Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й навіть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кленом та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його «майором Цукерком». Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось «майор Цукерок» насмішив її: він приїхав у Фулем бричкою і, злізши з неї, дістав дерев’яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці подарунки, безперечно, були завчасні.
Дитина щойно заснула.
Тихо! — прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора. Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.
Іди вниз, Мері,— сказав він дівчинці,— мені треба поговорити з місіс Осборн.
Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала дитину в ліжечко.
Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,— сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.
Попрощатися? А куди ж ви їдете? — запитала вона всміхаючись.
Адресуйте листи на моїх агентів,— сказав Доббін,— а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.
Я писатиму вам про Джорджі,— мовила вона.— Любий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела?-Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий погляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над дитиною і матір’ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:-Хай вас береже господь!-Хай і вас береже господь,— відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його.— Тихо, не збудіть Джорджі!— додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.
Емілія не чула, як загуркотіла, від’їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.
Розділ XXXVI ЯК МОЖНА ДОБРЕ ЖИТИ НЕВІДОМО НА ЯКІ КОШТИ-Гадаю, на нашому Ярмарку Суєти не знайдеться жодної людини, яка була б така неспостережлива, що часом не замислювалася б над способом життя своїх ближніх, і така надміру милосердна, що не дивувалася б, як перед Новим роком її сусід Джонс чи її сусід Сміт зводить кінці з кінцями. Хоч як я поважаю, наприклад, родину Дженкінсів (бо обідаю в них двічі або й тричі на сезон), мушу признатися, що її поява в Парку в просторій кареті, в супроводі височенних, як гренадери, служників, буде дивувати й інтригувати мене до скону. Бо хоч я знаю, що та карета найнята, а Дженкінсова челядь служить на своїх харчах, усе ж таки на трьох служників і карету треба видати в рік щонайменше шістсот фунтів, а скільки ще мають коштувати розкішні обіди, утримання двох синів в Ітоні, дорога гувернантка і вчителі для дочок, подорожі за кордон або в Істберн чи Уортінг восени, щорічний бенкет з вечерею від Гантера (який, до речі, постачає більшість Дженкінсових парадних обідів, я це добре знаю, бо й мене раз запросили на такий обід, щоб заповнити порожне місце, і я відразу зрозумів, що ті обіди куди кращі за звичайні, які Дженкінси влаштовують для скромніших гостей),— тож у кого, хоч би який він був доброзичливий, не виникне питання: як ті Дженкінси влаштовують свої справи? Й справді — хто такий Дженкінс? Усі ми знаємо, що він службовець Департаменту Мотузки й Сургуча, де одержує тисячу двісті фунтів на рік. Може, в його дружини є маєток? Якби то! Міс Флінт — одна з одинадцяти дітей дрібного землевласника в Бакінгемшірі. Від своєї родини вона має хіба що індика раз на рік, на Різдво, і за це повинна утримувати двох чи трьох сестер у мертвий сезон та годувати братів і давати їм притулок, коли ті приїздять до міста. Як же Дженкінс вирівнює свій бюджет? Я хочу спитати те, що повинен спитати кожен із його приятелів: як він і досі не потрапив до рук охоронців закону і навіть повернувся (чим усіх здивував) минулого року з Булоні?-«Я» тут введене для уособлення світу взагалі — це місіс Гранді в приватному колі кожного шановного читача, який, безперечно, знайде серед своїх знайомих таких, що живуть хтозна за Що. Я не сумніваюся, що ми всі випили чимало келихів вина за здоров’я гостинного господаря, дивуючись, як він у біса за те вино заплатив.
Через три або чотири роки після приїзду з Парижа, коли Родон Кроулі з дружиною поселилися в маленькому затишному будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, навряд чи серед численних друзів, які втішалися їхніми обідами, знайшовся б хоч один, що не ставив би собі про них такого запитання. Романіст, як ми вже зазначили, знає все. І оскільки я можу розповісти публіці, як Кроулі та його дружина жили без ніякого прибутку, то звертаюся з проханням до газет, що мають звичку наводити цитати з різних сучасних їм періодичних видань, не передруковувати поданих нижче точних відомостей і розрахунків, з яких я, перший їх відкривши і витративши на них певні кошти, хочу отримати зиск.
