Не тільки подобається! — вигукнула, захлинаючись, Брігс.— Ох, якби лиш це, люба моя! Та вона вже одружена!-Вже одружена! — й собі мовила місіс Б’ют.
Обидві вони сиділи, згорнувши руки, і то перезиралися між собою, то поглядали на свою жертву»-Пришліть її до мене, коли вона з’явиться. Як вона, негідниця, посміла не признатись мені! — крикнула міс Кроулі.
Вона не скоро вернеться. Не лякайтеся тільки, її довго не буде... тобто... вона зовсім пішла.
Боже мій, а хто ж готуватиме мені шоколад? Пошліть по неї і приведіть її назад.
Я хочу, щоб вона була тут! — сказала стара леді.
Вона втекла цієї ночі, голубко! — вигукнула місіс Б’ют.
І залишила для мене листа,— й собі додала Брігс.— Вона вийшла заміж за...
Ради бога, підготуйте її! Нащо ви її мучите, дорога міс Брігс?-За кого вона вийшла заміж? — не тямлячись з люті, вигукнула стара панна.
За... за вашого родича...
Таж вона йому відмовила! — закричала жертва.— Кажіть до ладу, не доводьте мене до сказу!-Ох, голубко! Підготуйте її, міс Брігс... Вона вийшла заміж за Родона Кроулі.
Родон одружився... з Ребекою... з гувернанткою... 8 нікчем... Як ви смієте казати таке, безголові! Ану геть 8 мого дому, дурепи, ідіотки! Це ваші, Марто, підступи, це ви обплутали Родона, сподіваючись, що я позбавлю його спадщини. Це ваша вина! — істерично кричала нещасна ,стара.
Щоб оце я вмовляла свого родича женитися з дочкою якогось художника? Що ви, голубко!-її мати була Монморансі! — вигукнула стара леді і з усієї сили шарпнула за дзвінок.
її мати була оперною танцівницею, і сама вона теж була на сцені чи десь іще гірше,— сказала місіс Б’ют.
Міс Кроулі востаннє зойкнула, відкинулась на спинку крісла й зомліла. Довелося нести її назад до кімнати, звідки вона щойно вийшла. Напади істерії ішли один за одним. Послали по лікаря, примчав аптекар. Місіс Б’ют зайняла місце доглядачки коло ліжка хворої.
її родичі повинні бути коло неї,— заявила ця віддана жінка.
Не встигли стару перенести до спальні, як з’явилася ще одна особа, що їй також треба було сказати новину. Приїхав сер Пітт.
Де Бекі? — запитав він, заходячи до кімнати,— Де її шмаття? Вона поїде зі мною в Королевине Кроулі.
Хіба ви не чули приголомшливої новини про її таємне одруження? — запитала Брігс.
А мені до того яке діло? Я знаю, що вона вийшла заміж,— відповів сер Пітт.— Що тут такого? Скажіть їй, хай негайно спускається і не затримує мене.
То ви не знаєте,— повела далі міс Брігс,— що вона покинула наш дім, перелякавши міс Кроулі мало не до смерті звісткою про своє одруження з капітаном Радоном?-Почувши, що Ребека вийшла заміж за його сина, сер Пітт вибухнув такою лютою лайкою, що, її навіть незручно тут повторювати. Нажахана Брігс вибігла з кімнати, а разом з нею і ми зачинимо двері за оскаженілим старим баронетом, який не тямився з люті, що не сталося так, як він хотів.
А після того як баронет повернувся в Королевине Кроулі, він якось ускочив, мов божевільний, до кімнати, де мешкала Ребека, розтоптав її коробки й картонки і порозкидав папери, одяг та інші речі. Дочка дворецького міс Горокс узяла собі дещо з її вбрання, а рештою заволоділи діти й розігрували в ньому свої комедії.
Це відбулося через кілька днів після того, як їхню нещасну матір відвезли на місце останнього спочинку й поклали неоплакану, нікому не потрібну в склеп, де лежали самі чужі.
А що, як стара не пересядеться? — сказав Родон своїй маленькій дружині, коли вони сиділи в затишному бромптонському помешканні.
Вона цілий ранок пробувала нове фортепіано. Нові рукавички виявилися їй саме до міри, нові шалі чудово личили їй, нові персні блищали на її пальчиках, і новенький годинничок цокав на поясі.
