — відповів я. По хвилині він придивився до мене при відблисках ґранат.
— Я вас уже десь бачив!
— Можливо, я десь часто бував.
Я його пізнав, але не зрадився. Це був Маланчин чоловік.
Розмовляти було трудно. Готувався большевицький наступ. Це було ясно. Треба готуватися теж. Відбивати піхотинську навалу. А, може, й панцері.
Закидують нас вогнем артилерії й мінометними ґранатами. Січуть з кулеметів. Вихилити голову — готова смерть. Сиджу на дні рова й курю.
Боїмося глянути собі в очі. Ситуація гаряча, як під Бродами.
Тут не витримали б ніякі "файталапи", ані романтики. Тут можуть існувати тільки селепки! А що я селепко з діда-прадіда і не є ні "файталапою", ні… романтиком (тут такої певности вже не маю!), то я витримав.
Сіріє. Бачу клаптик старої газети. Читаю "вермахтсберіхт" з-перед 10-ти днів. Пишуть, що під Фельдбахом наші взяли 2.000 большевиків у полон.
Питаю скуленого, як я, Каплуна:
— Гей, селепку! Ви взяли тут кого в полон?
— Так! Десять днів тому. Двох.
Ясна справа. Сотня бере в полон двох, полк звітує 20, дивізія 200, а головна квартира 2.000!
Большевики шаліють. Біжу ровом. У куті сидить хорунжий Андрій Коморовський. Біля нього Місько Карпинець. Дивлюся, що роблять. Андрій дере якісь папері.
— Це що? — питаю.
— Нищу мої любовні листи!
— Чому?
— Ти не бачиш, яка ситуація?
Місько Карпинець, почувши те, шукає по кишенях. Я швидко витягнув листа моєї дівчини, подер і кинув на купу подертих листів Андрія. Дивлюсь на Міська, а цей, не маючи ніякого листа, дере якусь газету.
— Психологія юрби! — кричу і хочу знайти свого листа.
Бабах! Нас розкидало. Я пригадав собі, що кудись біг. Почав бігти далі. Довкола шаліє війна. Затримався. Властиво, куди я біжу?
Пригадав собі. Маю вертатися до своїх.
22 квітня 1945.
Я вирвався якось з-під Фельдбаху. Іду собі дорогою. Фронт за мною і збоку мене, за яких два кілометри. Зустрів військового воза. Совєтські літаки літають сюди й туди. Я сховав ноги під якусь бляху. Ноги тепер важніші, як голова.
Побачив поручника Богачевського, що їхав на коні. Ні, не їхав. Це кінь ішов, а він сидів на ньому й спав.
Пішки йшов далі. Вступив до шпиталю. Нібито потребую ліки від простуди. Доктор Радивил дає й каже:
— Найкращим ліком для недужого є трохи здоров'я!
Радивила я знав з Нойгаммеру. Він не любив маркірантів.
Раз прийшов до нього селепко.
— Щось мені скривило голову, не можу рушити шиєю.
— Не можеш, Васильку? Ану ляж у тій кімнаті. Коли за п'ять хвилин не поправишся, накажу тебе замкнути.
По п'ятьох хвилинах селепко виходить.
— Ви дуже добрий лікар, пане докторе! Як рукою зняло!
Стукнув закаблуками й більше його лікар не бачив. А одного разу схотів помаркерувати Любко.
Приходить до шпиталю.
— Щось мені заступило очі, нічогісінько не бачу!
— Не бачиш? — здивувався доктор Радивил. — А руку мою бачиш? — І заслонив йому лице рукою.
— Яку руку? — каже Любко. — Ніякої руки не бачу!
— О-о, так ти дійсно важко хворий. Підеш до цивіля. Іди собі тепер.
Любко обернувся на п'яті й за двері.
— Стій! — гукнув доктор. Любко вернувся.
— То ти, селепку, не бачиш моєї руки, а клямку бачиш? Геть звідси!
— Коли хто з вас не хоче йти на вправи, то нехай приходить і каже: я нині хочу виспатись. Тоді я дам звільнення. Але ошукувати себе не дам!
Іду обережно. Є наказ, що хто йде назад, німецькі жандарми без питань мають право того застрілити. Вже такі випадки були.
З того виходить, що або фюрер уже здурів, або його дорадники дурні. А це тепер часто буває. Давніше королі тримали при собі блазнів, а нині "вожді" тримають дурнів. Змін ніяких нема.
24 квітня 1945.
Я вже між своїми. Роздали нам протитанкові ракетниці і п'ястуки, що їх називають селепки макогонами, щось смердить у повітрі.
