Виходить, чоловікові вільно покинути кохану жінку тоді, коли її спіткав нещастя? — вигукнув Доббін, простягаючи руку.— Люба міс Осборн, це від вас я чую таку пораду? Ні, ви повинні стати їй приятелькою. Він не може її покинути. Не мав права покинути. Невже ви думаєте, що чоловік повинен був би відмовитись від вас, коли б ви зубожіли? Таке спритне запитання вельми зворушило серце міс Осборн.
Не знаю, чи ми, бідні дівчата, маємо вірити тому, що кажуть чоловіки,— відповіла вона.— Щось є таке в ніжній жіночій натурі, що велить нам легко довіряти. Та мабуть, ви всі жорстокі облудники.
Доббін виразно відчув потиск руки міс Осборн, яку вона простягла йому. Він злякано випустив її руку й вигукнув:-Облудники? Ні, люба міс Осборн, не всі чоловіки такі. Ось ваш брат не обдурив дівчини. Джордж кохав Емілію ще дитиною, ніяке багатство не спонукало б його одружитися з кимось іншим, крім неї. Невже він мав би її погинути? Невже ви б йому таке порадили?-Що міс Осборн могла сказати на таке запитання, та ще маючи на оці свої плани? Вона не знайшла, що відповісти, тому ухильно мовила:-Ну, коли ви не облудник, то принаймні великий романтик.— Капітан Вільям пропустив повз вуха це зауваження.
Нарешті, коли йому здалося, що такі тонкі натяки достатньо підготували міс Осборн і вона може витримати всю правду, він сказав навпростець:-Джордж не може покинути Емілію, він одружився з нею.
Потім він описав їй обставини їхнього одруження, які ми вже знаємо: як мучилась сердешна дівчина, що була б померла, якби коханий зрадив її, як старий Седлі не хотів давати згоди на шлюб, як отримано дозвіл і Джоз Седлі приїхав із Челтнема поблагословити молодих, як вони потім вирушили в його кареті, запряженій четвериком, до Брайтона, щоб пробути там медовий місяць, і як Джордж розраховує на те, що його любі, милі сестри допоможуть йому помиритися з батьком,— такі віддані й добрі жінки, як вони, напевне зроблять це. Потім, попросивши дозволу (дуже ласкаво) ще раз побачитися в нього і справедливо вважаючи, що про новину, яку він приніс, через п’ять хвилин знатимуть інші дві жінки, капітан Доббін попрощався й пішов.
Не встиг він вийти з кімнати, як туди увірвалися міс Марія та міс Вірт, і міс Джейн переповіла їм подробиці приголомшливої таємниці. Треба віддати їм належне: ні одна, ні друга сестра не були дуже розгнівані. В потаємних шлюбах є щось таке, на що більшість жінок не може по-справжньому сердитись. Емілія навіть виросла в їхніх очах, тому що зважилася на такий шлюб. Поки вони обмірковували цю історію, жваво торохтіли одна поперед одною, і прикидали, що скаже батько, почувся гучний стукіт у двері, немов грізний удар грому. Наші змовниці здригнулися. «Мабуть, тато»,— подумали вони. Але то був не він. А тільки Фредерік Буллок, що, як вони й домовилися, прийшов із Сіті повести дам на виставку квітів.
Певна річ, вони недовго приховували свою таємницю від цього джентльмена. Але на обличчі містера Буллока, коли він почув новину, відбилося почуття, зовсім не схоже на сентиментальне розчулення сестер. Містер Буллок був діловою людиною, молодшим компаньйоном багатої фірми. Він знав, що таке гроші, й умів їх цінувати. Солодкий трепет надії спалахнув у маленьких очицях містера Буллока й спонукав його всміхнутися своїй Марії, коли він подумав, що завдяки дурному вчинкові Джорджа вона може подорожчати на тридцять тисяч фунтів порівняно з тим, що він сподівався отримати за нею в посаг.
Слухай-но, Джейн,— сказав він, поглянувши з деяким зацікавленням навіть на старшу сестру.— Ілз пошкодує, що відступився від тебе. Ти ж тепер коштуєш десь тисяч із п’ятдесят.