А що, як вона не пересядеться, га, Бекі?-Тоді я сама влаштую твоє життя,— мовила вона. І Даліла погладила Самсона по щоці.
Ти все можеш,— відповів він, цілуючи їй ручку.—їй-бо, можеш. А поки що їдьмо обідати в «Зірку й Підв’язку», хай йому біс.
Розділ XVII ЯК КАПІТАН ДОББШ КУПУВАВ ФОРТЕПІАНО
Коли на Ярмарку Суєти і є виставка, яку руч-обруч можуть відвідати Сатира й Сентиментальність, де вас приголомшують найдивовижніші контрасти, і смішні, і смутні, де так само доречні і співчуття, і захват, і жорстокість, і цинізм,— то це одне з тих публічних збіговиськ, про які щодня вміщує на останній сторінці оголошення газета «Таймс» і на яких з такою гідністю головував небіжчик Джордж Робінс. У Лондоні, мабуть, дуже мало знайдеться людей, які б не відвідували таких збіговиськ, а ті, що люблять з усього виводити мораль, повинні б подумати із зрозумілим трепетом і не без забобонної тривоги про той день, коли настане їхня черга і джентльмен з молотком за наказом уповноважених Діогена чи за дорученням виконавців духівниці виставить на публічний торг бібліотеку, меблі, посуд, одяг і вишукані вина небіжчика Епікура.
У кожного відвідувача Ярмарку Суєти, навіть у найчерствішого самолюбця, цей гидкий бік похорону померлого друга викликає смуток і співчуття. Тіло мілорда Багатія поховане в родинному склепі, скульптори, вирізьбили напис, увічнивши його діла і скорботу спадкоємця, що порядкує його майном. Хто з колишніх гостей Багатія, що сиділи за його столом, не зітхне, минаючи знайомий будинок, той, де о сьомій годині так весело спалахувало світло, де так гостинно розчинялися парадні двері й улесливі слуги, коли ти ступав розкішними сходами, вигукували з поверху на поверх твоє ім’я, аж поки ти наближався до зали, в якій життєрадісний Багатій зустрічав своїх друзів! Скільки їх у нього було, і як він чудово їх приймав! Якими вони були тут товариськими й дотепними і якими відразу ставали замкнутими й невдоволеними, коли покидали його будинок! Якими послужливими й приязними були ті, що в іншому місці чорнили й ненавиділи один одного! Він був пихатий, але з такий кухарем чого не проковтнеш? Він був досить нудний, але хіба таке вино не пожвавить будь-яку розмову? «Треба неодмінно роздобути трохи його бургундського!» — кричать засмучені друзі в його клубі. «Я придбав цю табакерку на розпродажі в Багатія,— каже Кліщ і пускає її по руках.— Це одна з метрес Людовіка П’ятнадцятого... Правда, гарна штучка? Чарівна мініатюра!» І далі починається розмова про те, як син Багатія гайнує батькове добро.
І як змінився будинок! Передня стіна обліплена об’явами, де великими літерами перераховуються виставлені на продаж речі. Із вікна поверху звисає клапоть килима, на брудних східцях товчуться кілька носіїв, у передпокої повно неохайних осіб із східними рисами, вони тицяють вам у руки друковані картки й пропонують торгуватися за вас. Старі жінки й колекціонери сновигають по кімнатах нагорі, обмацують запони на ліжках, підбивають перини, надавлюють на матраци, грюкають шухлядами комодів. Спритні молоді господині міряють дзеркала й завіси, прикидають, чи вони личитимуть до їхнього нового устаткування (Сноб буде потім роками хвалитися, що придбав те чи інше на розпродажі в Багатія), а містер Аукціонер, сидячи на великому столі з червоного дерева унизу в їдальні й вимахуючи молоточком із слонової кістки, вдається до всіх засобів красномовства — захоплено вихваляв товар, умовляє покупців, переконує їх, впадав у відчай, лає своїх помічників, глузує з нерішучості містера Дейвідса, заохочує місіс Мосс, просить, наказує, реве, аж поки опускається молоток, мов сама доля, і ми переходимо до іншої речі. О Багатію! Хто з тих, що сидів за цим широким столом, застеленим білою, як сніг, скатертиною і заставленим блискучим сріблом, міг сподіватися, що колись на чільному місці побачить таку страву, як цей галасливий джентльмен з молоточком?-Був уже майже кінець розпродажу. Розкішна вітальня роботи найкращих майстрів, славетна колекція рідкісних вин,— господар, що мав добрий смак, скуповував їх колись за будь-яку ціну,— і багатий родинний срібний сервіз були продані минулими днями. Деякі з найкращих вин (сусіди їх дуже хвалили!) закупив для свого господаря, що знав їх дуже добре, дворецький нашого знайомого Джона Осборна, есквайра із Рассел-сквер. Невеличку частину найуживанішого столового срібла придбали якісь молоді маклери з Сіті. І ось тепер, коли на продаж залишилися вже тільки дрібніші речі, крикун на столі почав вихваляти один портрет, яким хотів ощасливити когось із слухачів. Це вже була не та вибрана й численна публіка, що відвідувала аукціон у попередні дні.