По війні заложу собі крамницю з квітами, щоб не мати прикрих споминів. І тому, що це, певне, єдиний пахучий інтерес.
25 квітня 1945.
Нас відвідав генерал Шандрук. Що тут багато говорити? Відважний чоловік і свій хлоп!
Пополудні мене послали до замку. Зараз же зловив мене Лисяк. Він полює за всякими новинами, а опісля виладовує свою здобич на папір. Я мусів йому розповісти про мої вояцькі пригоди. Щоб була відповідна атмосфера, ми пішли до залі. Там столи були понакривані алькоголічними обрусами. Сиділи старшини й інші чини. Ми їли й пили свобідно. Це не те, що з німцями, де ніхто не їсть і не п'є, доки не зачне найстарший, а й то п'ють, як автомати. Підносять чарку, докладно до третього ґудзика блюзки, поглянуть на себе грізно й дурнувато, і гоп! — випили.
То ж я наоповідав Лисякові історій!
Ледве встав. На прощання ми обіймалися, цілувалися, присягали помінятися дівчатами, і те все, що два п'яниці мають у серці. Врешті я не витримав:
— О-о-о-лег! Прости! Бий мене, ну, бий!
— Та-т-та геп — та за що?
— Те, що я розповідав, це все бре-брехня. Ви-виссав з келишка!
Тут Олег ухопив мене за комір і зробив дуже докладно те, про що я прохав. Опісля спільними силами всіх приявних викинули мене крізь графське вікно на город. Летів як ґраната, але, на щастя, не вибухнув.
Ця афера мусіла бути доволі гучною, бо большевики почали стріляти. Ґранати падали довкола, я зірвався, щоб утікати. Ще в блисках вибухів я бачив у вікні блідого Лисяка, що викрикував у мій бік щось дуже погане. Я вже не відповідав і почав збігати лісом униз.
Уночі був такий сильний вогонь на нашому відтинку, що ранком, коли вщухло, я сам потиснув собі руку за те, що витримав морально й фізично. І фізіологічно.
Ранком хлопці зловили перестрашеного індика. Зараз же спекли, але командир відібрав. Опісля ми довідалися, що на пропозицію сотника Темника з тяжкого фляку (протилетунські гармати), кухар начинив його начинкою з порошком для розвільнення шлунку, а командир вислав індика як дарунок, до штабу нашого куреня.
26 квітня 1945.
Нещастя й пиятика ходять у парі. Приїхав до нас по щось звітодавець Мирон Левицький. З цієї нагоди я дістав по протекції відпустку. Пішли в якесь село до ресторану. Тут зібралися самі мистецькі сили. Настрій осягнув вершин, рахунок теж. До випивки запросили господаря. Коли прийшла пора платити, він, зворушений (ми всі вже були на "ти"), встав із-за столу й сказав непевним святочним голосом:
— Ми-мирон! Дозвольте, я, я хочу, гм, я вам скреслю половину рахунку!
Страшний крик і оплески роздерли повітря. А Левицький розсівся за столом, глянув завіяним оком на все ще високий рахунок, сховав портфель і встав із словами:
— Ти скреслюєш половину рахунку? Твоя великодушність надзвичайно мене зворушує! Дай писок!
І поцілувалися.
Тоді Мирон гримнув п'ястуком по столі.
— Але й я не лишусь у боргу. Я скреслюю другу половину!
Опісля пам'ятаю ще, що ми сіли на якесь авто і я його попровадив. Дорогою затримав нас військовий жандарм з нашої Дивізії:
— Маєте наказ їзди?
— Так, — кажу, — чи маю показати?
— Ні! — відповів жандарм. — Тільки якби ви не мали, то мусіли б показати.
Ми їхали далі, співали, пересідали з місця на місце, і врешті попали в сентиментальний настрій.
— Нема нічого сильнішого, як наша Дивізія. Б'ють нас, розбивають, а ми теж б'ємо, і п'ємо, і живемо!
Пригадали козаків, традицію та й заспівали:
Власне, ми заїхали під шпиталь. Це сталося ненароком, просто інстинктовно. Вояка тягне до дівчат, хоч би вони й ходили в одностроях.
При вході зустрів якесь знайоме лице.
— Ви п'єте, селепку? — спитало лице.
— Що ви говорите? — обурено сказав я — я випив собі трохи під Ґляйхенберґом, а ви зараз: "п'єте"!
Ми увійшли до середини та зголосилися, як хворі. Доктор Лемішка спитав, не дивлячись на мене:
— Болить що?
— Так.