До цієї хвилини сестри не думали про грошовий бік справи, але під час прогулянки вони стільки наслухалися делікатних, веселих жартів Фреда Буллока на цю тему, що неабияк виросли у власних очах, поки повернулися додому на обід. Хай мій шановний читач не обурюється таким самолюбством, і не вважає його протиприродним. Адже сьогодні-таки вранці автор цієї повісті їхав омнібусом із Річмонда і, чекаючи, поки міняли коней, звернув увагу на трьох малих дітей, що гралися на дорозі в калюжі, дуже брудних, але дружних і щасливих. До цих дітей саме примчала ще одна дівчинка й сказала : «Поллі, твоїй сестрі дали пенні. Діти відразу вилізли з калюжі й побігли підлещуватися до Пеггі. А коли омнібус рушив, я побачив, як Пеггі, в супроводі зграї дітлахів, поважно крокувала до найближчої ятки, де продавалися льодяники.
Розділ XXIV-У ЯКОМУ МІСТЕР ОСБОРН БЕРЕ З ПОЛИЦІ РОДИННУ БІБЛІЮ
Підготувавши в такий спосіб сестер, Доббін поквапився-в Сіті, щоб виконати другу, важчу частину завдання, яке він узяв на себе. Його трохи непокоїла думка, що доведеться стати віч-на-віч зі старим Осборном, і він уже зважував, чи не почекати, поки сестри самі повідомлять батькові таємницю, яку вони, напевне, не зможуть довго приховувати. Але він пообіцяв Джорджеві доповісти, як Осборн-старший сприйме новину, тому, ідучи в Сіті до батькової контори на Темз-стріт, послав звідти містерові Осборну записку з проханням, щоб той приділив йому півгодини на розмову в справі його сина Джорджа. Посланець Доббіна повернувся з контори старого Осборна з відповіддю, що старий джентльмен кланяється капітанові і радий буде хоч зараз зустрітися з ним. Отож Доббін негайно подався на побачення.
Сам трохи причетний до таємниці, яку він мав повідомити, і передбачаючи, що розмова буде тяжка й бурхлива, капітан Доббін зайшов до контори містера Осборна нерішуче, з похмурим виглядом. Коли він проходив через першу кімнату, де сидів містер Чоппер, той привітав його з-за столу таким веселим поклоном, що капітан ще дужче засмутився. Клерк підморгнув йому, кивнув головою і, показуючи на двері свого патрона, мовив бадьорим голосом:-Ви застанете господаря в чудовому гуморі!-Сам Осборн також підвівся капітанові назустріч, щиро потис йому руку і сказав: «Як поживаєш, голубе?» — таким ласкавим голосом, що бідолашний посланець Джорджа відчув за собою вдвічі більшу провину. Його рука, немов мертва, не відповіла на потиск старого джентльмена. Доббін усвідомлював, що якби не він, то хтозна, чи все мало б такий кінець. Адже це він знов привів Джорджа до Емілії; це він заохочував, підтримував і майже сам улаштував шлюб, про який тепер мав сказати батькові Джорджа. І той зустрів його з радісною усмішкою, поплескав по плечі й привітав найласкавішими словами. Так, посланцеві було чого похнюпитись.
Осборн був твердо впевнений, що Доббін прийшов повідомити йому про синову поразку. Містер Чоппер і його патрон саме розмовляли про сутичку Джорджа з батьком, коли принесли Доббінову записку, і обидва дійшли висновку, що Джордж хоче сповістити про свою капітуляцію. Вони сподівалися цього вже кілька днів.
«Господи, Чоппере, яке ми тоді влаштуємо весілля! » — сказав містер Осборн своєму клеркові, дивлячись на нього переможним поглядом; він навіть ляснув грубими пальцями і забряжчав усіма гінеями й шилінгами, що були у його великих кишенях.
Усе ще побризкуючи грішми в обох кишенях, Осборн із значущим, веселим виразом обличчя оглянув зі свого крісла Доббіна, що сидів навпроти, блідий і мовчазний.
«Який же він неотеса, а ще й капітан,— подумав старий Осборн.— Дивно, що Джордж не навчив його кращих манер».
Нарешті Доббін зібрав усю свою відвагу й почав:-Сер, я приніс вам дуже важливу звістку. Я був сьогодні вранці в казармах кавалерії і довідався, що наш полк посилають за кордон і він вирушить до Бельгії на цьому ж таки тижні. І ви знаєте, сер, що ми повернемось додому тоді, коли закінчиться вся ця колотнеча, яка може виявитися фатальною для багатьох з нас.
