Він іде просто на Брюссель, переможе англійців і буде вночі тут.
Він переможе англійців,— гукав Ісидор своєму господареві,— і буде сьогодні вночі тут!-Служник вибігав на вулицю і знов повертався до будинку з новими подробицями нещастя. Джоз дедалі дужче бліднув: його поволі опановувала тривога. Хоч скільки він пив шампанського, воно не додавало йому відваги. До заходу сонця наш товстун дійшов до такого нервового стану, що в його приятеля Ісидора аж на серці потеплішало, бо він уже був певен, що заволодіє всім добром і курткою зі шнурами.
Весь цей час жінок не було. Трохи послухавши стрілянину дружина майора згадала про Емілію в сусідній кімнаті й побігла туди, щоб побути з нею і, скільки можна, заспокоїти її. Думка про те, що вона повинна опікуватися цією безпорадною, ніжною істотою, збільшила природну хоробрість чесної ірландки. Вона просиділа біля приятельки годин із п’ять, то вмовляючи її, то відвертаючи від тяжких думок жвавою розмовою, але найбільше мовчала і подумки посилала до неба гарячі благання.
Я не випускала її руки,— розповідала згодом ця відважна жінка,— поки зайшло сонце і стрілянина припинилася.
Поліна, la bonne Емілії, стояла навколішки в по ближній церкві і молилася за son homme à elle .
Коли гуркіт гармат затих, місіс О’Дауд вийшла з Еміліїної кімнати до їдальні, де перед двома порожніми пляшками сидів Джоз, у якого душа давно вже втекла в п’яти. Раз чи два він заглядав до спальні сестри з нажаханою міною, ніби хотів щось сказати. Але дружина майора не рушала з місця, і він відходив, не насмілюючись озватися. При ній він соромився сказати, що хоче втекти.
Та коли місіс О’Дауд з’явилася у їдальні, де Джоз сидів потемки в сумному товаристві двох порожніх пляшок з-під шампанського, він вирішив признатися їй.
Місіс О’Дауд,— сказав він,— може б, ви допомогли Емілії зібратися?-Ви хочете вивести її на прогулянку? — запитала майорова дружина.— Мабуть, вона надто квола, щоб іти гуляти.
Я...я звелів приготувати карету,— пояснив Джоз.— І... і поштових коней. Ісидор пішов по них.
Чого це вам заманулося кататися вночі? — запитала жінка.— Хіба Емілії не краще полежати? Я її щойно вклала.
То підійміть її,— мовив Джоз,— вона повинна встати, чуєте? — Він аж тупнув ногою.— Кажу ж вам, що я д замовив коні. Всьому кінець, і...
І що? — запитала місіс О’Дауд.
Я їду в Гент,— відповів Джоз.— Усі їдуть, знайдеться місце й для вас! Ми вирушимо за півгодини.
Майорова дружина глянула на нього безмежно зневажливим поглядом.
Я не рушу з місця, поки О’Дауд не скаже мені, куди їхати. Ви собі їдьте, містере Седлі, якщо хочете, а ми з Емілією, звичайно, залишимося. Вона поїде! — сказав Джоз і знов тупнув ногою. Місіс О’Дауд, узявши руки в боки, стала в дверях спальні.
Ви хочете відвезти її до матері? — запитала вона.— Чи самі квапитеся до матусі, містере Седлі? До побачення і щасливої дороги, сер. Bon voyage, як вони тут кажуть, і послухайтеся моєї поради: поголіть вуса, бо вони вас доведуть до біди.
От чорт! — застогнав Джоз з люті, страху й приниження.
Тієї миті зайшов Ісидор, також розлючений, Pas de chevaux, sacrèbleu! — зашипів він.
Усі коні були в дорозі. Того дня в Брюсселі не тільки Джоз піддався паніці.
Але страхові Джоза, і так уже великому й дошкульному, судилися дійти майже до крайньої межі того ж таки вечора. Ми вже згадували, що покоївка Поліна мала son homme à elle в лавах армії, яка вирушила назустріч імператорові Наполеону. її коханий був бельгійським гусаром родом із Брюсселя. Військо цієї нації виявило в тій війні все що завгодно, тільки не хоробрість, і молодий Ван-Кутсум, Полінин обожнювач, був надто добрим солдатом, щоб не послухатися наказу свого полковника тікати з поля бою. Коли гарнізон стояв у Брюсселі, молодий Регул (він народився в революцію) не відчував тягаря служби і майже весь свій вільний час бавив на кухні в Поліни. Кілька днів тому він попрощався з заплаканою коханою, набивши собі кишені та ранець всілякими смачними речами з її комори, і вирушив у похід.
Тепер для полку Регула похід уже скінчився. Він входив у склад дивізії під командуванням принца-наступника Оранського, і якщо брати до уваги довжину шабель та вусів і добротність мундирів та спорядження, то Регул і його товариші були найкращим загоном, яких будь-коли скликали на збір військові сурми.
