У великому блискучому секретері з червоного дерева містер Осборн тримав в одній шухляді речі й папери свого сина. Там зберігалися всі документи ще з часів, коли Джордж був хлопцем: його зошити з каліграфії та альбоми для малювання з похвальними відгуками й зауваженнями вчителя, його перші листи, написані великими круглими літерами, з поцілунками таткові й мамі та з проханням послати йому пирога. У них часто згадувалося любого хрещеного батька Седлі. Прокльони кривили помертвілі губи старого Осборна, а серце його стискала страшна ненависть і лють, коли він, проглядаючи декотрі з них, натикався на це прізвище. Всі листи були пронумеровані, надписані й перев’язані червоною стрічкою. На них стояло: «Від Джорджі з проханням 5 шилінгів, 25 квітня 18...— відповідь 25 квітня» або «Джорджі про поні, 13 жовтня» тощо. В іншій пачці були «Рахунки доктора С», «Рахунки кравця Джорджі і за спорядження», «Векселі на мене, видані Дж.
Осборном-молодшим», і т. д.; його листи в Вест-Індії; листи його агента й газети з повідомленнями про його підвищення. Тут же зберігалася дитяча нагаєчка сина й загорнуте в папірець пасмо волосся, яке завжди носила його мати.
Бідолаха просидів не одну годину, перебираючи ці папери й думаючи над цими пам’ятками. Тут були його найзаповітніші мрії й найшанолюбнішї надії. Як він пишався своїм хлопцем і вродливішого за нього не було ніде. Всі казали, що він схожий на сина аристократа. Одна принцеса королівського роду звернула на нього увагу в парку К’ю, поцілувала його й спитала, як він зветься. Хто ще з ділових людей у Сіті міг похвалитися таким сином? Про жодного принца так не піклувалися, як про нього. Він мав усе, що можна було придбати за гроші. В актові дні старий Осборн звичайно приїздив до школи в кареті, запряженій четвериком, зі служниками в нових лівреях і обдаровував новенькими шилінгами Джорджевих товаришів. А коли він проводжав Джорджа в полк, перед тим як хлопець мав відплисти до Канади, то влаштував для офіцерів такий обід, що на ньому не соромно було б посидіти й герцогові Йоркському. Чи він коли відмовлявся оплачувати векселі, які син видавав на нього? Ось вони — всі оплачені без єдиного слова. Не кожен генерал мав таких коней, якими їздив Джордж! Він згадував сина в найрізноманітніші періоди його життя, і той поставав перед його очима то після обіду, коли любив зайти до їдальні, гордовито, самовпевнено, і випити з батькової чарки, сидячи поряд із ним на покуті; то верхи на поні в Брайтоні, коли він перескочив через огорожу і не відставав від мисливців; то того дня, коли його відрекомендовано принцові-регенту під час парадного виходу, коли цілий Сент-Джеймський двір не міг похвалитися ще одним таким гарним юнаком. І ось тепер усьому кінець! Одружитися з дочкою банкрута, знехтувати синівський обов’язок і багатство! Якого приниження й люті, яких мук безсилого гніву, нездійсненого шанолюбства й любові, зневаженої гордості й навіть батьківської ніжності довелося тепер зазнати цьому марнославному чоловікові!-Перебравши папери й задумано посидівши то над тим, то над іншим, сповнений гіркого і безсилого смутку, який охоплює нещасну людину, коли вона згадує про своє щасливе минуле, Джорджів батько забрав усі документи з шухляди, де він так довго тримав їх, і замкнув у скриньку, перев’язавши її стрічкою і запечатавши своєю печаткою. Тоді відчинив книжкову шафу і взяв з полиці велику червону біблію, про яку ми вже згадували,— пишно ілюстровану, всю в позолоті книжку, в яку він рідко заглядав. На фронти списі в ній був зображений Авраам, що приносить у жертву Ісаака. Там, за звичаєм, на першому чистому аркуші, Осборн позаписував своїм розгонистим канцелярським почерком дати свого одруження і смерті дружини, дні народження та імена своїх дітей. Першою йшла Джейн, тоді Джордж Седлі Осборн і