37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 14

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 14

Крім такої щирої побожності, міс Кроулі, як ми вже казали, властиві були вкрай ліберальні погляди, і вона не пропускала нагоди відверто висловити їх.

Що таке походження, любонько? — казала вона Ребеці.— Глянь на мого брата Пітта, глянь на Гадлстонів, які живуть тут з часів Генріха Другого, глянь на бідного Б’юта, нашого пастора. Чи хтось із них зрівняється з тобою розумом і вихованням? Та що з тобою, їм навіть далеко до бідолашної Брігс, моєї компаньйонки, і до Болса ,мого лакея. Ти, любонько, просто скарб, справжнісінький діамант. Ти маєш в голові більше глузду, ніж половина цього графства, і якби такі речі хтось винагороджував, ти була б з герцогинею. Хоч ні, герцогинь взагалі не повинно бути, але тобі не личить підлегле становище, я вважаю ,що ти з усіх поглядів рівна мені і... підкинь-но лишень, люба, трохи вугілля в камін. А ще глянь на цю мою сукню ,її треба ледь поправити, ти ж так усе гарно вмієш робити.

І стара філантропка веліла рівній собі виконувати різні доручення, бути їй за кравчиню й щовечора читати на сон французькі романи.

У ті часи, як, певне, пам’ятають старші читачі, великосвітське товариство було дуже схвильоване двома подіями, що, як пишеться в газетах, «могли б зацікавити джентльменів у довгих мантіях». Хорунжий Шефтон утік з Барбарою Фіцурс, дочкою і спадкоємицею графа Брейна, а бідолашний Вір Уейн, джентльмен, що до сорока років мав бездоганну репутацію і був батьком численної родини, раптом підло покинув свій дім задля місіс Ружемон, шістдесятирічної актриси.

Це була найкраща риса незрівнянного лорда Нельсона,— казала міс Кроулі.— Задля жінок він готовий був на все. В чоловікові, що здатен на таке, мусить бути щось, гарне. Я в захваті від нерозважних шлюбів. Найбільше „мені подобається, коли хтось із аристократів бере дочку якогось мірошника, як зробив лорд Флауердейл, це так дратує всіх жінок! Я хотіла б, любонько, щоб тебе також викрав якийсь великий чоловік. Я певна, що для цього ти досить вродлива.

З двома форейторами! О, як було б чудово! — відверто призналася Ребека.

А ще мені подобається, коли вбогий хлопець тікає з багатою дівчиною. Я мрію, щоб Родон викрав якусь дівчину.

Багату чи бідну?-Таке питаєш! Таж Родон не має жодного шилінга, крім того, що я йому даю. Він criblé de dettes . Йому треба підлатати свої справи й досягти успіху.

А він розумний? — запитала Ребека.

Чи він розумний? Де там, любонько! Крім коней, свого полку, полювання і гри, він ні про що не думає. Але він мусить досягти успіху, він так чарівно зіпсований.

Ти хіба не знаєш, що він убив людину, а одному скривдженому батькові тільки прострелив капелюх? У полку його обожнюють, а молодь у Вольєра і в «Кокосовій пальмі» присягається його ім’ям.

Коли Ребека Шарп писала своїй милій товаришці звіт про невеличкий бенкет у Королевиному Кроулі і про те, як капітан Кроулі вирізнив її серед інших, вона чомусь трохи не так змалювала все, як було насправді. Капітан і раніше часто звертав на неї увагу. Він разів із десять бачив її на прогулянках, зустрічав десь у півсотні замкових коридорів і галерей, годинами бовванів над її фортепіано ввечері, коли міс Шарп співала (міледі нездужала, а тому сиділа в себе нагорі, і ніхто про неї не згадував). Капітан писав їй записки (найкращі, які тільки міг придумати і сяк-так написати незграбний довготелесий драгун, але жінки радо миряться з тупістю чоловіків, як і з іншими їхніми вадами). Та коли він засунув першу свою записочку між аркуші нот романсу, який співала маленька гувернантка, вона підвелася г, пильно дивлячись йому в очі, граційно витягла згорнений трикутником папірець, помахала ним, ніби трикутним капелюхом, і, наблизившись до ворога, кинула записочку у вогонь, тоді зробила каштанові низький реверанс, повернулася на своє місце й почала співати ще веселіше.