«Сину мій,— сказав би я, коли б доля благословила мене сином,— виявивши хоч крихту допитливості й постійно спілкуючись з людиною, ти можеш дізнатися, як їй щастить добре жити, не маючи за душею жодного пенні. Але краще тримайся якнайдалі від такого джентльмена і користуйся відомостями з другої руки, як ти користуєшся логарифмами, бо обчислювати їх самому вийде, їй-богу, тобі дорожче».
Отже, не маючи ніякого прибутку, Кроулі з дружиною протягом двох чи трьох років, про які ми можемо розповісти тільки дуже коротко, жили в Парижі щасливо й приємно. В цей час Кроулі залишив гвардію і продав свій патент. І коли ми знов зустрічаємося з ним, тільки вуса та звання полковника на візитних картках свідчать про те, що він служив у війську.
Ми вже згадували, що Ребека, тільки-но опинившись у Парижі, посіла дуже помітне, ба навіть чільне місце у столичному товаристві і її радо приймали в багатьох домах французької аристократії, яка повернулася з вигнання. Англійці з вищих кіл, що жили в Парижі, теж упадали коло неї, обурюючи тим своїх дружин, які терпіти не могли цієї вискочки. Протягом кількох місяців салони Сен-Жерменського передмістя, в яких вона забезпечила собі місце, і блиск нового двору, де її радо приймали, зачаровували й, мабуть, п’янили трохи місіс Кроулі, бо в пору цього , тріумфу вона схильна була навіть гордувати деким — переважно молодими військовими, з яких в основному складалося товариство її чоловіка.
Натомість полковник збуджено позіхав серед герцогинь і поважних придворних дам.
Ті старі торби, граючи в карти, зчиняли такий ґвалт за кожну п’яти франкову монету, що полковник Кроулі не хотів марнувати з ними час за гральним столом, їхньої дотепності він не міг оцінити, бо не знав французької мови. «І не набридне Бекі,— дивувався він, щовечора робити реверанси всім тим принцесам!» Врешті він перестав їздити з Ребекою на ті вечори й повернувся до своїх звичайних розваг серед добрих друзів, вибраних на свій: смак.
Кажучи, що хтось добре живе невідомо за що, ми вживаємо вислів «невідомо за що» на означення чогось невідомого нам; просто даємо зрозуміти, що не знаємо, як та людина покриває свої видатки. Що стосується нашого приятеля полковника, то він мав великий потяг до всяких азартних ігор і, оскільки йому весь час доводилось орудувати картами, костями чи більярдним кийком, він оволодів ними, певна річ, набагато краще за тих, хто лише при-нагоді брав їх у руки. Орудувати більярдним кийком — це все одно що орудувати олівцем, флейтою чи рапірою: їх не можна опанувати зразу; тільки постійні вправи й наполегливість у поєднанні з природним хистом дають змогу досягти майстерності в цій справі. І Кроулі з блискучого аматора став справжнім майстром більярду. Як у великого полководця, його геній виростав разом з небезпекою, і, коли щастя відверталося від нього протягом усієї гри і проти нього починали битися об заклад, він з дивовижним хистом і сміливістю раптом робив кілька спритних ударів, що міняли хід гри, і врешті здобував перемогу, вражаючи всіх, тобто тих, хто не знав його стилю. Бо ті, хто знав його, були обережні, коли ставили гроші проти гравця, наділеного таким самовладанням і такою блискучою, неперевершеною майстерністю.
У карти він грав так само чудово, хоч на початку вечора весь час програвав, ходив дуже неуважно й робив такі помилки, що новачки. часто схильні були недооцінювати його хист. Та коли після кількох невеличких програшів він розворушувався, ставав обережніший, усі помічали, що гра його зовсім мінялась, і тепер уже можна було з певністю сказати, що, перше ніж скінчиться вечір, він розіб’є свого суперника вщент. І справді, дуже мало було таких, що могли похвалитися виграшем у Кроулі.
Успіх не зраджував йому, тож не дивно, що заздрісники й переможені часом відгукувалися про нього дуже й дуже неприхильно. І як французи казали про герцога Веллінгтона, який ніколи не зазнавав поразок, що лише збіг щасливих обставин забезпечує йому перемогу,— навіть допускали, що він зшахрував під Ватерлоо, тому й виграв цю останню велику ставку,— так і в Англії, в штаб-квартирі гравців, пішли розмови, що незмінні успіхи полковника Кроулі можна пояснити тільки нечесною грою.
