Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.
- Круга, хлєба... - благали діти.
- Папа Володя, дай мне...
- Папа Саша, я здєсь...
- Папа Петя...
І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.
"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.
Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.
Скільки війні?! Отож бо...
- Як тебе звати?
- Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.
- Папа Володя, я здєсь, дай мнє...
Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.
- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...
Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.
- Вот у мєня...
Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.
Вони вже це знають.
- Азаміно, скільки тобі років?
- Одинадцять.
Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.
- А тато в тебе е?
- Ні, погиб на лінії.
- А мама?
- Погибла.
- А ти з ким живеш?
- Сестра десять і брат два мєсяца.
- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?
- Тільки молока. І... круга...
Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.
Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.
- Марія, мама Марія, ти єдєш?
- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.
В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.
Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.
- Я буду помніть...
Прощальна хвилина перед їдальнею.
І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?
Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.
Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.
Війна скінчилася.
Діти, котрі вижили, попідростали.
Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.
Може, вона стала матір'ю.
Та що я?
Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.
Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..
Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.
Стань щасливою, Босніє!
Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.
- Цигарки є?
Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.
- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра
Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.
- Тут добре лікують, ліпше, як французи.
- Женька, ґев мі, ґев мі бек...
Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.
- Мамі писав?
- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.
- Вона все ж чекае звістки. Журиться.
- Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.
Коли він говорить, очі кліпають по-дитинячи, верхня губа ледь опушена - можна і не голитися.
Виймає з-під подушки лист.
- Від мами?
- Від дівчини...
- Це ж добре.
Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.
Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...
Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.
- Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...
- Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.
Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.
А рана болить.
Десь від стегна віддає аж у серце.
А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.
Вона на нього чатувала.
Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.
А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:
- Каструльку! ..
Так він називає голубого шолома. Вдома у нього вже один такий є, з минулих відряджень до Боснії, в кількох місцях добре пошрапнелений.
- Пане підполковнику... Андрійку, мені ж голову відмолотить, товче мене оця ваша каструлька. На кого її робили, уже точно не на людську голову.
- Сказав, каструльку - виконуйте. А то не буде що молотити, без голови зостанетесь.
Андрій мені, як син. І за віком, і за нашою тривкою дружбою. Це ж він спонукав мене їхати на війну, він закамуфлював телекамеру, нашу Пані Соньку, як він її прозвав. Але це вже було потім.
Ми обоє військові журналісти. На нас плямиста польова форма, як у боснійців, та і в сербських вояків нічим не відрізнена. Нас потім у Загребі без "каструльок" хорвати мали за сербів.
Ходимо територією українського батальйону тут і штаб, і казарма, далі - їдальня. Вона, правда, аж за сталевими вагончиками - прихистком від снайперських куль. А снайперів тут чи не в кожнім будинку. Зайняли позиції на горі і "пуцають" вдень і вночі - їм байдуже, “очі” в снайперської гвинтівки всезрячі. Серби - снайпери справні. А ще, кажуть, тут і донські козаки з'являлися - оті вже вціляють в око білці, у тих рука набита. Іноді граються: біжиш мимо вагончиків до їдальні, а кулі цок-цок - рикошетять по грубій сталі над головою. Пригинаєшся, звичайно, розгублюєшся, ото десь тішиться снайпер: а налякав миротворця?
Андрій каже:
- А ходімте, покажу наші спалені вантажівки, що від мінометного обстрілу згоріли два місяці тому. Це тут, поруч. Заодно зафільмуємо вирву, де минулої поїздки мало не з-під ніг мені землю вирвало. Отакенна яма!.. Побачите.
Якийсь наш солдатик провів нас у двір прямо через вибите вікно казарми - ось і ряд обгорілих залізяк, в яких важко пізнати "ЗІЛи". Згинаюся, щоб узяти сувенір на згадку. Це маленька картинка з епідіаскопа, придивляюся проти світла - "Медуза Горгона".
- О, є перша назва моєї статті, кажу підполковникові і показую плівку. Він одним оком оцінює мій трофей, другим у телекамері - фільмує, аж гай гуде. І яму-вирву, і казарми із вікнами, забитими мішками з гравієм, і бійців.
Це ж перша година нашого перебування в Сараєво. Нам усе цікаво. "Пишемо" на камеру все, а вдома змонтуємо. Не захотіли обідати не пішли до їдальні з усіма, зате маємо перші враження. А вони найсильніші.
Вертаємо тим же “віконним”, ходом. Коли дивлюся, мій підполковник пошурував сходами кудись на другий поверх, я тільки його черевики вгледіла. Та й мене двоє вояків у таких формах, як моя, взяли під рука, супроводжують. Культура, думаю, Європа, війна війною, а етикет у крові... Коли виводять і мене сходами нагору. Заводять до якоїсь широкої кімнати - і в куток. Руки за спину. Стій, як дитина, що провинилася у дитсадку. Зашкребло в грудях лихе передчуття, повертаю голову, а ззаду штик і безпощадний погляд літнього вояка.
