Я... я не знайшов кращого,— сказав Джеймс, опустивши очі.— Я тут ніколи не був, а візник порадив мені цей заїзд. Юний брехун! Насправді Джеймс Кроулі познайомився вчора в саутгемптонській кареті з «Улюбленцем Татбері», що їхав до Брайтона на змагання з «Роттінгдінським Бійцем» і, зачарований розмовою з «Улюбленцем», пробув .. вечір з цим ученим чоловіком та його друзями у вищезгаданому заїзді.
Я краще піду й сам розрахуюся,—правив своєї Джеймс.— Не турбуйтеся, пані,— додав він великодушно.
Така делікатність ще дужче розсмішила тітку.
Піди й сплати рахунок, Боулсе,— мовила вона, махнувши рукою.— І принеси його мені! Бідна леді, вона не знала, що робить!-Там... там є песик,— мовив Джеймс провинним голосом.— Краще я сам піду по нього.
Він любить хапати служників за литки.
На ці слова все товариство зареготало, навіть Брігс і леді Джейн, які досі мовчки прислухалися до розмови міс Кроулі з небожем, а Боулс, нічого більше не кажучи, вийшов.
Щоб дошкулити старшому небожеві, міс Кроулі й далі осипала ласкою молодого оксфордця. Коли вона виявляла комусь свою прихильність і хвалила когось, то вже не знала міри. Вона сказала, що Пітт може прийти на обід, але на прогулянку захотіла поїхати з Джеймсом і врочисто катала його вздовж кручі, посадовивши навпроти себе в кареті. Під час прогулянки вона завела з ним світську розмову, цитувала бідолашному, спантеличеному хлопцеві італійських та французьких поетів, висловлювала свою впевненість, що він гарний студент і скінчить університет із золотою медаллю, першим математиком.
Ха-ха-ха! — зареготав Джеймс, підбадьорений тітчиними словами.— Який там перший математик, це з іншої опери!-Тобто як з іншої опери, голубе мій? — запитала леді.
Перших математиків відзначають у Кембриджі, а не в Оксфорді,— авторитетно відповів студент і був би, мабуть, і далі такий балакучий і відвертий, та раптом на кручі з’явилася бричка, запряжена підстриженими попі, в якій сиділи його друзі — «Улюбленець Татбері» і «Роттінгдінський Боєць», а з ними ще троє джентльменів, їхніх знайомих, і всі вони привіталися з бідолашним Джеймсом, що їхав у кареті. Через цей випадок у хлопця зовсім згас молодечий запал, і до кінця прогулянки від нього не можна було почути нічого, крім «так» і «ні».
Коли вони з міс Кроулі повернулися додому, кімната для Джеймса була вже приготовлена, а валізка принесена. Він міг би помітити, що на Боулсовому обличчі, як той вів його туди, проступав осуд, здивування й співчуття. Але хлопцеві було не до Боулса. Він оплакував своє розпачливе становище: опинитися в домі, повному старих жінок, що цвенькають по-французькому й по-італійському та декламують йому вірші!-Ото вскочив у халепу, слово честі! — вигукнув наш скромний юнак, що не зважувався дивитись у вічі навіть найпривітнішій особі жіночі статі — міс Брігс, коли та звернулася до нього, а тим часом на Іфлійській греблі міг переважити в жаргонному красномовстві найязикатішого весляра.
На обід Джеймс прийшов, задихаючись у тісно зав’язаній краватці, й доскочив честі вести вниз леді Джейн, а Брігс і містер Пітт слідом за ними провадили стару леді разом із цілою купою клунків, шалей і подушок. Половину обіднього часу Брігс згаяла на те, що поправляла подушки й шалі на кріслі господині й нарізала курча для її гладкого спанієля. Джеймс розмовляв мало, але взяв на себе обов’язок пригощати дам вином; сам він не поступався містерові Кроулі й вишів більш як півпляшки шампанського, яку наказано Боулсові подати па честь гостя.