Коли Ней кинувся на передові загони союзних військ і почав штурмувати одну позицію за другою, поки поява головного корпусу британської армії, що прибув із Брюсселя, не змінила становища в битві під Катр-Бра, ескадрони, серед яких був і Регул, відзначилися великою активністю у відступі перед французами: їх послідовно вибивали з однієї позиції на іншу, яку вони, з свого боку, дуже квапилися зайняти. їхній відступ затримала тільки британська армія з тилу. Отже, вони змушені були зупинитися, і ворожа кавалерія (кровожерне завзяття якої не можна засуджувати дуже суворо) мала нарешті можливість зіткнутися з хоробрими бельгійцями; але ті воліли краще зустрітися з англійцями, ніж з французами, і, швидко обернувшись до них спинами, промчали крізь англійські шеренги й розпорошилися хто куди. Полк перестав існувати. Його ніде не було. Він не мав штабу. Регул опам’ятався, коли вже мчав верхи за багато миль від поля бою, зовсім самітний. То де ж він мав шукати прихистку, як не на кухні у відданих обіймах Поліни, якими вона його так часто зустрічала?-Близько десятої на сходах будинку, де Осборни, як заведено на континенті, займали один поверх, почувся брязкіт шаблі. Потім почувся й стукіт у кухонні двері, і Поліна, яка щойно вернулася з церкви, мало не зомліла зі страху, коли, відчинивши, побачила стомленого гусара. Він був такий блідий, як опівнічний драгун, що приходив тривожити Леонору. Поліна була б зойкнула, якби не боялася, що з’явиться господар і побачить її приятеля. Тому вона стримала крик, завела свого героя до кухні й заходилася пригощати його пивом та найкращими шматками з обіду, якого Джоз так і не з’їв. Гусар довів, що він не примара, убгавши в себе велику кількість м’яса й пива, а жуючи, розповів історію своїх злощасних пригод.
їхній полк, мовляв, виявив дивовижну відвагу і якийсь час стримував натиск усієї французької армії. Але врешті їх перемогли, як на цю пору уже й англійську армію. Ней знищував кожний полк, з яким стикався. Бельгійці марно пробували втрутитись і припинити різанину англійців. Брауншвейзьці розгромлені, а їхній герцог убитий. Це була безладна débâcle . Регул намагався втопити в пиві своє горе з приводу поразки.
Ісидор, що також зайшов до кухні, вислухав усю цю розмову й побіг передати її своєму господареві.
Всьому кінець! — гукнув він Джозові.— Мілорда герцога взято в полон, герцога Брауншвейзького вбито, англійська армія тікає хто куди, врятувався тільки один чоловік, і він тепер сидить на кухні... Підіть послухайте його самі.
Джоз, хитаючись, подався до кухні, де Регул усе ще сидів на кухонному столі, присмоктавшись до кухля з пивом. Намагаючись розмовляти французькою мовою, яку, скажемо щиро, він дуже калічив, Джоз почав благати гусара, щоб той і йому про все розповів. Чим далі описував Регул нещастя, тим воно більшало. Він єдиний з полку не поліг на полі битви. Він бачив, як упав герцог Брауншвейзький і як тікали чорні гусари. А шотландців змели гармати.
А *** полк? — пробелькотів Джоз. Порубаний па шматки,— відповів гусар. Почувши це, Поліна зойкнула: О моя господиня, ma bonne petite dame! І вона так заголосила, що її крик розлігся по всьому будинку.
Очманілий з ляку, Седлі не знав, як і де шукати порятунку. Він помчав з кухні назад до вітальні і кинув благальний погляд на двері Емілії, які місіс О’Дауд зачинила й замкнула на ключ у нього перед носом, але, згадавши, як зневажливо вона поставилася до нього, трохи постояв біля них, прислухався, тоді вирішив уперше за цілий день вийти на вулицю. Схопивши свічку, Джоз почав шукати свого кашкета з галунами, якого знайшов там, де й завжди: на столику в передпокої, перед дзеркалом, де він звичайно кокетував сам із собою — збивав чуб на скронях і пасував кашкета набакир, перше ніж з’являтися на люди. І така сильна була ця звичка, що навіть тепер, опанований страхом, він заходився машинально закручувати кучері й відповідно прилаштовувати кашкета. Тоді вражено глянув на своє бліде обличчя в люстрі і звернув увагу на вуса, що пишно розрослися за сім тижнів, відколи він їх запустив.
«А й справді, вони подумають, що я військовий!» — вжахнувся Джоз, згадавши слова Ісидора про те, що британській армії французи влаштують різню, якщо вона програє. Він повернувся на кволих ногах назад до своєї спальні й нестямно затермосив за дзвоник, викликаючи служника.
Ісидор з’явився на виклик. Джоз опустився в крісло, розв’язав краватку, відкотив коміра й підняв обидві руки до горла.
Coupez-moi, Ісидоре! — крикнув він.— Vite! Coupez-moi! На мить Ісидор подумав, що Джоз збожеволів і хоче, ,щоб він перерізав йому горло. Les moustaches, — задихаючись, вів далі Джоз. — їLes moustaches...
coupy, rasy, vite! Так він розмовляв по-французькому — вільно, але далеко не бездоганно.
