Господи милосердний! Що ж я такого зробив? — спитав Джоз, тремтячи з утіхи й збентеження.— Що ж я такого зробив, щоб... щоб...
А ревнощі? Він не дає мені спокою через вас. Але хоч би що там було колись, тепер моє серце цілком віддане йому. Я тепер чиста перед ним. Правда ж, містере Седлі?-Дивлячись на жертву своїх чарів, Джоз весь тремтів з захвату. Кілька хитрих слів, два-три багатозначних, ніжних погляди— і його серце знов запалало, а підозри й гіркі сумніви розвіялися. Та хіба ще від часів Соломона жінки не обдурювали й не перемагали лестощами навіть багато розумніших чоловіків, ніж Джоз? «Ну, тепер якби й сталося найгірше,— подумала Ребека,— я матиму певну змогу виїхати звідси, мені дадуть гарне місце в кареті».
Невідомо, до яких виявів кохання й відданості довела б містера Джоза його бурхлива пристрасть, коли б тієї хвилини не зайшов служник Ісидор і не почав поратися в кімнаті. Джоз, що, важко дихаючи, хотів освідчитися в своїх почуттях, мало не вдавився, бо мусив їх стримати. Ребека також вирішила, що пора їй піти втішити свою любу Емілію.
Au revoir ,— мовила вона і, пославши містерові Джозефу поцілунок, тихенько постукала до його сестри.
Коли Ребека зайшла до Емілії і зачинила за собою двері, Джоз опустився в крісло, витріщив очі, зітхнув і страшенно засопів.
— Ця куртка надто вузька на вас, мілорде,— мовив Ісидор, все ще не спускаючи очей з вимріяних шнурів.
Але господар не чув, що він сказав, бо його думки блукали десь-інде. Він то спалахував, коли перед очима в нього поставав образ чарівної Ребеки, то винувато зіщулювався, згадуючи про ревнивого Родона Кроулі із зловісними закрученими вусами та про його страхітливі, заряджені дуельні пістолети.
Поява Ребеки вжахнула Емілію, і вона мимохіть відсахнулася. Несподівана гостя вернула її до дійсності й до згадок про вчорашній вечір. Злякано думаючи про завтрашній день, Емілія забула Ребеку, ревнощі, забула все на світі, крім одного: що чоловік її поїхав і перебуває в небезпеці. Поки ця безстрашна світська жінка не зайшла до неї, не розвіяла чарів, не відчинила дверей, ми теж не зважувалися зазирнути до тієї сумної кімнати. Скільки та бідолаха простояла навколішки? Скільки годин провела вона там у мовчазних молитвах і в гіркому смутку? Воєнні літописці, що дають блискучі описи боїв і перемог, навряд чи скажуть нам про таке. Це надто непоказний бік величного видовища, і ви не почуєте вдовиних зітхань і материнського плачу серед криків і радісних вигуків гучного переможного хору. А втім, коли вони не плакали, ті скромні істоти з розбитим серцем, чиї скарги тонули в галасі перемоги?-Після першого переляку, що охопив Емілію, коли перед нею блиснули зелені очі Ребеки і вона, зашурхотівши шовками й забряжчавши оздобами, простягла руки, щоб обійняти свою бідолашну жертву, почуття гніву переважило, її смертельно-бліде обличчя спалахнуло, і вона глянула на суперницю так твердо, що та здивувалась і трохи зніяковіла.
Люба Еміліє, тобі погано! — вигукнула гостя, подаючи їй руку.— Що з тобою? Я не можу бути спокійною ,поки не дізнаюся, як ти себе почуваєш.
Емілія відвела свою руку. Ніколи ще ця лагідна істота не відмовлялася вірити ласкавому слову чи відповідати на будь-який вияв любові. А тепер вона відсмикнула руку і вся затремтіла.
Чого ти прийшла, Ребеко? — спитала вона, суворо дивлячись на гостю своїми великими очима. Той погляд збентежив Ребеку.
«Мабуть, Емілія бачила, як він давав мені записку на бенкеті»,— подумала вона.
— Не хвилюйся, люба,— мовила вона, опускаючи очі,—Я прийшла тільки довідатись, чи я... чи ти добре себе почуваєш?-А ти добре себе почуваєш? — відповіла Емілія.— Думаю, що добре. Ти не любиш свого чоловіка. Бо не прийшла б сюди, якби любила. Скажи мені, Ребеко, чи я коли зробила тобі щось погане?-Ні, не зробила, Еміліє,— відповіла та, не підводячи очей.
