Вони відрізнялися один від одного тим, що коли батько скаженів і нетерпеливився, син потроював свою витримку й відвагу і був здатен не просто нападати, а й опиратися наступові; знаючи, що наближається хвилина вирішальної сутички з батьком, він якнайспокійніше, всмак пообідав перед боєм. А старий Осборн, навпаки, хвилювався і багато пив. Він плутався в розмові з дамами, що сиділи біля нього, Джорджева незворушність ще дужче його сердила. Він мало не осатанів, коди син, махнувши серветкою і церемонно вклонившись, відчинив перед дамами двері з їдальні, налив келих вина, неквапом вадив і подивився батькові просто у вічі, ніби хотів сказати: «Панове гвардійці, стріляйте перші! » Старий джентльмен теж заходився поповнювати запас куль, але карафа зрадливо дзенькнула об чарку, коли він хотів налити собі вина. І, весь почервонівши, з перекривленим від люті обличчям, старий після довгої мовчанки почав: Як ви сміли згадати сьогодні у вітальні ім’я тієї особи в присутності міс Суорц? Я питаю вас, сер, як ви сміли його згадати?-Годі, сер,— відповів Джордж,— я не дозволю, щоб хтось казав мені такі слова. «Як ви сміли» але кажуть капітанові британської армії.
Своєму синові я казатиму, що хочу, сер. І можу залишити його без єдиного шилінга, коли захочу. Можу зробити його жебраком, коли захочу. І казатиму, що захочу! — мовив старий. Я джентльмен, хоч і ваш сип, сер,— зарозуміло відповів Джордж.— Усе, що ви маєте сказати мені чи навіть наказати, прошу висловлювати такою мовою, до якої я звик.
Зарозумілий тон сина завжди викликав у батька або святобливу пошану, або велику досаду. Старий Осборн у душі боявся Джорджа, як бояться кращого за себе. Мабуть, моїм читачам з власного досвіду, набутого на Ярмарку Суєти, відомо, що обмежені й вульгарні люди ні перед ким так не знічуються, як перед справжнім джентльменом.
Мій батько не дав мені такої освіти, як отримали ви, не створив мені таких умов, які маєте ви, і не забезпечив грішми, як я вас. Коли б й перебував у такому товаристві, як дехто перебуває завдяки моїм грошам, то, може, мій син не мав би підстав вихвалятися своєю вищістю і своїми вест-ендськими манерами (ці слова старий Осборн вимовив дуже саркастично). Але в наш час вважали, що джентльменові не личить ображати свого батька. Якби я був собі таке дозволив, мій батько спустив би мене зі сходів.
Я вас не ображав, сер. Тільки попросив не забувати, що я такий самий джентльмен, як і ви. Я дуже добре знаю, що ви даєте мені багато грошей,—мовив Джордж, обмацуючи пальцями пачку асигнацій, які вранці отримав від Чоппера.— Ви нагадуєте мені про це досить часто, сер. Не бійтеся, що я можу забути.
Я хочу, щоб ви так само добре пам’ятали і про інші речі,— сказав батько,— Хочу, щоб ви пам’ятали, що в моєму домі, поки ви матимете бажання вшановувати його своєю присутністю, капітане, я буду господарем, і щоб прізвище... Щоб ви... щоб я...
—Щоб що, сер? — запита! Джордж ледь глузливо, наливаючи собі ще один келих червоного вина, ...І — вилаявся батько нецензурним словом.— Щоб прізвища тих Седлі ніхто ніколи тут не згадував, нікого з того проклятого кодла! Це не я, сер, згадав міс Седлі. Це мої сестри обмовляли її перед міс Суорц, а я присягаюся, що боронитиму її скрізь, де тільки буде в цьому потреба. Ніхто не посміє сказати про неї зневажливе слово в моїй присутності. Наша родина вже й так зробила їй досить кривди і могла б не глумитися з неї хоч тепер, коли вона опинилася в біді. Я застрелю кожного, крім вас, хто мовить про неї погане слово.
Кажи далі, кажи,— крикнув старий, люто витріщивши очі.