Хоч на той час у Парижі до послуг гравців були вже заклад Фраскатті й Салон, захоплення грою поширилось настільки, що картярські доми не могли його вдовольнити, й азартні ігри провадили в приватних будинках з таким запалом, наче й не було публічних місць для заспокоєння цієї манії. На чарівних невеличких réunions y Кроулі вечорами також віддавалися цим фатальним розвагам, чим добродушна місіс Кроулі була вельми невдоволена. Вона стурбовано говорила про чоловікову пристрасть до гри, скаржилася на неї всім, хто до них приходив. Вона благала своїх молодих знайомих ніколи не торкатися гральних костей, а коли юний Жоутодзюбл зі стрілецького полку програв чималу суму грошей, Ребека, як розповідала цьому бідолашному хлопцеві її покоївка, цілу ніч проплакала й буквально навколішки благала свого чоловіка подарувати борг і спалити вексель.
Та як він міг подарувати його, коли сам щойно програв стільки ж Блекстонові з гусарського полісу і графові Пантеру з Королівської кавалерії? Жоутодзюблові можна дати відстрочку, авжеж... але, звичайно, заплатити він мусить, це дитячі балачки — казати, щоб хтось палив вексель.
Та й інші офіцери — переважно молоді, бо Ребеку оточувала молодь,— ішли з її вечорів з похмурими обличчями, залишивши ту чи іншу суму за її фатальними картярськими столами. її дім почав набувати недоброї слави, досвідчені гравці попереджали новачків про небезпеку. Полковник О’Дауд з *** полку, що перебував тоді в складі окупаційних військ у Парижі, попередив таким чином хорунжого Спуні. Цей піхотний полковник та його дружина затіяли бурхливу, голосну сварку під час обіду в «Café de Paris» з подружжям Кроулі, які теж там обідали. В тій сварці взяли участь обидві дами. Місіс О’Дауд ляснула пальцями перед самим носом місіс Кроулі і назвала її чоловіка , «справжнісіньким шулером». Полковник Кроулі викликав полковника О’Дауда, кавалера ордена Лазні, на поєдинок.
Головнокомандувач, дізнавшись про сварку, послав по полковника Кроулі, що вже готував пістолети, ті самі, «з яких він убив капітана Маркера», і поговорив з ним так переконливо, що поєдинок не відбувся. Якби Ребека не впала навколішки перед генералом Тафто, Кроулі відіслали б назад до Англії. Кілька тижнів після цього скандалу він грав лише з цивільними.
Проте, незважаючи на безперечну майстерність Родона і його постійні успіхи, Ребека, обміркувавши все, дійшла висновку, що їхнє становище ненадійне і що, хоч вони майже нікому не платять, їхній невеличкий капітал одного дня може зійти до нуля.
Карти, любий мій, добра підпора капіталові,— сказала вона,— але ще не самий капітал. Настане день, коли людям набридне грати, і що тоді буде з нами?-Родонові довелося визнати, що вона має слушність. Він уже помітив, що після кількох вечорів з невеличким пригощанням тощо чоловікам набридало грати з ним і, незважаючи на чари його дружини, вони не квапилися приходити знов.
Хоч як легко й приємно їм жилося в Парижі, кінець кінцем це було тільки порожне гаяння часу, весела розвага, і Ребека переконалася, що мусить забезпечити Родонові успіх на батьківщині. Треба було знайти йому місце вдома чи призначення в колоніях. Тому вона вирішила повернутися до Англії, як тільки розчистить собі туди дорогу. Найперше вона звеліла Кроулі продати патент і вийти на пенсію.
Його обов’язки ад’ютанта при генералі Тафто скінчилися ще раніше. Ребека скрізь висміювала генерала — його перуку (яку він замовив собі, приїхавши в Париж), корсет, штучні зуби, а найбільше його шанолюбні претензії на славу підкорювача жінок і безглузду впевненість, що жодна з них не встоїть перед ним. Тепер він усю свою увагу разом з букетами, обідами в ресторанах, ложею в опері та різними дрібничками переніс на місіс Брент, пишно-брову дружину комісара Брента.