- Що таке?
- Рат.
Рат, сама знаю, що війна, але чому Андрія повели і мене носом у кут?..
- Ми з Міністерства оборони України, ми - ваші друзі, миротворці.
- У нас рат, а ви шпіони, ви нас знімали.
- Ми хочемо правду про ваш рат показати. Хіба це для вас зле?
- А хто вас знає? Ми не маємо часу виясняти, хто ви і що ви. Ви порушники, отже -розстріл.
Я і помолитися не змогла. Все покинуло мене. Ноги стали дубові, голова свинцева. Губи ледве ворушились.
- Як вас звати?
- А що?
- Ви ж, бачу, інтелігентна людина...
- Я вояк. Край свій бороню. А ви нам заважаєте, путаєтеся під ногами... Звуть мене Мустафа.
Ніколи його не забуду. Погану маю пам'ять на людей, часто сплутую когось із кимсь, а цього до смерті запам'ятала. Його шляхетне, хоч неголене, стомлене, суворе лице. Доктор економічних наук, потім виявилось.
Зайшов молодий двометровий красень, лице усміхнене, голос вкрадливий-начальник служби "безбєдності". Гарно звучить - не "безпеки", а "безбєдності". Але поводиться, як і наші "восьмушники", обережно, по-котячому, так і зирить в душу.
Посадив нас, "куточників", на стільці, переглянув зазняте на камері.
- Пробачте, але це мусимо стерти.
- Та все зітріть, в два голоси, не змовляючись, випалили ми з Андрієм. Ех Куліш, Куліш! Відчайдушна голова! Навіщо ти їхні стіни займав, їх вікна, хай їм добро... Хай я, літня жіночка, незнайка, забрела через вікно чужої казарми на їх територію, а ти ж, пане підполковнику, тут не вперше, мав би знати, де чиє. Вантажівками йому, бач, похвалитися забаглося. Були б нам " ЗІЛи", якби не цей усміхнений молодик. Мустафа ех який був охочий нас коцнути. І кінці у воду - у них рат...
Трохи кров відхолола в жилах, невже це з нами отаке ні сіло, ні впало, як співав Висоцький - "только прілетелі, сразу селі". Ой сіли! Першої години - нічого собі відрядження починається.
Андрій з нервів сміється, говорить щось сербською, таки добре шварскотить, вже наловчився за попередні приїзди.
Я також розхоробрилася.
- Хочете анекдот?
Андрій здивовано зводить на мене очі: очманіла з переляку, анекдоти начальникові безпеки розказує...
Начальник поблажливо кивнув.
- Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."
Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.
Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:
- А ви молодець.
- Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.
Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...
- Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна. - Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.
Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.
Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.
- Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.
- Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.
Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:
- Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.
"Нічого собі тижденьок починається.."
Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.
Не пішли й вечеряти.
Яка вже там вечеря!..
Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!
Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.
Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.
А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.
- Та ви куди?!. - перестрашено спиняє мене наш офіцер.
Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.
- Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту? - благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.
З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.
Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...
- Що таке? - запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.
- Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.
- Мешти?.. -дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.
Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.
Я намагаюся щось вияснити:
- Вам що дати за це?
- Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?
- Принести хліб? - ще не дотумкую.
І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.
- Хіба так можна? - дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми. - Ви ж могли в таку халепу вскочити!
- От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.
- Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...
- Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?
- Два молодики.
- Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.
- Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.
- Ви ще не здогадалися?
- Шпигунка?..
- Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.
- Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...
- Наталка-полтавка! - розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.
Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:
- Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.
Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі попасають під ліском, коло самого Злого Верха.
Але Злий Верх ще буде. А ми поки що проходимо ретельну перевірку і сідаємо до вертольотів. Тут і французькі вояки, і американські, і норвежці, і кого тільки нема... З України нас тільки троє - генерал, я та підполковник Андрій Куліш. Ми вже трохи "обжилися" на цій чужій війні. Спочатку, здавалося, потрапили на той світ у саме пекло. Все догори ногами. Хати без вікон, без дверей, без дахів, дерева без верхівок, діти без посмішок, опухлі з голоду. Міномети палять по будинках, на вулицях трупи, які нікого не цікавлять. Тільки-но ми сідали на Сараєвськім летовищі, як нас обстріляли - зустріли, якби сказати, привітом війни. Мовляв, не на курорт приїхали. Та ми відчули все одразу: перед нашим літаком убило дівчину. Вона лежала у калюжі крові, і наш генерал від цього видовища втратив дар мови. Генерал на фронтах не бував, він “зріс” до свого звання вже за самостійної України, і це була його перша війна. Тим же рейсом через пару годин генерал відлетів назад, зате інший, уже бувалий в бувальцях, залишався ще на кілька днів. Найдовше мали "гостювати" у воєнній Боснії ми удвох з підполковником, колегою по перу. За Андрієм я, як у Бога за пазухою. Нема такого, що б він не знав або не вмів. Не він мені за сина, а я, вдвічі старша, йому за дитину.