нарешті Марія Фрейнс, а також дні, коли хрестили кожного з них. Узявши перо, Осборн старанно викреслив ім’я Джорджа, а коли аркуш висох, поклав книжку туди, звідки її взяв. Після цього він витяг якийсь документ з шухляди, де тримав свої особисті папери, прочитав його, зім’яв у руці, запалив від свічки й кинув на ґратки каміна, не зводячи з нього очей, аж поки він догорів. То була його духівниця. Спаливши її, Осборн сів до столу, написав якогось листа, подзвонив служникові й звелів віднести його вранці на вказану адресу. Тим часом уже й настав ранок: коли старий підіймався нагору до своєї спальні, весь дім заливало сонячне світло і серед буйного зеленого листя на Рассел-сквер щебетали пташки. Дбаючи про гарний настрій родини Осборнів та їхніх підлеглих і бажаючи здобути якнайбільше друзів Джорджеві в нещасну для нього годину, Вільям Доббін, що знав, як впливає на душу людини смачний обід і добре вино, повернувшись до готелю, написав дуже ввічливого листа Томасові Чопперу, есквайрові, в якому запросив цього джентльмена пообідати з ним другого дня в «Слотері». Лист застав містера Чоппера ще в Сіті, і він негайно надіслав відповідь, у якій писалося, що «містер Чоппер висловлює глибоку пошану капітанові Доббіну й матиме честь і приємність чекати його» і т. д. Запрошення й чернетку відповіді він, повернувшись ввечері додому, в Сомерстаун, показав місіс Чоппер і дочкам, і коли родина сіла пити чай, біля столу тільки й мови було що про шляхетних офіцерів та вест-індських аристократів. А коли дівчата пішли спати, вони з дружиною почали обговорювати дивні події, що відбувалися в родині його принципала. Ніколи ще клерк не бачив свого господаря таким схвильованим. Зайшовши до містера Осборна після того, як капітан Доббін залишив кабінет, містер Чоппер застав свого принципала з почорнілим обличчям і майже непритомного. Старий клерк був певен, що містер Осборн і капітан за щось дуже посварилися. Чоппер дістав наказ виписати й підрахувати всі суми, виплачені капітанові Осборну протягом трьох останніх років. «І цифра вийшла чималенька»,— заявив головний клерк, сповнюючись іще більшої пошани до старого й молодого господарів, що так легко розкидався гінеями. Йшлося начебто про міс Седлі. Місіс Чоппер присягалася, що їй дуже шкода тієї молодої дівчини. Подумати тільки — втратити такого вродливого хлопця, як капітан! Містер Чоппер не високо ставив міс Седлі як дочку невдатного біржовика, що платив дуже низькі дивіденди. Він шанував фірму Осборн понад усе в лондонському Сіті й сподівався, що капітан Джордж одружиться з дочкою якогось аристократа. А проте клерк спав тієї ночі куди спокійніше за свого принципала і, попестивши дітей після сніданку (який йому дуже смакував, хоч його скромна чаша життя була підсолоджена тільки рудим цукром)’, вирядився у своє найкраще, святкове вбрання та в сорочку з брижами й пішов до контори, пообіцявши захопленій його виглядом дружині не дуже налягати ввечері на портвейн каштана Доббіна.
Коли містер Осборн прийшов у звичайний свій час до контори, його вигляд вразив усіх підлеглих, що звикли, з цілком зрозумілих причин, стежити за виразом обличчя принципала,— таке воно було бліде й виснажене. О дванадцятій годині з’явився спеціально викликаний містер Міняйлі (адвокатська контора «Міняйлі і Базікервік», Бедфордроу), його провели до кабінету принципала, і там вони, замкнувшись, просиділи з годину. Десь біля першої містер Чоппер отримав від служника капітана Доббіна записку з листом для містера Осборна, якого клерк відніс господареві в кабінет. Невдовзі після цього туди знов покликано Чоппера й Берча, другого клерка, щоб вони підписалися за свідків у якомусь документі.
Я склав нову духівницю,— пояснив містер Осборн, і згадані вище джентльмени поставили у відповідному місці на документі свої підписи.