Номер триста шістдесят дев’ять! — надсаджувався Аукціонер.— Портрет джентльмена на слоні. Хто дасть більше за джентльмена на слоні? Підійміть картину, Блоумене, щоб люди помилувалися нею!-Якийсь довготелесий блідий джентльмен у військовій формі не зміг стримати посмішки, коли містер Блоумен підняв угору ту коштовну річ.
Поверніть слона до капітана, Блоумене! Що ви про нього скажете, сер?-Але капітан, дуже збентежившись і почервонівши, швидко відвернув голову.
Ну, хай буде двадцять гіней за цей твір мистецтва! П’ятнадцять? П’ять? Кажіть вашу ціну! Сам джентльмен без слона вартий п’ять фунтів.
Дивно, що слон під ним не вклякнув,— зауважив якийсь завзятий дотепник.— Надто він угодований!-На ці слова (бо їздець на слоні був досить огрядний) по залі прокотився сміх.
Не збивайте ціну такої вартісної речі, містере,— сказав Аукціонер.— Нехай шановна публіка краще роздивиться на цей шедевр: поза благородної тварини цілком природна; джентльмен у нанковому жакеті, з рушницею в руці, їде на полювання; вдалині видно бананове дерево й пагоду; мабуть, це зображення якогось цікавого куточка наших славнозвісних східних володінь. Кажіть свою ціну, джентльмени! Не затримуйте мене тут на цілий день.
Хтось запропонував п’ять шилінгів. Джентльмен у військовій формі біля столу здивовано глянув у той бік, звідки надійшла така щедра пропозиція, і побачив ще одного офіцера під руку з молодою жінкою, яких, видно, вся ця сцена дуже розважала і яким нарешті той портрет дістався за пів гінеї. Побачивши ту пару, офіцер біля столу ще дужче здивувався, збентежено втягнув голову в комір і відвернувся, наче хотів уникнути неприємної зустрічі.
З усіх речей, які Аукціонер мав честь виставити на публічний розпродаж, ми маємо намір згадати ще тільки одну — маленьке фортепіано, принесене сюди з верхнього поверху (великий рояль з вітальні був проданий раніше). Молода дама швидко випробувала інструмент вправною рукою (офіцер біля столу знов почервонів і здригнувся), коли надійшла черга фортепіано, агент дами почав торгуватися за нього.
Але тут він зустрів опір. Єврей, що виконував роль ад’ютанта в офіцера біля столу, почав називати свою ціну проти Єврея, найнятого тією парою, що купила слона, і навколо фортепіано розгорілася жвава боротьба, яку завзято розвалював Аукціонер. Нарешті після досить довгого змагання капітан і дама, що купили слона, вийшли з гри, молоточок опустився, і Аукціонер вигукнув:-За містером Льюїсом двадцять п’ять!-Отже, начальник містера Льюїса став власником невеличкого фортепіано. Після цієї купівлі він підвівся, ніби відчув велике полегшення, і тієї миті його помітили невдатні суперники. Дама сказала своєму супутникові!-Слухай, Родоне, та це ж капітан Доббін!-Мабуть, Ребека була невдоволена новим фортепіано, яке винайняв чоловік, або власник інструмента забрав його назад, не бажаючи далі давати його наборг, або ж фортепіано, яке вона щойно хотіла купити, було їй дороге тим, що нагадувало про минулі дні, коли вона грала на ньому в маленькій вітальні нашої милої Емілії Седлі.