Коли жінки вийшли і кузени залишились самі, екс-дипломат Пітт став дуже говірким і привітним. Він почав розпитувати Джеймса про навчання в коледжі, про його плани на майбутнє, висловив надію, що кузен досягне успіхів,— одне слово, був дуже відвертий і ласкавий. Вино розв’язало Джеймсові язика, і він розповів кузенові про своє життя, про свої плани, про борги, про клопоти з іспитами, про сварки в начальством у коледжі і весь час підливав собі з пляшки, що стояла перед ним, жваво й весело переходячи від портвейну до мадери. Тітка найдужче любить,— сказав містер Кроулі, наповнюючи йому чарку,— щоб гості в її домі робили, що хочуть. Це храм свободи, Джеймсе, і нічим ти її так не потішиш, як тим, що поводитимешся, як хочеш, і проситимеш у неї, чого хочеш. Я знаю, ви всі в селі кепкуєте л з мене, що я торі. А міс Кроулі така ліберальна, що мириться з усякими переконаннями. Але в принципі вона республіканка і зневажає ранги й титули.
То чого ж ви одружуєтеся з дочкою графа? — запитав Джеймс.
Любий мій, леді Джейн не винна, що вона значного роду,— дипломатично відповів Пітт.— Вона не може змінити своє походження. А крім того, ти ж знаєш, що я торі.
О, щодо цього, то давньої крові ні з чим не можна порівняти,— сказав Джеймс— Ні, ні з чим, хай йому біс! Я не з ваших радикалів, я знаю, що таке джентльмен.
Гляньте на веслярів під час змагань або на боксерів. Чи на собак-щуроловів — хто в них виграє? Той, у кого шляхетна кров. Принесіть ще портвейну, Боулсе, поки я видудлю цю пляшку. То що я казав?-Щось про собак-щуроловів,— нагадав Пітт, подаючи кузенові пляшку, щоб той «видудлив» її до кінця.
Хіба про ловлю щурів? А ви, Пітте, любите цей спорт? Хочете побачити собаку, що їх гарно ловить? Якщо хочете, ходімо зі мною до Тома Кордюроя на Касл-стріт, і я покажу вам такого бультер’єра... Тю, хай йому біс! — похопився Джеймс і зареготав з власної дурості.— Та вас же не цікавлять ні собаки, ні щурі, що мені приверзлося! Ви, мабуть, не відрізните собаку від качки!-Не відрізню, ти вгадав,— мовив Пітт ще ласкавіше.— Ти щось казав про кров і про ті переваги, які дає людям шляхетне походження. А от і нова пляшка.
Кров щось та важить,— мовив .Джеймс, ковтаючи портвейн.— Так, порода, сер,— це все, і в конях, і в собаках, і в людях. Ось минулого семестру, перед тим, як мене тимчасово виключили з університету... тобто перед тим, як я захворів на кір, ха-ха-ха! — я і Рінгвуд із Крайст-Черча, Боб Рінгвуд, син лорда Сінкбарза, пили пиво у бленгеймському «Дзвоні», коли це весляр із Бенбері запропонував будь-котрому з нас поборотися з ним за кухоль пуншу. Я не міг, у мене рука була перев’язана, я навіть не годен був скинути сюртук. Проклята кобила впала разом зі мною за два дні перед тим, коли я їздив у Ебінгдон, і я думав, що рука зламана. Отож, сер, я не міг з ним позмагатися, а Боб відразу скинув сюртук і...
три хвилини молотив бенберійця й поклав його за чотири раунди. Господи, як той упав, сер! А чому так вийшло? Усе кров.
Ти щось не п’єш, Джеймсе,— нагадав йому колишній аташе.— Коли я вчився в Оксфорді, чоловіки швидше спорожняли пляшку, ніж, бачу, теперішня молодь.
Еге-е — мовив Джеймс, підносячи йому до носа кулака і п’яно підморгуючи.— Без жартів, друже! Хочете мене випробувати? Загнати мене? Я не дамся! In vino Veritas , друже. Mars, Bacchus, Appollo virorum, еге ж? Хотів би я, щоб тітка послала трохи цього вина моєму предкові... пречудове питво!-А ти попроси її,— порадив йому Макіавеллі.— Або надолужуй тут. Як каже бард: «Nunc vino pellite curas, Cras ingens iterabimus aequor»,— і, процитувавши ці рядки з виглядом парламентського оратора, прихильник Бахуса й собі випив наперсток вина з таким виглядом, паче щодня пив його, як воду.