Більше не було сказано жодного слова. Містер Міняйлі мав дуже похмурий вигляд, коли вийшов з кабінету. Він суворо глянув на Чоппера, але нічого не пояснив. Усі помітили, що господар того дня був якийсь особливо тихий, чим дуже здивував тих, хто, бачивши, який він прийшов до контори, з самого ранку чекав бурі. Він за цілий день жодного разу нікого не вилаяв, і ніхто не чув, щоб він сипав прокльонами. Контору він залишив рано і, перше ніж піти, ще раз покликав старшого клерка і дав йому загальні вказівки, а тоді запитав, вагаючись і немов через силу: чи той, бува, не знає, є в місті капітан Доббін чи нема?-Чоппер відповів, що, здається, є. Насправді вони обидва чудово знали, що він у місті.
Осборн узяв листа зі столу, адресованого тому офіцерові, і, віддавши клеркові, звелів негайно вручити його Доббінові у власні руки.
Тепер, Чоппере, мені стане легше на серці,— сказав він, беручись за капелюха і якось дивно поглянувши на клерка. Рівно о другій (безперечно, за попередньою домовленістю) з’явився Фредерік Буллок, і вони з містером Осборном пішли з контори.
Командиром *** полку, де служили Доббін і Осборн, був старий генерал, який уперше воював ще в Квебеку під проводом Вулфа. Він давно вже був надто старий і хворий, щоб командувати, але й далі цікавився полком, який номінально очолював, і любив запрошувати декого з молодих офіцерів до свого столу — гостинність, яка, здається мені, тепер не вельми в моді серед його колег. Особливо любив старий генерал капітана Доббіна. Доббін був начитаний зі свого фаху й міг говорити про Фрідріха Великого, про імператрицю Марію-Терезу та про їхні війни з не меншим знанням справи, ніж сам генерал, який був не байдужий до тріумфів останніх часів, але серцем тяжів до полководців, уславлених п’ятдесят років тому. Цей вояка запросив Доббіна до себе на сніданок того самого ранку, коли містер Осборн змінив духівницю, а містер Чоппер одяг найкращу сорочку з брижами, і повідомив своєму молодому улюбленцеві — за два дні до опублікування — про те, чого всі сподівалися: про наказ виступати в похід до Бельгії. Наказ полку приготуватися мав з’явитися за день чи за два, а оскільки транспортних суден вистачало, то до кінця тижня вони вже мали бути в дорозі. В Чатемі їм додали новобранців, і старий генерал сподівався, що полк, який допоміг розбити Монкальма в Канаді і змусити до втечі Вашингтона на Лонг-Айленді, підтвердить свою історичну репутацію і в Нідерландах, де вже не раз відбувалися великі битви.
Отже, друже мій, коли ви маєте якусь affaire là ,— мовив старий генерал, взявши пучку тютюну білими тремтячими пальцями, а тоді показавши на те місце під robe de chambre, де ще кволо стукотіло його серце,— коли ви маєте якусь Філліду й мусите її потішити, чи вам треба попрощатися з татом і матусею, чи скласти духівницю, то я раджу вам не зволікати.
З цими словами генерал подав своєму молодому приятелеві пальця на прощання, добродушно кивнув напудреною головою в перуці з кіскою, а коли за Доббіном зачинилися двері, взяв перо й написав poulet 3 (він страшенно пишався своїм знанням французької мови) мадемуазель Аделаїді з Королівського театру.
Ця новина засмутила Доббіна, він згадав наших друзів у Брайтоні, і йому стало соромно, що вій найперше подумав про Емілію (він думав про неї більше, ніж про батька з матір’ю, про сестер чи про свої обов’язки — і в мріях, і в снах, і взагалі протягом цілого дня). Повернувшись до готелю, він відіслав містерові Осборну записку, повідомляючи його про те, що довідався, і сподіваючись, що цим спонукає його помиритися з Джорджем.
Ця записка, передана тим самим посланцем, що приносив запрошення містерові Чопперу, трохи стривожила достойного клерка. Конверт був адресований на нього, і, розпечатуючи його, Чоппер з острахом думав, чи не відкладається, бува, сподіваний обід. Він відчув величезне полегшення, коли переконався, що йому самому тільки нагадували про зустріч. («Я чекатиму на вас о пів на п’яту» — писав капітан Доббін). Чоппер дуже переймався справами свого принципала, але que voulez-vous — запрошення на обід було для нього куди важливішим, ніж чиї завгодно справи.