Бідолашна місіс Тафто не стала від того щасливішою і так само просиджувала довгі вечори зі своїми дочками, знаючи, що її генерал, напахчений і закучерявлений, поїхав, щоб цілу виставу простояти за кріслом місіс Брент. У Бекі, звичайно, замість нього з’явився цілий десяток інших обожнювачів, і будьте певні, що своїми дотепами їй не важко було знищити суперницю. Та, як ми сказали, її втомило порожнє світське життя; ложі в театрах і ресторанні обіди їй набридли, з букетів не можна було зробити запасу на майбутнє, і вона не могла утримувати себе з дрібничок, мереживних носовичків та лайкових рукавичок. Вона відчувала марноту всіх цих утіх і прагнула вагоміших благ.
Саме тоді надійшла чутка, що миттю поширилась серед полковникових кредиторів у Парижі й дуже їх потішила. Міс Кроулі, багата тітка, від якої він чекав великого спадку, лежала на смертній постелі; полковникові треба було негайно їхати, щоб застати її живою. Місіс Кроулі з дитиною залишиться в Парижі, поки він не приїде по них. Він вирушив у Кале та, щасливо діставшись туди, поїхав не в Дувр, як можна було сподіватися, а сів у диліжанс до Дюнкерка, а звідти подався в Брюссель, що давно йому сподобався. Річ у тім, що в Лондоні він мав ще більше боргів, ніж у Парижі, отож і віддав перевагу спокійному бельгійському містові перед обома галасливими столицями.
Родонова тітка померла. Місіс Кроулі замовила глибоку жалобу для себе й для маленького Родона. Полковник був дуже зайнятий справами, пов’язаними зі спадком.
Тепер .вони могли найняти собі в готелі покої на другому поверсі, а не на антресолях, де мешкали досі. Місіс Кроулі й господар готелю влаштували нараду з приводу нових завіс, добродушно посперечалися щодо килимів і врешті все владнали, залишилось тільки сплатити рахунок. Ре-бека поїхала в одній з готельних карет, взявши з собою лише бонну-француженку й сина; люб’язні господар і господиня на прощання всміхалися їй, стоячи коло брами. Генерал Тафто страшенно розлютився, коли почув, що Ребека поїхала, а місіс Брент розлютилася на нього через те, що він розлютився, хорунжого Спуні той від’їзд вразив у саме серце, а господар готелю заходився готувати найкращі свої покої до повернення чарівної маленької леді та її чоловіка. Він замкнув і старанно беріг скрині, які вона йому доручила. Пані Кроулі дуже просила пильнувати їх. Та коли їх потім відчинили, в них не виявилося нічого особливо коштовного.
Але, перше ніж приєднатися до чоловіка в бельгійській столиці, місіс Кроулі, залишивши малого сина на континенті під наглядом служниці-француженки, навідалась до Англії.
Розлука Ребеки з малим Родоном не дуже засмутила ані матір, ані сина. Правду казати, Ребека не вельми упадала коло дитини від самого її народження. За гарним звичаєм французьких матерів, вона віддала його в село поблизу Парижа до годувальниці, де малий досить щасливо прожив перші місяці свого життя серед гурту молочних братів, що бігали в дерев’яних черевичках. Полковник часто приїздив відвідати його, і батьківське серце Родона старшого сповнювалось радістю, коли він дивився на рожевого, замурзаного хлопчика, що весело кричав і вдоволено ліпив пиріжки з багнюки під наглядом своєї годувальниці, дружини садівника.
Ребека не надто квапилась побачити свого сина і спадкоємця: якось він зіпсував її нову накидку сріблястого кольору. І хлопчик також дужче любив годувальницю, ніж матір, тож коли нарешті йому довелося розлучатись зі своєю веселою нянькою, що стала йому майже рідною, він кілька годин голосно плакав. Втихомирила його тільки материна обіцянка, що він завтра ж повернеться до няньки. Та й самій няньці, якій, мабуть, теж було прикро розлучатися з дитиною, місіс Кроулі сказала, що скоро знов віддасть їй хлопчика, і та кілька днів нетерпляче чекала на нього.
Власне, наші приятелі були, можна сказати, першими з тієї зграї зухвалих англійських авантюрників, що потім Заповнили континент і шахрували по всіх європейських столицях. Тієї щасливої пори 1817—1818 років багатство й честь британців ще були у великій пошані. Тоді, як я чув, вони ще не навчилися, купуючи щось, так завзято торгуватися, як торгуються тепер. Великі міста Європи ще не стали полем діяльності наших заповзятливих шахраїв. І якщо тепер навряд чи знайдеться місто у Франції чи в Італії, де б ви не зустріли наших шляхетних земляків, що поводяться з притаманною нам безтурботною пихою і зухвальством, обдурюють господарів готелів, збувають довірливим банкірам підроблені чеки, крадуть у каретників їхні екіпажі, а в ювелірів — коштовності, витрушують з легковажних мандрівників гроші за картярським столом, навіть цуплять з публічних бібліотек книжки, то ще тридцять років тому будь-якому «англійському мілордові», що подорожував у власній кареті, де завгодно відкривали кредит, і джентльмени тоді не ошукували, а самі потрапляли в лапи ошуканців.