— В якій околиці ви почули перші болі?
— В околиці Ґляйхенберґу. Аж тоді поглянув на мене.
— Їв щось?
— Ні, випив тільки склянку води.
— Отож то й маємо! — роззлостився лікар. — П'є воду, наче горілку!
Я закашляв.
— Болить у боці — кажу.
— То мусите робити собі холодні компреси.
— Як то, — кажу, — а місяць тому, коли я перестудився, ви говорили, щоб я остерігався холоду.
— Місяць тому? — спитав доктор Лемішка. — За той час медицина зробила великий поступ.
Він мене оглянув.
— Мабуть у мене ґрипа, — кажу.
— Ви всі кажете: ґрипа! У тебе тільки подвійне запалення легенів і початок тифу!
Він налив мені рицинової олії й наказав випити, та зачекати в коридорі. За той час доктор Лемішка оглядав інших. Я ждав, сестри не появлялися. Так проминуло три години. За той час я перестав думати про сестер, зате почав бігати. Бігали ми всі, як мистецькі аси. Врешті закликав мене доктор Лемішка.
— Помогло?
— Так! — кажу.
— Не кашляєш? Ану, спробуй!
— Не маю відваги, пане докторе!
Ми вже хотіли відходити, коли прийшов якийсь старшина, колишній полковник військ УНР. Доктор Лемішка
глянув на нього й на протокол оглядів.
— Ви здорові, сотнику. Маєте тютюновий бронхіт, але з цим переживете сімдесятку.
— Я маю 73! — сказав сотник.
— А, бачите, бачите! — промовив радісно лікар. — Чи я не говорив?
Після рицини ми витверезіли цілком. Я, виходячи, вскочив у коридор, де ждали на медичний огляд сестри.
— Закрийте очі, дівчата! — крикнув я, доки ще вони встигли понакриватися своїми блюзками й штанами. — Мусимо пройти цим коридором!
В сотні я довідався, що став вістуном.
27 квітня 1945.
Сьогодні ми на висуненому відтинку сотні. Юсько, я і п'ять селепків. Маємо йти в далеке передпілля, розвідати, що є з москалями. Маємо ручні ґранати й протипанцерні макогони. Ледве рушили, напоролись на вогонь. Одного з селепків царапнуло по руці. Він наробив крику.
— Пане поручнику; пане поручнику, мене ранило!
— Шляк тебе не трафить! — закричав командир. — Не кричи! Марш назад!
Нам додали іншого селепка.
Ми розвідали; що в селі проти нас є якась сотня большевиків. Вночі йдемо ще далі, вглиб терену, зайнятого ворогом.
28 квітня 1945.
Ніч. Виправа далека й небезпечна. Мали тільки машинові пістолі, ручні ґранати і п'ястуки-макогони.
Вночі минули село. Коли світало, засіли в корчах. Ще було темно. Коли підвелися, побачили за яких 200 метрів від нас шосе. Здалеку щось гриміло, торохтіло. Юсько зірвався, став за деревом.
— Панцері! — прошепотів.
Ми дивилися на нього, і було на що глядіти. Звідки він дістав такий вираз очей?
Ми просувалися далі. Ішли не йшли», а рачкували ніжка за ніжкою, ручка за ручкою, кожна долинка була для нас спасенною.
— Диви, диви! — закричав раптом один селелко.
Я підніс голову. Панцері їхали по шосе, а до них біг Юсько. Щораз то блискав вогонь з вежі, і зараз же гремів біля нас розрив. А Юсько біг, згорблений, скулений вчетверо, досяг рова біля шосе й біг далі. Спотикнувся і впав. Устав знову. Біг рівно, наче на спортових перегонах на тисячку.
— Скорше, скорше! — закричав знову селепко, наче б Юсько міг його почути.
Нагло Юсько приляг, прицілився. За хвилину блиснув огонь з панцера: загорілося темно-червоне гостре полум'я, і страшний гук долинув до нас. Панцер горів.
Інші обертали вежами, і цівки кулеметів звернулися в сторону Юська.
Та-та-та-та! Та-та-та-та-та!! — зацокотіло. Один із селепків побіг туди. Два панцері горіли. Інші поволі завертали назад. Ракета!
Високо за нами піднялася вгору червона ракета. Це був знак до відвороту.
Селепко вернувся, не добігши до Юська. Ми дістали кулеметний вогонь.
На нашу групу почали наступати большевики.
Під вечір ми таки добилися до наших становищ.
3 травня 1945.
Звик до різних випадків, але без Юська сумно. Нещастя, що не могли його ані врятувати, ані забрати з собою.