Андрій колись був танкістом. Потім в іншому "фаху" в Азії дечого набачився.
Стоїмо в так званій приймальні командуючого сектором Сараєво, я маю брати інтерв'ю в цього англійського генерала. Приймальня, видно, колись чиясь велика спальня, так і залишилася з двома парними ліжками, з трюмо і кольоровим телевізором. На ліжках посідали миротворці і позирають на екран.
- Москоу, Москоу...
Ага, Москва. Кремль. Чи це кіно? Ба ні, танки до Білого Дому фугують.
- Дивіть, дивіться, - смикає мене за камуфляжку Андрій, - люфа танка стала на кут заряджання. Що зараз буде!..
Так і сталося. Прицілилася, посмикалася і бахнула в другий поверх Кремля.
- Революція. В руських знов революція, - засміявся гонористий французький майорчик.
- То що, серйозно стріляють ? - перепитую сама не знаю кого. - Це не кіно? Це тепер?
- Та ж, бачите, - каже всезнаючий мій напарник. – От петрушка, якби ще нам не відгукнулось...
- Пані, - обережно торкається рукава молодий канадець, - вам слід миротворити ось там, у Москві...
Доки Андрій мені переклав, офіцер з єхидною фізіономією втік.
А й справді, хвилююся, гасимо вогонь у Боснії, а хтозна що в нас там коїться.
Люди на війні звикають. Навіть дітлахи лазять по підбитих танках, ганяють окопами, бо війна війною, а вони малі і їм треба гратися. Вода всюди затруєна, хліба нема, електрики також, зате зброя валяється всюди, правда, залишки зброї, та справжньої, і гратися є чим, і ховатися є де.
Поволеньки і я звикла до стрілянини. Навіть мову перестрілок почала ночами розуміти. Ага, це снайпер. А це з-під нашої казарми кулі пішли. А оце вже провокує - ану чи відізвуться. Є, відповіли довгою чергою. І знов тихо. Але ненадовго. Коли зовсім умовкають, тоді вже й не спиться - щось тут затівається, раз не стріляють...
І до такого звикаєш.
А як можна звикнути до того, чого пояснити не можна. Війну ніхто пояснити не може. Про неї можуть писати, зображати її різними ракурсами, кожен на свій лад, а дати логічного пояснення ходу війна неможливо. Бо війна не має логіки. Вона - найнелогічніше з людських діянь. Як трясовина. Всіх зассе, хто в неї вступить. А там, на дні, вже нічого не видно, хто б ти не був - не ти нею, а вона тобою править. Своїми алогічними правилами. Не дивно, декотрі молоді миротворці сходили з розуму, не сприйнявши очевидного.
"Ту кулю, що твоя, ти не почуєш, а решта мимо тебе пролетять", - як я глибоко відчула зміст Андрієвого прислів'я, він і раніше його повторював, але дійшло до мене саме тут. Аж тепер доречно і заспокійливо діяв цей вислів. Бо розповідай сто разів про гриби тому, хто їх не бачив, не куштував, він так і не знатиме їх смаку...
Ех, гриби, гриби... Як вони виманювали наших хлоп'ят на міни у боснійських лісах. Сидять бійці на чек-пойнті, їсти хочеться, французькі пайки хоч і ситні, та незвичні, супчику хочеться, та щоб із білими грибочками. А грибів кишить, ступи за кущ, а там... І нема хлопця, у ліпшому разі - ногу відірве...
А коли ми вздріли перше немовля без ніжки, отоді вже душа моя не стрималася - вовком завила:
За що ми, люди, так себе караємо,
Наприкінці двадцятого століття?!.
Ми пекло бачили.
Це пекло у Сараєві.
Та в пеклі грішники.
А тут невинні діти...
А загалом не писалося. Забагато бачили очі, не сприймав мозок, конвульсилося серце. Не для жінки це видовище. Хоча жінки у бронежилетах тут була. Француженки, американки, норвежки. Одна мадам майор з-під Версаля пишалася там, що спить на своїй плащ-палатці, а не так, як я – на простирадлах.
На війні людина некрасива. Це так. Вірніше, війна людину не красить.
Хоча й ні. Стоїть вродливий вінничанин на чек-пойнті в Ігмані, дивиться вниз на село і милується - яка краса, особливо вранці, коли туманець випав і сонце виходить з-за гір!.. Йому тужно за Україною, він тільки два місяці на війні, мимо нього літають кулі, а він коханій дівчині щодня листа дописує, довгого, безкінечного, як саме молоде кохання, описує довколишню ідилію, тільки про страх, про кулі та міни ні слова. Так йому легше служба йде, він собі так душу відводить.
