«Налупцювали мого молодшого охоронця?» — заревів сер Пітт.
«Його застукали на пасторовій землі»,— сказав Годсон.
Сер Пітт, аж тремтячи з люті, заприсягнувся, що коли спіймає в браконьєрстві небожів на своїй землі, то неодмінно запроторить їх на каторгу. А ще зауважив:-«Я продав право виставляти кандидатів на парафію, Годсоне, тепер ніхто з тих виплодків її не дістане».
Містер Годсон погодився, що баронет зробив цілком слушно. І з цього я збагнула, що вони з Б’ютом ворогують між собою, як часто буває між братами, та й сестрами також. Пам’ятаєш сестер Скречлі в Чізвіку, як вони билися й сварились, або Мері Бокс, що весь час штурхала Луїзу?-Їдучи, ми побачили двох хлопчаків, що збирали хмиз у парку. Сер Пітт звелів Годсонові злізти з карети й вигнати їх батогом.
«Відшмагай їх як слід, Годсоне! — заревів баронет,— витруси з них душу й приведи їх потім до мене. їй-богу, я віддам негідників до суду!»-Ми почули, як батіг Годсона загуляв по спинах нещасних дітлахів, що верещали, мов недорізані поросята, а сер Пітт, переконавшись, що порушники спіймані, під’їхав до парадних дверей.
Назустріч нам вийшла вся челядь і...
На цих словах, люба моя, мене перебив учора ввечері страшний стукіт у двері. І як ти гадаєш, хто то був? Сер Пітт у нічному ковпаку й халаті. Ну й проява! Я відсахнулася, побачивши такого відвідувача, а він підійшов до столу, схопив свічку і сказав: «У нас не світять після одинадцятої, міс Бекі. Роздягайтесь тепер навпомацки, зухвале дівчисько (отак і сказав мені!), і коли не хочете, щоб я кожного вечора приходив відбирати у вас свічку, то затямте собі: лягайте спати об одинадцятій! » На цьому слові він разом з дворецьким Гороксом, регочучи, вийшли. Будь певна, що надалі я не заохочуватиму їх до таких відвідин.
Пізно ввечері на подвір’ї спустили з ланцюга двох страшних собак, які цілу ніч гавкали й вили до місяця.
«Я зву цього собаку Гризуном,— сказав мені сер Пітт,— бо він загриз одного чоловіка, а міг би впоратись і з бугаєм. Йог матір я колись звав Флорою, а тепер — Гавророю, вона вже не має чим кусати, тільки гавкав: гав-гав!»-Перед будинком сера Пітта — страхітливо негарною, старомодною цегляною спорудою з високими димарями і фронтонами в стилі королеви Бесс — пролягає довга тераса, прикрашена з обох боків родинними голубом і гадюкою, а з неї двері ведуть просто до великої зали. Ох, якби ти її побачила! Та зала така велетенська і така понура, як зала в Удольфському замку, що ним ми так захоплювалися. Камін у ній такий, що туди вмістилося б пів школи міс Пінкертон, і з такими великими ґратками, що на них, при потребі, можна було б спекти цілого вола. Стіни зали обвішані хтозна-скількома поколіннями Кроулі: і з бородами та в жабо, і з височезними перуками та в черевиках із закрученими носами, і в довгих рівних корсетах та в сукнях, таких негнучких, мов вежі, і з довгими кучерями, і — уяви собі, люба! — здається, зовсім без корсетів. В одному кінці зали темніють широкі сходи з чорного дуба, такі понурі й непривітні, як звичайно бувають сходи в старих замках, а обабіч від них — високі дверна прибитими вгорі оленячими головами; вони ведуть до більярдної, до бібліотеки, до великого жовтого салону й до віталень. На другому поверсі, здається мені, є ще десь зо два десятки спалень, і в одній з них стоїть ліжко, де спала королева Єлизавета. Сьогодні вранці мої вихованки показували мені всі ці пишні покої. Ясна річ, що жодному з них не додають затишку вічно зачинені віконниці, а коли ми впускали туди трохи світла, я щоразу боялася, що зненацька в котромусь побачу примару. Наша класна кімната міститься на другому поверсі; з неї одні двері ведуть до моєї спальні, а другі до спальні моїх учениць, далі йдуть покої містера Пітта, чи містера Кроулі і покої Родона Кроулі він офіцер , як і дехто, й перебуває тепер у своєму полку. Кімнат тут, запевняю тебе, повно, в будинку можна було б розмістити всіх мешканців Рассел-сквер і ще б лишилося місце. Через півгодини після нашого приїзду задзвонив великий дзвоник на обід, і я спустилася вниз із своїми вихованками,— худенькими непоказними дівчатками років десяти й восьми. Я була в твоїй чудовій мусліновій сукні (через яку мене так образила та погана Піннер, коли ти подарувала її мені), бо я тут житиму на правах члена родини, sa винятком тих днів, як приходитимуть гості: тоді я обідатиму нагорі із своїми ученицями.
