В міру того як ми вводитимемо наших дійових осіб, я, за правом людини і брата, хочу попросити дозволу не тільки відрекомендовувати їх вам, а й часом сходити зі сцени та говорити про них; і якщо вони добрі й ласкаві, то хвалити їх і тиснути їм руки, якщо не дуже розумні, то часом тихенько сміятися з них разом з читачами, а якщо лихі й жорстокі, ганити їх найсуворішими словами, які лише допускає пристойність.
А то ви можете подумати, ніби я сам глумлюся з виявів благочестя, яке міс Шарп здається таким смішним, і що це я глузую зі старого Сілена — нашого баронета, який ледве тримається на ногах: насправді ж той сміх іде від такої особи, що не шанує нічого, крім багатства, і не зважає ні на що, крім успіху. Такі люди живуть і процвітають у цьому світі, не відаючи ані віри, ані надії, ані любові; ,тож станьмо, любі друзі, проти них твердо і міцно. Процвітають у житті й інші — дурисвіти та йолопи, і для того, щоб боротися з ними й викривати їх, безперечно, створений Сміх.
1 Ох, негідник! Ох, потвора! (Франц.)-2 Ницих англійців (франц.).
Розділ IX
РОДИННІ ПОРТРЕТИ
Сер Пітт Кроулі був філософ із нахилами до того, що зветься непоказним боком життя. Першого разу, як веліли йому батьки, він узяв шлюб із дочкою шляхетного Бінкі і за життя леді Кроулі часто казав їй, що з нього вистачить і однієї такої безмежно сварливої клячі благородної крові і хай його повісять, якщо він після її смерті вдруге візьме собі жінку такої породи. Коли міледі померла, він дотримав слова й одружився з Роз Доусон, дочкою Джона Томаса Доусона, торговця залізними товарами з Грязьбері. Яке щастя було для Роз стати леді Кроулі!-Погляньмо докладніше, в чому те щастя полягало. Насамперед вона кинула Пітера Бата, юнака, з яким доти приятелювала і який, розчарувавшись у коханні, почав промишляти контрабандою, полюванням у чужих володіннях та іншими негарними справами. Далі, вона розлучилася з товаришами своєї молодості й родичами, бо ж, ясна річ, їх не могла приймати в себе міледі Королевиного Кроулі. Але й у своєму новому становищі й новому оточенні вона не знайшла нікого, хто б поставився до неї прихильно. Та й як могло бути інакше? Сер Гадлстон Фадлстон мав. три дочки, і всі вони сподівалися стати леді Кроулі. Родина сера Джайлса Уопшота образилася, що не вибрано котрусь із їхніх дівчат, решту баронетів графства обурювало те, що їхній приятель пішов на такий нерівний шлюб. Ми не згадуємо простих смертних; нехай вони бурчать собі анонімно.
Сер Пітт, за його ж таки словами, чхати хотів на всіх них. Він здобув красуню Роз, а чого ще треба людині, щоб пожити собі на втіху? Він напивався щовечора, часом лушпарив свою красуню Роз, а коли їхав до Лондона на парламентську сесію, то залишав її в Гемпшірі без єдиної прихильної душі. Навіть Б’ют Кроулі, пасторова дружина, не захотіла знатися з нею, сказавши, що ноги її не буде в домі дочки торговця.
