А надто місіс Медженіс,— сміючись, сказав Джордж.
З дружиною капітана Медженіса ми помирилися, хоч вона так ставиться до мене, що через неї я посивію і дійду до могили.
Це твоя буйна чорна гривка посивів, серденько? — вигукнув майор.
Міку, прикуси язика, дурний! Ці чоловіки, люба місіс Осборн, завжди у все втручаються. Я не раз уже казала своєму синові, щоб він розтуляв рота тільки тоді, як командує та ще коли їсть чи п’є. Я розкажу вам усе про наш полк і застережу від дечого, коли ми залишимося самі. А тепер познайомте мене зі своїм братом, він, напевне, дуже гарний хлопець, бо нагадує мені мого кузена, Дена Мелоні (Мелоні з роду Белімелоні, голубонько, того, що взяв Офелію Скалі з Ойстерстауна, кузину лорда Полуді). Містере Седлі, я в захваті, що познайомилася з вами. Думаю, ви сьогодні обідатимете в офіцерській їдальні? (Міку, згадай того клятого доктора і не напивайся сьогодні до моєї проханої вечері).
Сьогодні сто п’ятдесятий полк дає прощальний обід, серденько,— мовив майор,— але ми легко добудемо запрошення для містера Седлі.
Біжіть, Сімпле,— це хорунжий Сімпл, люба Еміліє, я забула відрекомендувати його вам,— швиденько біжіть до полковника Теша, передайте йому вітання від місіс О’Дауд і скажіть, що капітан Осборн привіз свого швагра і приведе його на обід до клубу сто п’ятдесятого полку рівно о п’ятій. А ми з вами, голубонько, трохи перекусимо тут, якщо хочете.
Місіс О’Дауд ще не скінчила своєї мови, як хорунжий уже побіг сходами вниз виконувати доручення.
Дисципліна — душа армії! Ми підемо виконувати свої обов’язки, а місіс О’Дауд тим часом просвітить тебе ,Еммі,— сказав капітан Осборн, і обидва приятелі вийшли з майором, пересміхаючись через його голову, бо вія ішов посередині.
Тепер, заволодівши своєю новою приятелькою, нестримна місіс О’Дауд виклала їй стільки відомостей, що та, бідолашна, ніколи не змогла б утримати їх усі в пам’яті. Вона розповіла спантеличеній Емілії тисячі подробиць про ту численну родину, членом якої стала тепер молода жінка.
Місіс Неперепийлі, дружина полковника, померла на Ямайці від жовтої гарячки і від розриву серця, бо той потворний, старий полковник, лисий, як гарматне ядро, підморгував креолці. Місіс Медженіс — добра жінка, хоч неосвічена, але з біса язиката і може обдурити за картами й рідну матір. Дружина капітана Кірка закочує банькаті очі на саму згадку про чесну родинну гру в карти (а он мій батько — вже нащо побожний був чоловік! — мій дядько декан Мелоні і наш кузен, єпископ, щовечора, бувало, грали в мушку або у віст. Та цього разу жодна з них не їде з полком,— додала місіс О’Дауд.— Фанні Медженіс залишається з матір’ю, що торгує вугіллям і картоплею вроздріб десь, вдається, в Іслінгтон-тауні під Лондоном, хоч вона й завжди хвалиться кораблями свого батька і навіть показує їх нам, коли вони пливуть річкою. А місіс Кіркз з дітьми оселиться тут, на площі Біфезди, щоб бути ближче до свого улюбленого проповідника, доктора Ремсгорпа. Місіс Банні при надії, а втім, вона завжди в такому стані і вже подарувала лейтенантові семеро.
А дружина Поскі, що приїхала сюди на два місяці раніше за вас, голубонько, вже разів двадцять так лаялася з Томом Поскі, що їх було чути з другого кінця казарми (кажуть, що вони навіть товкли посуд, а Том так і не пояснив, звідки в нього синець під оком). Вона теж вертається до матері, що тримає пансіон для дівчат у Річмонді,— видно, добре їй там було, коли вона звідти втекла! А де ви вчилися, голубонько? Бо я в мадам Фленніген на Айлісус-гроу в Бутерс-тауні недалеко від Дубліна, і коштів на мене не жаліли. Справжньої паризької вимови нас учила маркіза, а гімнастики — колишній французький генерал-майор.