Коли ти була убога, хіба я не приголубила тебе? Не стала тобі сестрою? Ти бачила нас у щасливі часи, до того, як він одружився зі мною. Я була для нього всім, а то хіба б він відмовився задля мене від багатства і від родини, щоб своїм шляхетним вчинком зробити мене щасливою? Навіщо ж ти стала між мною і моїм коханням? Хто послав тебе, щоб
Розділити тих, кого з’єднав бог, і забрати в мене мого найдорожчого... мого чоловіка? Невже ти думаєш, що могла б кохати його так, як я? Його кохання для мене все. Ти знала це, тому й хотіла відняти його в мене.
Посоромися, Ребеко. Ти недобра, розпусна жінка! Облудна приятелька і облудна дружина!-Еміліє, бог мені свідок, що я нічим не завинила перед своїм чоловіком,— сказала Ребека, відвертаючись від неї.
А переді мною теж не завинила, Ребеко? Тобі не пощастило забрати його в мене, але ти пробувала. Спитай своє серце, правда це чи ні!-«Отже, вона нічого не знає»,— подумала Ребека.
Він повернувся до мене, я знала, що так буде. Знала, що ніяка фальш, ніякі лестощі не відірвуть його від мене надовго! Я знала, що він прийде. Я так молилася, щоб він повернувся!-Бідолашна сказала ці слова так палко й промовисто, що Ребека не спромоглась нічого відповісти,— такого тону вона ще ніколи не чула від неї.
Що я тобі зробила,— повела далі Емілія, вже трохи жалісливіше,— що ти хотіла відібрати його в мене? Він був мій усього шість тижнів. Ти могла б не завдавати мені таких прикрощів, Ребеко. А ти в перші ж дні після нашого шлюбу прийшла і все зіпсувала. Тепер Джордж поїхав, і ти поквапилася глянути, яка я нещасна. Ти стільки мучила мене останніми тижнями, що сьогодні могла б уже пожаліти.
Я... я ніколи не приходила сюди,— перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.
Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? — вела далі Емілія, наче непритомна.— Він тут був, але вже пішов.
Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.
Неодмінно повернеться, люба,— сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.
Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? — Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев’язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку. На обличчі в неї з’явилося щось схоже на усмішку.
Ребека тихенько вийшла з кімнати.
Як там Емілія? — запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.
Її не можна залишати саму,— відповіла Ребека.— Мені здається, що їй дуже погано.— І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення
Розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.
З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її. Тому, зустрівши місіс О’Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.
В мене й свого клопоту досить,— поважно відповіла місіс О’Дауд,— і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.
З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.
Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.
«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя»,— подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.
Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. —-Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона.— А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.
Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха,— відповіла Емілія.
Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки— слізьми.
О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза,— обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.
Ти тільки спробуй,— сказав він.— Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,— прохав він, цілуючи їй руку.
Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.
Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе,— мовила Емілія.— 1 всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.
Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О’Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.
Хай бог благословить цю їжу,— врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: — Що там обідають наші бідолашні хлопці? — І, як справжній філософ, узялася до їжі.
Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі кращав настрій. Він хотів випити за здоров’я *** полку або вигадати якийсь інший привід, щоб дозволити собі келих шампанського.
Вип’ємо за О’Дауда та *** відважний полк,— запропонував він, галантно вклоняючись своїй гості.— То як, місіс О’Дауд? Налий, Ісидоре, шампанського.
Проте Ісидор зненацька здригнувся, а дружина майора; відклала ніж і виделку.
Вікна в кімнаті, що виходили на південь, були відчинені, і з того боку, над скупаними в сонячному промінні дахами, прокотився глухий, далекий» гуркіт.
Що це? — запитав Джоз.— Чому ти, йолопе, не наливаєш?-C’est le feu!l — мовив Ісидор і кинувся на балкон— Хай нас бог боронить! Це гармати! — вигукнула місіс О’Дауд, схопилася й теж кинулась до вікна.
Тисячі блідих облич визирали й з інших вікон. А скоро мало не все населення міста висипало на вулиці.
Розділ XXXII-У ЯКОМУ ДЖОЗ ГОТУЄТЬСЯ ДО ВТЕЧІ, А ВІЙНА ДОХОДИТЬ КІНЦЯ-Ми, жителі мирного Лондона, ніколи не бачили і, дасть бог, ніколи не побачимо такої метушні й переполоху, який зчинився в Брюсселі. Юрми людей поспішали до Намюрської брами, звідки долинав гуркіт, а багато з них виїздили й далі, на рівну дорогу, щоб якнайшвидше отримати новини з армії. Всі розпитували одне одного про новини. Прихильники французів вибігали на вулицю, шаленіючи з захвату, і пророкували імператорові перемогу. Купці замикали крамниці й виходили, щоб влити й свої голоси в той тривожний хор. Жінки поспішали до церков, юрмилися в каплицях, молилися навколішки на кам’яних плитах і східцях. А гармати вдалині гуркотіли не вгаваючи. Карети з подорожніми квапливо залишали місто, чимдуж простуючи до гентської рогатки. Прихильники французів почали видавати свої пророцтва за дійсність.