Оскільки природа наділила леді Кроулі тільки рожевими щоками та білою шкірою, оскільки вона не мала ні яскравої вдачі, ні хисту, ні власної думки, ні улюбленої справи чи розваги, навіть тієї душевної сили і бурхливого темпераменту, то часто притаманні навіть найдурнішим жінкам, вона недовго чарувала сера Пітта. Троянди на її щоках зів’яли, від стрункої, знадливої постаті не лишилося й сліду після народження двох дітей, і вона стала в домі свого чоловіка просто машиною, з якої було стільки користі, скільки з рояля небіжчиці леді Кроулі. Як більшість жінок з білою шкірою, вона носила ясні сукні, віддаючи перевагу приглушеному зеленому кольорові морської хвилі або бруднуватій блакиті. День і ніч вона щось плела або вишивала і протягом кількох років виготовила покривала на всі ліжка в Кроулі. Мала вона й маленький квітничок, який, певне, любила, але до всього іншого була цілком байдужа. Коли чоловік сердився на неї, вона отупіло мовчала, а коли бив її, то плакала. Вона не мала навіть схильності шукати втіхи у вині, тільки цілими днями тяжко зітхала, сидячи в стоптаних капцях і папільйотках. О Ярмарку Суєти, Ярмарку Суєти, якби не твоя сила, Роз була б веселою дівчиною, Пітер Бат і вона стали б щасливим подружжям на пристойній фермі, серед ласкавої родини, спізнавши на своєму віку вдосталь щастя, турбот, надій і боротьби. Але на Ярмарку Суєти титул і карета четвериком цінується вище за щастя. І коли б Генріх VIII чи Синя борода були й досі живі і захотіли б удесяте одружитися, як ви гадаєте, чи не вибрали б вони собі найкращу дівчину з-посеред тих, кого мають відрекомендувати королеві в нинішньому сезоні?-Як і слід було сподіватися, маленькі дочки не дуже горнулися до вічно пригніченої, понурої матері; вони куди краще почували себе серед слуг і в конюшнях, а шотландець-садівник, на щастя, мав гарну дружину і кількох добрих дітей, тож у його домі дівчатка знайшли собі скромне, здорове товариство, дечого вчилися, і це була їхня єдина наука, поки приїхала міс Шарп.
Гувернантку до дітей запросили на вимогу містера Кроулі, єдиного приятеля і захисника леді Кроулі і єдиної особи, кого вона, крім власних дітей, трохи любила. Містер Пітт удався в шляхетних Бінкі, своїх предків, і був дуже вихований, пристойний джентльмен. Закінчивши курс наук у Крайст-Черчі й повернувшись додому вже зрілим чоловіком, він ревниво заходився поновлювати дещо занедбані домашні звичаї, незважаючи на батька, який трохи побоювався його. Він так непохитно дотримувався етикету, що волів би вмерти з голоду, ніж сісти до столу без білої хустки на шиї. Одного разу, невдовзі після того, як він повернувся з коледжу, дворецький Горокс приніс йому листа не на таці; містер Кроулі так глянув на нього і так гостро скартав, що відтоді Горокс просто тремтів перед ним. Увесь дім боявся його: папільйотки леді Кроулі розкручувалися раніше, коли він був удома, брудні гетри сера Пітта кудись зникали, і якщо впертий баронет і далі дотримувався своїх звичок, то все ж ніколи не дудлив рому в присутності сина і розмовляв із слугами стримано й ввічливо. І слуги помітили, що сер Пітт ніколи не лаяв леді Кроулі, коли його син був у кімнаті.
Це містер Кроулі навчив дворецького доповідати: «Обід поданий, міледі!»— і неодмінно водив мачуху під руку до їдальні. Він рідко розмовляв з леді Кроулі, та коли вже звертався до неї, то завжди дуже шанобливо, а коли вона виходила з кімнати, ніколи не забував велично підвестися, відчинити їй двері й чемно вклонитися.
В Ітоні його прозивали «міс Кроулі», і там, мушу, на жаль, сказати, менший брат Родон добряче його лупцював. І хоч він не мав блискучих здібностей, проте брак хисту надолужував похвальною старанністю і, наскільки нам відомо, за вісім років навчання жодного разу не отримав тієї кари, якої, на думку всіх, міг уникнути тільки ангел.
В університеті його кар’єра була вельми почесна. Він готувався до громадської діяльності, яку мало йому забезпечити протегування діда, лорда Бінкі, пильно вивчав стародавніх і сучасних ораторів і брав участь у студентських дебатах. Та хоч мова його лилася гладенько, а слабенький голос звучав дуже піднесено й самовдоволено, хоч він ніколи не висловлював такої думки й такого погляду, які давно не стали б банальними і всім відомими, ніколи не забував підсилити їх латинськими цитатами, проте не домігся великих відзнак, незважаючи на свою посередність що начебто мала забезпечити йому успіх. Йот поема не отримала навіть нагороди, яку пророкували йому всі друзі.