Так вражена Емілія несподівано стала членом цієї різномастої родини, а місіс О’Дауд — її старшого сестрою. Ввечері за чаєм місіс О’Дауд відрекомендувала її і всім іншим родичкам, на яких вона — тому що, на їхній погляд, була тиха, добродушна і не дуже вродлива — справляла досить гарне враження, поки не повернулися офіцери з обіду в сто п’ятдесятому полку; всі вони так захоплювались Емілією, що сестри, звичайно, почали шукати в неї вад.
Думаю, що тепер Осборн утихомириться,— мовила місіс Медженіс місіс Банні.
— Якщо з наверненого гульвіси може бути добрий чоловік, то її чекає приємне життя з Джорджем,— мовила місіс О’Дауд, звертаючись до Поскі, яка втрачала тепер у полку своє становище щойно одруженої і сердилась на узурпаторку. А щодо місіс Кірк, то, як учениця Ремсгорпа, вона поставила Емілії двоє чи троє запитань з основ релігії, щоб побачити, чи душа її не спить, чи вона щира християнка тощо, І, з’ясувавши з простих відповідей місіс Осборн, що вона й досі перебуває в темряві, тицьнула їй у руки три дешеві книжечки з малюнками, а саме: «Зойк у пустелі», «Праля з парафії Уондсуорт» і «Найкращий багнет британського солдата», під впливом яких вона повинна була прокинутись; місіс Кірк просила Емілію прочитати їй того ж таки вечора перед сном.
Зате всі чоловіки, як добрі приятелі, згуртувалися біля гарненької дружини свого товариша й упадали коло неї з властивою військовим галантністю. Це була маленька перемога Емілії, в неї піднявся настрій, і очі її засяяли. Джордж пишався її успіхом, йому подобалося, як вона весело, граційно, хоч і наївно й трохи ніяково, приймала залицяння офіцерів й відповідала на їхні компліменти. А він у своєму мундирі — наскільки він був кращий за кожного в кімнаті! Емілія відчувала, що він закохано стежить за нею, і сяяла з утіхи. «Я буду ласкава з усіма його друзями вирішила вона,— Завжди намагатимуся бути веселою, задоволеною і створю йому щасливу домівку».
Полк справді прийняв Емілію захоплено. Капітани її вподобали, лейтенанти вихваляли, хорунжі обожнювали. Старий доктор Катлер сказав кілька дотепів, тa оскільки вони були професійного змісту, переказувати їх не варто; його помічник Кудкудакт, доктор медицини Единбурзького університету, вшанував Емілію іспитом з літератури й випробував її знання на своїх трьох улюблених французьких цитатах.
Юний Стабл ходив від одного до другого й пошепки казав: «Яка ж вона чарівна, правда?» — і не зводив з Емілії очей, аж поки подали пунш.
Зате капітан Доббін недовго розмовляв із нею того вечора. Він і капітан Портер із сто п’ятдесятого полку відвезли до готелю Джоза, що зовсім розкис і двічі вже з великим запалом розповів про полювання на тигра — в їдальні сто п’ятдесятого полку і на вечері в місіс О’Дауд, яка приймала гостей у високому капелюшку з райським птахом.
Віддавши збирача податків у руки його служника, Доббін почав прогулюватися біля входу в готель, покурюючи сигару. Тим часом Джордж надзвичайно дбайливо вкутав дружину шаллю і забрав її від місіс О’Дауд після прощання з молодими офіцерами, які супроводили її до коляски й радісно кричали вслід «ура», коди вона поїхала.
Висівши біля готелю, Емілія простягла Доббінові руку й жартома дорікнула йому за те, що він зовсім забув про неї того вечора.
Капітан ще довго псував собі здоров’я сигарами після того, як готель і вся вулиця поснули. Він бачив, як у кімнаті Джорджа погасло світло і засвітилося в сусідній спальні. Вже майже розвиднялося, коли він повернувся до казарми. Він чув голоси від річки, де їхнє спорядження вантажили на транспортні судна, що готувалися до відплиття вниз Темзою.