Коли в пасторському домі відкорковували після обіду пляшку портвейну, дівчата отримували по чарочці наливки з порічок, місіс Б’ют випивала чарочку портвейну, а чесний Джеймс, звичайно, дві; а що батько насуплювався, як він зазіхав на третю, добрий син здебільшого утримувався й надолужував наливкою або джином з водою тайкома в конюшні, втішаючись ним у товаристві конюха і своєї люльки. В Оксфорді кількість вина йому ніхто не обмежував, але воно було поганої якості; коли ж у тітчиному домі з’єдналися кількість і якість, Джеймс показав, що він справді може віддати йому належне, і не потребував заохочень кузена спорожнити другу пляшку, яку приніс містер Боулс.
Та коли настала пора пити каву й повертатися до жінок, яких юний джентльмен дуже боявся, його покинула приємна щирість, він замкнувся в своїй звичайній похмурій мовчазності, цілий вечір відповідав тільки «так» і «ні», похмуро блимав очима на леді Джейн і перекинув чашку з кавою.
Хоч він і не розмовляв, зате безсоромно позіхав і своєю присутністю всіх пригнічував під час скромних розваг того вечора; міс Кроулі і леді Джейн, що грали в пікет, та міс Брігс із своїм шитвом відчували, що він дивиться на них посоловілими очима, і їм робилося ніяково від того п’яного погляду.
Він, здається, дуже мовчазний, незграбний і несміливий хлопець,— сказала міс Кроулі Піттові.
У чоловічому товаристві він говіркіший, ніж у жіночому,— сухо відповів Макіавеллі, мабуть, трохи розчарований, що портвейн не заставив Джеймса сказати ще щось.
Першу половину другого ранку Джеймс просидів над листом до матері, в якому захоплено описував, як його прийняла міс Кроулі. Та він не передчував, яке лихо принесе йому цей день і яким коротким виявиться його щастя. Ввечері, напередодні його появи в тітки, в заїзді «Герб Тома Крібба» сталась одна подія, про яку Джеймс зовсім забув, дріб’язкова, але фатальна подія. Власне, вийшло ось що: Джім мав щедру натуру і за чаркою ставав особливо гостинним. Того вечора він пригощав «Улюбленця Татбері» й «Роттінгдінського Бійця» разом з їхніми друзями і два чи три рази замовляв джин, тому Джеймсові Кроулі записали в рахунок аж вісімнадцять склянок цього питва, по вісім пенсів за склянку. Звичайно, не сума тих пенсів, а кількість джину виявилась фатальною для репутації бідолашного Джеймса, коли тітка послала свого дворецького, містера Боулса, сплатити рахунок юного джентльмена. Господар, боячись, що йому зовсім не заплатять, урочисто присягався, що юний джентльмен сам випив увесь той джин; кінець кінцем Боуло сплатив рахунок, а повернувшись додому, показав його місіс Феркін. Та вжахнулася й понесла рахунок міс Брігс (головному рахівникові), яка в свою чергу вважала своїм обов’язком сказати про це міс Кроулі.
Якби Джім випив з десяток пляшок червоного вина, стара панна могла б йому вибачити: містер Фокс і містер Шерідан пили вино. Всі джентльмени п’ють його.
Але вісімнадцять склянок джину, випитих з боксерами в огидному шинку,— це жахливий злочин, який не так легко вибачити. Все обернулося проти нещасного хлопця: він зайшов у будинок, просякнутий запахом конюшні, куди ходив відвідати свого пса Таузера, а коли вивів його погуляти, то зустрів міс Кроулі з астматичним бленемським спанієлем, і Таузер був би роздер його, якби той, заскавулівши, не кинувся під захист міс Брігс, тим часом як жорстокий господар бульдога стояв і реготав з тієї жахливої гонитви.