Закінчивши університет, він став особистим секретарем лорда Бінкі, а потім був призначений аташе при посольстві в Пумиернікелі і на цьому становищі чесно виконував свої обов’язки: возив на батьківщину міністрові закордонних справ дипломатичну пошту — пакунки із страсбурзьким пирогом. Попрацювавши на цій посаді десять років (причому кілька з них після сумного закону лорда Бінкі) і вважаючи, що просування на ниві дипломатії відбувається дуже повільно, він кинув службу, яка встигла йому добре набриднути, й повернувся до маєтку.
Вдома містер Кроулі написав брошуру про солод (бо, як людяна шанолюбна, завжди любив бути на очах у публіки) й енергійно виступив за звільнення негрів. Через це він здобув ласку містера Вілберфорса, політикою якого захоплювався, і почав листуватися з велебним Сайласом Горнблоуером з приводу славнозвісної місіонерської діяльності серед ашавті. Він їздив до Лондона якщо не на парламентську сесію, то принаймні на щорічні релігійні сходини в травні, В своєму графстві він виступав мировим суддею і активно проповідував християнські чесноти серед тих, хто, на його думку, найбільше їх потребував. Казали, що він закоханий у леді Джейн Шіпшенкс, третю дочку лорда Саутдауна, сестра якої, леді Емілі, написала такі пречудові брошури, як «Справжній компас моряка» та «Перепродувачка яблук з парафії Фінчлі».
Те, що міс Шарп написала про його порядкування в Королевиному Кроулі, не карикатура. Він справді змушував челядь сходитись на спільні молитви і (що особливо приємно) залучав до них батька. Він опікувався молитовним домом «незалежних» парафії Кроулі, що страшенно обурювало його дядька-пастора, а отже, й тішило сера Пітта, який навіть звалив раз чи двічі навідатися туди, що стало причиною кількох громових проповідей у парафіяльній церкві Кроулі, звернених просто до старої готичної лавки баронета. Але простодушний сер Пітт не відчув усієї сили тих промов, бо завжди дрімав від час проповідей.
Містер Кроулі щиро вважав, що задля користі нації і всього християнського світу старий джентльмен повинен віддати йому своє місце в парламенті, але той і чути про це не хотів. Та обидва вони, звичайно, були надто розважливі, щоб відмовитись від тисячі п’ятисот фунтів на рік, які їм давало друге місце в парламенті від їхньої округи (його в той час займав містер Квартерон з carte blanche ‘ у витанні про рабство). Та й справді, маєток був обтяжений боргами, і прибуток від продажу представництва був аж ніяк не зайвий Королевиному Кроулі.
Маєток і досі не міг стати на ноги після тяжкого штрафу, накладеного на Уолпола Кроулі, першого баронета, за ту розтрату, якої він допустився, служачи в Департаменті Мотузки й Сургуча. Сера Уолпола, веселого хлопця, мастака здобувати й тратити гроші ( alieai appetens sui profu-sus 2, як казав, бувало, зітхаючи, містер Кроулі), свого часу в графстві всі дуже любили за бенкети й незвичайну гостинність. Тоді в Королевиному Кроулі льохи були повні бургундського, псарні—собак, а стайні — чудових коней. Тепер їхні коні ходили в плузі або тягали карету «Трафальгар», і саме такі коні, відірвавшись від щоденної роботи, привезли Ребеку Шарп до маєтку, бо сер Пітт, хоч і мав простацьку натуру, в себе вдома ревно беріг свою гідність. І хоч на обід у нього була тільки варена баранина, зате її завжди подавали на стіл троє лакеїв.
