Не може дістати коней, сердешна! — казала вона.—А в подушках карети зашиті діаманти! Гарна здобич дістанеться французам! Я маю па увазі діаманти, а не леді.
Все це вона розповідала господареві готелю, слугам і численним очевидцям, які випадково були на подвір’ї. Леді Голодвірс ладна була застрелити її з вікна карети.
Втішаючись приниженням свого ворога, Ребека помітила Джоза, що відразу попростував до неї, коли її побачив. Його змінене, нажахане, сите обличчя миттю зрадило таємницю. Він теж хотів тікати і шукав способу здійснити свій намір.
«Ось хто купить моїх коней,— подумала Ребека.— А я поїду на своїй кобилі».
Джоз підійшов до неї і всоте протягом цієї години запитав, чи вона не знає, де можна роздобути коней.
Як, і ви тікаєте? — запитала, сміючись, Ребека.— А я думала, що ви оборонець усіх жінок, містере Седлі!-Я... я людина не військова,— видушив із себе Джоз.
А Емілія? Хто захищатиме вашу бідолашну сестричку? — не вгавала вона.— Ви ж, певне, її не залишите?-Хіба я зможу допомогти їй, якщо... якщо прийдуть вороги? — відповів Джоз.— Жінок вони не зачеплять, а мій служник сказав, що чоловікам вони заприсяглися не давати пощади... чортові боягузи!-Який жах! — вигукнула Ребека, втішаючись його розгубленістю.
Та я й не маю наміру залишати її,— мовив добрий брат.— Ні, нізащо! В моїй кареті є для неї місце і для вас, місіс Кроулі. Якби тільки знайти коней! — додав він зітхаючи.
У мене є двоє коней, яких я можу продати,— сказала Ребека.
Джоз мало не кинувся до неї з обіймами, почувши таку звістку.
Готуй карету, Ісидоре! — гукнув він.— Є чим їхати, є!-Мої коні ніколи не ходили в упряжі,— сказала місіс Кроулі.— Снігур розтрощить карету на шматки, якщо ви його запряжете.
А під сідлом він тихий? — запитав недолугий їздець.
Тихий, мов ягня, і швидкий, мов заєць,— відповіла Ребека.
І ви вважаєте, що він витримає мою вагу? — знов запитав Джоз.
Він уже уявляв себе верхи на коні, зовсім забувши про беззахисну сестру. Який аматор верхової їзди міг устояти перед такою спокусою?-У відповідь Ребека запросила його до своєї кімнати, і він пішов за нею, аж задихаючись від хвилювання, так хотів швидше сторгуватися. Джоз не часто тратив за півгодини стільки грошей. Ребека, врахувавши його нетерпіння, а також брак товару на ринку, заправила за коні таку неймовірну ціну, що наш товстун аж відсахнувся.
Вона або продасть обох коней, або не продасть жодного, рішуче заявила місіс Кроулі. Родон звелів їй не збувати їх за меншу ціну, ніж він сам назначив. Лорд Голодвірс унизу дає їй такі гроші, і хоч як вона шанує і любить родину Седлі, містер Джозеф повинен розуміти, що й бідним людям треба жити,— одне слово, ніхто в світі не зміг би так люб’язно і водночас так твердо провести цю ділову операцію.
Скінчилося тим, що Джоз погодився, як і слід було сподіватися. Сума, яку він мав заплатити Ребеці, була така велика, що йому довелось попросити, щоб вона почекала на сплату; така велика, що для Ребеки становила вже маленький капіталець. Ребека швидко вирахувала, що з нею і з тими грішми, які вона отримає від продажу Родонових речей, та ще з удовиною пенсією, якщо Родон загине, вона буде цілком незалежною і зможе спокійно дивитися, в лице своїй удовиній долі.
Раз чи двічі того дня вона, звичайно, подумала, чи не втекти й собі, але розважність дала їй кращу раду. «Припустімо, що французи прийдуть,— міркувала Бекі,— то що вони можуть зробити бідній офіцерській удові? Пусте, пора облог і плюндрування міст минула. Нам дозволять спокійно повернутися додому, або ж я непогано проживу за кордоном на свої скромні прибутки».
Тим часом Джоз з Ісидором подалися до стайні глянути на щойно куплених коней.
Джоз звелів служникові негайно осідлати їх; він хотів вирушити в дорогу не зволікаючи, того ж таки вечора. Залишивши служника готувати коней, сам він пішов додому лаштуватися до від’їзду. Треба було тримати все в таємниці. Він зайде до своєї кімнати з чорного ходу. Він не мав бажання зустрічатися з місіс О’Дауд чи з Емілією і признаватися їм, що хоче тікати.