Господар готелю, де жило подружжя Кроулі, перебуваючи в Парижі, аж через кілька тижнів дізнався, яких він зазнав збитків,— після того, як до нього почала заходити швачка, мадам Марабу, з невеличким рахунком за речі, що їх вона постачала пані Кроулі, після того, як мосьє Дідло з Буль-д’Ор у Пале-Роялі разів із шість запитав, чи не повернулася cette charmante міледі, що купувала в нього годинники й браслети. Виявилося, що навіть бідній дружині садівника, яка годувала дитину, леді тільки за перші шість місяців оплатила те молоко й материнську ласку, якими вона обдаровувала веселого й здорового маленького Родона. Так, не заплачено навіть годувальниці: Кроулі надто поспішали, щоб пам’ятати про такий, дрібний борг. А щодо господаря готелю, то він до кінця свого життя проклинав англійську націю і розпитував усіх подорожніх, чи не знають вони, бува, такого полковника, лорда Кроулі, avec sa femme — une petite dame, très spirituelle .
Прикро було слухати, як він нарікав на свою лиху долю.
Ребека подалася до Лондона з наміром домогтися певної угоди з численними Родоновими кредиторами — запропонувати їм по десять пенсів чи по шилінгу за фунт і дати змогу чоловікові спокійно повернутися на батьківщину. Нам не личить досліджувати всі ті способи, до яких вона вдавалася, щоб виграти ці важкі переговори, але, переконливо довівши кредиторам, що сума, яку вона вповноважена їм запропонувати, складає весь наявний капітал її чоловіка, запевнивши їх, що полковник Кроулі краще залишиться жити на континенті, ніж повернеться додому, не сплативши боргів, і що він не має ніякої надії отримати гроші з якихось інших джерел, а тому їм годі й сподіватися дістати колись більше, ніж вона спроможна їм запропонувати, Ребека досягла того, що кредитори одностайно погодились прийняти її умови, і за півтори тисячі фунтів готівкою скупила всі векселі, на суму більшу, ніж удесятеро.
Місіс Кроулі не наймала для цих переговорів юристів. Справа була така проста: хочете — беріть, а не хочете —не треба, як вона справедливо зауважила, що вона дозволила повірникам кредиторів залагодити її самим. І містер Льюїс, уповноважений містера Девідса з Ред-Лайєн-сквер, і містер Мосс, що репрезентував інтереси містера Монассе з Керсітор-стріт (це були головні кредитори полковника), наговорили компліментів його дружині за блискуче ведення справи й заявили, що жодний фахівець-адвокат не годен їй у слід ступити. Ребека прийняла ці компліменти з належною скромністю, звеліла подати в маленьке, непоказне помешкання, де вона зупинилася, пляшку хересу й тістечок, пригостила повірників своїх ворогів, на прощання потиснула, їм руки і в найкращому гуморі негайно ж таки повернулася на континент до чоловіка й сина, щоб повідомити першому з них радісну новину про його цілковиту волю. А щодо другого, то, поки мати була відсутня, нянька-француженка, мадемуазель Женев’єва, не дуже його гляділа. Захопившись солдатом з гарнізону в Кале, ця дівчина в його товаристві забувала про свої обов’язки, і малий Родон мало не втонув на мілині, де Женев’єва залишила його на якийсь час, а потім загубила.
Отже, полковник і місіс Кроулі повернулися до Лондона і тут, у будиночку на Керзон-стріт у Мейфейрі, справді показали той хист, що його мусить мати кожен, хто хоче жити на згадані вище засоби.
Розділ XXXVII ПРОДОВЖЕННЯ ПОПЕРЕДНЬОГО-Найперше, і це надзвичайно важливо, ми розповімо, як можна винаймати будинок, нічого не платячи за нього. Декотрі будинки здають без меблів, і тоді ви, якщо маєте кредит у добродіїв Гілоу чи Бантінга, можете чудово прибрати й опорядити його за власним уподобанням, а декотрі — з меблями, що для більшості винаймачів простіше й зручніше. Подружжя Кроулі воліло винайняти саме такий будинок.