Генерал уповноважив Доббіна повідомляти про похід кожного офіцера полку, якого йому пощастить зустріти в місті. Тому він поділився новиною з хорунжим Стеблом, побачивши його в агента, і той, з властивою йому войовничістю, негайно подався до постачальника військового спорядження купувати нову шаблю. Там цей хлопець, який хоч і мав тільки сімнадцять років і на зріст був не вищий як шістдесят п’ять дюймів, до того ж кволий від народження і з дуже розладнаним здоров’ям від надмірного вживання коньяку, але, безперечно, відважний, як лев, заходився випробовувати, згинати, зважувати в руці зброю, наче думав знищити всіх французів. Вигукуючи «га, га!» й завзято пристукуючи маленькою ногою, він зробив два-три випади проти капітана Доббіна, який, сміючись, відбив їх своєю бамбуковою паличкою.
Стабл, як можна було здогадатися, взявши до уваги його зріст і вагу, належав до легкої піхоти. Зате хорунжий Спуні був високий і служив у роті гренадерів (капітана Доббіна). Він негайно приміряв нову ведмежу шапку, в якій мав на диво грізний, як на його вік, вигляд. Потім обидва хлопці подалися до «Слотера» і, замовивши розкішний обід, сіли писати листи своїм любим батькам, що хвилювалися вдома,— листи, сповнені синівської любові, ласки, відваги і граматичних помилок.
Ох, тоді в Англії багато сердець тривожно калатало, а материнські палкі молитви линули до неба не в одному домі.
Побачивши, як юний Стабл трудиться над листом за столиком у залі «Слотера» і як сльози, стікаючи по носі, капають на папір (бо хлопчина думав про свою матусю і про те, що, може, ніколи вже її не побачить), капітан Доббін, який готувався написати листа Джорджеві Осборну, змінив свій намір і зачинив скриньку з папером. «Навіщо писати? — сказав він сам до себе.— Хай вона спокійно поспить цю ніч. Завтра вранці я зайду до своїх батьків, а потім сам поїду в Брайтон».
Він підійшов до Стабла, поклав йому на плече свою велику руку й заходився підбадьорювати молодого вояка; сказав, що коли той кине пити горілку, то з нього вийде добрий солдат, бо він має чесне й щире серце. Від цих слів юний Стабл засяяв, тому що Доббіна дуже шанували в полку як найкращого офіцера й найрозумнішу людину.
Дякую, Доббіне,— відповів Стабл, витираючи кулаками очі.— Я саме писав... писав їй, що кину пити. Ох, сер, вона так любить мене, хай би мене чорти взяли! — Після цього помпи знов запрацювали, і я не певен, чи не заблищали очі і в зворушеного капітана.
Обидва хорунжі, капітан і містер Чоппер пообідали разом, за одним столом. Чоппер приніс від містера Осборна листа, в якому той коротко і ввічливо просив передати додані до листа папери капітанові Джорджу Осборну. Чоппер більше нічого не знав; щоправда, він змалював, який вигляд мав містер Осборн, розповів про його побачення з адвокатом, дивувався, що патрон того дня нікого не вилаяв, а трохи випивши, почав робити свої висновки і здогади.
Та з кожною чаркою вони ставали все туманніші і, врешті, зробилися й зовсім незрозумілі. Пізно ввечері капітан Доббін посадив свого гостя в найману карету.
Той уже тільки гикав і присягався, що він... гик... довіку... гик... буде приятелем капітана.