Поки Джоз купив у Ребеки коней, поки пішов до стайні й оглянув їх, минуло більше як півночі. Та хоч уже йшлося до ранку, місто не заспокоїлося, ніхто не спав, у вікнах світилося, біля входів у будинки юрмилися люди, на вулицях теж панував рух. З уст в уста передавалися різні чутки. Одні казали, що пруссаки цілком розгромлені; інші — що атаковані й переможені англійці; ще інші — що англійці твердо стоять на своїх позиціях. Ця остання чутка набирала все більшої сили, бо французи не надходили, а окремі солдати, що відстали від своїх рот, теж приносили дедалі втішніші новини. Нарешті до Брюсселя прибув ад’ютант з депешею для коменданта, який відразу розклеїв по місту офіційне повідомлення про успіхи, союзників у Катр-Бра і про те, що французьке військо під проводом Нея відкинуте після шестигодинної битви. Ад’ютант, мабуть, прибув десь тоді, коли Джоз домовлявся з Ребекою про коні або оглядав їх, уже купивши. Бо повернувшись до готелю, він застав перед входом юрбу пожильців, які обговорювали новину; не було сумніву, що вона правдива. Вій поквапився передати її дамам, якими опікувався; про те, що він мав намір залишити їх, а також про те, як він купив коней та скільки за них заплатив Джоз не вважав за потрібне їм казати.
Але для тих, хто тривожився тільки за долю своїх найдорожчих, успіх чи поразка була не такою важливою справою. Емілія, почувши про перемогу, навіть ще дужче захвилювалася. Вона ладна була негайно ж їхати в армію і слізно благала брата супроводити її туди. Невпевненість сповнювала її таким жахом, що нещасна, яка багато годин просиділа, мов заклякла, раптом заметалася по кімнаті, як божевільна, аж шкода було на неї дивитися. Жоден чоловік, що корчився з болю за п’ятнадцять миль звідти, на витоптаному полі, де під час бою полягло стільки хоробрих бійців,— жоден чоловік не відчував такої тяжкої муки, як ця певніша жертва війни. Джоз не міг довго дивитися на її страждання. Він залишив сестру під опікою її сильнішої приятельки, а сам знов спустився надвір, де перед готелем і досі товпилися люди, розмовляючи й очікуючи ще якихось новин.
Уже от-от мало розвиднітись, а ніхто не розходився, тепер новини почали приносити ті, хто брав участь у битій: вулицями міста торохтіли військові вози й довгі селянські підводи, навантажені пораненими, з них чути було страшний стогін, а з соломи визирали змучені, сумні обличчя. На одну таку підводу Джоз Седлі глянув з болісним зацікавленням: з неї долинав жахливий стогін, стомлені коні ледве переставляли ноги.
Станьте, станьте! — гукнув хтось із соломи кволим голосом, і підвода зупинилася перед готелем.
„Це Джордж, я знаю, що це він! — крикнула Емілія, пополотнівши, і з розпущеними косами кинулась на балкон.
Але то був не Джордж, а те, що найближче його торкалося,— звістка про нього; -То був бідолашний Том Стабл, що двадцять чотири години тому так відважно вирушив з Брюсселя, несучи полковий прапор, який він мужньо боронив на полі битви.
Французький вершник поранив списом молодого хорунжого в ногу, і той упав, уперто не випускаючи з рук прапора. Після бою сердешному хлопцеві знайшлося місце на підводі, і його привезли назад у Брюссель.
Містере Седлі! Містере Седлі! — кволим голосом покликав він, і Джоз злякано підступив до підводи. Він спершу не зрозумів, хто його кличе.
Маленький Том Стабл простяг гарячу, безсилу руку.
Мене повинні тут прийняти,— мовив він.— Осборні... і Доббін казали, що ви повинні... і що ви заплатите цьому чоловікові два наполеондори, моя мама вам віддасть.
Лежачи в гарячці довгі години на підводі, він линув думками до пасторської садиби свого батька і на якийсь час забував у маренні про свій біль.