Отож задзвонив дзвоник, і ми всі зібралися в маленькій вітальні, де звичайно просиджує леді Кроулі, друга дружина сера Пітта і мати моїх учениць. Вона дочка торговця залізними товарами, і вважалося, що вона вигідно вийшла заміж. Видно, що колись вона була вродлива. І очі в неї вічно сльозяться, наче вона оплакує свою втрачену вроду, бо тепер вона зів’яла, схудла, згорблена і, мабуть, не вмів постояти за себе. її пасинок, містер Кроулі, теж був у вітальні, вбраний, мов на парад, набундючений і поважний, І мов власник похоронної контори. Це блідий, худий, негарний мовчун з тонкими ногами й запалими грудьми. Бакени в нього кольору сіна, а чуб — кольору соломи. На вроду він — викапана мати, покійна леді Грізельда з шляхетного роду Бінкі, портрет якої висить над каміном.
«Це нова гувернантка, містере Кроулі,— сказала леді Кроулі, підходячи до мене й беручи мене за руку,— міс Шарп». «Ага»,— мовив той, стріпнув головою і знову втупився в свою брошуру.
«Думаю, ви будете ласкаві до моїх дітей»,— сказала леді Кроулі, глянувши на мене почервонілими, повними сліз очима.
«Певне, що буде, мамо»,— втрутилася старша дівчинка, і я побачила відразу, що цієї жінки мені боятися нічого. «Обід подано, міледі!» — оголосив дворецький в чорному фраку й такому величезному білому жабо, що здавалося, ніби це один із тих плоєних комірів часів королеви Єлизавети, які зображені на портретах у залі.
Леді Кроулі сперлась на підставлену їй руку містера Кроулі й рушила попереду до їдальні, а я слідом повела своїх маленьких учениць. Сер Пітт уже був там із срібним дзбаном у руках,— він, мабуть, щойно прийшов з льоху. Він теж причепурився, тобто скинув гетри і вдяг на свої пухкі ноги чорні вовняні панчохи. Буфет був заставлений блискучим посудом — старовинними келихами, срібними й золотими, старовинними тацями й графинчиками, наче в магазині Рандела й Бріджа. На столі також усе було срібне, а обабіч буфета виструнчилися два руді лакеї в яскраво-зелених лівреях.
Містер Кроулі проказав довгу молитву, сер Пітт мовив «амінь», і лакеї зняли важкі срібні накривки.
«Що в нас сьогодні на обід, Бетсі?» — запитав баронет.
«Здається, юшка з баранини, сер Пітт»,— відповіла леді Кроулі.
Mouton aux navets , — поважно додав дворецький (вимовляючи його як «мутонгонаві»),— на перше potage de mouton à l’Ecossaise2, a на гарнір pommes de terre au naturel і chou-fleur à l’eau»3 .
«Баранина є баранина, це завжди добра штука,— мовив сер Пітт.— А котрий це баран, Гороксе, і коли його зарізали?» «Один із чорноголових шотландських, сер Пітт, у четвер зарізаний».
«Хто що взяв?»-«Стел із Грязьбері взяв задню частину і дві ноги, сер Пітт, але сказав, що останній баран був надто молодий — самі кістки та вовна».