Розділ XXVIII У ЯКОМУ ЕМІЛІЯ ВІДЇЗДИТЬ ДО НІДЕРЛАНДІВ
Офіцери зі своїм полком повинні були відплисти на суднах, які забезпечив їм уряд його величності; і через два дні після веселого вечора в квартирі місіс О’Дауд вони під військовою охороною рушили вниз річкою, тримаючи курс на Остенде. З усіх ост-індських кораблів, що стояли на річці, з військових частин, що зібралися на березі, лунали вітання, оркестр грав «Дай віку, боже, королю», офіцери вимахували кашкетами, матроси бадьоро вигукували «ура». Галантний Джоз погодився супроводжувати свою сестру і дружину майора, а що більша частина їхніх речей, у тому числі й славетний капелюшок із райським птахом, були відправлені з полковим обозом, обидві наші героїні, не надто переобтяжені, приїхали до Рамс-гейта, де стояло багато пакетботів, і на одному з них швидко переправилися до Остенде.
Нова пора, яка настала в житті Джоза, була така багата на події, що на довгі роки стала для нього вдячною темою для розмов; навіть історія з полюванням на тигра поступилася місцем цікавішим розповідям про великий похід під Ватерлоо.
Коли він погодився супроводжувати свою сестру за кордон, усі зауважили, що він перестав голити верхню губу. В Чатемі він з великим запалом ходив на військові паради й навчання. Він пильно прислухався до розмов своїх побратимів-офіцерів (так він потім часто їх називав) і намагався запам’ятати якомога більше імен відомих військових. У цих студіях йому дуже допомагала паша неоціненна місіс О’Дауд, а того дня, коли вони нарешті опинилися на судні «Красуня Роза», що мало доправити їх до місця призначення, він з’явився в гаптованій куртці, парусинових штанях і кашкеті, обведеному золотим галуном. А що Джоз віз із собою свій екіпаж і по секрету розголосив на судні, що їде до армії герцога Веллінгтона, всі думали, що він якась важлива особа — може, інтендантський генерал або принаймні державний кур’єр.
Під час переправи він страшенно мучився від морської хвороби, жінки теж лежали, проте Емілія відразу ожила, тільки-но пакетбот прибув до Остенде і вона побачила транспортні судна, що перевозили полк; вони ввійшли в гавань майже одночасно з «Красунею Розою». Джоз, ледь живий, відразу подався до готелю, а капітан Доббін, провівши жінок, заходився; визволяти з портової митниці карету й вантаж, бо містер Джоз виявився тепер без помічника, оскільки служник Осборна і його власний розбещений камердинер змовилися в Чатемі й рішуче заявили, що не поїдуть за море. Цей несподіваний бунт останнього дня так стривожив Седлі молодшого , що він ладен був і сам залишитися в Англії, але капітан Доббін (який, за словами Джоза, почав дуже цікавитись його справами) присоромив і висміяв його — мовляв, навіщо ж тоді було відпускати вуса? — і кінець кінцем умовив сісти на судно.
Замість угодованих і добре вимуштруваних лондонських служників, які вміли розмовляти тільки по-англійському, Доббін роздобув для Джоза і його дам маленького смаглявого бельгійця, що взагалі не вмів ніяк розмовляти, але своєю метушливістю і тим, що, звертаючись до Джоза, звав його «мілордом», швидко здобув прихильність цього джентльмена. Тепер часи в Остенде змінилися; із британців, що приїздять туди, мало хто скидається на лорда чи поводить себе так, як личить представникам нашої спадкової аристократії. Більшість їх ходять у приношених костюмах і несвіжій білизні, полюбляють більярд, горілку, сигари й бруднуваті таверни.
Але треба відзначити, що кожен англієць з армії герцога Веллінгтона звичайно платив за себе. Згадка про цю обставину, безперечно, приємна для нації крамарів.
Для країни, де торгівлю шанують понад усе, навала такої армії покупців і можливість годувати таких платоспроможних вояків була справжнім щастям. До того ж країна, яку вони прийшли захищати, не була войовничою. За довгу історичну добу вона воліла доручати іншим воювати на своїх землях. Коли автор цього роману їздив туди оглянути своїм орлиним поглядом поле Ватерлоо, він спитав кондуктора диліжанса, показного чоловіка, схожого на мужнього ветерана, чи він брав участь у битві.
Pas si bête! — сказав він.
Така відповідь і такі почуття не притаманні французові. Зате візник, що поганяв коней, був віконт, син якогось збанкрутованого генерала Імперії, і дорогою він не відмовлявся від кухля пива за кілька пенні.
