Парадний обід, на який бідолашний Джордж витратив багато грошей, був найсумнішою подією за весь медовий місяць Емілії. Вона написала матері про нього дуже жалісливого листа: як графиня Голодвірс не відповіла їй на якесь звертання, як леді Бланш роздивлялася на неї в лорнетку, як через це лютував на них капітан Доббін і як мілорд, коли всі вийшли з-за столу, попросив доказати йому рахунок і заявив, що обід був з біса поганий і з біса дорогий. Та хоч Емілія розповіла в листі і про неввічливість гостей, і про те, як їй було тяжко й прикро, стара місіс Седлі однаково дуже втішалася й так часто розповідала про Еміліїну приятельку графиню Голодвірс, що чутка про те, як його син пригощав перів та графів, докотилася до вух старого Осборна в Сіті.
Той, хто знає теперішнього генерал-лейтенанта Джорджа Тафта, кавалера ордена Лазні, і бачив, як він під час сезону майже щодня статечно прогулюється на Пел-Мел у лакових чоботях на високих підборах, зазираючи під капелюшки зустрічних жінок, або гарцює на чудовому гнідому коні і стріляв очима в екіпажі на паркових алеях,— хто бачив теперішнього сера Джорджа Тафто, той навряд чи впізнає в ньому хороброго офіцера, що відзначився в Іспанії і під Ватерлоо.
Тепер у нього густе хвилясте каштанове волосся, темні брови й темно-руді бакени.
1815 року він був русявий, лисий і гладкий, а тепер якось дуже зсохся. Коли він мав десь років сімдесят (тепер йому майже вісімдесят), його сивий, ріденький чуб раптом погустішав, став каштановим і кучерявим, а брови та бакени — такого кольору, як тепер. Лихі язики кажуть, що груди в нього добре підбиті вовною, а на голові в нього перука, бо волосся ніколи не відростає. Том Тафто, з батьком якого генерал давно посварився, казав, що мадемуазель де Жезей із Французького театру вискубла його дідові чуба в акторській кімнаті; але ж відомо, що Том заздрісний і любить обмовляти людей, та й генералова перука не має ніякого стосунку до нашої повісті.
Якось, коли деякі наші приятелі з *** полку вешталися по квітковому ринку Брюсселя після огляду ратуші, що, на думку місіс О’Дауд, була далеко не така велика і гарна, як гленмелонський будинок її батька, туди під’їхав один офіцер високого звання в супроводі ординарця і, злізши з коня, вибрав найкращий букет, який тільки можна придбати за гроші. Коли ті чудові квіти були загорнені в папір, офіцер знов сів на коня і поїхав з поважною, самовдоволеною міною, віддавши букет ординарцеві, який, усміхаючись, повіз його за ним.
Аби ви побачили квіти в Гленмелоні! — зауважила місіс О’Дауд.— Мій батько має трьох садівників шотландців і дев’ятеро помічників. У нас цілий акр займають оранжереї, а ананаси щороку родять, як горох. Грона винограду в нас важать по шість фунтів кожне, а квітки магнолії, щоб я провалилася, коли брешу, такі завбільшки, як чайник. Доббін, який ніколи не дражнив місіс О’Дауд, на відміну від негідника Осборна, що радо користався кожною такою нагодою (на превеликий жах Емілії, яка благала його пошанувати приятельку), відсахнувся назад, пирхаючи й захлинаючись, аж поки опинився на чималій відстані, де голосно зареготав, дивуючи перехожих.
Чого та жерделя кудкудакне? — запитала місіс О’Дауд.— Може, в нього пішла кров з носа? Він завжди каже, що в нього йде кров з носа. Як вона в нього ще й досі не витекла. Хіба квітки на наших магноліях не такі завбільшки, як чайник, О’Дауде?-Такі, Пеггі, або ще й більші,— відповів майор.
Цю розмову урвала поява офіцера, що купував букет.
От чорт, який гарний кінь! Хто це? — запитав Джордж.
Аби ви побачили Молоса, коня мого брата Молоса Мелоні, того, що виграв приз на перегонах!.. — вигукнула місіс О’Дауд і хотіла далі розповідати родинну історію, та чоловік перебив її словами:-Та це ж генерал Тафто, що командує *** кавалерійською дивізією! — А тоді спокійно додав: — Нас обох поранило в ногу під Талаверою.
Після чого ви й отримали підвищення,— сміючись, зауважив Джордж.— Кажете, генерал Тафто? Отже, люба моя, приїхали й Кроулі.
Емілія враз посмутніла — вона й сама не знала чому, їй здалося, що й сонце вже світить не так ясно, і дахи та фронтони старовинних будинків раптом стали не такі мальовничі, хоч на небі саме полум’яніла вечірня заграва, і взагалі то був один із найпогідніших, найкращих днів кінця травня.