Про що мені казати, сер? Про те, як ви поставилися до тієї невинної дівчини? Хто велів мені її кохати? Ви! Я міг би вибрати собі наречену десь-інде, може, в якомусь вищому колі, ніж ваше, але я послухався вас. А тепер, коли вона віддала мені своє серце, ви наказуєте викинути його, покарати її, може, навіть убити за чужу провину. Це ганьба, їй-богу! — мовив Джордж, дедалі більше хвилюючись і запалюючись.— Соромно гратися почуттями молодої дівчини, та ще й такого ангела! Вона настільки переважає всіх, хто її оточує, що могла б викликати їхню заздрість, але вона така добра й ласкава, що мені дивно, як її можна ненавидіти.
Думаєте, сер, що коли я її покину, вона мене забуде? Я не хочу слухати твоїх ідіотських сентиментальних теревенів і нісенітниць! — закричав батько.— У моїй родині не буде шлюбів із жебраками! Коли ти ладен знехтувати вісім тисяч річного прибутку, які тільки чекають твого слова, щоб опинитися у тебе в кишені, то що ж — твоя воля. Але тоді, богом присягаюся, збирай свої манатки і геть мені з цього дому! Я востаннє питаю: зробиш ти так, як я наказую, чи ні?-Чи я одружуся з тією мулаткою? — мовив Джордж, розстібаючи комірець сорочки.— Мені не подобається її масть. Запропонуйте її тому негрові, що замітає вулицю біля Флітського ринку. Я не маю наміру одружуватися з готтентотською Венерою.
Містер Осборн шарпнув за шнурок дзвоника, як звичайно, коли хотів, щоб служник приніс вина, і, майже посинівши з люті, наказав, щоб подали карету капітанові Осборну.
Все з’ясовано до кінця! — сказав смертельно блідий Джордж, коли через годину прийшов до «Слотера».
Що саме, хлопче? — запитав Доббін.
Джордж розповів йому про свою сутичку з батьком.
Я завтра ж таки одружуся з нею! — вигукнув він.—З кожним днем Доббіне, я дужче її кохаю.
Розділ XXII ВЕСІЛЛЯ И ПОЧАТОК МЕДОВОГО МІСЯЦЯ-Навіть найвпертіший і наймужніший ворог не може витримати голоду, тому старий Осборн був досить спокійний за свого, супротивника в битві, яку ми щойно описали, і впевнено чекав беззастережної капітуляції, тільки-но в Джорджа скінчаться запаси. Звичайно, шкода, що хлопець поповнив їх саме того дня, як відбулася перша сутичка, та, на думку старого Осборна, то був тільки тимчасовий перепочинок, що трохи відтягав капітуляцію. Протягом кількох днів між батьком і сином не було ніякого зв’язку. Старого трохи сердила така мовчанка, але не лякала, бо він, за його словами, знав, де треба натиснути на сина, і чекав наслідків цього заходу. Він розповів дочкам, чим скінчилася їхня суперечка, але звелів не звертати па це уваги й зустріти Джорджа, коли він з’явиться, так7 немов нічого не сталося. Прибор для нього ставили щодня, як звичайно, і, здається, старий джентльмен трохи хвилювався, чекаючи сина. Але Джордж не приходив. Спитали про нього в «Слотері», але там сказали, що він і його приятель капітан Доббін виїхали з міста.
Одного вітряного дня наприкінці квітня,— дощ тоді просто заливав бруківку на старовинній вулиці, де була кав’ярня «Слотер»,— до тієї кав’ярні зайшов Джордж Осборн, схудлий, блідий, проте досить ошатний, у синьому сюртуці з мідними ґудзиками і в гарному жовтому жилеті за тодішньою модою. Там уже сидів його приятель Доббін, теж у синьому сюртуці з мідними ґудзиками,— цього разу він зрадив військову куртку й сірі штани, які звичайно прикривали його довготелесу фігуру.