Осборн споважнів. Я певен, що мій с... тобто ваш полк виконає свій обов’язок, сер,— сказав він.
Французи дуже сильні, сер,— повів далі Доббін.— Росіянам і австрійцям треба буде багато часу, щоб стягти сюди свої війська. Нам першим доведеться вступати в бій, і будьте певні: Боні все зробить, щоб він був гарячий.
Куди ви гнете, Доббіне? — запитав співрозмовник, невдоволено насупившись.— Думаю, що жоден британець, не злякається якогось там миршавого француза, га?-Я тільки хочу сказати, що поки ми вирушимо і зважаючи на те, що кожен із нас іде на великий, безперечний ризик... було б добре, сер, щоб... оскільки ви посперечалися з Джорджем, то... щоб ви подали один одному руку, правда? Бо часом би з ним щось сталося, вас, думаю ,мучило б сумління, що ви не помирилися.
Кажучи це, бідолашний Вільям Доббін почервонів, як рак, і відчув себе зрадником.
Якби не він, то, може, взагалі не дійшло б до цієї сварки. Чого вони не відклали шлюбу Джорджа? Навіщо було так напосідатися на нього? Доббін усвідомлював, що принаймні Джордж розлучився б з Емілією без смертельної муки. У Емілії також загоїлася б рана, яку завдала їй втрата нареченого. Це його, Доббінове, втручання довело до їхнього шлюбу й до всього, що з нього випливало. І чому ж так сталося? Тому, що він кохав Емілію і не міг бачити її нещасною? А може, тому, що його самого мучила невідомість і він радий був швидше покласти їй край? Так ми часом, коли хтось помре, квапимося з похороном або, як доводиться розлучатися з дорогими для нас* людьми, ладні швидше відбути цю розлуку.
Ви добрий хлопець, Вільяме,— лагідно сказав містер Осборн,— ми з Джорджем не повинні розлучатися ворогами, це правда. Та послухайте мене. Я зробив для нього і стільки, скільки жоден батько не зробить для свого сина. Я ручуся, що він отримує від мене втричі більше грошей, ніж ви від свого батька. Але я не хвалюся цим. Як я працював задля нього, скільки вклав хисту й сили у свою працю, теж не згадуватиму. Запитайте Чоппера. Запитайте його самого. Запитайте в лондонському Сіті. І ось я запропонував йому таке одруження, яким пишався б кожен англійський аристократ, єдиний раз у житті хотів, щоб він мене послухав, а він відмовився.
Хіба я повівся погано? Хіба я почав сварку? Я ж хотів йому тільки добра! Я ж задля нього працював, мов каторжанин, відколи вія народився. Ніхто не скаже, що мною керує самолюбство. Нехай він приходить. Ось вам моя рука. Я кажу: все забуто і пробачено. Про те, щоб одружуватися зараз-таки, не може бути й мови.
Хай домовляється з міс Суорц, а шлюб візьмуть потім, коли він повернеться полковником, бо він — хай мене чорти візьмуть, коли я брешу,— стане полковником, якщо тільки гроші можуть цьому помогти. Я радий, що ви напоумили його. Я знаю, що це ваших рук справа, Доббіне. Ви й раніше часто рятували його з біди. Нехай приходить, я не буду лаяти його. Приходьте сьогодні обідати на Рассел-сквер, обидва приходьте. Те саме місце й та сама година. Буде чудова оленина, і я нічого йому не скажу.
Ця хвала й довіра неначе ножем різнули по серцю Доббіна. З кожною хвилиною, поки тривала розмова в такому тоні, він почував за собою дедалі більшу провину.
Сер,— сказав він,— боюся, що ви самі себе дурите. Я навіть певен, що так воно і в. Джордж надто шляхетний хлопець, щоб одружуватися задля грошей. А загроза, що ви позбавите його спадку, коли він не послухається, може викликати в нього тільки опір.
Яка це в біса загроза — запропонувати йому вісім чи десять тисяч річного прибутку? — мовив містер Осборн тим самим веселим тоном, що почав уже дратувати Доббіна,— Та якби міс Суорц захотіла вийти за мене, я б миттю оженився, хай йому чорті Я не такий перебірливий щодо відтінків кольору шкіри. І старий джентльмен хрипко зареготав.