«Хочете potage, міс... е-е... міс Блант?» — звернувся до мене містер Кроулі.
«Чудесна шотландська юшка, небого,— додав сер Пітт,— хоч її й називають якось по-французькому».
«Мені здається, сер, що в порядному товаристві цю страву заведено називати так, як я її назвав»,— бундючно сказав містер Кроулі.
І лакеї в яскраво-зелених лівреях почали розносити нам у глибоких срібних тарілках mouton aux navets. Потім-подали ель з водою, причому нам, молодим, налили його в маленькі чарки. Я не розуміюся на елі, але можу щиро сказати, що воліла б саму воду.
Поки ми розкошували за столом, баронетові спало на думку запитати, де ділися передні ноги.
«Мабуть, їх з’їли в челядні»,— покірно відповіла міледі.
«Авжеж, міледі,— підтвердив Горокс,— але це вважайте все, що нам перепало».
Сер Пітт голосно зареготав і ще запитав Горокса: «А те чорне порося від кетської льохи, певне, стало вже дуже сите?» «Не те, щоб зовсім заплило салом»,— поважно відповів дворецький, і сер Пітт знов зареготав, а з ним і мої учениці.
«Міс Кроулі, міс Роз Кроулі,— мовив містер Пітт,— мене дивує твій недоречний сміх».
«Дайте їй спокій, мілорде,— сказав сер Пітт,— у суботу ми поласуємо свіжиною.
Заріжте його в суботу вранці, Джоне Гороксе. Міс Шарп страшенно любить поросятину, еге ж, міс Шарп?»-Мабуть, оце й усе, що я запам’ятала з розмови за столом. Після обіду перед сером Піїтом поставили дзбан з окропом і графинчик, здається, з ромом. Містер Горокс налив мені і моїм ученицям по чарочці вина, а міледі цілий келих. Коли ми перейшли до вітальні, леді Кроулі витягла з шухляди якесь своє довжелезне плетиво, а дівчата заходилися грати в крібедж замацаною колодою карт. У нас горіла тільки одна свічка, зате у чудовому старовинному срібному свічнику.
Міледі ще кілька разів щось спитала мене, аби не мовчати, а далі мені залишились на вибір дві розваги: або том проповідей, або брошура про зернові закони, яку перед обідом читав містер Кроулі.
Так ми просиділи з годину, доки не почули, що хтось іде.
«Киньте карти, діти!— зляканим голосом сказала міледі.— Міс Шарп, покладіть на місце книжки містера Кроулі!»-І не встигли ми все прибрати, як до вітальні зайшов містер Кроулі.
«Отже, юні леді, вернімося до нашої вчорашньої теми,— заявив він.— Ви прочитаєте кожна по сторінці, щоб міс... е-е... міс Шорт послухала, що ви вмієте».
І нещасні дівчатка почали читати по складах довгу нудну проповідь, виголошену у Віфездській каплиці в Ліверпулі з нагоди заснування місії серед індіанського племені інкасо. Правда, веселий вечір?-О десятій годині служникам наказали покликати сера Пітта і всіх решту на спільну молитву. Сер Пітт з’явився перший трохи невпевненою ходою і дуже розчервонілий на виду; за ним прийшли дворецький, обидві яскраво-зелені лівреї, служник містера Кроулі, ще троє чоловіків, від яких дуже тхнуло конюшнею, і чотири жінки, причому я помітила, що одна з них дуже вичепурилась і, перше ніж бухнути на коліна, зміряла мене безмежно зневажливим поглядом.
Після того як містер Кроулі скінчив повчати нас і просторікувати, нам дали свічки, і ми розійшлися по своїх кімнатах. Потім мені не дозволили писати, як ти вже знаєш, моя люба Еміліє.