Доббін просидів у кав’ярні десь із годину. Він переглянув усі газети, хоч не міг нічого в них прочитати. Він разів із двадцять поглядав то на годинника, то на вулицю, де ляпотів по бруківці дощ і стукали дерев’яними підошвами перехожі, кидаючи на блискуче каміння довгі тіні, він відбивав пальцями зорю, гриз до живого свої нігті (він любив прикрашати таким чином свої великі руки), пробував урівноважити чайну ложечку на молочнику, перекинув її тощо,— одне слово, виявляв усі ознаки занепокоєння і робив відчайдушні спроби розважитись, як звичайно роблять люди, коли вони дуже хвилюються, чогось чекають або чимось збентежені.
Кілька товаришів Доббіна, що теж були тоді в кав’ярні, почали кепкувати з його ошатного вбрання і з його хвилювання. Один навіть запитав, чи він, бува, не надумав одружитися. Доббін засміявся й відповів, що коли одружуватиметься, то пошле йому (майорові Уогстафу з інженерних військ) шматок торта. Нарешті з’явився капітан Осборн, як ми вже згадували, вишукано одягнений, але дуже змарнілий і схвильований. Він витер бліде обличчя великою жовтою шовковою хусточкою, щедро напаханою парфумами, потиснув Доббінові руку, глянув на годинника, звелів кельнерові Джону подати кюрасо і з нервовою хапливістю випив його зразу дві чарки. Доббін запитав його, як він себе почуває.
Не міг ані на хвилину заснути до самого ранку, Доббіне,— мовив Джордж.— Страшенно боліла голова й мучила нервову лихоманка. О дев’ятій я встав і пішов до турецької лазні. Кажу тобі, Вільяме, що почуваю себе так, як того ранку на перепонах у Квебеку, коли сідав на Метеора.
Я теж,— відповів Вільям.— Я того ранку хвилювався ще більше, ніж ти. Ти тоді хоч поснідав як слід. Перекуси щось і тепер.
Ти добрий хлопець, Віллє. Я залюбки вип’ю за твоє здоров’я, друже, і прощай моє...
Ні, досить тобі двох чарок,— урвав його Доббін.— Заберіть лікер, Джоне! — Візьми трохи кайєннського перцю до курчати. І поквапся, бо нам уже пора бути на місці.
Ця коротка зустріч і розмова двох капітанів відбулася десь о пів на дванадцяту.
Карета, в яку служник капітана Осборна поклав скриньку з письмовим приладдям і невеличку валізку, вже чекала біля кав’ярні. Обидва приятелі квапливо добігли до неї під парасолею, а служник виліз на козли, лаючи дощ і мокрого візника, з якого здіймалася пара.
Хоч одна радість, що біля церкви чекає краща колісниця,— буркнув він.
Карета прогуркотіла по Пікаділлі, де Епслі-гаус і лікарня святого Георгія ще не скинули червоних шат, де ще засвічували олійні ліхтарі, де ще не з’явився на світ Ахілл, де ще не встигли спорудили арки Пімліко й потворне страхіття на коні ще не гнітило її та сусідні околиці,— і, поминувши Бромптон, під’їхали до однієї церковці неподалік Фу-лем-роуд. Там уже чекав екіпаж, запряжений четвериком, а поряд іще одна парадна карета. Через дощ зібралося небагато цікавих.
Що за мара, я ж замовляв пару коней! — сказав Джордж.
Мій господар звелів запрягти четверо,— відповів служник Джозефа Седлі, що чекав на них: заходячи разом із служником містера Осборна позад Джорджа й Вільяма до церкви, обидва вони визнали, що «весілля бідненьке, нема навіть сніданку й весільних стрічок».
Нарешті ви з’явилися,— сказав наш давній знайомий Джоз Седлі, рушивши їм назустріч.— Ти спізнився на п’ять хвилин, любий Джордже. Який препоганий день, га? Хай йому чорт, немов дощова пора в Бенгалії. Але карета не пропускає дощу, ось побачиш. Ходімо, мати й Еммі вже тут.