Якби, сама тільки скупість давала багатство, сер Пітт був би, мабуть, крезом; чи якби він був писарем у якомусь провінційному містечку і не мав іншого капіталу, крім власної голови, то, завдяки своєму хистові, можливо, досяг би значного впливу й становища. Та, на лихо, він успадкував гучне ім’я і великий, хоч і обтяжений боргами, маєток,— обидва ці чинники швидше шкодили йому, ніж допомагали. Сер Пітт любив судитися, щороку витрачаючи на це тисячі фунтів; і бувши, як він казав, надто розумним, щоб давати себе грабувати якомусь одному посередникові, дозволяв заплутувати свої справи цілому десяткові їх, жодному, проте, не вірячи. Він був таким здирником, що тільки найнещасніші банкрути зважувались орендувати в нього землю, і таким скупим господарем, що шкодував укинути в землю зайву зернину, і мстива природа відплачувала йому тим самим у жнива, винагороджуючи щедріших господарів. Він шукав зиску, де тільки можна було: розробляв копальні, купував акції спілок, що споруджували канали, постачав коней для поштових карет, брав державні контракти, ні в кого в цілому графстві не було стільки справ, і майнових, і судових, як у нього; Оскільки він не хотів платити чесним управителям на своєму гранітному кар’єрі, то дочекався втіхи довідатись, що четверо його наглядачів утекли в Америку, захопивши в собою чимало грошей. Тому що він вчасно не вживав відповідних застережних заходів, його копальні заливала вода, казна шпурляла йому назад контракти на постачання яловичини, що виявлялася зіпсованою, і кожному власникові поштової станції в королівстві було відомо, що сер Пітт втрачав найбільше коней, бо погано їх годував і дешево купував. Сер Пітт був людиною товариською і не гордою, йому навіть приємніше було мати справу з якимось фермером чи гендлярем кіньми, ніж із джентльменом, хоч би й мілордом, своїм сином. Любив він також випити, сказати круте слівце, пожартувати з фермерською дочкою; всі знали, що він нікому не дасть ані шилінга й не зробить добра, але натура в нього була весела, лукава, насмішкувата, він міг пожартувати й випити чарку з орендарем, а другого дня описати його майно й пустити з молотка чи добродушно погуторити із злодієм, а потім так само добродушно послати його на каторгу. Про галантність сера Пітта до прекрасної статі вже згадувала Ребека Шарп. Одне слово, серед баронетів, перів і членів палати громад Англії навряд чи знайшовся б хитріший, міцніший, самолюбніший, сварливіший і безчесніший за нього старий джентльмен. Червона лапа сера Пітта ладна була залізти в будь-чию кишеню, тільки не в свою власну, і дуже шкода, що ми, шанувальники британської аристократії, мусимо викрити стільки поганих рис у людини, ім’я якої занесене в генеалогічний словник Дебрета.
Причиною такого великого впливу містера Кроулі па почуття свого батька були насамперед грошові справи. Баронет позичив у сина певну суму із спадку його матері і ніяк не знаходив зручної для себе нагоди віддати їх. Щиро кажучи, він відчував непереборну відразу до всяких виплат, і повернути борг можна було змусити його хіба що силою. Міс Шарп підрахувала (вона, як ми скоро почуємо, виявилася втаємниченою в більшість родинних секретів), що самі тільки відсотки кредиторам обходилися шановному баронетові кількасот фунтів на рік. Але це була для нього насолода, від якої він не міг відмовитися; він відчував жорстоку втіху, коли змушував своїх нещасних жертв чекати, передаючи справу з однієї судової інстанції до іншої, зволікаючи від однієї сесії до другої, намагаючись відтягти термін виплати. «Яка ж користь сидіти в парламенті, коли однаково треба віддавати борги?» — любив казати він. І з цього погляду становище сенатора справді давало йому чимало переваг.
О Ярмарок Суєти! Ярмарок Суєти! Ось вам людина, що майже не вміє писати й ніколи не цікавилася книжками, що своїми звичками не відрізняється від хитруватого селянина й не має іншої мети в житті, крім дрібного крутійства, що ніколи не знала інших почуттів, переживань і втіх, крім брудних і ницих, а проте їй дістався титул, пошана і влада, вона посідає важливе становище і є підпорою держави. Вона творить високий суд і їздить у позолоченій кареті. Великі міністри й державні діячі упадають коло неї, і на Ярмарку Суєти її цінують куди більше за найблискучішого генія з бездоганними чеснотами.
Сер Пітт мав незаміжню сестру по батькові, якій від її матері дістався великий спадок. І хоч баронет пропонував, щоб вона позичила йому свої гроші під заставу маєтку, міс Кроулі воліла зберігати їх у надійнішому місці. Зрештою вона заявила, що
Розділить своє майно між меншим сином сера Пітта й родиною пастора і кілька разів уже сплачувала Родонові борги, і коли він ще вчився в коледжі, і як уже служив в армії. Отож міс Кроулі всі виявляли велику шану, коли вона приїздила до Королевиного Кроулі, бо в неї в банку був такий рахунок, що скрізь робив її бажаною гостею.