Тільки раз, єдиний раз я бачила молоду пару, яка цілувалася. Посеред застиглого від безумства, розстріляного, розтерзаного, мертвого Сараєво стояли дівчина і хлопець. Вона його обняла за шию, а він обціловував її коси, очі, все обличчя. Це добрий знак, моє серце сказало мені, що скоро печальна ятка закінчиться, спиниться цей безглуздий рат. Бо посеред омертвіння заіскрилося життя. Але війна ще не гадала минатися, вона жерла і жерла, і все їй мало було...
А ми вже піднімаємося над Сараєво летимо в анклав Жепу. Я добре розгубилася, коли Андрієві черевики мигнули за дверці іншого гелікоптера і ті двері за ним зачинилися. Нас роз'єднали по різних машинах. Кому що скажеш таке рішення хтось прийняв, і ми уже в повітрі, пізно доганяти Андрія, доведеться без нього справлятися. Близько Жепи гелікоптера посадили на зелену поляну. Зайшли двоє сербів. Привіталися по-ов'янськи, піднімаючи три пальці правиці. І ми відповіли так само. Затримали француза він мав фотоапарат. Його відпустили, фотоапарат забрали. Обшукали всіх до одного, повикидали авторучки, олівці, блокноти, навіть туалетні серветки. Попередили: журналістам тут не місце, хай ніхто не посміє щось занотувати це буде суворо каратися.
- А це що? - заглядає до моєї чималої торби круглоголовий чорнявий сербський вояк.
Я не знаю, що мені казати і подаю йому жменю олов'яних хрестиків ми це веземо нашим миротворцям. Серб м'якшає, розглядає православні символи і промовляє: "Слово саме спасе сербов!" Я розумію - це їхнє символічне гасло десь мені траплялося, коли ми з підполковником по одинадцять разів перетинали лінію фронту за день - хрест, а на нім чотири "с". Серб іде мимо моєї дебелої торби і прискіпується до когось іншого. А я подумки хрещуся, бо везу десять пачок кам'яної солі, чула, що люди мруть ще й від нестачі солі, ото й захотілося чимсь допомогти відрізаним від життя мешканцям анклаву. Завскладом дав мені ці десять пачок, правда, дивувався, як я їх понесу. Андрій трохи сердився, але допоміг донести до летовища, а що мені було б, якби той перевіряючий заглянув у торбу, а там не хрестики, ні, не дури, жіночко, там сіль то кому ти її везеш? Ворогам? Чи збираєшся капусту квасити на всіх миротворців?..
- А що було б, якби вони мою "Пані Соньку" знайшли? - відповів мені Андрій. Я вже так її заховав, в аптечку у гелікоптері запхнув, але якби добре обшукали, і за бинтами знайшли б. Отоді вже хтозна...
- За що я й журилась найбільше...
- Тому я й не сів з вами, аби хоч одне з нас не постраждало. А ви думали чому?
- Та я вже й не знала, що думати. Якийсь фокус.
- Був би обом фокус.
Андрій з гелікоптера фільмував війну. Згарища, вирізані мертві села, танки, наче автомобілі в сербських дворах - сплюндровану, розп'яту Боснію. І це, що він робив, було ох як небезпечно. Журналістів на цій війні жодного не поранили - їх просто знищували з усім причандаллям. Не одному і слід пропав. Але Куліш із відчайдушного роду, та і я недалеко відбігла.
Ну, скажіте, добрі люди, чого мені, п'ятдесятирічній жінці було влазити у той бронежилет і пхатися на війну?
А щось мене тягнуло. Видно, так треба було, щоб у всі сни ввійшла мені оця чужа земля, чужа війна, чужа біда.
Чужа? Земля ж на всіх одна. То її поділено, сотні разів переділено, пошматковано, поперейменовано.
А вона одна. Одну її Бог сотворив. І яка досконала вийшла вона у Творця. А в що ми її перетворили? Глупі Божі діти - Отець нам землю, а ми ламаємо, руйнуємо, нищимо. Ото і маємо. Так нам і треба!
Від чек-пойнта їдемо гірськими стежинами круто вверх, так стрімко, що, здається, наш ГАЗик ось-ось зірветься вниз, але молоденькому водієві з Буковини звично і ми вже на Злім Верху. Це був центр розвідки югославської армії, тепер тут розташувались укрбатівці.
За горбом Сребрениця там у спільній могилі кілька тисяч мирних жителів. Туди нас не пустять, дивимося тільки в лорнети.
- Обережно, тут цілодобово кулі свищуть, застерігає наші вивищені над спорудою голови літній прапорщик, мабуть, "афганець".