Джоз Седлі був пречудовий. Він ще дужче погладшав, стоячий комірець у нього став ще вищий, обличчя ще червоніше, брижі його сорочки пінилися з-під смугастого жилета. Лакованого взуття ще тоді не вигадали, але його гессенські чоботи на показних ногах так блищали, наче були ті самі, перед якими джентльмен на стародавній картині голився. На ясно-зеленому сюртуці в нього красувався розкішний бант, ніби велика розквітла магнолія.
Одне слово, Джордж зважився на рішучий крок — надумав, одружитися. Тому він був такий блідий і знервований, тому не спав цілу ніч і не міг заспокоїтися вранці.
Я чув не від одного а тих, хто перейшов уже через цю церемонію, що вони були в такому самому стані. Безперечно, коли вже відбудеш її три або й чотири рази, то звикнеш, але перша спроба для кожного дуже тяжка.
Наречена була в брунатній шовковій накидці (як потім розповідав мені капітан Доббін) і в солом’яному брилику з рожевою стрічкою. На брилик вона накинула серпанок із шантільського мережива — подарунок свого брата.
Капітан Доббін попросив дозволу подарувати їй годинник із золотим ланцюжком, яким вона тепер прикрасила себе, а мати дала їй брошку з діамантом — чи не єдину коштовність, яка лишилася в старої леді. Поки відбувався шлюб, місіс Седлі вмивалася гіркими слізьми, сидячи на лавці, а ірландка-служниця і місіс Клен, господиня будиночка, де вони тепер мешкали, намагалися її заспокоїти. Старого Седлі в церкві не було, тому Джоз замість батька віддавав наречену, а капітан Доббін був боярином свого .приятеля Джорджа.
У церкві не було нікого, крім священика й паламаря, невеликого гуртка учасників шлюбного обряду та їхніх служників. Обидва служники зневажливо посідали віддалік. По вікнах періщив дощ. У перервах між шлюбною церемонією було чутно, як він лопотів і як на лавці схлипувала місіс Седлі. Пасторів голос сумно відлунював від порожніх стін. Осборнове «так» прозвучало глибоким басом, а відповідь Еммі, що злетіла з її уст, ішла просто від серця, але її навряд чи хто почув, крім капітана Доббіна.
Коли обряд скінчився, Джоз Седлі підійшов до сестри й поцілував її, вперше за багато місяців. Джорджеве обличчя проясніло, він променів гордощами.
Тепер твоя черга, Вільяме,— сказав він, ласкаво поклавши руку Доббінові на плече.
Той підступив до Емілії і торкнувся губами її щоки. Потім вони зайшли до ризниці й порозписувалися в церковній книзі.
Хай бог благословить тебе, любий друже! — мовив Джордж, схопивши Доббіна за руку, і в очах у нього неначе блиснули й сльози.
Вільям лише кивнув головою, серце його було таке переповнене, що він не міг говорити.
Відразу ж напиши і приїзди якомога швидше, чуєш? — сказав Осборн.
Місіс Седлі, ридаючи, попрощалася з дочкою, і молоді рушили до карети.
Ану кіш, чортенята! — гримнув Джордж на промоклих хлопчаків, що обліпили церковні двері.
Дощ періщив у обличчя молодим, коли вони йшли до карети. Банти на куртках форейторів обвисли. Дітлахи без особливого запалу гукнули «ура», і карета рушила, розбризкуючи болото.
Вільям Доббін стояв на паперті й дивився їм услід. Вигляд у нього був досить кумедний, і випадкові глядачі почали сміятися з нього. Та він не помічав ні їх, ні їхнього сміху.
Їдьмо додому й трохи перекусимо Доббіне,— почувся позад нього голос, і на плече йому лягла чиясь пухка рука.
Капітан отямився від своєї задуми, але не виявив бажання бенкетувати з Джозом Седлі. Він посадовив заплакану стару леді та її супутниць в Джозову карету і без зайвих слів попрощався з ними. Всі від’їхали, і хлопчики глузливо гукнули вслід їм «ура».
Нате вам, шибеники,— сказав Доббін, роздав дітям кілька шестипенсових монет і, не звертаючи уваги на дощ, пішов від церкви.