Ісидор миттю зголив йому бритвою вуса і страшенно зрадів, коли господар наказав йому принести капелюха і звичайний костюм.
Ne portu ploo... habit militair... bonny... donny a voo,prenny dehors ,— заявив Джоз.
Отже, нарешті військова куртка й кашкет дісталися Ісидорові.
Зробивши такий подарунок, Джоз вибрав із свого одягу простий чорний сюртук і жилет, зав’язав широку білу краватку й надів бобрикового капелюха. Якби він мав крислатого капелюха, то надів би його. Але він і так, як ви собі можете уявити, був схожий на опасистого пастора англіканської церкви.
Venny maintenong,— повів далі Джоз,— sweevy...ally... party... dong la roo.
З цими словами він скотився вниз сходами і вискочив надвір.
Хоч Регул і присягався, що його єдиного з полку чи навіть із союзної армії Ней не порубав на шматки, виявилося, що він був трохи не точний і що багато гаданих жертв уникло загибелі. Десятки Регулових товаришів повернулися до Брюсселя і, признаючись, що вони втекли, навіяли цілому місту думку про поразку союзних військ. Французів чекали з години на годину, зростала паніка, скрізь готувалися до втечі. «Немає коней»,— нажахано думав Джоз. Він змушував Ісидора питати в десятка людей, чи вони не продали б або не позичили йому запряг, і серце в нього стискалося з відчаю, коли той повертався без нічого. Чи не податися йому в дорогу пішки? Але навіть страх не міг спонукати цього дебелого чоловіка до такої дії.
Майже всі готелі, що їх займали англійці, виходили в парк, і Джоз розгублено ходив по цьому кварталу разом з іншими людьми, яких теж вигнали на вулицю страх і цікавість. Він бачив, що декотрі родини мали більше щастя, ніж він, бо роздобули собі коней і, зчиняючи гуркіт, квапливо виїздили. Інші опинилися в такому самому становищі, як він, і ні підкупами, ні благаннями не могли дістати потрібних для втечі засобів. Серед них Джоз помітив леді Голодвірс з дочкою, що сиділи із спакованими речами в своїй кареті біля готельної брами й не пускалися в дорогу з тієї причини, яка затримувала в місті й Джоза.
Ребека Кроулі теж мешкала в цьому готелі, і в неї вже раніше склалися вкрай холодні стосунки з дамами Голодвірс. Міледі вдавала, що не помічає її, коли вони випадково зустрічалися на сходах, і скрізь, де тільки заходила мова про неї, вперто її ганила. Графиню шокувала надто близька дружба генерала Тафто з дружиною свого ад’ютанта. Леді Бланш уникала Ребеки, наче зачумленої. Тільки граф часом потай признавався до неї, коли був поза сферою впливу своїх дам.
Тепер Ребека мала нагоду помститися цим пихатим ворогам. У готелі стало відомо, що капітан Кроулі не взяв у похід своїх коней, і коли почалася паніка, леді Голодвірс принизилась до того, що послала до дружили капітана покоївку з вітанням від її милості і з дорученням дізнатися, за скільки вона продасть коней. Місіс Кроулі відповіла їй запискою, в якій засвідчувала свою пошану міледі й повідомляла, що не звикла провадити справи з покоївками.
Ця коротка відповідь змусила графа самому відвідати покої Бекі; але й він не домігся чогось більшого, ніж перша вповноважена.
Прислати до мене покоївку! — обурено кричала місіс Кроулі.— Як ще міледі не звеліла мені й осідлати коней! Хто хоче тікати — леді Голодвірс чи її femme de chambre?-Оце була й уся відповідь, з якою граф повернувся до дружини.
Чого не зробиш з біди? Після провалу другого посланця графиня хоч-не-хоч сама з’явилася до місіс Кроулі. Вона благала її продати коней, навіть пообіцяла запросити Бекі до свого маєтку, коли та дасть їй змогу повернутися туди. Але місіс Кроулі у відповідь тільки засміялася.
Мені не потрібне товариство ваших ліврейних дворецьких,— сказала вона.— Та ви, мабуть, і не повернетеся до дому, принаймні разом зі своїми коштовностями, їх заберуть французи. Години за дві вони будуть тут, а я тим часом здолаю вже півдороги до Гента. Ні, коней своїх я де продам, навіть за ті два найбільші діаманти, що ваша милість одягала на бенкет.
Леді Голодвірс затрусилася з люті і страху. Коштовності були частково зашиті в її сукні і в підкладці сюртука графа, а частково сховані в його чоботях.
Мої діаманти в банкіра, щоб ви знали, а коней я неодмінно роздобуду! — сказала вона.
Ребека зареготала їй у вічі. Люта до нестями, графиня вернулася вниз і сіла в карету; її покоївка, візник і граф знов розійшлися шукати коней у місті, кожне окремо, і лихо тому, хто повернеться останній! Міледі намірялася негайно їхати, якщо котресь приведе коней — байдуже, чи з чоловіком, чи без нього.