Завтра Великдень 1945 року! Прийшов о. Томашівський. Сотня сповідається.
4 травня 1945.
Вночі, о 12 годині, ми всі, як один, заспівали в окопах "Христос Воскрес". Спів передали крізь гучномовці до большевиків, які стоять від нас за яких 150 метрів. Ніхто не стріляє. Христосуємось, ділимося свяченим, яке нам прислали з тилу. Стійки стоять нерухомо і вдивляються в терен перед собою. Треба бути готовим.
Біля полудня чуємо зправа вибухи ручних ґранат і постріли з машинових пістоль. Це йде рукопашний бій сусідньої сотні. У нас поготівля. Рушаємо на поміч. Хто сильніше б'є, той два рази б'є!
Я стою на стійці, з рукою на рушниці, думаю й записую: Ці роки! Для декого, може, хвилина, а для мене ціла епоха! З львівського селепка, що ледве починав розуміти життя, я став вояком нашої Дивізії. Перейшов пів Европи і є одним з тих, що б'ють москалів! Ось, як!
Під вечір розійшлися поголоски, що Німеччина має капітулювати. Цікаво, як це буде.
О. Томашівський залишився нині в нас. Відвідує селепків і розмовляє з ними. Ходить від одного до другого, не зважає на большевицькі кулі й жартує. А ми з ним.
— Цікаво, — каже, — я чув, як ви собі складали святочні побажання. Всі ці ваші "багато щастя, здоров'я, і многая літа, і вийти з війни, і дівчата" — все це, мої селепки, щастя дочасне. Але чому ніхто з вас, ніхто з цілої сотні не побажає ближньому щастя вищого, небесного?
— А що було б, отче поручнику, — кажу я, — якби я вам побажав, щоб ви осягнули небесне щастя і то зараз, негайно?
Біля шостої отець поручник попрощався й пішов до інших частин.
Мене зморив сон. Я ліг на дно рова й закуняв. Збудив мене прикрий стусан під ребро.
— Ти що? З курми вибрався спати?
Це був якийсь новий підстаршина.
— Як-то, — кажу, — з курми? Тут нема ніяких курей.
Може, була б і авантура з цим новим, якби не прибіг один селепко.
— Ви чули вже? Наші будують міст!
— Хто наші?
— Піонери. На річці Мурі. Щоб Дивізія могла відійти до англійців.
6 травня 1945.
В полудень ми вже знали: Німеччина скапітулювала! Ми залишаємось на місці. Інші частини Дивізії відходять на захід.
7 травня 1945.
Вчора було спокійно. Тільки тут і там перестрілки з рушниць і кулеметів. Нині відходять назад наші обози. Ці то завжди перші, як назад, і останні, як уперед!
Розліплюємо по стінах замку і будинків нашу газету з фотовідбиткою присяги і генералом Шандруком. Виписуємо крейдою: Смерть комуні! Слава Україні! Геть з Москвою!
8 травня 1945.
Вночі прийшов хорунжий Овад і наказав відступати в найбільшій тиші. Виходимо мовчки. Я йду на пальцях, бо коли кажуть, щоб іти тихо, то інакше годі. З нами йде поручник Козак і поручник Підгайний.
Ранком почули большевицькі постріли. Стрілянина хаотична й нервова. Мабуть дуже непокоїлися, що не відповідаємо. Наша артилерія б'є по них. Стрільна пролітають понад нами.
Прибіг якийсь вістовий з новиною, що москалі рушили вперед і йдуть за нами. Хорунжий Мотика лишається з хлопцями, як остання застава. Ми йдемо далі приспішеним маршем.
Пополудні большевицькі літаки патрулюють наш шлях. Доскочив до нас хорунжий Мотика. Цілий наш курінь іде до ріки Мур, де наші піонери вибудували міст. Щоб хоч не завалився!
Чимраз вищі гори. Нахил доходить до 40°, і то в тіні! Большевицькі літаки атакують нас бомбами. Але це вже не таке страшне.
В одному місці, серед гір і схрещень доріг, зробився несамовитий вузол авт, людей, гармат, мотоциклів, коней, селепків, німців, козаків! Різні роди зброї. Ніхто не міг рушити. Заткало нас, як корком. Німці кричали, погрожували собі взаємно, але ці крики не помагали, бо райху вже не було. На це все надлетіли большевики. Не скинули ні однієї бомби, зате нам звільнили дорогу, бо німці повтікали. Ми пішли спокійно далі.
10 травня 1945.
Ледве тягнемо ноги. Позаду гепають большевицькі бомби. Чути також постріли, видно, доганяють нас товариші!