Що там таке? — запитала міс Кроулі, яка була задрімала після обіду й прокинулася, коли снів раптом затих.

Фальшива нота,— сміючись, відповіла міс Шарп, а Родон Кроулі спалахнув з люті і образи.

Як гарно, що Б’ют Кроулі, помітивши прихильність міс Кроулі до нової гувернантки, забула про ревнощі й гостинно прийняла дівчину в пасторському домі, і не тільки її, а й Родона Кроулі, суперника її чоловіка в п’ятипроцентних паперах старої родички! Вона раптом дуже вподобала небожа. Капітан перестав ходити на полювання, відмовлявся від запрошень на бенкети в Фадлстонів, не їздив обідати до офіцерської їдальні в Грязьбері: найприємніше йому було завітати до пасторського дому, куди приїздила також міс Кроулі, а що мати була хвора, то чому б не піти туди й дітям баронета з міс Шарп? Отож діти (милі крихітки!) приходили до пастора з міс Шарп. А ввечері дехто з гостей звичайно повертався додому пішки. Не міс Кроулі — вона воліла їхати своєю каретою. Але прогулянка в місячному сяйві через пасторове поле до паркової хвіртки, а потім попід темними деревами плетивом алей до Королевиного Кроулі страшенно подобалася таким аматорам природи, як капітан і Ребека.

Ох, які зорі, які зорі! — вигукувала гувернантка, зводячи до неба свої блискучі зелені очі.— В мене немов крила виростають, коли я дивлюся на них.

О... ага! Чорт... Так, і в мене теж, міс Шарп,— відповідав другий аматор.— Вам не заважає моя сигара, га, міс Шарп?-Навпаки, міс Шарп понад усе в світі любила тютюновий дим на свіжому повітрі, вона навіть сама спробувала покурити: мило склавши уста, випустила хмарку диму, стиха зойкнула, захихотіла й віддала назад капітанові його делікатес. Той підкрутив вуса і відразу так затягся, що кінчик сигари заяскрів червоною жариною в темних кущах.

їй-бо... е-е... чорт... е-е...— божився каштан,— я зроду не курив такої доброї сигари! — І блискучі розумові здібності драгуна, і вміння провадити розмову чудово пасували до його показної постаті.

Старий сер Пітт, що сидів з люлькою за кухлем пива розмовляв із Джоном Гороксом про барана, якого мали зарізати, помітив з вікна своєї кімнати цю захоплену пару і, люто лаючись, заявив, що якби не міс Кроулі, він схопив би Родона за комір і викинув би за поріг, як останнього негідника. Авжеж, поводиться він не найкраще,— погодився містер Горокс.— І його служник Флетерс теж добра цяця.

Такий ґвалт зчинив на кухні через обід і через пиво, що й лорд не зважився б.

Але я думаю, сер Пітт, що міс Шари йому якраз до пари,— додав він, трохи помовчавши.

І справді, вона була до пари — і батькові, й синові.

Розділ XII-ДОСИТЬ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ

Та пора вже нам залишити Аркадію і її милих мешканців, що плекають у собі сільські чесноти, повернутися до Лондона й довідатись, що робить Емілія Седлі.

«Нам вона ніскільки не подобається. Вона якась невиразна й млява»,— писала мені незнайома кореспондентка рівним дрібненьким письмом, запечатавши листа рожевою печаткою, і додавала ще цілу низку таких самих люб’язних зауважень, про які я б і не згадав, коли б вони, власне кажучи, не були швидше похвальними для молодої особи, якої вони стосувалися.

Хіба ласкавому читачеві, добре знайомому зі світом, не доводилося чути такі самі зауваження з уст най симпатичніших своїх приятельок, що не сходять з дива, чим причарувала його міс Сміт або що спонукало майора Джонса освідчитися тій нікчемній, манірній дурепі міс Томпсон, якій нічим більше пишатися, крім свого лялькового личка? «Та й правда, що в тих рожевих щічках і блакитних очах такого гарного?» — питають наші симпатичні моралістки і мудро натякають, що природні здібності, розум, оволодіння «Питаннями міс Меннол», дамські знання з ботаніки й геології, вміння скласти віршика, відтарабанити сонату в манері Герца і таке інше має для особи жіночої статі куди більшу вагу, ніж скороминущі чари, які однаково зів’януть через кілька років. Слухаючи, як жінки розмірковують про нікчемність і нетривалість краси, можна багато чого навчитися.