Це справді Злий Верх.
Вночі стріляли у вартового. Юнак розповідає, хвилюється, показує слід від кулі на стіні, та зрештою сміється. Що подієш: назвався грибом - лізь у кошик...
Нам тут раді. Розпитують, як там дома, пишуть короткі вістки рідним, приймають подарунки хрестики, книги, газети.
Їдемо назад. Нас четверо: водій, Андрій, генерал і я. Під лісом новенька дерев'яна хатка. Я вже знаю: з вирізаних сіл уцілілі сім'ї отак будуються під захистком наших миротворців. Поблизу чек-пойнтів. І безпечніше, і хліба роздобути можна. Американці скидають мішки муки, але тих, хто до "гуманітарки" наближається, поцілює снайпер. А потім дощі з того добра роблять білу пляму. Біженці живуть дикими сливами, ягодами, корінцями. Солдати діляться з ними своїми пайками. Саме тут тяжко за сіль. Солять попелом.
Благаю генерала - він за старшого - зупинити авто.
- Я на хвилинку, одна нога тут-друга там...
- Там можна дуже легко опинитись, не жартує генерал.
До хатки під лісом метрів двісті. Генерал змилувався, авто зависло на урвистім бережку. Біжу. Хапаю пачку солі і біжу. Молюся і добігаю до призьби. На ній сушаться кислички. З хати виходять старі й малі. Андрій нарахував чотирнадцять душ, а лежача хвора бабуся в хаті - п'ятнадцята. Де вони всі в такій малій кучі поміщаються. Куча - по-боснійськи хата. Здивовані, злякані, старші насторожені.
За ту сіль вони не дякують. Всі падають на коліна і ми біжимо назад, бо це вже занадто нараджувати на небезпеку їх, себе, наше авто.
Генерал мовчить. Дає команду - машина котиться далі вниз. Хатка вже згубилася за горбами. Хатка молиться - у них тепер є ще й сіль. Аж ціла пачка!
Здається село Пуртичі. Там причаїлася під лісом та новенька хата. Як вони по війні?..
- Мабуть, ніяк. У Жепі таке місиво було, що й на миротворців не зважали. Все витовкли...
Андрій завжди правий.
Дай Боже, щоб на цей раз він помилився.
Дивно, що тут хочеться їсти. Гіркуватий французький шоколад, виноград, ківі, помаранчі, ананаси, тістечка - хоч з головою накрийся. Я ще й почала перебирати харчами: не хочу заморських ласощів, дайте мені слив і груш.
Недарма в Україні є пісня колись моїй доні Людмилі на іменинах співав хлопчик:
Люблю я сливу, люблю я грушу,
Люблю Люду, як свою душу.
І мені з продуктового складу - скатерті-самобранки приносили білосливи та медові груші. То був мій сніданок. Хотілося груш. А що можна було в змиг ока згинути - про це якось не думалося.
І взагалі, ми швидко звиклися на війні. Кажу "ми", Андрієві то не звикати, а ось я...
Малим дитям бігала поміж мадярським військом, то молоток вкраду у шевця і поверну тільки за пачку сахарину, не дешевше, то вчуся їздити на арабських незграбних конях . Мадяри звали їх мулами. Коні з волохатими ногами коло копит чомусь в окопах у нас на городі я скачу на коня просто зверху і поганяю окопом. Мул не ірже, а рикає по-коров'ячи, але ще якось різко підвівкуючи при цьому. То були смирні трудяги, вони пригиналися в траншеї, коли била канона! Мене носило і межи канонами, я з хлопчиками бавилася гільзами, а може й патронами, більшими від моєї руки.
Тепер у Боснії собі спокійно сплю під стрілянину, і щось мені гарне, мирне сниться. Я, бідолаха, не знаю, що це мої останні, не замішані на війні, людські сни. А відтак, опісля цього пекла, буде снитися тільки війна. Хоч шматочок, хоч маленька вставочка, але щоночі.
Хлопці-афганці, хлопці-миротворці усіх чужих воєн, я з вами! Я ваша мати і посестра. Я бачу ваші душі, бо бачу ваші сни.
Сама собі прибагла. Могла й відмовитись. Один полковник з Міноборони раптово зліг до шпиталю - щелепу оперувати. Інший на серце заслаб. І не поїхали. А мені хотілося на ту чужу війну. Я мала її побачити. І показати людям з екрана. Поносила важкезний до колін бронежилет (меншого не знайшлося), наміряла шолом, отримала офіцерську польову форму і...
Злякалася.
Завтра летіти в Боснію, а мене б'є мандраж. Трясе і говорить: куди пхаєшся, жінко? Жити набридло? По що летиш? Військовий психолог Адаменко спритно "відвернув" мій страх. Підполковник Володя, і не ворог і не друг, схопив мене на прощання за руку у міністерськім похмурім коридорі:
- Христом Богом прошу Вас - будьте обережні. Крок вбік - і міна, не той рух - і куля.