Того самого дня злощасному хлопцеві зрадила й скромність. Під час обіду він був жвавий і веселий. Коли жінки вийшли, він дозволив собі один чи два жарти на Піттову адресу, пив, як і вчора, багато вина, а перебравшись до вітальні, почав безтурботно розважати жінок добірними оксфордськими анекдотами. Він описав різницю між боксерським хистом Моліне і Сема-Голландця, жартівливо запропонував леді Джейн піти в заклад на «Улюбленця Татбері» проти роттінгдінця або навпаки — як їй завгодно, і наприкінці викликав свого кузена Пітта помірятися з ним силою в рукавицях чи без них.
Я навіть даю вам право вибирати, друже,— мовив він, регочучи, і ляснув Пітта по плечі.— Батько також радив мені помірятися з вами силою, він сан заклався б на мене, ха-ха-ха!-З цими словами чарівний юнак хитро підморгнув Брігс і жартівливо показав великим пальцем через плече на Пітта Кроулі.
Може, Піттові й не подобалися такі жарти, але він досить легко стерпів їх.
Бідолашний Джім нарешті висміявся, а коли тітка зібралася йти спати, він, хитаючись, перетнув вітальню з її свічкою в руках і вклонявся їй, якнайніжніше, п’яно всміхаючись. Потім і сам пішов нагору, в свою спальню, страшенно задоволений собою, упевнений, що тітка залишить свої гроші не батькові і всім іншим членам родини, а особисто йому.
Можна було б подумати, що коли вже Джім опинився в спальні, то йому нічим було погіршити своє становище, та, на жаль, хлопець «мів його погіршити й тут. Над морем так гарно світив місяць, що Джім, приваблений до вікна романтичною картиною океану й неба, вирішив помилуватися краєвидом, курячи люльку. А тютюнового диму ніхто не вчує, міркував він, коли завбачливо відчинити вікно й висунути з нього голову. Так він і зробив; але, запаморочений хмелем, бідний Джім зовсім забув, що двері 8 його кімнати лишилися відчиненими. Бриз, завіваючи у вікно; зробив легенький протяг, хмари тютюнового диму покотилися вниз і, нітрохи не втративши запаху, досягла міс Кроулі й міс Брігс.
Люлька довершила справу, і місіс Б’ют так і не дізналася, скільки тисяч фунтів вона їм коштувала. Феркін кинулася вниз до Боулса, що замогильним голосом читав своєму помічникові «Сковороду й вогонь». Вона заходилася розповідати про цю жахливу таємницю з такою наляканою міною, що першу мить Боулс і його молодий помічник подумали, що до будинку закралися грабіжники і що покоївка, мабуть, побачила ноги, які стирчали з-під ліжка міс Кроулі. Та, довідавшись, що сталося, Боулс миттю, перестрибуючи через три східці, кинувся до кімната Джеймса, який ні про що не здогадувався, і крикнув здавленим від переляку голосом:-Ради бога, викиньте люльку, містере Джеймсе. Ох, містере Джеймсе, що ви наробили! — схвильовано додав він, викидаючи злощасну люльку у вікно.— Як ви могли собі таке дозволити! Моя пані не любить диму!-То нехай не курить,— відповів Джеймс, недоречно засміявшись і вважаючи, що весь цей переполох — тільки вдалий жарт.
Але другого ранку настрій у нього зовсім змінився, коли помічник Боулса, який чистив Джеймсові черевики й приносив гарячу воду, щоб він голив ту бороду, на появу якої так нетерпляче чекав, подав йому в ліжко записку від міс Брігс.
«Шановний сер,— писала вона,— міс Кроулі дуже погано спала вночі через те, що її дім споганили тютюновим димом. Міс Кроулі звеліла мені передати Вам, що, на жаль, не може побачитися з Вами перед від’їздом у дуже шкодує, що переконала Вас перебратися до її дому і заїзду, де Вам буде, безперечно, набагато зручніше жити протягом того часу, поки Ви залишатиметесь у Брайтоні.
На цьому й закінчилася Джеймсова кар’єра як кандидата на тітчину ласку. Він справді несамохіть зробив те, що нахвалявся: помірявся силою зі своїм кузеном Піттом.
Де ж у цей час перебував той, хто колись був першим претендентом на перемогу в цих змаганнях за гроші? Бекі й Родон, як ми бачили, зустрілися після Ватерлоо і зиму 1815 року перебули в Парижі, весело бавлячи час у блискучому товаристві.