До того часу, як містер Боулс почав порядкувати будинком і пивницею в старої міс Кроулі на Парк-лейн, дворецьким у неї був містер Реглс, що народився в Королевиному Кроулі і був меншим сином тамтешнього садівника. Завдяки добрій поведінці, вроді, струнким литкам і статечності він від кухонного столика, де чистив ножі, піднявся на задок карети, а звідти до комори дворецького. Побувши чимало років управителем , господарства міс Кроулі, де він мав добру платню, щедрі побічні прибутки й велику можливість заощаджувати, він заявив, що хоче взяти шлюб з колишньою куховаркою міс Кроулі, яка жила з чесних прибутків від качальні для білизни і від невеличкої крамнички з городиною в сусідстві. Правду кажучи, церемонія шлюбу відбулась таємно за кілька років до того, але про їхнє одруження стара міс Кроулі дізналася аж тоді, коли міс Брігс звернула увагу на семирічного хлопчика й восьмирічну дівчинку, які весь час крутилися в кухні.
Потім містер Реглс звільнився і взявся сам керувати крамничкою. Він додав до того, що там продавалося, молоко, сметану, яйця і чудову селянську свинину, вдовольняючись продажем цих простих сільських продуктів, тим часом як інші дворецькі, що покидали службу, продавали спиртні напої в шинках. Він мав добрі зв’язки серед дворецьких сусідніх будинків і затишну кімнатку за крамничкою, де разом з місіс Реглс приймав своїх колег, тому його молоко, сметана і яйця добре розходились і прибуток містера Реглс дедалі зростав. Рік за роком він спокійно і скромно складав гроші, і коли затишний, гарно опоряджений будиночок під номером «201» на Керзон-стріт у Мейфейрі, де жив самотою високоповажний Фредерік Неталан, що тепер виїхав за кордон, пішов з молотка з усіма багатими і зручними меблями, то не хто інший, як Чарльз Реглс купив і право на оренду, і ті меблі. Щоправда, частину грошей йому довелось позичити, та ще й під досить високі проценти, в одного колеги-дворецького, але основну суму він заплатив із своєї кишені, і місіс Реглс неабияк пишалася, лягаючи спати на різьблене ліжко червоного дерева з шовковими завісами й споглядаючи величезне люстро навпроти і шафу, в яку могли сховатися і вона, і містер Реглс, і вся їхня родина.
Звичайно, вони не мали наміру весь час мешкати в та кому розкішному будинку.
Реглс купив право оренди, щоб здавати будинок уже від себе іншим, і тільки-но нагодився винаимач, він перебрався до своєї крамнички. Але йому було дуже приємно, вийшовши з тієї крамнички, прогулятися по Керзон-стріт і помилуватися своїм майном —власним будинком з калачиками на вікнах і різьбленим бронзовим молотком. Коли служник випадково стояв біля під’їзду, то шанобливо кланявся йому, куховар купував у нього городину і звав його «паном господарем», і якби Реглс хотів, то міг би знати все, що робили його квартиранти і що в них подавали до столу.
Він був доброю людиною, доброю і щасливою. Будинок давав йому такий солідний прибуток, що він вирішив послати дітей в добру школу, тому, не шкодуючи коштів, прилаштував Чарльза до пансіону доктора Лупмена в Шугеркейн-лодж, а маленьку Матильду — до міс Довбайбі в Лорентайнум-хayc, що в Клеймі.
Реглс любив, навіть обожнював родину Кроулі, від якої пішло все його багатство.
У кімнатці за крамничкою висів силуетний портрет його господині і її власноручний малюнок вартівні в Королевиному Кроулі, виконаний тушшю, а до опорядження будинку на Керзон-стріт він додав тільки гравюру, яка зображала Королевине Кроулі в Гемпшірі, маєток Уолпола Кроулі, баронета. Уолпол Кроулі красувався на ній у позолоченій кареті, запряженій шестериком білих коней, що їхала над озером, де плавали лебеді і снували човни з жінками в кринолінах та музикантами в перуках. Реглс і справді думав, що більше ніде в світі немає такого гарного палацу і такої славетної, родини.