Підполковник був тяжко поранений в Афганістані. Не так в плече, як в душу...
Він заплакав. А я не зовсім сприйняла його тривогу. Ми з ним були так собі...
Я вже знаю: це стріляє снайпер. А це з-під нашої казарми "відцокуються". А оце трасують, як феєрверки, міномети.
- Красиво...
А щоб ти впився, Андрійку. Лежиш горілиць на розбомбленому третьому поверсі і фільмуєш небо. Тобі красиво... А мені зась. Мені "ану, марш вниз!.." Отакий ти друг. Та я онуків, Анютку і Любавку, залишила, щоб це тут побачити. Мої мама, доньки Люда й Оленка, не сплять - журяться, бо я поплелася дивитися на це пожарище посеред Європи, а ти мене вниз женеш...
Не йду. Лягаю на мокрий рубероїд, просто в калюжу, під бронежилетом хлюпає, але вперто споглядаю ті вогняні траси під Божим небом, воно перехрещує небеса, а я молюся за Боснію, за її діточок, а перед очима заплакані мої Любавонька й Анничка...
Сердилася на Андрія.
І вже в Загребі, по той бік небезпеки, зрозуміла його захмілені слова:
- Оце п'ю, пані Маріє, від щастя, що не везу "груз двісті" вашій родині...
Вибачай за непослух, Андрійку. Я не знала. Ще й серджуся, що ти напився у Загребі. А я й пити не вмію. Зате вміла відтак кілька місяців дивитися в стелю та лити сльози.
- А не ліпше було знімати стрес там?
Та ліпше, Андрійку. Але вже пропало. Думала, ти молодий, вдаєш із себе героя, ото й не слухала. А тепер маюся. І сварив за діло. Як влучило мінометним снарядом в будинок, як ми повискакували, дивлюся ти знімаєш на камеру те страховидло. А на мене як гаркнеш:
- Каструльку!..
Я вибігла без шолома. Не до нього було. Потім мусила шукати, бо то був позичений у голландського майора Фалка, графа Фалка, як він себе величав. Мій, що обтівк вуха, поклали на полицю, а м'якого всередині дали поносити друзі-голландці. Вони ж дозволяли мені телефонувати додому, до Оленки. Але я не заставала її ні разу і дуже з того гризлася.
- Зараз побіжимо шукати Оленку, ото бідна голова, ото клопіт, Оленка пропала, може на танці пішла без дозволу...
Андрій правильно кепкував з мене.
Тут навіть по радіо не чути української мови. І наші хлоп'ята тужили на чужині. Читали біблії, що ми їм привезли, поезії - мабуть, так вдома ніколи до рідного слова не припадали.
Я подарувала їм пісню і вони часто співали її. Це була перша пісня про них.
Скоро вже зима,
А листів нема -
Їх по світу
крутять крутежі...
Вітри буйнії,
Ви у Боснії
Милого від кулі
вбережіть.
Листи на Вкраїну йшли якось через Париж, через усю Європу, довго, по три-чотири місяці - хлопцям неохота було й писати.
А кохані чекали.
А матері молилися.
До бою і після відбою
Я завжди, коханий, з тобою.
Я була перша жінка з України в гостях у наших миротворців. Вони мене мали за маму, за бабусю, за близьку людину Сергійки, Володьки, Ромчики і Сашки... всі-всі горнулися до мого жалісливого серця, писали свої адреси на стрічках мого берета, на оонівськім блакитнім прапорі, на голубому миротворчому галстукові. Я вся була в автографах, в іменах, адресах - в увазі.
Мені було добре.
Я читала їм поезії про Вкраїну, про маму, про кохання. А вони так слухали, як ніколи ніхто мене не слухав.
То був "той світ".
Він зустрів нас відразу. Жодного даху в Сараєво це ми побачили ще з літака, коли сідали, а нас із землі обстріляли, а два американські легенькі срібні літачки по обидва крила якось по-небесному підтримували, страхували нас. А ми везли заміну - офіцерів і безвусих десантників. А ще масу книжок і трохи сувенірів.
З нами була два генерали: Володимир Мулява і Микола Цибуленко.
В бетеері летимо кулею по центральному шосе. В Сараєво його називають "снайпер-авеню". Тут прострілюється кожен метр. На трасі ані машини, ані душі. Тільки щось запресоване в асфальт, як отой листок з дерева. Але то таки не листок, то була колись чиясь рука, а далі знов...
Ліпше про те не згадувати. Та й машина з оонівським стягом несе нас, як вітер. Обабіч згорілі танки, авто...
Телевишка - без верха...
Будинки для перестарілих - місиво... Ці будинки різних кольорів, яскраві, немов іграшкові - тепер суцільна руїна.