Якої ваги надає кожній старій дамі банківський рахунок Як ніжно ми дивимося на її вади, коли це наша родичка (дай боже кожному читачеві з десяток таких!), якою вона здається нам доброю і ласкавою! Як усміхається молодший партнер фірми «Гобс і Добс», ведучи її до прикрашеної ромбами карети, на козлах якої височить огрядний, хворий на задуху візник! Як ми вміємо, коли вона приїздить до нас у гості, знайти нагоду ознайомити своїх друзів з її високим становищем у світі! Ми, наприклад, кажемо (і цілком щиро) : «Хотів би я мати чек на п’ять тисяч фунтів, підписаний міс Мак-Віртер».— «Ну, для неї це дрібниця»,— додає ваша дружина. «Вона моя тітка»,— спокійно й трохи неуважно відповідаєте ви, коли приятель питає, чи міс Мак-Віртер, бува, не ваша родичка. Дружина весь час посилає їй якісь дарунки на доказ своєї любові, а маленькі дочки без кінця плетуть для неї торбинки, подушечки й килимки на стільчик під ноги. Як весело налає вогонь у приготованій для неї кімнаті, коли вона приїздить у гості, хоч ваша дружина застібає свій корсет у нетопленій спальні! Поки вона гостює, у вашому домі чисто, святково, тепло, весело й затишно, як ніколи. Ви самі, любий мій, забуваєте поспати годинку після обіду й раптом стаєте палким аматором вінта (хоч завжди програєте). А які у вас смачні обіди: щодня дичина, мальвазія й мадера, різна риба просто з Лондона. Навіть челядь на кухні має нагоду скуштувати цього достатку, бо поки там обідає огрядний візник міс Мак-Віртер, пиво чомусь стає міцніше, а цукор і чай у дитячій кімнаті (де їсть покоївка міс Мак-Віртер) і «загалі ніхто не контролює. Так воно буває чи ні? Я звертаюся до середніх прошарків суспільства. О сило небесна! Хотів би я, щоб ти послала мені стару тітку, незаміжню, з каретою, прикрашеною ромбами і накладкою ясно-брунатного кольору. Які торбинки виплітали б їй мої дочки, і як упадала б коло неї моя Джулія! О прекрасне видиво! О нездійсненна мрія шаленця!
Розділ X
МІС ШАРП ЗДОБУВАЄ ДРУЗІВ
Коли Ребека опинилася в такій симпатичній родині,— ми на попередніх сторінках змалювали її портрети,— вона, за її ж таки словами, визнала за свій обов’язок сподобатися своїм благодійникам і будь-що здобути їхню прихильність. Кого б не розчулило таке почуття вдячності в беззахисної сирітки! І якщо навіть тут було трохи розрахунку й самолюбства, то хто ж заперечить, що її корисливість цілком виправдана? «Я не маю нікого на світі,— міркувала ця самітна дівчина,— і можу сподіватися тільки на те, чого сама доб’юся. Коли в тієї рожевощокої дурепи Емілії, від якої я вдвічі мудріша, десять тисяч посагу і забезпечене становище, то бідна Ребека (хоч я й куди стрункіша за неї) може розраховувати лише на себе саму та на свій розум. Що ж, побачимо, чи завдяки розумові я не досягну почесного місця і чи одного чудового дня не доведу Емілії, що я справді краща за неї. Не тому, що я не люблю сердешної Емілії, ні, хто б міг ворогувати з такою безневинною, ласкавою істотою. А все ж чудесно було б діждатися того дня, коли я посяду вище за неї місце в світі. А власне, чому б і не діждатися?» Так наша романтична приятелька змальовувала собі своє майбутнє. І ми не повинні обурюватися, що постійним мешканцем її повітряних замків був чоловік. Бо про що ж мріяти дівчатам, як не про чоловіків? А хіба їхні любі матусі думають не про те саме? «Я мушу сама справлятися за матусю»,— переконувала себе Ребека, з болісною досадою згадуючи свою невдачу з Джозом Седлі.
Отож вона мудро надумала влаштуватися в родині Королевиного Кроулі зручно й надійно і з цією метою вирішила заприятелювати з усіма тими, хто міг би стати їй на заваді.