Перед нами якесь місто.
Це є місто Тамсберґ. При дорозі бовваніють англійські панцері. Дуже маленькі ростом англійці стоять і дивляться на нас, а ми на них. Входимо в місто.
Якийсь німець киває до мене. Показує мені капелюх. Я взяв і повісив на дуло рушниці. Подякував.
Ідемо на площу в місті. Тут маємо скласти зброю.
Я поклав обережно мої ручні ґранати на землю. Опісля шмайсер. Рушницю, мою рушницю я поклав зверху. Опісля шолом. Відвернувся і почав думати про щось інше. Зворушення тут не на місці.
Стою в ряді. Хорунжий Овад питає:
— Ти що маєш в руці?
— Капелюх.
— Звідки маєш?
— Дістав у дарунок.
— На Великдень?
— Ні, на голову.
— Кинь зараз же це барахло! — заверещав Овад, і його тоненькі білі вусики дрібно затряслися. Я виступив з ряду й на мій шолом поклав ще капелюх.
11 травня 1945.
Ми ночували в місті. Тут перший раз я мав 40 людей під собою. Спав на другому поверсі.
Ідемо в полон. Властиво, це єдине військо другої світової війни, яке навіть у полоні слухає своїх старшин. Сходить сонце. Мабуть доведеться маршувати нові десятки й сотні кілометрів.
Дивлюся вперед. Оглядаюся назад. Іде довгий вуж вояків. Сотні за сотнями, курені за куренями. З нами наші командири.
Десять тисяч, як один! Перша-друга Українська Дивізія УНА. Ідуть старі, сиві люди, ідуть молоді юнаки, одна велика родина.
Колись це були інженери, журналісти, шевці, селяни, лікарі, нероби. Тепер це десятники, булавні, селепки, хорунжі, сотники.
Може колись засядемо при столах, цей і той і ось той. Одна велика родина: Броди, Банська Бистриця, Ґляйхенберґ, Фельдбах. Не скаже один одному: ти мені не тикай, досить натикалися! А згадають разом, приміром, майбутній мільйонер з дідом, ті часи, в яких дуже мало надій на рятунок, а багато місця на відвагу, гумор і віру! І хоч би поручника Хому, який так викладав селепкам:
— Куля летить, летить і падає на землю. Чому падає?
— ?
— Бо це є притягання землі. Зрозуміли?
— Ні. А коли стріляє морська артилерія і куля падає в море? Це чому?
— Сідай, не став дурних запитань. Ми цим не цікавимось. Це справа моряків.
Або сотника Микулина, до якого звернувся вояк-німець з проханням звільнити його зі Служби Божої.
— Чому?
— Бо я не вірю в Бога!
— Не віриш?
— Ні.
— А в третю заповідь Божу віриш?
— Теж не вірю!
— Маєр! Ти впав мені з неба. В такому разі зголосися в третьому бараку, там заткався кльозет!
Таке мені думалось, як ми маршували на захід.
Шкода, що нема Юська. Він тепер, коли згинув, може із задоволенням глядіти на своє земне життя, повне радости й успіху. Це він. А я? Маршую тепер у великій колоні, і ми всі дивимося, наче б щось згубили.
12 травня 1945.
Стали. До нас підбігла яка сотка англійців.
— Вач, вач, — почали кричати й здирати нам годинники з рук.
Я закам'янів. Як це? Англійці теж?
Генерал Крат відізвався:
— Спокійно, хлопці. Всі нації цікавляться годинниками. Ми теж. Тільки ті годинники, які забирали досі українці, йдуть покищо на чужий рахунок.
Попри нас сунуться англійські панцері. На схід. Ми йдемо на захід.
— Буде війна! — каже полковник Долинський і всміхається.
— Коли? — питаю його.
Мовчить. Пророки завжди мовчать, коли їх питають про дату. Але лавами пішло радісне: буде війна.
Нагло почув голос. Серце защеміло, затовклося. Боюсь туди глянути.
— Селепку, Лавочко, друже!
Таки глянув. Біля дороги, над ровом, стоїть Юсько. Худий, високий, без шапки, без пояса.
— Юську!
— Селепку!
Сам не знаю, що діялось зі мною. Пробився крізь ряди, крізь англійців. Ми обнімались, цілувалися.
— Шафа грає, селепку?
— Грає, Юську!
Рушили. Всі в одній громаді.
— Співати! — гукнув сотенний.
… Три, чотири!
— "Розпрягайте, хло-опці, коні!.."
Машинова пістоля.