Розпродаж відбувався в старому будинку на Рассел-сквер, де ми провели кілька приємних вечорів на початку нашої повісті. Добрий старий Джон Седлі збанкрутував. На Лондонській біржі його прізвище було оголошене в списку неспроможних платників, після чого настало банкрутство і комерційна смерть.
Дворецький містера Осборна закупив частину славетних вин і перевіз їх у льох на другий бік скверу. Щодо набору срібних ложок і виделок чудової роботи, які продавали на вагу, і таких самих десертних, то знайшлися три молодих маклери (фірма «Мейл, Спігот і Дейл» із Треднідл-стріт), що раніше мали ділові стосунки зі старим Седлі й бачили від нього багато добра, коли він був добрий з усіма, хто мав з ним справу; отож вони й послали ці жалюгідні уламки руїни ласкавій місіс Седлі па знак своєї любові до неї. А щодо фортепіано, то оскільки воно належало Емілії і тепер їй було б дуже прикро позбутись його, а капітан Вільям Доббін умів грати на ньому не краще, ніж танцювати на линві, то дуже ймовірно, що він купив його не для себе. Словом, воно того самого вечора опинилося в дивовижно маленькому будиночку на вулиці, що починається від Фу-лем-роуд,— на одній із цих вуличок, що мають найкращі, романтичні назви (ця, наприклад, звалася: Вілли св. Аделаїди, Анна-Марія-роуд, Вест) і де будинки скидаються на лялькові хатки, де з вулиці здається, що мешканці, коли визирають із вікон другого поверху, мусять сидіти, звісивши ноги до вітальні внизу, де кущі на грядках перед вікнами цілий рік квітнуть дитячими фартушками, червоними шкарпетками, чепчиками тощо (polyandria poly-gynia), де з кімнат долинають звуки розладнаних клавікордів і жіночий спів, де кухлі від пива чіпляють на огорожу, щоб вони висохли на сонці, де ввечері на вулицях можна зустріти стомлених клерків, які повертаються з Сіті. Тут, виявилося, мав будиночок і містер Клей, клерк старого Седлі, і саме в нього й прихилив голову добрий старий джентльмен з дружиною та дочкою. Коли звістка про лихо, яке спіткало родину, дійшла до Джоза Седлі, він повівся так, як і слід було від нього сподіватися. Він не приїхав сам до Лондона, але написав матері, щоб вона зверталася до його агентів по гроші, скільки їй буде потрібно, отже, його добрі, прибиті горем старі батьки могли тим часом не боятися злиднів. Пославши листа, Джоз і далі залишився жити в одному з челтнемських пансіонів, майже не змінивши своїх звичок. Він, як завжди, катався в кареті, пив червоне вино, грав у покер, розповідав про свої пригоди в Індії і втішався лестощами вдови-ірландки. Синівський подарунок, хоч який він був потрібний, не справив великого враження на батьків, і я чув, зі слів Емілії, що після банкрутства її батько вперше підвів голову того дня, коли прийшов пакуночок із виделками та ложками разом з вітанням від молодих маклерів; він тоді заплакав, мов дитина, і був зворушений навіть дужче за дружину, хоч подарунок адресовано їй Едвардові Дейлу, молодшому компаньйонові фірми, який за її дорученням купував те начиння, власне, давно вже дуже подобалась Емілія, і тепер він скористався нагодою, щоб, незважаючи на то, що сталося, посвататися до неї. Він одружився аж 1820 року з міс Луїзою Кац (дочкою власника фірми «Хайм і Кац», відомого торговця зерном), взявши за нею великий посаг, і тепер заможно живе з численною родиною в елегантній віллі на Масуел-гіл. Ллє згадка про цього доброго хлопця не повинна відвертати у нас від головної теми нашої повісті.