Та хоч здібності і вміння набагато вагоміша річ за красу, і нещасні істоти, обдаровані, на своє лихо, вродою, мусять завжди пам’ятати, яка їх чекає доля, і хоч цілком імовірно, що героїчна жіноча постать, яка так захоплює жінок, заслутовує більшої слави і пошани, ніж ласкава, мила, усміхнена, безпосередня, ніжна, маленька домашня богиня , якій схильні поклонятися чоловіки,—а проте ці останні, жінки гіршого ґатунку, повинні втішатися бодай тим, що вони все-таки подобаються чоловікам і що, незважаючи на „попередження й протести наших добрих приятельок, ми й далі робимо прикрі помилки та страшні дурниці і робитимемо їх довіку. Ось хоч би й я: скільки разів мені казали різні особи, яких я вельми шаную, що міс Браун — вітрогонка, що в місіс Уайт немає нічого, крім petit minois chifonné, a місіс Блек не вміє сказати путнього слова, та я знаю, які чудесні розмови ми провадили з місіс Блек (але, звичайно, шановна, їх не слід розголошувати), бачу, як усі чоловіки юрмляться біля стільця місіс Уайт, а всі юнаки наввипередки танцюють з міс Браун, отож я ладен схилитися до думки, що зневага осіб жіночої статі — великий комплімент для жінки.

Молоді леді, в товаристві яких бувала Емілія, щедро робили їй такі компліменти.

Ми ласкаві до неї,— казали панни Осборн, елегантні чорноброві дівчата, що мали найкращих гувернанток, учителів і кравчинь.

І вони ставилися до Емілії так ласкаво й поблажливо, опікувалися нею так ревно, що бідолашна дівчина й справді бараніла при них і здавалася такою дурною, за яку вони її вважали. Емілія силкувалася полюбити їх, як годилося любити сестер свого майбутнього чоловіка. Вона проводила з ними «довгі ранки»— смертельно нудні передобідні години, виїздила з ними та їхньою кістлявою гувернанткою, старою міс Вірт . на прогулянки в їхній великій родинній кареті, сестри брали з собою Емілію, щоб розважити її, на концерти старовинної музики, на ораторії, в собор святого Павла, помилуватися дітьми з притулку, але вона так боялася своїх супутниць, що навіть не зважувалась сказати добре слово про гімн, який ті діти співали. Будинок в Осборнів був розкішний, стіл їхнього батька — багатий і смачний, їхнє товариство — церемонне й великосвітське, а їхнє самовдоволення — безмежне: вони мали найкращу лавку в церкві притулку для убогих дітей, все, що вони робили, було показне й порядне, а все, чим вони розважалися,—нестерпно нудне й пристойне. Після кожних таких відвідин (о, як раділа Емілія, коли вони закінчувались!) Джейн і Марія Осборн та міс Вірт, кістлява стара дівка, їхня гувернантка, дедалі більше дивуючись, питали одна одну:-Що міг знайти Джордж у такій особі?-Як це так? — вигукне прискіпливий читач. Як вийшло, що Емілію, яка мала в школі стільки товаришок і яку там так любили, відштовхнуло від себе не схоже на неї жіноцтво, тільки-но вона вийшла в світ? Ласкавий читачу, в школі міс Пінкертон був тільки один чоловік, підстаркуватий учитель танців. Не могли ж дівчата й справді лаятися через нього! Та коли Джордж, вродливий брат панночок Осборн, тікав з дому відразу після сніданку, коли він не обідав там шість разів на тиждень, занедбані сестри, звичайно, трохи були ображені. Коли молодий Булок (компаньйон фірми «Гадкер, Булок і К°», банкірський дім, вулиця Ломбардна), що протягом останніх двох сезонів залицявся до міс Марії, дозволив собі запросити Емілію на котильйон, то як ви гадаєте, сподобалося це вищезгаданій молодій леді? А проте вона, як особа безпосередня й ласкава, сказала, що їй це сподобалося.