Ви забули, сер, про попередню угоду капітана Осборна,— похмуро сказав посланець.
Яку угоду? Що це в біса має означати? Чи, може, ви хочете сказати,— мовив, закипаючи люттю, містер Осборн, вражений раптовою думкою,— чи, може, ви хочете сказати, буцімто він такий непроторенний йолоп, що й далі тягається з дочкою того облудного шахрая? Може, ви прийшли сюди повідомити мені, що він хоче з нею одружитися? Одружитися з нею — нічого собі! Щоб мій син і спадкоємець одружився з дочкою злидаря? Та хай би його дідько вхопив, якщо він так зробить! Хай тоді купить собі мітлу й підмітає вулиці! Вона завжди лізла до нього й моргала йому — тепер я пригадую. І не маю сумніву, що її напучував той старий пройдисвіт, її батечко.
Містер Седлі був вашим добрим приятелем, сер,— мовив Доббін, майже зрадівши, що й він починає сердитись.— Був час, коли ви звали його інакше, не пройдисвітом і шахраєм. Ви самі засватали Джорджа, і він не має права гратися почуттями...
Почуттями? — заревів старий Осборн.— Гратися почуттями? Хай мене грім поб’є, якщо це не ті самі слова, що їх сказав і мій розумник, коли приндився тут у четвер два тижні тому й торочив про британську армію рідному батькові! То це ви його наструнчили, га? Гарну зробили послугу, капітане! Це ви хочете ввести жебрачку в мою родину? Красно вам дякую за даремний труд, капітане! Одружуйтеся з нею самі, га-га-га! А йому навіщо? Я ручуся, що вона й так до нього прибіжить!-Сер,— мовив Доббін з неприхованою люттю і зір-рвався на ноги,— я нікому не дозволю ображати цю леді в моїй присутності, а тим паче вам!-Он як! Може, викличете мене на дуель? Стривайте, я зараз подзвоню, щоб нам принесли пістолети! Містер Осборн прислав вас сюди, щоб ви ображали його батька, га? — кричав старий, смикаючи за шворку дзвоника.
Містере Осборн,— сказав Доббін тремтячим голосом,— це ви ображаєте найкращу в світі істоту. А вам треба було б пожаліти її, сер, бо вона — дружина вашого сина.
З цими словами Доббін вийшов, відчуваючи, що більше нічого не зможе сказати, а Осборн відкинувся на спинку крісла, дивлячись услід йому нестямним поглядом. На дзвінок зайшов містер Чоппер, і не встиг капітан опинитися на подвір’ї, де була Осборнова контора, як клерк догнав його, навіть не одягнувши капелюха.
Ради бога, що сталося? — вигукнув він, хапаючи Доббіна за полу.— Патронові погано! Що зробив містер Джордж?-Одружився з міс Седлі п’ять днів тому,— відповів Доббін.— Я був у нього за боярина, містере Чоппере, і ви повинні залишитися його приятелем. Старий клерк похитав головою.
Якщо ви принесли таку новину, капітане, то погані справи. Мій господар ніколи не простить йому.
Доббін попросив Чоппера повідомляти йому, як розвиватимуться далі події, в готель, де він зупинився, і сумно подався в західну частину міста, дуже схвильований думками про те, що сталося і що ще має статися.
Коли мешканці будинку на Рассел-сквер того дня зійшлися на обід, вони застали голову родини на звичайному місці, але вираз його обличчя був такий похмурий, що всі, знаючи його, боялися й рота розтулити. Дами і містер Буллок, який тоді обідав з ними, здогадувалися, що містерові Осборну вже сказали новину. Його насуплене обличчя так подіяло на містера Буллока, що він притих і споважнів, тільки незвичайно упадав біля міс Марії, поруч з якою сидів, і біля її сестри, місце якої було на покуті.
Отже, міс Вірт сиділа з свого боку столу сама, між нею і Джейн Осборн залишалося порожнє місце. То було місце Джорджа, коли він обідав удома, і його прибор, як ми вже згадували, ставили на стіл, сподіваючись повернення блудного сина.
Під час обіду тишу тільки зрідка порушувало якесь несміливе, пошепки сказане зауваження усміхненого містера Фредеріка та дзенькіт срібла й порцеляни.