Ребека виявилася ощадливою, і тих грошей, які бідолашний Джоз заплатив за її коні, цілком вистачило, щоб їхнє скромне господарство протрималося принаймні рік. Ребеці не довелось обертати в гроші ні «мої пістолети, ті самі, якими я вбив каштана Маркера, ні золотий несесер і підбитий соболем плащ. З останнього вона пошила собі накидку і їздила в ній у Булонському лісі, викликаючи в усіх захват. Аби ви бачили сцену зустрічі Ребеки з своїм захопленим чоловіком, коли вона приєдналася до нього після того, як армія зайняла Камбре! Вона розпорола своє вбрання й почала витрушувати з нього всі ті годинники, оздоби, асигнації, чеки і гроші, які вона поховала в підкладку, готуючись до можливої втечі з Брюсселя. Генерал Тафто був у захваті, а Родон аж ревів з реготу й казав, що все це, їй-богу, багато цікавіше за будь-яку театральну виставу. А коли він почув незрівнянно веселу розповідь Ребеки про те, як спритно вона обдурила Джоза, то мало не збожеволів з утіхи. Він вірив у свою дружину так, як французи вірили в Наполеона.
У Парижі вона користувалася великим успіхом. Усі французькі дами визнали, що вона чарівна. Вона чудово розмовляла їхньою мовою, відразу перейняла їхню грацію, жвавість і їхні манери. Чоловік у неї, звичайно, був дурний — усі англійці дурні,— а крім того, дурний чоловік у Парижі — завжди доказ того, що жінка чогось варта. Він спадкоємець багатої і spirituelle міс Кроулі, дім якої завжди був відчинений для французьких дворян під час еміграції. Тепер вони приймали дружину полковника в своїх власних віллах.
«Чому б,— писала одна вельможна дама міс Кроулі, що колись купила в неї мережива і всякі дрібнички, заплативши за них стільки, скільки захотіла та герцогиня, і влаштувала на її честь чимало обідів в тяжкий час після революції,— чому б нашій любій приятельці не приїхати в Париж до свого небожа й небоги і до всіх своїх відданих друзів? Увесь світ raffoles y чарівну господиню та в її вроду. Так, у її грації, чарівності, розумі ми впізнаємо нашу любу приятельку міс Кроулі.
Вчора в Тюїльрі на неї звернув увагу король, і ми заздрили, що й Monsieur був до неї дуже уважний. Аби ви побачили, як лютувала одна дурна дама, міледі Голодвірс (її орлиний ніс, торс і пера здіймаються над головами всього товариства), коли герцогиня Ангулемська, найясніша дочка і друг королів, сама побажала, щоб її познайомили з місіс Кроулі як з вашою дочкою і protégée і від імені Франції подякувала за ту ласку, яку ви виявили нашим нещасним вигнанцям! Вона буває на всіх прийомах і на всіх бенкетах — так, і на бенкетах, хоч тепер вона не танцює; і все ж таки яка цікава й гарна ця мила, завжди оточена захопленими чоловіками особа, що скоро має стати матір’ю. А послухати, якими словами вона відгукується про вас, свою благодійницю й матір,— ті слова можуть викликати сльози навіть на очах негідників. Як же вона вас любить! Як ми всі вас любимо, чудова, шановна міс Кроулі!»-Є підстави побоюватися, що цей лист вельможної паризької дами аж ніяк не покращив ставлення до Ребеки її чудової, шановної родички. Навпаки, стара панна не тямилася з люті, дізнавшись про стан Ребеки і про те, як нахабно вона скористалася ім’ям міс Кроулі, щоб увійти в паризьке товариство. Надто схвильована і знесилена своїм хвилюванням, щоб писати відповідь французькою мовою, вона продиктувала Брігс лютого листа своєю рід-пою мовою, всіляко відгороджуючись від місіс Родон і застерігаючи товариство від неї як від хитрої й небезпечної особи. Та оскільки герцогиня N. прожила лише двадцять років в Англії, вона не розуміла по-англійському жодного слова і вдовольнилася тим, що при першій зустрічі повідомила місіс Родон, що вона отримала від chère Mees чудесного листа і що в ньому повно ласкавих слів про місіс Родон, після чого та справді почала сподіватися, що стара панна подобрішав. Тим часом вона здобула славу найвеселішої і найчарівнішої з усіх англійських дам; її вечірні прийоми були невеличкими європейськими конгресами: пруссаки й козаки, іспанці й англійці — весь світ був у Парижі тієї незабутньої зими; вся Бейкер-стріт побіліла б від заздрощів, якби побачила, скільки орденів і стрічок збиралося в скромному салоні Ребеки. Уславлені воїни супроводжували верхи її карету в Булонському лісі чи юрмилися біля її простої маленької ложі в опері.