Готель був великий, пожильці ласкаві, і всім пораненим з підводи знайшлися ліжка. Молодого хорунжого перенесли нагору до кімнат Осборнів. Емілія і дружина майора кинулися до нього, тільки-но ця остання впізнала його з балкона. Можете собі уявити, що почували наші жінки, довідавшись, що той день скінчився щасливо і їхні чоловіки живі. З яким німим захватом Емілія кинулась на шию своїй добрій приятельці й обняла її і з якою щирою молитвою впала вона на коліна й подякувала Всевишньому, що врятував її чоловіка!-Нашій юній леді в її гарячковому, нервовому стані жоден лікар не міг би приписати кращих ліків за ці, які їй послала доля. Вона й місіс О’Дауд невтомно чергували біля виснаженого стражданнями хлопця, і через цей несподіваний обов’язок Емілія не мала часу думати про свої власні тривоги чи віддаватися, як вона мала звичку, страхам і поганим передчуттям. Юний пацієнт просто, по-своєму, розповів про події того дня і про подвиги наших друзів із славного *** полку.
Вони дуже постраждали. Втратили багато офіцерів і солдатів. Коли почалась атака, під майором застрелили коня, і всі подумали, що майор загинув. Доббін перебрав на себе команду, і аж після атаки, повертаючись на давні позиції, вони знайшли майора, що сидів на трупі свого Пірата й закроплявся з похідної баклаги. Це капітан Осборн збив француза, що поранив хорунжого. Емілія так зблідла від цієї звістки, що місіс О’Дауд попросила молодого хорунжого більше про це не розповідати. Вони дізналися й про те, що саме капітан Доббін наприкінці дня, хоч він теж поранений, узяв хлопця на руки, відніс до лікаря, а тоді прилаштував на підводі, яка повинна була доправити його до Брюсселя. І що це він пообіцяв візникові два золотих, коли в місті той доїде до готелю, де оселився містер Седлі, й передасть місіс Осборн, що бій скінчився, а її чоловік цілий і неушкоджений і почуває себе гаразд.
Той Вільям Доббін — справді добрий хлопець,— сказала місіс О’Дауд,— хоч він завжди глузує з мене.
Юний Стабл божився, що в усій армії немає другого такого офіцера, без кінця вихваляв старшого за себе капітана, його скромність, доброту, дивовижну безстрашність у бою. Цю частину його розповіді Емілія пропустила повз вуха; вона слухала уважно тільки тоді, коли йшла мова про Джорджа, а коли говорилось про щось інше — нічого не чула і думала про свого чоловіка.
За доглядом пораненого ї в роздумах про те, що вчора Джорджеві пощастило, другий день для Емілії минув не так повільно. В армії для неї існував тільки один чоловік, а поки з ним було все гаразд, її, треба визнати, мало цікавило, що робиться на полі битви. Всі новини, які Джоз приносив з вулиці, майже не досягали її слуху, хоч їх було більше ніж достатньо, щоб занепокоїти цього лякливого джентльмена та багатьох інших людей у Брюсселі. Французів відбито — це правда, але після запеклого бою, який нічого не вирішує, і тільки з однією французькою дивізією. А імператор з головними силами стоїть під Ліпьї, там він розгромив ущент пруссаків і тепер може кинути всі свої війська проти союзників.
Герцог Веллінгтон відступає до столиці і, очевидно, біля її мурів відбудеться велика битва, а хто переможе, важко сказати. Герцог Веллінгтон може покластися „тільки на двадцять тисяч британських солдатів, бо німецьке військо складається з самих ненавчених новобранців, а бельгійці взагалі ненадійні; отже, з такою жменькою солдатів його милості доведеться змагатися із п’ятдесятитисячною армією, яка ввірвалася в Бельгію під проводом Наполеона. Не будь-кого, а Наполеона! Хто. з полководців, навіть уславлених і досвідчених, може вистояти в боротьбі з ним?-Джоз думав про все це й тремтів. Потерпали і брюссельці, адже всі знали, що вчорашня сутичка була тільки прелюдією до великої, вирішальної битви. Одна з армій, що виступила проти імператора, вже розбита. Ті нечисленні англійці, яких можна виставити проти нього, загинуть на полі бою, а переможець по їхніх трупах увійде до міста. І горе тим, кого він там застане! Вже були складені вітальні адреси, громадські представники збиралися на таємні наради, готувалися покої, шилися триколірні прапори й емблеми перемоги, щоб зустрічати його величність імператора і короля.
Втеча не, припинялася. Тільки-но котрій родині щастило роздобути карету, вона негайно виїздила з міста. Коли Джоз сімнадцятого червня прийшов до готелю Ребеки, він побачив, що велика карета Голодвірсів теж нарешті рушила з двору.