Мораль, як бачите, дуже повчальна.
Ця рівна, квітуча, мирна країна ніколи не здавалася такою багатою і щасливою, як на початку літа 1815 року, коли на її зелених полях і в тихих містах замаячіли малинові мундири, а по широких дорогах покотилися валки розкішних англійських екіпажів, коли великі судна, що плавали по каналах повз буйні пасовиська й мальовничі, трохи дивні старі села, повз давні замки, оточені віковими деревами, заповнили ошатні мандрівники-англійці, коли солдат у сільському шинку не тільки пив, але й сплачував рахунок, а Доналд — стрілець шотландського полку, що квартирував на фламандській фермі,— колихав дитину, поки Жан і Жанетт згрібали в полі сіно. Оскільки наші митці тепер полюбляють воєнні сюжети, то я пропоную їм цю тему як наочну ілюстрацію принципів чесної англійської війни. Все мало такий пишний і невинний вигляд, як парад у Гайд-парку. А тим часом Наполеон, причаївшись за заслоною прикордонних фортець, готувався до нападу, який мав вкинути цих мирних людей у вир люті і крові, а багато кого й скосити.
Але кожен непохитно вірив у головнокомандувача (бо та безмежна віра, яку герцог Веллінгтон навіяв усій англійській нації, була не менша за палке обожнювання, яким свого часу французи оточили Наполеона) країна, здавалося, так ґрунтовно підготувалась до оборони, а на крайній випадок під рукою була така надійна допомога, що ніхто не тривожився, і наші подорожні, з яких двоє, природна річ, були не вельми сміливі, почували себе, як і всі інші англійські туристи, цілком спокійно. Славнозвісний полк, з багатьма офіцерами якого ми вже познайомилися, був доправлений каналами до Брюгге й Гента, а звідти мав вирушити маршем на Брюссель. Джоз супроводжував наших дам на пасажирських суднах, на тих самих суднах, розкіш і зручність яких, мабуть, залишилися в пам’яті всіх, хто колись мандрував по Фландрії. На цих повільних, але зручних суднах так щедро годували й поїли, що склалася навіть легенда про одного англійця, який приїхав до Бельгії на тиждень і так уподобав подорож на одному з них, що лишився плавати на ньому між Брюгге і Гентом, аж поки не запровадили залізниці, а тоді, підчас останнього рейсу того судна, кинувся у воду й утопився. Джозові не судилася така смерть, але він безмежно втішався комфортом, і місіс О’Дауд запевняла, що для цілковитого щастя йому бракує ще тільки її сестри Георгіни. Він сидів цілими днями на палубі, попивав фламандське пиво, гукав навіщось свого служника Ісидора aбо розмовляв зі своїми супутницями. А який же Джоз був відважний!-Боні, атакуй нас! — гукав він.— Еммі, голубонько, не бійся! Немає чого. Союзні війська через два місяці будуть у Парижі, повір мені, тоді я поведу тебе обідати в Пале-Рояль, їй-богу! Триста тисяч росіян ідуть уже до Франції через Майнц-на-Рейні, триста тисяч, люба моя, під проводом Вітгенштейна і Барклая де Толлі. Ти нічого не розумієш у військових справах, люба моя. А я розумію і запевняю тебе, що ніяка французька піхота не встоїть проти російської і жоден з генералів Боні не годен у слід ступити Вітгенштейнові. А ще є австрійці, їх п’ятсот тисяч, не менше, вони тепер стоять за десять переходів від кордону під проводом Шварценберга і принца Карла. І пруссаки під проводом хороброго фельдмаршала. Покажіть мені другого такого командира артилерії тепер, коли не стало Мюрата! Ге, місіс О’Дауд? Як ви вважаєте, чи нашій крихітці варто боятися? Як, по-твоєму, Ісидоре, є чого боятися? Сюди, сер! Дайте мені ще пива!-Місіс О’Дауд відповіла, що її сестра Георгіна не боїться жодного чоловіка, а тим паче француза, і, вихиливши одним духом кухоль пива, підморгнула, показуючи цим що їй сподобався напій.