Родон теж був у доброму гуморі. В Парижі ще не було набридливих кредиторів, кожного дня у Вері чи в Бовілье збиралася добірна компанія, гра процвітала, і Родонові, як завжди, щастило. Тафто, щоправда, був невдоволений, бо в Париж приїхала з власного бажання місіс Тафто, а крім цієї contretemps , біля крісла Бекі завжди юрмилося з десяток генералів, і вона могла вибирати з десятка присланих їй букетів, коли їхала до театру. Леді Голодвірс і верхівку англійського товариства — дурних і бездоганно вихованих дам — мучила чорна заздрість від успіхів цієї малої вискочки Ребеки, від ядучих жартів якої здригалися й стискались їхні цнотливі серця. Проте всі чоловіки були на її боці.
Вона воювала в жіноцтвом з невгамовною мужністю, а вони могли пліткувати про неї тільки своєю рідною мовою.
Отже, зима 1815/1816 року минула для місіс Родон у бенкетах, розвагах і успіхах.
Вона так пристосувалася до життя вищих кіл, наче її предки цілі століття були світськими людьми, і своїм розумом, хистом і енергією справді заслужила почесне місце на Ярмарку Суєти. Рано па-весні в газеті «Галіньяні», на сторінці цікавих подій, було надруковане таке повідомлення: «26 березня дружина полковника лейб-гвардії Зеленого полку Кроулі народила сина й спадкоємця».
Повідомлення про цю подію передрукували лондонські галети, з яких міс Брігс і прочитала його господині за сніданком у Брайтоні. Ця новина, хоч і не була несподіваною, викликала кризу в справах родини Кроулі. Лють старої панни досягла найвищої межі; вона негайно послала по свого небожа Пітта й по леді Саутдаун із Бранзвік-сквер і звеліла їм зробити те, що так довго відкладали обидві родини,— негайно повінчатися. Вона заявила, що має намір видавати молодій парі тисячу фунтів на рік протягом свого життя, а після своєї смерті заповідав більшу частішу свого майна небожеві й своїй любій небозі леді Джейн Кроулі. Прийшов Уоксі й затвердив ці розпорядження. Лорд Саутдаун був на весіллі в сестри названим батьком, і повінчав їх єпископ, а не велебний Бартоломій Айронс, на превелике розчарування цього самозваного прелата.
Після весілля Пітт хотів вирушити з дружиною у весільну подорож, як личило людям їхнього кола. Проте стара панна дуже полюбила леді Джейн і щиро призналася, що не може розлучитися з нею. Отож Пітт і його дружина перебралися жити до місіс Кроулі (на превелике невдоволення бідного Пітта, який вважав тяжкою несправедливістю, що йому доведеться терпіти в одного боку тітчині примхи, а з другого — тещині). Леді Саутдаун, що мешкала в сусідньому будинку, почала володарювати над усією родиною: Піттом, леді Джейн, міс Кроулі, Брігс, Боулсом, Феркін і всіма іншими. Вона нещадно напихала всіх трактатами і своїми ліками, усунула Крімера, запросила натомість Роджерса і скоро позбавила міс Кроулі останньої влади. Бідолашна стара леді стала така боязка, що навіть не зважувалася лаяти Брігс і з кожним днем дедалі ніжніше й з більшим страхом прихилялася до своєї небоги. Мир тобі, добра й егоїстична, шанолюбна й великодушна стара безбожнице! Ми більше тебе не побачимо. Сподіваємося, що леді Джейн підтримає її ніжною рукою і виведе з гамору й колотнечі Ярмарку Суєти.