Я така рада, що тобі припала до серця наша дорога Емілія,— схвильовано мовила вона містерові Булл оку після танцю.— Вона наречена мого брата Джорджа.

Щоправда, в ній нема нічого особливого, зате вона така добра і наївна дівчина. В нас її всі так люблять!-Люба дівчино! Хто міг би визначити з цього захопленого «так» глибину тієї любові?-Міс Вірт і ці дві сповнені любові молоді особи так палко й часто переконували Джорджа, яку велику він приносить жертву і яку романтичну великодушність виявляє, зв’язуючи свою долю з Емілією, що я не певен, чи не уявив він себе одним із найкращих людей у британській армії і чи не тому дозволяв любити себе не без приємного почуття, що він скоряється долі.

Бо хоч він щоранку йшов з дому і, як ми вже згадували, не обідав з родиною шість разів на тиждень, наводячи цим сестер на думку, що він шалено закоханий і тримається, як прив’язаний, спіднички міс Седлі, насправді Джордж не завжди бував у Емілії тоді, коди всі вважали, що він повинен сидіти біля її ніг.

Принаймні часто бувало, що коли капітан Доббін навідувався до приятеля, старша міс Осборн (вона завжди була дуже ласкава з капітаном, зацікавлено слухала його розповіді з військового життя і питала про здоров’я його любої матусі, сміючись, показувала на протилежний бік майдану й казала:-О, якщо вам потрібен Джордж, то йдіть он до Седлі. Ми не бачимо його з ранку до вечора.

На такі слова капітан ніяковів, силувано сміявся і, як годиться світській людині, переводив розмову на цікаві для всіх речі — оперу, останній бенкет у принца в Карл-гон-гаусі чи погоду, що завжди були вдячною темою світських розмов.

Яка ж невинна дитина твій улюбленець! — казала міс Марія сестрі, коли капітан ішов від них.— Ти бачила, як він почервонів, коли ти натякнула, де сидить день у день наш Джордж?-Шкода, що Фредерік Буллок не такий скромний, Маріє,— відповідала старша сестра, стріпнувши головою.

Скромний? Ти хочеш сказати — не такий незграбний, Джейн. Я зовсім не бажаю, щоб Фредерік порвав мою мереживну сукню, як капітан Доббін, коли наступив тобі на шлейф на вечорі в місіс Перкінс.

Щоб не порвав твою? Ха-ха-ха! Як же він міг би її порвати? Адже він танцював з Емілією!-Насправді ж капітан Доббін так почервонів і розгубився тому, що думав про одну обставину, про яку не вважав за потрібне казати молодим леді. Він уже заходив до будинку містера Седлі, звичайно, прикинувшись, що хоче бачити Джорджа, але його там не виявилося, і сердешна Емілія сама, „сумна й замислена, сиділа біля вікна у вітальні Перемовившись з капітаном Доббіном кількома порожніми словами, вона врешті зважилась запитати, чи правда, що їхній полк скоро має отримати наказ вирушати в закордонний похід і чи капітан бачив сьогодні містера Осборна?-Полк ще не отримав наказу виступати в закордонний похід, і капітан Доббін не бачив сьогодні Джорджа.

Він, мабуть, сидить із сестрами,— сказав капітан.—Чи не піти мені по цього ледаря й не привести його сюди?-Емілія ласкаво, вдячно простягла капітанові руку, і він подався на другий бік майдану; дівчина довго чекала, проте Джордж не з’явився.

Бідолашне ніжне серденько! Воно сподівається й тремтить, тужить і вірить. Як бачите, про таке життя багато не напишеш. У ньому є мало того, що звуть подіями, тільки день у день те саме почуття: коли він прийде? Тільки та сама думка, з якою засинають і прокидаються. Мені здається, що тоді, як Емілія розпитувала капітана Доббіна про Джорджа, той був у пивниці на Ластовиній вулиці і грав гам з капітаном Кенноном у більярд, бо він мав веселу вдачу, любив товариство і в кожній грі відзначався незвичайною спритністю.

Якось, після його триденної відсутності, Емілія наділа капелюшок і побігла до Осборнів.