Розділ XXIX-БРЮССЕЛЬ
Містер Джоз найняв пару коней для своєї відкритої карети і завдяки їм та вишуканому лондонському екіпажеві став дуже помітною постаттю на вулицях Брюсселя. Джордж купив собі верхового коня і разом з капітаном Доббіном часто супроводжував карету, коли Джоз із сестрою виїздили на свою щоденну прогулянку.
Якось вони вибралась кататися в парк, і так Джорджеве припущення щодо Кроулі та його дружини підтвердилося. Серед невеличкої групи вершників, що складалася з англійських офіцерів у найвищих чинах, вони побачили Ребеку в чудовому костюмі для верхової їзди, що щільно прилягав до тіла, на гарному арабському коникові, на якому вона сиділа Як улита іще мистецтво вона опанувала в Королевиному Кроулі, де баронет, містер Пітт і сам Родон дали їй чимало уроків; поряд із нею їхав хоробрий генерал Тафто.
Та ще сам герцог! — гукнула місіс О’Дауд Джозові, що зразу ж почервонів, як рак.— А то на гнідому лорд Аксбрідж. Який він елегантний! Ну викапаний мій брат Моллой Мелоні.
Ребека спершу не звернула уваги на карету, але помітивши, що в ній сидить її давня приятелька Емілія, ласкаво привіталася з нею, всміхнулася і, пославши їй поцілунок, грайливо помахала рукою в напрямку карети, знов почала розмову з генералом Тафто. Генерал запитав — Хто той товстий офіцер у кашкеті а галунами?-І Ребека відавши, що то «один офіцер з Ост-Індської служби». Зате Родон Кроулі відділився від товариства, під’їхав до карети, щиро потиснув Емілії руку, сказав Джозові: «Ну як справи, друже? — і так втупився в місіс О’Дауд і в її півнячі пера, що та вже подумала, чи, бува, не полонила вона його серце.
Джордж, що лишився трохи ззаду, відразу наздогнав карету разом з Доббіном. Вони віддали честь високим особам, серед яких Осборн миттю помітив місіс Кроулі. Він побачив, як Родон, фамільярно схилившись над їхньою каретою, розмовляв з Емілією, і так зрадів, що відповів на його тепле вітання аж надто палко. Родон і Доббін обмінялися дуже стриманими поклонами.
Кроулі сказав Джорджеві, що вони з генералом Тафто зупинилися в «Hôtel du Parc» , і Джордж узяв з нього слово, що він скоро навідається до них.
— Шкода, що я не зустрів вас три дні тому,— мовив Джордж.— Я давав обід у ресторані... було дуже приємно.
Лорд Голодвірс з графинею і леді Бланш виявили нам честь і пообідали з
нами.
Дуже шкода, що вас не було.
Давши цим взнаки, що вій претендує на становище світської людини, Осборн попрощався з Родом, який поїхав алеєю доганяти своїх високопоставлених супутників. Джордж і Доббін знов зайняли місце обабіч карети Емілії.
Який той герцог красень! — зауважила місіс О’Дауд.— Уелслі й Мелоні — родичі, але я, звичайно, й гадки не маю відрекомендовуватись, хіба що його вельможність сам згадає про наші родинні зв’язки.
Він чудовий воїн,— мовив Джоз, почувши себе куди впевненіше, коли та велика людина поїхала.— Хто ще коли вигравав таку битву, як під Саламанкою? Га, Доббіне? А де він навчився такого мистецтва? В Індії, голубе! Джунглі добра школа для генерала, не забувайте цього. Я його також колись знав, місіс О’Дауд, на одній вечірці в Думдумі ми обидва танцювали з міс Катлер, дочкою того Катлера, що в артилерії.., Гарна з біса дівчина!-Поява високих осіб стала темою їхньої розмови під час прогулянки й за обідом , коли всі вони зібралися їхати в оперу.
Усе було майже таке, як у добрій старій Англії. Театр був повний знайомих британських облич і туалетів, якими давно вже прославилися британські жінки.
Місіс О’Дауд посідала серед них не остане місце. На чоло в неї звисало кучеряве пасмо волосся, а її ірландські діаманти й жовті самоцвіти затьмарювали, на її думку, вві оздоби, які лише були в театрі. її присутність була для Осборна нестерпною, але вона приходила на всі вистави, коли чула, що там будуть її молоді приятелі. Їй не могло б ніколи спасти на думку, що вони не в захваті від її товариства.