На добраніч! Цілую тисячу разів!-Субота. Вранці, о п’ятій, я чула, як кричало чорне порося. Роз і Вайолет показували мені його вчора, водили також до конюшні, до псарні й до садівника, що саме зривав на продаж садовину. Дівчатка почали канючити в нього гронці оранжерейного винограду, та він сказав, що сер Пітт порахував кожну ягідку і його виженуть, якщо хоч однієї бракуватиме. Милі дівчатка спіймали в загородці лоша й запропонували мені поїздити верхи, а тоді почали їздити самі, проте візник, лаючись на всі заставки, прогнав їх геть.
1 Баранина з ріпою (Франц.).
! Суп з бараниною по-шотландському (Франц.).
3 Варена картопля і кучерява капуста (Франц.).
Леді Кроулі весь час щось плете з вовни. Сер Пітт завжди напідпитку, кожного вечора, і, здається, йому складав компанію дворецький Горокс, містер Кроулі вечорами читає нам проповіді, а вранці замикається в своєму кабінеті або їздить верхи до Грязьбері у справах графства, а в середу і в п’ятницю до Мочартопа, де виголошує проповіді тамтешнім орендарям.
Передай від мене сто тисяч вітань і щиру подяку твоїм любим батькові й матері.
Чи твій брат уже став на ноги після аракового пуншу? О господи боже, як чоловікам треба було б остерігатися того підступного напою! На віки вічні твоя Ребека»-Зваживши все, я доходжу ось якого висновку: дуже добре, що наша люба Емілія Седлі з Рассел-сквер розлучилася з міс Шарп. Ребека, щоправда, жартівлива й дотепна особа; її опис бідолашної леді, що оплакує свою колишню вроду, й містера Кроулі з бакенами кольору сіна й чубом кольору соломи дуже влучні і свідчать про неабиякий життєвий досвід. Хоч те, що, стоячи навколішки, вона могла думати про такі дрібниці, як стрічки міс Горокс, очевидно, вразило не тільки мене, а й вас.
Та хай ласкавий читач не забуває, що наша повість у яскравих жовтих палітурках має заголовок «Ярмарок Суєти», а Ярмарок Суєти — дуже негарне, блазенське місце, де панує пиха, всіляке ошуканство, фальш і облуда. І якщо зображений на палітурці мораліст (докладний портрет вашого покірного слуги) й заявляє, що він носить не мантію з білими поворозками, а такий Самий блазенський убір, як і його паства, все ж таки він зобов’язаний казати правду, коли вже вона йому відома, байдуже, що в нього на голові прикрашений дзвіночками ковпак чи крислатий капелюх; а якщо так, то він неодмінно витягне на світ божий багато неприємних речей.
Я слухав у Неаполі одного товариша по ремеслу; він, виступаючи на березі моря перед натовпом чесних ледарів, з таким запалом і люттю змальовував вигадані лиходійства своїх героїв, що слухачі не витримали і разом з ним заходилися голосно лаяти й проклинати тих уявних негідників, і, коли капелюх пішов по колу, в нього з великої прихильності до вигадника щедро посипалися мідяки.
З іншого боку, в маленьких паризьких театрах ви не тільки почуєте, як глядачі кричать із лож: «Ah, gredin! Ah, monstre!» і лають зображеного в п’єсі тирана, а й самі актори часом рішуче відмовляються грати негативних героїв, скажімо, des infâmes Anglais 2, буйних козаків чи кого там іще, і воліють вдовольнитися меншою платнею, зате виступати в природних для себе ролях чесних французів. Я співставив ці два випадки, щоб ви побачили, що автор цієї повісті не тільки з корисливих причин прагне виявити й суворо покарати своїх негідників, а що він відчуває до них глибоку ненависть, яку не може побороти і яку мусить вилити у відповідних образливих та лайливих словах.
Отож я попереджаю своїх ласкавих друзів, що маю намір розповісти про огидну мерзоту й заплутані, хоч, як мені здається, вельми цікаві злочини. Будьте певні, що мої злочинці не якісь там дрібненькі шахраї. Коли ми дійдемо до відповідного місця, то не пожаліємо для них соковитих слів, о ні! Та поки що ми мандруємо тихою стороною, тож хоч-не-хоч мусимо бути спокійні.
Буря в склянці води — безглуздя. Прибережемо такі речі для могутнього океану і глупої ночі. Цей