Що? Ти залишила брата і прийшла до нас? — здивувалися молоді леді.— Ви посварилися, Еміліє? Кажи швидше!-Ні, де там, сварки між ними не було.

Хіба можна з ним посваритися? — казала Емілія, мало не плачучи. Вона просто навідалась до... до них, вона так давно не бачила своїх любих приятельок.

І того разу вона була така немудра й незграбна, що панни Осборн і їхня гувернантка, дивлячись, як вона сумно йде майданом, ще більше дивувалися, що Джордж міг знайти в бідолашній Емілії.

Звичайно, їм було чого дивуватися. Хіба Емілія могла відслонити своє несміливе серденько перед прискіпливим поглядом цих чорнооких леді? Краще їй було зіщулитись і принишкнути. Я знаю, що панни Осборн добре розумілися на кашемірових шалях чи рожевих спідничках, і коли місіс Тернер перефарбовувала свою в червоний колір і перешивала кофточку, а міс Пікфорд робила з горностаєвої пелерини муфту чи обшивала нею сукню, то запевняю вас, що ці кмітливі особи миттю помічали такі зміни. Але, бачите, є речі делікатніші за хутра, атлас, за всю соломонову пишноту і убори цариці Савської, речі, краса яких неприступна очам багатьох знавців. Є чарівні, скромні душі, що квітнуть і духмяніють десь у тихих непомітних закутках, і є декоративні квітки, такі завбільшки, як мідна грілка, здатні збентежити навіть саме сонце. Міс Седлі не належала до таких соняшників, і мені здається, що було б зовсім недоречно малювати фіалку чи не більшою за дві жоржини.

Справді, життя нашої милої дівчини, що не випурхнула ще з родинного гнізда, не може бути насичене такими цікавими подіями, на які звичайно претендує героїня роману. Пастка чи постріл загрожують старому птахові, що вилітає в пошуках їжі, може нагодитися яструб, від якого або врятуєшся, або й ні; але пташенята в гнізді живуть дуже спокійно, зовсім не романтично, лежать собі на пір’ї і на соломі, аж поки настане їхня черга здійнятися на крила. Тим часом як Бекі Шарп літала десь у провінції на власних крилах, стрибала по гілках і, уникаючи всіляких пасток, успішно і безкарно знаходила собі їжу, Емілія зручно вилежувалася в своєму гнізді на Рассел-сквер. Якщо вона й виходила в світ, то тільки під наглядом старших; ніяке лихо, здавалося, не могло її спіткати в багатому, веселому, затишному домі, що надійно захищав її від життєвої хуртовини. Мати мала свої вранішні обов’язки, щоденні прогулянки, приємні візити і походи по крамницях, що складають звичайне коло розваг, чи, коли хочете, професію багатої лондонської дами. Батько здійснював свої загадкові операції в Сіті — дуже неспокійному місці в ті дні, коли в Європі шаленіла війна, розвалювались імперії, коли газета «Кур’єр» мала десятки тисяч передплатників, коли один день приносив новини про битви під Вікторією, а другий — про пожежу в Москві або в полудень на Рассел-сквер лунав ріжок і продавець газет виголошував новини — наприклад, про те, що в битві під Лейпцигом брало участь шістсот тисяч чоловік, французи зазнали суцільної поразки, вбитих двісті тисяч чоловік. Старий Седлі раз чи двічі повертався додому дуже стурбований, та й не дивно, бо такі новини хвилювали всі серця і всі біржі в Європі.

Тим часом життя на Рассел-сквер, у Блумсбері, йшло так, наче в Європі не було ніяких заворушень. Відступ з-під Лейпцига не обмежив кількості трапез у кухні, де їв Самбо; союзники зайняли територію Франції, але дзвоник як звичайно дзвонив о п’ятій годині на обід. Не думаю, щоб Емілія тривожилася за наслідки битв під Бріенном і Мон-мірайлем чи дуже цікавилась війною до того часу, поки імператор не зрікся престолу. Аж тоді вона заплескала в долоні, щиро помолилася і з радощів кинулась на шию Джорджеві Осборну, вразивши всіх, хто був свідком цього бурхливого вияву почуттів. Нарешті дочекалися миру. Нарешті Європа відпочине, корсиканця скинуто, і полкові лейтенанта Осборна не треба буде виступати в похід. Ось про що думала міс Емілія. Доля Європи для неї втілювалася в лейтенанті Осборні. Небезпека минула, і вона заспівала «Те Deum». Джордж був її Європою, її імператором, її союзними монархами і її найяснішим принцом-регентом.