Ми казали, що прощаючись з міс Осборн, капітан Доббін попросив дозволу ще раз зайти до неї, і стара панна кілька годин чекала на нього другого дня. Може, якби він прийшов і звернувся до неї з запитанням, на яке вона готова була відповісти, міс Джейн не відкинулася б від свого брата й допомогла б помирити його з розгніваним батьком. Та хоч вона дуже чекала, капітан не прийшов. Він мав багато інших справ: треба було відвідати батьків і заспокоїти їх, а тоді якомога раніше зайняти місце нагорі в «Блискавці», щоб поїхати до своїх друзів у Брайтон. Вдень міс Осборн почула, як батько наказав не пускати й на поріг того негідника Доббіна, що любить скрізь пхати свого носа. Отже, навіть якщо вона в душі й плекала якусь надію, то їй раптом настав кінець. Зайшов Фредерік Буллок і був особливо ніжний з Марією і уважний до зажуреного старого джентльмена. Бо хоч той і казав, що йому тепер полегшає, проте засоби, до яких він удався, щоб забезпечити собі душевний спокій, мабуть, і досі ще не дали добрих наслідків, а події останніх двох днів просто приголомшили його.
Розділ XXV-У ЯКОМУ ВСІ ГОЛОВНІ ДІЙОВІ ОСОБИ ВВАЖАЮТЬ ДОРЕЧНИМ ПОКИНУТИ БРАЙТОН-Друзі повели Доббіна до Корабельного готелю, і в присутності дам він прикинувся веселим і безтурботним; це було ще одне свідчення того, що цей молодий офіцер з кожним днем ставав усе спритнішим лицеміром. Він намагався приховати свої особисті почуття і мав що приховувати: по-перше, він був схвильований тим, що побачив місіс Осборн уже в іншій ролі, а по-друге, боявся, що прикра звістка, яку він привіз, дуже пригнітить Емілію.
Я гадаю, Джордже,— мовив він,— що не мине й трьох тижнів, як французький імператор кине проти нас кавалерію й піхоту і влаштує герцогові такий танок, що порівняно з ним іспанська війна видасться дитячою розвагою. Але, по-моєму, не обов’язково казати про це місіс Осборн. Може, ми взагалі не братимемо участі в битві, а наше перебування в Бельгії буде просто воєнною окупацією. Багато хто так вважає. А в Брюсселі повно великосвітської публіки і модниць.— І приятелі домовилися змалювати Емілії похід у Бельгію саме в такому невинному світлі.
Підготувавши цю змову, облудний Доббін привітався з Емілією дуже весело, навіть сказав їй два чи три компліменти з приводу її нового становища (ті компліменти, треба визнати, були страшенно несміливі й незграбні), а тоді почав хвалити Брайтон, морське повітря, тутешні розваги, мальовничу дорогу, карету «Блискавка» та коней — Емілія з того всього нічого не збагнула, а Ребека дуже розважалася, стежачи за капітаном, як, зрештою, вона стежила за кожним, з ким стикалася.
Наша Емілія, мусимо признатися, була не вельми високої думки про друга свого чоловіка, капітана Доббіна. Він шепелявив, не відзначався вродою, був дуже простий і вкрай незграбний та незугарний. Вона любила його за відданість її чоловікові (ще б пак, кожен хотів би з ним приятелювати!) і вважала, що Джордж виявляє неабияку великодушність і ласку, вшановуючи Доббіна своєю дружбою.
Джордж часто передражнював при ній шепеляву мову Доббіна та його незграбні манери, хоч, ніде правди діти, завжди хвалив добрі риси свого приятеля. В пору цього недовгого тріумфу, не знаючи близько Вільяма, Емілія не дуже його цінувала,— а він здогадувався, якої вона про нього думки, і покірно мирився з нею. Потім настав час, коли вона краще його пізнала і змінила про нього свою думку, але до того часу було ще далеко.
А щодо Ребеки, то не встиг капітан Доббін пробути в їхньому товаристві й двох годин, як вона відгадала його таємницю. Від їй це подобався, і вона в душі побоювалась його, та й сам Доббін не дуже її любив. Він був такий чесний, що її хитрування й лестощі не діяли на нього, і він з інстинктивною відразою тримався осторонь. від неї. А що Ребека не настільки втекла від інших представниць своєї статі, щоб не знати такого почуття, як заздрощі, то вона ще дужче зненавиділа Доббіна за те, що він обожнював Емілію. Одначе вона була з ним дуже чемна й привітна. Приятель Осборнів! Приятель її найдорожчих добродійників! Вона присягалася, що завжди щиро його любила. Вона добре пам’ятає його ще з того вечора у Воксголі, лукаво сказала вона Емілії, і трішки поглузувала з нього, коли обидві вони пішли переодягатися на обід. Родон Кроулі майже не звертав уваги на Доббіна, він вважав його добродушним бевзем, неотесаним купецьким синком із Сіті. Джоз опікувався ним з великою гідністю.