Оскільки леді Кроулі не належала до тих осіб, навіть більше, була така байдужа і безхарактерна, що з нею ніхто не рахувався у її власному домі, Ребека скоро збагнула, що можна не запобігати в неї ласки, та й, щиро кажучи, не могла б її запобігти. В розмові зі своїми ученицями вона звичайно називала міледі «бідною матусею» і хоч виявляла до неї всі ознаки холодної ввічливості, розважно звертала основну увагу на інших членів родини.
Щодо дівчаток, яких вона відразу прихилила до себе, її метод був зовсім простий.
Вона не обтяжувала їхніх голівок надмірною наукою, а, навпаки, давала їм цілковиту волю самим добувати собі знання, бо ж хіба є краща освіта за самоосвіту? Старша дівчинка любила читати, і в старій бібліотеці Королевиного Кроулі було чимало творів красного письменства минулого сторіччя і англійською, і французькою мовою (їх придбав міністр Департаменту Мотузки й Сургуча, коли був уже в неласці), а що, крім Ребеки, ніхто не навідувався до книжкових полиць, вона мала змогу без будь-яких зусиль, граючись, І багато чого навчити Роз Кроулі. Так вона разом з дівчинкою прочитала немало чудових І французьких та англійських книжок, серед яких варто І вгадати твори вченого доктора Смоллета, дотепного містера І Генрі Філдінга, вишуканого й вигадливого мосьє Кребі, і Йона молодшого, яким так захоплювався наш безсмертний поет Грей, і всеосяжного мосьє Вольтера. Одного разу, коли містер Кроулі поцікавився, що читає молодь, гувернантка відповіла: «Смоллета».— «Ага, Смоллета,— сказав містер Кроулі, цілком задоволений,— його історія хоч і нуднувата, але не така небезпечна, як історія містера Юма. Ти ж бо читаєш історію?» — «Так»,— відповіла міс Роз, проте не пояснила, що це історія Гамфрі Клінкера. іншого разу він був прикро вражений, заставши сестру І з книжкою французьких комедій, та коли гувернантка І сказала, що з такого тексту легше засвоювати звороти розмовної мови, мусив погодитися з нею. Як дипломат, містер Кроулі особливо пишався своїм умінням розмовляти по-французькому (адже він усе ще був світською людиною), і щедрі компліменти, які з цього приводу казала йому гувернантка, давали йому велику приємність. Міс Вайолет навпаки, мала примітивніші і буйніші нахили, ніж її сестра. Вона знала всі ті кутки, де крадькома неслися кури, спритно лазила по деревах і грабувала гарненькі, поцятковані яєчка з гнізд пернатих співаків.
Найбільше їй подобалось їздити на лошатах або гасати в полі, наче Камілла. її любив і батько, і всі конюхи. Вона була пестункою, але водночас і пострахом кухарки, бо знаходила банки з варенням, хоч би де вони були сховані, і нещадно їх спорожняла. З сестрою вони провадили вічні баталії. Коли міс Шарп і викривала якісь її витівки, то не йшла до леді Кроулі, яка могла б розповісти батькові або, ще гірше, містерові Кроулі, а обіцяла мовчати, якщо міс Вайолет більше не буде так робити й любитиме свою гувернантку.
З містером Кроулі Ребека завжди була чемна й слухняна. Вона просила в нього поради, коли у французькому тексті не могла зрозуміти якогось місця, хоч її мати й була француженка, і містер Кроулі чудово їй усе розтлумачував. Він навіть був такий ласкавий, що не тільки допомагав їй краще зрозуміти світську літературу, але й добирав для неї книжки глибшого змісту, та й у своїх розмовах дуже часто звертався до Ребеки. Адже гувернантка страшенно захоплювалася його виступом в «Товаристві допомоги племені квошібу, цікавилася його брошурою про солод, не раз її до сліз зворушували його вечірні повчання, вона вигукувала тоді: «О, дякую вам, сер!» — і, зітхаючи, так закочувала очі до неба, що містер Кроулі інколи навіть вшановував її потиском руки. «Як-не-як, а кров завжди дав себе знати,—казав, бувало, цей аристократ-проповідник.— Мої слова так зворушують міс Шарп, а до всіх інших вони не досягають. Я надто тонкий для них, надто вишуканий. Треба трохи спростити свою мову, але вона розуміє все. Адже її мати була Монморансі! Авжеж, уявіть собі, міс Шарп з материнського боку походила з того славетного роду! Звичайно, вона не згадувала, що її мати була на сцені: цього просто не витримала б чутлива душа побожного містера Кроулі. Скільки шляхетних емігрантів стало жебраками через ту страхітливу революцію! Не встигла Ребека ще добре озирнутися на новому місці, як уже запаслася кількома історіями про своїх предків, причому деякі з них містер Кроулі випадково знайшов у словнику д’Озье, який був у їхній бібліотеці, і це ще дужче переконало його, що вони правдиві і що Ребека походить із відомого роду. Чи ми маємо підставу, тобто чи має підставу наша героїня вважати цю допитливість і пошуки в словнику за ознаку того, що містер Кроулі цікавиться нею? Ні, могло йтися тільки про дружню прихильність.