Часто перебуваючи під вогнем ворога, тобто зустрічаючись із жінками в Челтнемі і Баті, наш збирач податків загалом позбувся колишньої своєї несміливості й тепер, особливо коли підкріплявся лікером, часом ставав балакучий, як ніхто. В полку він був, можна сказати, улюбленцем, бо щедро пригощав молодих офіцерів чаркою і розважав їх своїми військовими манерами. А оскільки один добре відомий в армії полк у всі свої походи вирушав із цапом на чолі колони, а ще одного вів олень, Джордж, який ніколи не пропускав нагоди пожартувати зі свого швагра, казав, що їхній полк вирушає в похід на чолі зі слоном.
Відколи Емілія прибула в полк, Джордж почав соромитися декотрих членів того товариства, в яке мусив ввести її, і вирішив, як він сказав Доббінові (не треба й згадувати, який той був потішений цим), перейти в кращий полк і забрати дружину від цих вульгарних жінок, хай їм чорт. Але вульгарна схильність соромитися якогось товариства швидше властива чоловікам, ніж жінкам (за винятком великосвітських леді, яким вона дуже й дуже притаманна), і місіс Емілія, природна, щира душа, не звала цього фальшивого сорому, який її чоловік вважав за ознаку особливої делікатності. Так, капітана Осборна пік сором, коли його дружина перебувала в товаристві місіс О’Дауд, що на капелюшку носила півнячі пера, а на животі — великий годинник з репетицією, який вона пускала дзвонити за кожної нагоди, розповідаючи, як їй батько подарував його, коли вона сідала в карету після шлюбу; Емілію ж тільки вражала ексцентричність цієї простодушної дами, і вона зовсім не соромилась її товариства.
Під час цієї подорожі, яку відтоді намагався здійснити кожен середнього кола англієць, можна було зустріти й освіченіших супутників, але жоден із них не був такий цікавий, як дружина майора О’Дауда.
Ви все вихваляєте ці човни на каналі, голубонько! От якби ви побачили наші судна між Дубліном і Белінес-ло. От де швидко пливуть! А яка там худоба! Мій батько, слово честі, отримав золоту медаль за чотирирічну ялівку(сам його величність скуштував шматочок з неї і сказав, що кращого м’яса зроду не їв). Тут ви такої ялівки ніде не побачите!-І Джоз, зітхнувши, визнав, що таких добрих біфштексів, з прошарками жиру, як в Англії, ніде немає.
За винятком Ірландії, звідки вам привозять найкраще м’ясо,— мовила дружина майора, й далі роблячи, як часто буває з патріотами її нації, порівняння на користь своєї країни.
Сама думка порівняти ринок у Брюгге з дублінським, вона ж таки й завела про це мову, здавалась міс О’Дауд блюзнірством , я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, позначає в них ота шпичка в кінці ринкового майдану — мовила вона в таким глумом, що вже від самого нього та стара башта могла завалитися.
Скрізь, куди сови їхали, було повно англійського війська, англійський ріжок будив їх уранці, ввечері вони лягали спати під звуки англійських сурм і барабанів. Вся країна, як і вся Європа, була озброєна, наближалася величезна історична подія, а простодушна Пеггі О’Дауд, яку все це стосувалося не менше, ніж будь-кого іншого, балакала собі про Белінафед, про коней, про конюшні Гленмелоні і про те, яке там п’ють вино; Джоз Седлі перебивав її розповідями про каррі і рис у Думдумі, а Емілія думала про свого чоловіка і про те, як найкраще виявити йому своє кохання, ніби це були найважливіші в світі проблеми.
Той, хто любить відкласти підручники історії і поміркувати про те, що б сталося на світі, якби внаслідок фатальних обставин не вийшло того, що було насправді (дуже складна, цікава, повчальна й корисна медитація), безперечно, часто дивувався, що Наполеон вибрав таку винятково невдалу пору, щоб утекти з Ельби й випустити своїх орлів із затоки Сен-Жуан до собору Паризької богоматері. Наші історики кажуть нам, що армії союзних держав були, на щастя, в бойовій готовності і будь-якої хвилини могли виступити проти імператора з Ельби.