Прецінь, війно!
Будинки всі без дахів, без вікон і дверей - так ось яка ти, війно, ти беззуба, безока, ти - смерть. А так, хати зяють прірвами вікон і дверей, мов людські черепи на "цвинтарі героїв". Там снарядами повикидало з могил, ми там ішли з Андрієм - фільмували, а снайпери погрозливо пострілювали по могилах поперед нами: дивіться, а то...
Ага, то ти маєш свою подобу, війно! Пізнаю тебе, нищівнице, на кожному кроці! Ти не вибираєш, ти не даєш вибору. Бо інакше хіба б ти позбавила обох ніжок дитину, яка ще й не бралася ходити. Ох, ти жорстока, вирвистоока, вирвисторота потворо! Як я ненавиджу тебе з першого погляду, не зводячи очей з твого творива, чекай-чекай, ми зафіксуємо тебе, страхопудну, ми покажемо світові, розпусному, безпечному, відригаючому із ситості, невинних, голодних, конаючих у муках. Може світ упізнає свої гріхи, хоч трохи покається перед третім тисячоліттям. Чи гикне, жуючи жувачку і - провалиться в тартари?..
На війні нема найголовнішого - логіки.
Тут усе догори дном. І танки, і дерева, і саме життя.
Той світ.
Ми були на тім світі.
Шириною з Боснію.
В Часі - хвилиною по снайпер-авеню і вічністю для багатьох: сербів, мусульман, хорватів. І для тих, що хотіли їх помирити.
...І для шести десятків українських юнаків. Царство їм небесне!
По снайпер-авеню потім їздили ми з Андрієм із нашою "панісонькою" на телецентр до сухенького, як фільмова плівка, директора телецентру Мімії.
Цією трасою смерті подалися ми якось у гості до Хашіми.
Хашіма добре володіла російською, вона вчилася у Москві, чоловік її там працював. Доктор слов'янської філології - молода вродлива жінка була перекладачкою в українському батальйоні. Її трирічна дочка народилася на війні і бавилася воєнними забавками, ховаючись у підбитих танках і авто зі своїми ровесниками.
У Хашіми в гарній світлиці білосніжна скатерть на довгому столі. При столі гості: сусід-хорват, овдовілий у війну, сусідка-сербка з аристократичним профілем, дві боснійки.
- Ми ніколи не казали: "сербка", "хорватка" чи там "католичка", "мусульманка", ми всі була боснійками на праці, на пляжі.
- Наші родини переплелися, то що ж нам тепер робити?
Хашіма зварила каву (ми привезли і каву, і воду) на вогнищі з паперу.
- Моя дисертація гори вона синім вогнем, випила чимало крові...
Хашіма жартуе. Аби не плакати. Її "воєнна" дитина, обмащена дарованим шоколадом, влітає і вилітає з хати.
Як тут гарно! І люди чудові, дружні, розумні. Навіщо їм ця безглузда бойня?
Ліпше сидіти отак, гомоніти, а за вікно не дивитися. Та раптом спалахнуло. Власне у вікні. Осліпило й оглушило. Андрій вилітає надвір. Я за ним. Вдарило снарядом будинок поруч. Може, когось із наших гостей. Андрій фільмує цей жах. І лається. І проганяє мене, бо я без шолома, плутаюся під ногами, як він каже.
Не прощаємося. Швидко їдемо назад. Автомобіль чи й броньований? Подумки жалію молоденького Сашка-водія, Андрія, його малих синів, Аллу. Хоч би проскочити. Більше так ризикувати не можна. Хоч ми й відчайдухи, але ж наші близькі - про них подумаймо...
Мчимо по снайпер-авеню. Мимо обвугленої найбагатшої в Європі бібліотеки. Мимо безверхої джамії, мимо костьолу з простріленою на фасаді іконою Божої Матері, мимо православної незачепленої церкви. Отут, на малім п'ятачку, всі вмістилися, всім була затишно, за віщо Бога так прогнівили?..
Кривуляємо завулками. Сашко знає коротший шлях. Сашко - водій досвідчений, вже рік тут. Чудово розмовляє англійською, спілкується французькою. Так вже впевнено веде "газик", як свою мінібронемашину француз Ерві. Ерві мій "водій". Так би мовити, екскурсовод по війні. Це він мене навчив, як вітатися із сербськими вояками, а як, і не дай Боже помилитися, із боснійськими.
До сербів піднімаємо три пальці правиці, а до боснійців два. Сербам показуємо голубеньку пластикову перепустку, боснійцям білу, журналістську, глибоко сховану.