Адже ми вже згадували, що містер Кроулі був закоханий у леді Джейн.
Раз чи два він зауважував Ребеці, що їй не зовсім личить грати із сером Піїтом у триктрак: мовляв, це безбожна розвага і куди краще було б почитати в цей час «Спадок Тромпа», або «Сліпу пралю з Мурфілда», чи якийсь інший глибокий твір.
Але міс Шарп відповідала, що її люба матуся часто розважалася цією грою із старим графом Триктраком і превелебним абатом де Корнетом;— так вона вміла виправдати й інші світські розваги.
Але не тільки грою в триктрак маленька гувернантка прихилила до себе господаря замку. Вона знаходила й інші способи бути йому корисною. З невичерпною терплячістю перечитала всі його судові папери, якими ще в Лондоні сер Пітт обіцяв розважити її, і сама зголосилась переписувати його листи, спритно міняючи в них орфографію, відповідно до тодішніх правил. Вона почала цікавитись геть усім, що стосувалось маєтку, ферми, парку, городу й стайні і виявилася такою приємною супутницею, що баронет рідко тепер гуляв після першого сніданку без неї (і, звичайно, дітей). Ребека радила йому, котрі дерева підрізати шпалерами, котрі грядки перекопати, що вже треба зібрати з городу, котрих коней запрягти до возів, а котрих до плуга. Не пробувши й року в Королевиному Кроулі, вона здобула цілковите довір’я баронета, і якщо раніше він за столом звичайно розмовляв з дворецьким Гороксом, то тепер звертався тільки до міс Шарп. Коли містер Кроулі кудись виїздив, вона була майже господинею в домі, проте в цьому новому, почесному становищі поводилася так скромно і обачно, що не ображала авторитетів у кухні і в стайні, до яких завжди виявляла незвичайну прихильність. Вона стала зовсім іншою людиною — не тією зарозумілою, підозріливою і хворобливо вразливою дівчиною, яку ми знали раніше, і така зміна вдачі свідчить про її розважливість і щире бажання стати кращою чи принаймні про її незвичайну силу волі. Чи то серце диктувало Ребеці нову, покірну й скромну поведінку, покажуть інші її вчинки. Двадцятиоднорічній особі рідко вдається весь час лицемірити; а проте хай читачі не забувають, що хоч наша героїня і юна роками, зате має великий життєвий досвід, і ми дарма згаяли час на писання цієї повісті, коли й досі не переконали їх, що вона дуже розумна.
Старший і молодший сини сера Кроулі, як джентльмен і леді зі скриньки, що заповідав погоду, ніколи не бували вдома разом — вони щиро ненавиділи один одного; взагалі. Родон Кроулі, драгун, до родинного гнізда ставився вкрай зневажливо, тому рідко навідувався до батька, хоч неодмінно приїздив раз на рік, коли там гостювала тітка.
Про високі чесноти цієї старої леді ми вже згадували. Вона мала сімдесят тисяч фунтів капіталу і майже всиновила Родона. Натомість страшенно не любила свого старшого небожа, вважаючи його за ганчірку. А містер Кроулі, у свою чергу, переконано заявляв, що її душа безнадійно пропаща, і дотримувався думки, що й у брата на тому світі шанси не набагато кращі. «Вона страшна безбожниця,— не раз казав він.— Вона знається з атеїстами і французами. Я весь здригаюся, коли подумаю про її жахливе, безнадійне становище і про те, що вона, стоячи однією ногою в могилі, так загрузла в суєті, розпусті, безбожності й інших гріхах. І справді, стара дама рішуче відмовилась вислухувати його вечірні повчання, і на той час, коли вона приїздила в Королевине Кроулі, йому доводилось утримуватися від цих побожних розмов.