Найясніші гендлярі, які зібрались у Відні й перекроювали Європу на свій смак, мали стільки підстав для взаємних сварок, що армії, які перемогли Наполеона, могли накинутись одна па одну, коли б не повернувся їхній спільний ворог, якого вони всі ненавиділи й боялися. Один монарх тримав свою армію напоготові, бо захопив Польщу й вирішив її не віддавати, другий загарбав половину Саксонії і був схильний затримати свою здобич, третій зазіхав на Італію. Кожного з них обурювала жадібність інших, і якби корсиканець почекав у своєму полоні, поки ці володарі схоплять один; одного за чуба, то міг би повернутися і без перешкод: захопити владу. Але що б тоді сталося з нашою повістку і з нашими приятелями? Якби всі краплі висохли, що залишилося б від моря?-Тим часом люди дбали про свої житейські буденні справи й ганялися за розвагами, наче всьому цьому не мав настати край і наче попереду не було ворога. Коли паші мандрівники добулися до Брюсселя, де стояв їхній полк,— усі казали, що йому пощастило,— вони опинилися в одній із найвеселіших і найчарівніших маленьких столиць Європи, де всі ятки Ярмарку Суєти вабили око найпринаднішою розкішшю.
Тут розквітали азартні ігри, тут танцювали до знемоги; тутешні бенкети викликали захват навіть у такого гурмана, як Джоз; в театрі незрівнянна Каталані зачаровувала своїх слухачів; чудовим прогулянкам верхи додавала зваби парадна військова форма; прекрасне давнє місто, незвичайні костюми й дивовижна архітектура вбирала очі нашої маленької Емілії, яка ніколи не була за кордоном і яка всім тут захоплювалася; тож тепер, протягом кількох коротеньких тижнів, живучи в гарній затишній квартирі, за яку платили разом Джоз і Осборн, що тим часом мав гроші й ставився до дружини з ніжною увагою,— кажу, протягом другої половини свого медового місяця Емілія була така вдоволена й щаслива, як і кожна щойно одружена жінка, що виїхала у весільну подорож.
Кожен день цієї щасливої пори приносив усьому товариству щось нове і приємне. То вони оглядали якусь церкву чи картинну галерею, то їхали верхи на прогулянку, то йшли в оперу. Весь час грали полкові оркестри, в парку можна було побачити найзначніших людей Англії — це був безперервний військовий парад. Джордж, який щовечора водив дружину на нову веселу прогулянку чи забаву, був, як завжди, вдоволений собою і присягався, що він став справжнім сім’янином. їхати куди-небудь із ним! Хіба цього не досить, щоб серденько Емілії радісно стукотіло? Її листи додому, до матері, в той час були сповнені захвату і вдячності. Чоловік спонукав її купувати мережива, капелюшки, коштовності і всякі дрібнички. О, він найдобріший, найкращий, найвеликодушніший з усіх чоловіків!-Джордж дивився на лордів, леді та інших значних осіб, що заповнили місто й траплялися на кожному кроці, і його щиру британську душу заливала радість. Тут ці аристократи скидали з себе холодне самовдоволення й зарозумілість, що так часто притаманні їм у себе на батьківщині, і, з’являючись у різних публічних місцях, не гребували спілкуванням із простими смертними. Одного вечора на бенкеті в генерала, що командував дивізією, до якої належав і полк Джорджа, той мав честь танцювати з леді Бланш Осотріс, дочкою лорда Голодвірса; він ноги відбігав, дістаючи морозиво й прохолодні напої для леді та її матері і, порозштовхувавши челядь, сам викликав карету леді Голодвірс. Удома він так хвалився знайомством із графинею, що переважив би й свого батька. Другого дня Джордж поїхав з візитом до тих леді; супроводжуючи їх верхи, коли вони каталися в парку, він запросив усіх на парадний обід до ресторану і страшенно зрадів, коли вони погодились прийти. Старий Голодвірс, що не був надто гордий, зате мав добрий апетит, пішов би задля обіду куди завгодно.
Сподіваюся, там не буде більше ніяких дам, крім нас,— мовила леді Голодвірс, міркуючи про ті запросини і про те, що вони надто швидко їх прийняли.
Боже мій, мамо, невже ви можете допустити, що він приведе свою дружину? — зойкнула леді Бланш, яка минулого вечора не одну годину кружляла Джорджа у вальсі, що недавно став модний.— Ті чоловіки ще нічого, але їхні жінки...
Дружина його буде, адже він щойно одружився, і я чув, що вона з біса гарна,— сказав старий граф.
Ну що ж, люба моя Бланш,— мовила мати,— я вважаю, що коли тато хоче йти, ми теж підемо, але, звичайно, в Англії нам не обов’язково підтримувати це знайомство.