Ціла політика. По одинадцять разів на день перетинаємо лінію фронту. Вітаємося. Нас перевіряють. Андрій лежить у мінібронетранспортері між двома патронними скриньками, я трохи збоку, Ерві за кермом. Наше "авто" "Пума" дуже маленьке, оснащене боєснарядами, швидкісне. Ерві - низенький, чорношкірий француз, з постійною посмішкою на устах. Він трохи пишається: возить представників Міноборони України. Він не зухвалий, як більшість французів тут, Ерві добродушний.
Їдемо на Ігман. Це така собі висотка. Нижча від Злого Верха, але наприкінці вересня французам повідморожувало вуха. То вони і попросилися в тепліше місце, у Сараєво. А укрбатівці згодилися нести службу на горах.
Я ще в нашому шоломі, він мені оббив голову об ту броню, а встати не можна, низько, тільки лігма. Андрій собі лежить і фільмує, наче йому не товче той шолом по голові, а я вже соваюся - а тут і не дуже посоваєшся, і коротко і вузько. Ерві співає і, як завше, посміхається. Мабуть, ще не товклася об його "Пуму" така немолода українська воячка. Певно, що ні. Наших жінок тоді ще жодної не було в Боснії. Це вже потім додумалися підкинути на горе нашим хлопцям кілька "молодших лейтенанток". Цей експеримент був настільки невдалий, що тих дівчат вивезли назад і більше такого не робили. Зате серед норвезьких миротворців були жінки, та й у французів і нічого. Там, видно, жінки служать давно, до них звикли. А в нас це так сприймалося, якби хлопець опинився у пологовому будинку - як би на це зреагували жінки-породіллі... Уявляєте?..
І ось ми на Ігмані Тут якось веселіше. Чи то днина випала сонячна після дощів, чи сербські обжиті села з городиною, цілими хатами зігріли душу. А, може, й хлоп'ята наші на "чек-пойнтах" такі життєрадісні, що дивишся на них і віриш - завтра війні кінець.
Вузька гірська дорога жовтоглиниста, ще вогка від опадів, розділила ворогів.
- Це у них перерва, - пояснює нам лейтенант Грабовський з Вінниці - Коли мусульмани моляться, серби не стріляють. А тепер обід.
Господи, думаю, та вони ж сусіди. Посварились за курку, за межу, за молодицю, то й годі - миріться вже.
То там, то там верхами крутиться димок - воюючі сторони варять обід.
Дерева, всі до одного, також безверхі. Всім дісталося - і людям, і їх житлам, їх родинам, деревам. Незібрана городина повисихала на стеблах. Запустіння. Це війна. Вона спустошує міста, села, оселі, душі. Людина на війні некрасива, як той казав. І дерева, і хати...
Але ось усміхнулося вранішнє сонце. Його ж війна не зачепила. Хіба що його.
А того білого коня на горбу?
Він собі попасає коло маленької хатки, як у мого вуйка Йвана на полонині. Такий білий, як цей день. Як надія на швидкий кінець оцьому "сумному рату". На самому верху живе Пегас війни. Трави некошені є що пасти. Білий кінь - сербський чи боснійський? Яка різниця? Це його трава, його земля. Може, він возить смерть? Ні, не боєприпаси, краще вже продукти. Щось він та робить на цій горі, на цій війні.
А в долині - чорний кінь. Оце так! Як у кіно, ба, як у пісні -
Білий кінь на горі,
Чорний на долині...
Нема такої пісні. А коні є. Обидва. Як день і ніч. Як війна і спокій, як життя і... Може, це марево, символи?
- Над тим верхом свищуть кулі, - показує рукою лейтенант Грабовський. - Долітають і до нас.
Мішками з гравієм обмощений "чек-пойнт". На саморобній грубці хлопці варять український суп. З грибами. Ой хлопці-молодці! Знаєте тут ціну тим грибам. Їжте макарони, шинку, тропічні фрукти в Україні цього обмаль не ходіть ви за тими грибами.
За півкілометра могила підполковника Сливного. На могилі високий березовий хрест.
Дивлюсь, а коня на горі нема. Може, за верх подався. А, може, його кудись забрали. А, може, вбило... А, може, його й не було. Андрію, був же на горі білий кінь. Ти бачив - був? - І Югославія була... І Радянський Союз був... Були та загули.
Андрій фільмує село в долині. Там уцілілі черепичні дахи. Тепер це сербське село. А було мусульманське.
- Гарне село, - каже з мене поет.
- Вирізане що до душі, - каже з Грабовського вояк.
Чорний кінь собі пасеться на царині.
Ой, чий то кінь?..
Ерві смагляве сонечко усмішкою кличе нас до "Пуми". Час рушати. Попереду фронт, жертви та бліц-проїзд по снайпер-авеню.
А тут, як у дитинстві, коли брали один листок конюшини на палець, другий під палець і показували фокус: паси, коню, нема коня; верни, коню, - є кінь!
Є і нема. Війна...