Коли Джордж із Доббіном залишилися самі в номері цього останнього, куди Джордж пішов з ним, Доббін витяг зі скриньки листа, якого містер Осборн доручив йому передати синові.
Це рука не мого батька,— мовив Джордж, трохи стривожившись. Справді, виявилося, що то був лист від адвоката містера Осборна, і писалося в ньому ось що:-«Бедфордроу, 7 травня 1815 року.
Сер, містер Осборн уповноважив мене повідомити вас, що він залишився при тій постанові, яку вже Вам висловив раніше, і в зв’язку з шлюбом, який Ви зводили взяти, він перестав віднині вважати Вас членом своєї родини. Ця постанова остаточна й невідворотна.
Хоч гроші, витрачені на Вас до Вашого повноліття, а також векселі, які Ви останніми роками так щедро видавали па свого батька, набагато перевищують у сукупності ту суму, на яку Ви маєте право претендувати (тобто третину спадку Вашої матері, покійної місіс Осборн, що перейшов після її смерті до Вас і до міс Джейн Осборн та міс Марії Френсіз Осборн), проте містер Осборн уповноважив мене сказати, що він відмовляється від усіх претензій на Ваше майно, і сума в дві тисячі фунтів у чотирипроцентних облігаціях за теперішнім курсом (тобто третина суми в шість тисяч фунтів) буде сплачена Вам чи Вашим представникам під Вашу розписку-Вашим покірним слугою С. Міняйлі.
P. S. Містер Осборн просить мене сказати Вам раз назавжди, що він не бажає отримувати від Вас жодних звісток, листів чи відомостей у зв’язку з цим чи будь-яким іншим питанням».
Чудово ти владнав цю справу! — сказав Джордж, люто дивлячись на Вільяма Доббіна.— Ось на! — і він кинув йому батькового листа.— Жебрак, хай йому біс, і все через свою прокляту сентиментальність. Чому було не почекати? На війні мене може настигнути куля, від неї ніхто не забезпечений, а хіба Емілії буде краще, якщо вона залишиться вдовою жебрака? Це все ти влаштував! Не міг заспокоїтись, поки не оженив мене і не довів до злиднів! Що я в дідька робитиму з двома тисячами фунтів? їх не стане й на два роки! Я програв Кроулі в карти і в більярд сто сорок фунтів, відколи я тут. Нічого не скажеш, гарно ти вмієш залагоджувати чужі справи!-Не буду заперечувати, становище тяжке,— мовив збентежений Доббін, прочитавши листа,— і, як ти сказав, частково винен я. Та є люди, що залюбки помінялися б з тобою,— гірко всміхнувся він.— Поміркуй, чи багато капітанів у нашому полку мають дві тисячі фунтів на чорну годину? Тобі доведеться жити на платню, поки твій батько не подобрішає, а якщо ти загинеш, то залишиш своїй дружині сто фунтів прибутку в рік. Невже ти думаєш, що людина з моїми звичками може жити на платню і на сотню в рік? — сердито крикнув Джордж.— Тільки дурень може таке казати, Доббіне. Як в біса підтримуватиму своє становище в світі на такі мізерні кошти? Я не можу змінити своїх звичок. Я повинен жити з комфортом! Я виріс не на вівсяній каші, як Мак-Віртер, і не на картоплі, як старий О’Дауд.
Може, ти хочеш, щоб моя дружина брала прати солдатську білизну чи їздила за полком в обозному фургоні?-Та годі, годі,— мовив Доббін так само добродушно.— Ми знайдемо для неї кращий екіпаж. А ти намагайся не забувати, любий Джордже, що ти тепер тільки позбавлений трону принц, і не втрачай спокою, поки шаленіє буря. Вона довго не потриває. Хай-но тільки тебе згадають у «Газеті», і я певен, що старий батько подобрішає до тебе.