Служники нечутно сновигали навколо столу, виконуючи свої обов’язки. Навіть наймані учасники похорону не могли б бути похмурішими за челядь містера Осборна.
Оленину, до якої господар запрошував Доббіна, старий порізав у глибокій мовчанці, але той шматок, який він поклав собі на тарілку, забрали зі столу майже не торкнутим. Зате він багато пив, і служник запопадливо надибав йому чарку.
Нарешті, коли обід скінчився, погляд господаря, яким він обводив усіх по черзі, на мить спинився на приборі для Джорджа. Він показав на нього лівою рукою. Дочки втупили в нього очі, не розуміючи або не бажаючи зрозуміти того знаку, та й служники спершу не могли нічого втямити.
Заберіть геть цей прибор! — сказав нарешті старий, підвівся з-за столу, відсунув, вилаявшись, стільця і подався до себе.
Позад їдальні в будинку Осборнів була кімната, яку всі називали кабінетом; то було святилище голови родини. Він мав звичку навідуватись туди в неділю, коли не хотів іти до церкви, й цілий ранок перечитував різні папери, сидячи в малиновому шкіряному кріслі. Там стояли дві книжкові шафи з солідними виданнями в добротних позолочених палітурках: «Щорічні відомості», «Журнали для джентльменів», «Проповіді Блера», Юм і Смоллег.
Цілими роками містер Осборн не брав з полиці цих книжок, але й жоден член родини нізащо не посмів би бодай доторкнутися до них. Винятком були нечасті недільні вечори, коли не влаштовували проханих обідів. Тоді містер Осборн здіймав велику біблію в червоних палітурках і молитовник з полиці в кутку, де вони стояли поряд із примірником «Книги перів», скликав дзвоником слуг до парадної їдальні і рипучим голосом урочисто читав своїм домашнім вечерню. Кожен із дітей чи з челяді, хто заходив до цієї кімнати, відчував страх. Тут містер Осборн перевіряв рахунки ключниці й переглядав інвентарну книгу пивниці, яку провадив дворецький.
Звідси він міг через чисте, посипане жорствою подвір’я командувати конюшнею, куди провів один із своїх дзвінків. Візник виходив на те подвір’я, немов в’язень на місце кари, і Осборн лаяв його з вікна кабінету. Чотири рази на рік міс Вірт заходила до тієї кімнати по свою платню, а дочки містера Осборна по кишенькові гроші, які їм давали щоквартально. Коли Джордж був хлопцем, його часто лупцювали в цій кімнаті, а мати сиділа на сходах і болісно дослухалася до ударів різки.
Хлопець майже ніколи не плакав, як його карали, а бідолашна мати, коли він виходив звідти, нишком пестила його, цілувала й давала грошей, щоб йому було легше. Над каміном тут висів родинний портрет, перенесений сюди з їдальні після смерті місіс Осборн: Джордж сидить на поні, старша сестра подає йому букет квіток, а меншу мати тримає за руку; всі рожевощокі, з великими червоними ротами, всі безглуздо усміхаються одне одному, як звичайно на родинних портретах. Тепер мати лежала в землі, давно всіма забута, сестри і брат мали безліч своїх власних зацікавлень і, хоч і досі складали родину, стали одне одному зовсім чужі. Через кілька десятків років, коли всі постаріють, якою гіркою сатирою здадуться ці пишні, наївні родинні портрети, ця комедія почуттів, облудних усмішок і невинності, такої соромливої і такої самовдоволеної! А на почесному місці в їдальні замість родинного портрета висів тепер парадний портрет самого Осборна, його срібної чорнильниці й крісла. Отож до цієї кімнати й подався старий Осборн, на превелику втіху маленького товариства, яке він залишив. Коли челядь також пішла, в їдальні почалася жвава, але дуже тиха розмова. Потім сестри, обережно ступаючи, вирушили нагору, Містер Буллок приєднався до них, скрадаючись у своїх рипучих черевиках. Він не насмілився на самоті пити вино, та ще й так близько від грізного старого джентльмена, що сидів поряд у кабінеті.
Десь через годину після того, як стемніло, служник, не отримавши ніяких доручень, зважився постукати в двері й подати до кабінету свічки та чай.