Припини свої казання, коли міс Кроулі приїде,— велів йому батько.— Вона написала, що не хоче слухати твоїх теревенів.
О сер, подумайте про благо своїх слуг!-А хай їм грець! — відповідав сер Пітт, але сипові здавалося, що їх чекає щось страшніше, якщо вони не почують його проповідей.
Ну й чорт їх бери, Пітте,— відповідав батько на його протести.— Невже ти будеш таким дурнем, щоб випустити з нашої родини три тисячі фунтів на рік?-Хіба гроші можна рівняти з живими душами! — не вгавав містер Кроулі.
Ти хочеш сказати, що стара леді залишить ті гроші не тобі?-І хтозна, може, й справді містер Кроулі мав саме це па думці.
Стара міс Кроулі, безперечно була велика грішниця. Вона мала затишний особнячок на Парк-лейн і оскільки під час лондонського сезону дозволяла собі досхочу попоїсти й випити, то на літо виїздила в Гарроугейт або в Челтнем. То була незвичайно гостинна й весела стара весталка, колись, за її ж таки словами, справжня красуня (всі старі жінки колись були красунями — це загальновідома істина). Міс Кроулі вважали bel esprit і страшною радикалкою. Бона побувала у Франції (де, як кажуть, Сен-Жюст викликав у неї нещасливу пристрасть) і відтоді полюбила французькі романи, французьку кухню і французькі вина. Вона захоплювалася Вольтером і знала напам’ять Руссо, досить вільно висловлювалася про розлучення і дуже енергійно про жіночі права. Вдома в неї в кожній кімнаті висіли портрети містера Фокса, і я не певен, чи не грала міс Кроулі з цим державним діячем у кості, коли він був в опозиції, а як він прийшов до влади, вона дуже хвалилася тим, що перетягла на його бік сера Пітта й другого представника від Королевиного Кроулі, хоч сер Пітт і сам без зусиль цієї шановної леді перекинувся б до Фокса. Немає потреби казати, що після смерті великого державного діяча-віга сер Пітт розважно змінив свої переконання.
Шановна стара _леді полюбила Родона Кроулі ще хлопцем, послала в Кембридж (тому що його брат учився в Оксфорді), а коли керівництво вищезгаданого закладу запропонувало юнакові покинути його мури після двох років перебування там, купила небожеві офіцерський патент у лейб-гвардії Зеленому полку.
Цей молодий офіцер був відомим, неперевершеним гульвісою і денді. На той час англійська аристократія розважалася боксом, полюванням з собаками на пацюків, їздою четвериком, грою в м’яч, і він захоплено віддавався всім цим шляхетним мистецтвам. І хоч він служив у гвардійському полку, що не мав ще нагоди показати свою хоробрість у чужих краях, бо його обов’язком було охороняти особу принца-регента, а все ж він (через карти, які дуже любив) мав на своєму рахунку три криваві дуелі і в такий спосіб переконливо довів, що не боїться смерті.
«І того, що настане після смерті»,— додавав містер Кроулі, підводячи до стелі зелені, мов аґрус, очі. Він весь час піклувався про братову душу і про душі тих, хто не думав так, як він: у цьому знаходять собі розвагу багато поважних людей.
Легковажну, романтичну міс Кроулі зовсім не жахала хоробрість її улюбленця; після кожної дуелі вона не тільки сплачувала Родонові борги, а й не хотіла слухати того, що їй нашіптували про його розпусту. «З часом він передурів,— казала вона.— Він куди кращий за того облудника и зануду, свого брата».
Розділ XI-ЩАСЛИВА АРКАДІЯ
Познайомивши читача з чесними мешканцями замку ; (їхня простодушність і зворушлива ідилічна чистота, безперечно, показує переваги села над містом), ми повинні відрекомендувати і їхніх родичів та сусідів з пасторського дому Б’юта Кроулі та його дружину.