Граф якимось дивом роздобув коней без місіс Кроулі і тепер квапився в Гент. У цьому ж місті пакував свою валізку й Людовік Бажаний; здавалося, що лиха доля ніколи не дасть спокою безталанному вигнанцеві.
Джоз відчував, що вчорашній перепочинок був тільки тимчасовим і що куплені за такі великі гроші коні йому напевне знадобляться. Цілий день він не знаходив собі місця. Звичайно, поки англійська армія відділяла Брюссель від Наполеона, не було нагальної потреби тікати, але про всяк випадок він перевів коней з далекої стайні до тієї, що містилася на подвір’ї його готелю, де можна було на них кидати оком і не ризикувати, що їх украдуть. Ісидор весь час пильнував дверей стайні і тримав коней осідланими, щоб відразу можна було рушити в дорогу. Він нетерпляче чекав цієї хвилини.
Після того як її так погано прийняли напередодні, Ребека втратила бажання навідувати свою любу Емілію. Вона підрізала стебла в квіток, які подарував їй Джордж, змінила воду й перечитала його записку.
Сердешна,— зітхнула вона, обертаючи в руках папірець,— як би я її цим убила! І через таке ледащо вона сушить своє серце, тьху! Він дурень, самовдоволений блазень, і навіть не любить її. Таж мій бідний, добрий Родон у десять разів кращий! — І вона почала думати про те. що робитиме, коли... коли щось станеться з її бідним Родоном, і як добре, що він залишив їй коней.
Надвечір місіс Кроулі, що не без гніву спостерігала, як вирушили в дорогу Голодвірси, згадала про застережні заходи графині й сама взялася до шиття. Вона позашивала в одяг більшість своїх прикрас, векселів та асигнацій і тепер була готова до всього: тікати, коли виникне така потреба, або залишитись і привітати переможця, однаково, чи то буде англієць, чи француз. І я не певен, чи тієї ночі вона не мріяла стати герцогинею та madame la maréchale , тим часом як Родон на Мон-Сен-Жанському бівуаці, загорнувшись у плащ, під заливним дощем, усіма своїми думками линув до коханої дружини, яку залишив у місті.
Наступного дня була неділя. Місіс О’Дауд задоволено побачила, що обоє її хворих зміцніли й підбадьорились після нічного спочинку. Сама вона спала на великому кріслі в кімнаті Емілії, готова кинутись до своєї бідолашної приятельки чи до пораненого хорунжого, якщо котромусь знадобиться її допомога. Коли настав ранок, ця невтомна жінка вернулася до будинку, де вони з майором наймали житло, і причепурилася, як і належало в святковий день. Дуже ймовірно, що поки вона перебувала в кімнаті, де спав її чоловік і де ще й досі на подушці лежав його нічний ковпак, а в кутку стояла палиця, то послала принаймні одну гарячу молитву Всевишньому, прохаючи в нього ласки для хороброго воїна Майкла О’Дауда.
Повертаючись, місіс О’Дауд узяла з собою молитовник і славнозвісний том проповідей свого дядька-декана, який вона не забувала читати кожної неділі, може, не все розуміючи — бо декан був людиною вченою і любив уживати латинські вислови,— зате дуже врочисто, виразно і загалом досить правильно вимовляючи довгі, чужі їй слова. «Скільки разів слухав ці проповіді мій Мік,— думала вона,— коли я читала їх у нашому затишному гніздечку. Місіс О’Дауд вирішила й цієї неділі щось прочитати з книжки своїй пастві, тобто Емілії і пораненому хорунжому. Така сама відправа того дня і тієї години відбувалася в двадцяти тисячах церков, і мільйони британців та британок навколішки просили у Всевишнього заступництва.
Вони не чули гуркоту, який стривожив нашу невеличку паству в Брюсселі. Саме коли місіс О’Дауд розчуленим голосом читала проповідь, загриміли гармати Ватерлоо ще дужче, ніж ті, що схвилювали їх два дні тому.
Джоз, почувши той страхітливий гуркіт, вирішив, що він більше нездатен витримувати цього ненастанного жаху і негайно ж поїде звідси. Він увірвався до кімнати пораненого, де наші друзі якраз перестали молитися, і звернувся до Емілії з палким закликом.
Я більше не можу витримати цього, Еммі! — вигукнув він.— І не хочу! Ти мусиш їхати зі мною. Я придбав двох коней... байдуже, за яку ціну... ти повинна зібратися і їхати зі мною. Ти сядеш позад Ісидора.
Хай мене бог простить, але ви таки боягуз, містере Седлі,— мовила місіс О’Дауд, відклавши книжку.