Певне, читач уже встиг скласти собі дуже гарну думку про капітана та місіс Кроулі і не припускає, що їм заманулося б навідатись у таке віддалене місце, як Блумсбері, коли б вони знали, що родина, яку вони захотіли вшанувати своїм візитом, не тільки зійшла зі .сцени, а й втратила своє майно і нічим не може їм стати в пригоді. Ре-бека просто остовпіла, побачивши, що в затишному старому будинку, де її так ласкаво зустрічали, порядкують оцінювачі й фактори, а його родинні скарби віддані на прилюдну ганьбу і грабунок. Через місяць після втечі вона згадала про Емілію, і Родон, задоволено заіржавши, погодився знов зустрітися з Джорджем Осборном.
— Це дуже миле знайомство, Бек,— пожартував він.— Я залюбки продав би йому ще одного коня і зіграв би з ним кілька разів у більярд. Для нас він був би тепер, я б сказав, корисний, місіс Кроулі, га-га-га!-Ці слова не повинні наводити вас на думку, що Родон Кроулі наперед планував обіграти містера Осборна. Він тільки хотів скористатися тією справедливою перевагою над ближнім, користатися якою на Ярмарку Суєти майже кожен гравець вважає своїм правом.
Стара тітка надто довго не «пересідалася». Минув місяць. Дворецький Боулс усе ще не пускав Родона далі, ніж до дверей; його служники не могли проникнути до будинку на Парк-лейн; його листи поверталися нерозпечатані. Міс Кроулі жодного разу не виїздила з дому, вона погано себе почувала, а місіс Б’ют і досі гостювала на Парк-лейн і не відходила ні на крок від хворої. Таке довге гостювання не віщувало молодому подружжю добра.
От бісова душа, тепер я починаю розуміти, чого вона так зводила нас у Королевиному Кроулі,— сказав якось Родон.
Ну й хитра бестія! —вихопилося в Ребеки.
Ну, та я не жалкую, якщо ти не жалкуєш! — вигукнув капітан, все ще закоханий в дружину. Ребека замість відповіді винагородила його поцілунком, справді неабияк задоволена великодушною щирістю чоловіка.
«Коли б він не був такий безнадійно дурний,— думала вона,— я могла б із нього щось зробити». Але ніколи не давала взнаки, яка в неї склалася про нього думка.
Вона з невичерпною терплячістю слухала Родонові розповіді про конюшню й офіцерську їдальню, сміялася з його жартів, жваво цікавилася Джеком Спетердешем, у якого впав кінь, Бобом Мартінгейлом, якого спіймали в гральному будинку, і Томом Сінкбарзом, що мав намір взяти участь у кінних перегонах. Коли Родон повертався додому, Ребека сяяла зі щастя, коли він мав виходити — підганяла його, коли він залишався вдома — грала йому, співала, готувала смачні напої, дбала про обід, гріла йому капці і всіляко догоджала. Я чув, як моя бабуся казала, що найкращі жінки — облудниці. Ми навіть не здогадуємося, скільки вони від нас приховують, які вони спостережливі, коли здаються нам простодушними й довірливими, як часто їхні щирі усмішки (а жінкам усмішки так легко даються!) виявляються пасткою, вжитою для того, щоб обдурити, роззброїти чоловіка, приспати його пильність,— я маю на думці не завзятих кокеток, а наших хазяйновитих матрон, взірців жіночих чеснот. Хто не був свідком того, як дружина приховує недоумкуватість свого чоловіка або вгамовує його лють? Ми приймаємо це миле рабство і вихваляємо за нього жінку, ми звемо цю безсумнівну облуду правдою. Кожна добра жінка й господиня з необхідності брехлива, і чоловік Корнелії — така сама жертва облуди, як і Потіфар, тільки на інший лад.
Турботливість Ребеки зробила із запеклого гульвіси Родона Кроулі щасливого й покірного домосіду. Приятелі його не впізнавали. Вони раз чи два питали про нього в кількох його клубах, але не дуже журилися, що він зник; у балаганах Ярмарку Суєти люди рідко зауважують, що хтось відсутній. Завжди усміхнена й бадьора дружина, що уникала товариства, затишне помешкання, добрі обіди й скромні вечори — все це чарувало Родона новизною і таємничістю. Про його шлюб ще мало хто знав, про нього не було оголошено в «Морнінг пост». А то б злетілися всі Родонові кредитори, якби дізналися, що він узяв дружину без посагу.