Він був її сонцем і місяцем. По-моєму, Емілія навіть вважала, що парадну ілюмінацію і бенкет у палаці влаштовано не на честь союзних монархів, а тільки для Джорджа Осборна.

Ми вже казали про те, що бідолашну Бекі Шарп виховували такі понурі вчителі, як хитрощі, самолюбство і злидні. А останньою вихователькою Емілії Седлі була любов, і важко навіть уявити собі, яких успіхів домоглася дівчина під наглядом цієї популярної вчительки. Щоденне й постійне навчання протягом п’ятнадцяти чи вісімнадцяти місяців у такої освіченої, довершеної виховательки відкрило Емілії таємниці, яких не знала міс Вірт і кароокі дівчата по той бік майдану, ба навіть стара міс Пінкертон із Чізвіка. Та й справді, як їх могли знати такі церемонні, поважні леді? Про ніжні почуття в цих шановних осіб взагалі не могло бути й мови, я б не зважився навіть запідозрити їх у такому. Марія Осборн, щоправда, була «прихильна» до містера Фредеріка Огастеса Буллока з фірми «Галкер, Буллок і К°», але її почуття були якнайреспектабельніші, вона так само могла б вийти заміж за Буллока старшого, оскільки спрямовувала свої думки на те, на що à повинна спрямовувати їх кожна добре вихована дівчина: на будинок на Парк-лейн, на літній будинок у Уїмблдоні, на гарну карету і пару неймовірно великих коней, на лакеїв і четверту частину річного прибутку славетної фірми «Галкер і Буллок» та на всі інші блага, втілені в особі Фредеріка Огастеса. Якби тоді був уже винайдений флердоранж (цю зворушливу ознаку дівочої чистоти завезено до нас із Франції, де загалом дівчат продають заміж), то, звичайно, міс Марія наділа б на голову цей вінок цноти, сіла б у дорожню карету поруч із старим, лисим, червононосим, хворим на подагру Буллоком-старшим і з надзвичайною скромністю присвятила б своє квітуче життя його щастю, та старий джентльмен давно вже одружився, тому вона віддала своє юне серце молодшому компаньйонові. Прекрасні щойно розквітлі померанці! Недавно я бачив, як одна молода (у дівоцтві міс Троттер), прикрашена цими квітками, впурхнула в дорожню карету біля церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, а за нею пошкандибав лорд Мафусаїл. З якоюсь зворушливою скромністю опустила вона завіски на вікнах карети— о, чарівна невинність! Нa шлюб тоді з’їхалася чи не половина карет Ярмарку Суєти.

Зовсім інше було те кохання, що докінчило освіту Емілії і десь протягом року зробило з гарної дівчини гарну молоду жінку, яка буде гарною дружиною, коли настане той щасливий час. Ця молода особа (може, її батьки чинили й нерозважно, підтримуючи в дочці таке безоглядне поклоніння й романтичні химери) від щирого серця покохала молодого офіцера армії його величності, з яким ми вже трохи знайомі. Тільки-но прокинувшись, вона починала думати про нього, і його ім’я було останнім, яке вона згадувала у своїх вечірніх молитвах. Вона зроду не бачила такого вродливого й такого розумного юнака. Як гарно він сидів на коні, як чудово танцював, і взагалі який він герой! Кажуть, начебто принц-регент дуже галантний, та хіба його галантність можна порівняти з Джорджевою? Вона бачила містера Бруммеля, яким усі так захоплюються. Але ж його не можна поставити поряд з її Джорджем! Серед тих, хто відвідував оперу, не було більшого чепуруна за Джорджа (а тоді справжні франти приходили в оперу в шапокляках). Його можна було зрівняти хіба з казковим принцом; о, який він великодушний, що спустився до скромної Попелюшки! Якби найближчою приятелькою Емілії була міс Пінкертон, вона, певне, спробувала б угамувати це сліпе поклоніння, хоч навряд чи мала б успіх.