Вона була для тебе корисна, люба моя,— сказав Джордж дружині, яку міг з чистим сумлінням залишати саму, коли поряд була месіє О’Дауд.— Але як добре, що приїхала Ребека! Тепер ти будеш бавити час із нею і ми можемо спекатися цієї клятої ірландки.
Емілія нічого не відповіла на це. І звідки нам знати, що вона подумала? Загальний вигляд Брюссельського оперного театру не справив великого враження на місіс О’Дауд, бо він не був такий гарний, як театр на Фішембл-стріт у Дубліні, і французьку музику, на її думку, не можна було порівняти з мелодіями її вітчизни.
Всіма цими враженнями вона дуже голосно ділилася з друзями, самовдоволено обмахуючись великим рипучим віялом.
Родоне, любий, хто та кумедна жінка, njo сидить з Емілією? — запитала дама в ложі навпроти (вона наодинці майже завжди була ласкавіша з чоловіком, ніж у товаристві).—Не бачиш хіба, ота з чимось жовтим на капелюшку, в червоній атласній сукні і з великим годинником?-Поруч із тією гарненькою жінкою в білому? — спитав середнього віку джентльмен з орденами в петельці, в кількох жилетах і з великою накрохмаленою краваткою.
Гарненька жінка в білому — це Емілія, генерале. Ну й розпусник же ви, завжди помічаєте всіх гарненьких жінок!-Тільки одну, присягаюся! — вигукнув захоплений генерал, а дама легенько вдарила його великим букетом, що був у неї в руках.
Та це ж він! — мовила місіс О’Дауд.— І букет той самий, що він купував на квітковому ринку.
Коли Ребека впіймала погляд Емілії, вона знов зробила свій невеличкий маневр з поцілунком, а місіс О’Дауд, думаючи, що це вітаються з нею, відповіла найчарівнішою усмішкою, що змусила бідолашного Доббіна пирхнути й вискочити з ложі.
Після закінчення дії Джордж відразу вийшов, щоб засвідчити свою пошану Ребеці в її ложі. В коридорі він зустрів Кроулі й перемовився з ним кількома фразами про події останніх двох тижнів.
Ну що, з моїм чеком усе гаразд? — із змовницьким виглядом запитав Джордж.
Так, голубе,— відповів Родон.— Я залюбки дам вам відігратися. А як батько, подобрішав?-Ще ні,— відповів Джордж,— але напевне подобрішає. Та я маю і свої гроші, по матері. А ваша тітка зласкавилась?-Подарувала мені двадцять фунтів, клята стара скнара. Коли ми зустрінемося? Генерал у вівторок не обідає вдома. Може, прийдете? А ще скажіть Седлі нехай зголить вуса. На якого біса цивільному знадобилися вуса і ті ідіотські шнури на куртці? Ну, бувайте! Постарайтесь прийти-316-у вівторок.— І Родон пішов з двома чепуристими молодими офіцерами, що, як і він, були в штабі генерала.
Джорджа не дуже втішило, що його запросили на обід саме тоді, коли генерала не буде вдома.
Я піду засвідчити свою пошану вашій дружині,—сказав він.
Гм... Як хочете,— відповів Родон і спохмурнів. Обидва молоді офіцери промовисто перезирнулися.
Джордж залишив їх і гордо пішов коридором до тієї ложі, де сидів генерал, заздалегідь вирахувавши її номер.
Entrez! — почувся дзвінкий голосок, і наш приятель опинився перед Ребекою, яка схопилася, плеснула в долоні й простягла йому обидві руки, так зрадівши, що побачила його.
Генерал з орденами в петельці похмуро глянув на прибульця ніби хотів запитати: «Хто ви такий, хай би вас чорти забрали?»-Дорогий капітане Джордже! — в захваті вигукнула Ребека.— Як добре, що ви нагодилися! Ми тут з генералом нудимося tête-à-tête. Генерале, це мій капітан Джордж, про якого я вам розповідала.
Справді? — мовив генерал, ледь вклонившись.— А з якого ви полку, капітане Джордже?-Джордж назвав *** полк; як би йому хотілося, щоб це був якийсь відомий кавалерійський корпусі-Ви, здається, недавно повернулися з Вест-Індії? І не воювали в останній війні? Ви тут розквартировані, капітане Джордже? — бундючно допитувався генерал, міряючи його вбивчим поглядом.
Не капітан Джордж, темна ви людина, а капітан Осборн! — поправила його Ребека.
Генерал сердито позирав то на неї, то на Джорджа.
Невже капітан Осборн? Родич Осборнів із Л.?
— У нас один герб,— відповів Джордж, і це була правда. Старий Осборн, порадившись з одним знавцем геральдики з Лонг-ейкр, вибрав собі з «Книги перів» герб Осборнів з Л., коли п’ятнадцять років тому замовляв карету.