Згадають у «Газеті»? — перепитав Джордж.— У якій рубриці? Серед убитих чи поранених, та ще й, може, з самого початку?-Цить! Не оплакуй себе передчасно,— мовив Доббін. — А коли навіть і станеться щось, то ти знаєш, Джордже, що в мене дещо є, одружуватись я не думаю і не забуду в духівниці свого хрещеника,— додав він, усміхнувшись.
На цьому суперечка скінчилася, як і десятки вже таких розмов між Осборном і його приятелем. Джордж заявив, що па Доббіна не можна довго сердитися, і великодушно вибачив йому образи, які сам таки безпричинно завдав йому.
Послухай-но, Бекі! — гукнув Родон Кроулі з своєї туалетної кімнати дружині, що прибиралася до обіду у себе в спальні.
Що? — почувся дзвінкий голос Бекі.
Вона оглядала себе через плече в дзеркалі. В чудовій білій сукні з великим викотом за останньою модою, маленьким разком намиста й блакитним поясом вона була втіленням юної невинності й дівочого щастя.
Як ти гадаєш, що робитиме місіс Осборн, коли Осборн поїде з полком? — мовив Кроулі, заходячи до кімнати й виконуючи на голові дует двома великими щітками.
Він захоплено подивився з-під навислої на чоло гриви на свою гарненьку дружину.
Мабуть, виплаче собі очі,— відповіла Бекі.— Вона вже разів п’ять починала скиглити, згадуючи про це, коли ми були самі. А тобі, видно, байдуже? — сказав Родон, невдоволений, що вона така черства.
— Ох ти, поганцю! Хіба ти не знаєш, що я збираюся їхати з тобою? — відповіла Бекі. Крім того, ти — зовсім інша справа. Ти їдеш ад’ютантом генерала Тафта. Ми не належимо до польових військ! — мовила місіс Кроулі і так гордо звела голову, що чоловік у захваті нахилився й поцілував її в маківку.
Родоне, серденько, як ти гадаєш, може, краще виправити в Купідона гроші, поки він тут? — повела далі Бекі, пришпилюючи такий бант, що нікого не міг лишити байдужим.
Ребека прозвала Джорджа Осборна Купідоном. Вона десятки разів казала йому про його вроду. Вона ласкаво позирала на нього вечорами, коли він забігав до Родона на пів годинки перед сном. Вона часто називала його жахливим вітрогоном і нахвалялася, що скаже Еммі про його витівки й екстравагантні звички. Вона подавала йому сигару й допомагала прикурити її, знаючи, яке враження справляв цей маневр, бо випробувала його раніше на Родоні Кроулі. Джордж вважав, що Бекі весела, дотепна, лукава, distinguée , чарівна. Під час спільних коротеньких прогулянок і обідів Бекі, звичайно, цілком затьмарювала сердешну Еммі, що несміливо сиділа й не озивалася жодним словом, поки місіс Кроулі та її чоловік розмовляли, а капітан Кроулі й Джоз (який скоро приєднався до молодої пари) мовчки налягали на їжу.
В душі Еммі зродилося якесь недовір’я до товаришки. Дотепність Ребеки, її розум і хист викликали в неї гіркий неспокій. Вони були одружені всього тиждень, а Джордж уже нудився й шукав іншого товариства. Еммі тремтіла за майбутнє. «Якою я буду супутницею йому,— думала вона, — такому розумному і блискучому, коли сама я така непомітна й немудра? Який він шляхетний, що взяв мене, зрікся всього й не погордував мною! Мені треба було відмовитись від нього, тільки я не мала сили.
Мені треба було залишитися вдома й піклуватись про нещасного батька». І вона вперше згадала про те, що занедбала батьків (бідолашна жінка, звичайно, мала певні підстави звинувачувати себе в цьому) і почервоніла з сорому. «Ох, яка я недобра й самолюбна,— подумала вона.— Я забула про їхню біду й думала тільки про себе... змусивши Джорджа одружитися зі мною. Я знаю, що не варта його... знаю, що він був би щасливий і без мене... а все ж... я пробувала, пробувала відмовитися від нього».