Цікаво було б довідатись, скільки родин пограбували й довели до злиднів такі великі дурисвіти, як Кроулі? Скільки значних вельмож обдирають дрібних торговців, принижуються до того, що видурюють у своїх убогих постачальників жалюгідні суми, ладні обшахрувати їх бодай на кілька шилінгів? Коли ми читаємо, що якийсь аристократ виїхав на континент, ще якомусь накладено арешт на маєток, а той чи інший заборгував шість-сім мільйонів, цей удар нам здається навіть величним, і ми співчуваємо жертві, яку спіткало таке горе. Але хто пожаліє сердешного перукаря, який не отримав грошей за те, що пудрив голови ліврейним служникам, чи нещасного столяра, що зубожів, виконуючи за свої гроші замовлення на орнаментовані альтанки, в яких мала снідати міледі, чи бідолашного кравця, що завдяки протекції управителя дістав замовлення і заклав усе, що в нього було, і навіть більше, аби тільки скінчити лівреї, про які він мав честь радитися з самим мілордом? Коли валиться великий дім, ці бідолахи непомітно гинуть під його уламками; недарма давня легенда каже: перше ніж людина сама попаде в пекло, вона спровадить туди чимало інших людських душ.
Родон та його дружина великодушно протегували всім торговцям і постачальникам міс Кроулі, що пропонували їм свої послуги. Декотрі з них були дуже раді цьому, особливо убогіші. Дивно було бачити, як невтомно праля з Тутінга щосуботи прикочувала свій візок і кожного тижня подавала рахунки, які ніхто не сплачував. Городину постачав сам містер Реглс. Рахунок за портер для челяді з шинку «Воєнна фортуна» можна вважати курйозом в історії пивних закладів.
Служникам не виплачували більшу частину їхньої платні, тож і вони змушені були брати пиво в тому шинку в кредит. Загалом, Кроулі не платили нікому: ні слюсареві, що лагодив замок, ні скляреві, що склив вікна, ні каретникові, що здавав карету, ні візникові, що їздив нею, ні різникові, що постачав баранину, ні крамареві за вугілля, на якому вона смажилась, ні куховарці, що її готувала, ні слугам, що їли її. І так, здається мені, багато людей примудряється жити в розкошах, не маючи ніякого прибутку.
У маленькому містечку такі речі не могли б лишитися непоміченими. Там усі знають, скільки їхні сусіди беруть молока і яке м’ясо подають на обід. Може, в номерах двохсотому й двісті другому по Керзон-стріт і відомо було, що робиться в будинку, розташованому між ними, бо слуги спілкувалися між собою через огорожу, але ні сам Кроулі, ні його дружина, ні їхні друзі не хотіли знати ні номера двохсотого, ні номера двісті другого. Коли хтось приходив у будинок двісті перший, його зустрічали дуже радісно: господар і господиня з усмішкою привітно тиснули йому руку, пригощали добрим обідом, так наче мали три або чотири тисячі певного річного прибутку. Але вони таки його й мали — тільки не в грошах, а в продуктах і в чужій праці. Якщо вони й не платили за баранину, то вона в них була, якщо вони й не давали золота за своє вино, то яке нам до того діло? Ніде до столу не подавали кращого вина, як у чесного Родона, і ніде не було таких веселих,, вишукано сервованих обідів. Його невеличкі вітальні були найзатишнішими і найскромнішими з усіх, які тільки можна собі уявити, Ребека оздобила їх з великим смаком тисячами дрібничок, привезених з Парижа, а коли ще вона сідала до фортепіано і безтурботно заводила пісню, гостеві здавалося, ніби він потрапив у домашній рай, і він визнавав, що хоч господар цього дому не дуже мудрий, зате його дружина чарівна і ніде не влаштовують таких приємних обідів.
Дотепність, розум і зухвалість швидко здобули Ребеці славу в певних лондонських колах. Біля дверей її будинку спинялися солідні карети, і з них виходили дуже поважні люди. В Парку її коляску завжди бачили в оточенні модних денді, а в її маленькій ложі на третьому ярусі опери завжди видно було багато голів, що весь час мінялися. Але треба визнати, що жінки тримались осторонь від неї і їхні . двері були зачинені для нашої маленької пройдисвітки.
Про життя і звичаї світських дам автор, звісно, може сказати тільки те, що чув від інших. Чоловікові так само важко проникнути в нього чи збагнути його таємниці, як довідатися, про що розмовляють жінки, коли після обіду залишають їдальню. І тільки після наполегливих розпитів можна здобути певне уявлення про ті таємниці. Виявляючи таку саму наполегливість, кожен, хто прогулюється Пел-Мелем і вчащав до столичних клубів, коли не з власного досвіду, то від знайомих, з якими він грає в більярд чи разом снідає, дізнається дещо про вищий лондонський світ, — скажімо, про те, що там, так само як є чоловіки, схожі на Родона Кроулі (ми вже згадували про його становище) , які можуть видатись великими людьми новачкам, що ще не призвичаїлись до Парку й вічно бачать тих джентльменів у товаристві найвідоміших юних аристократів, є й жінки, яких можна назвати улюбленицями чоловіків: біля них упадають усі джентльмени, зате їхні дружини не виявляють їм ніякого довір’я й пошани. Така, наприклад, місіс Випікайдуш, вродлива леді з білявими кучерями, яку ви щодня можете побачити в Гайд-парку, в оточенні найзначніших і найуславленіших денді нашої країни. Або місіс Роквуд, про вечори якої докладно пишуть у великосвітських газетах і в якої обідають посли й вельможі; можна було б назвати й багатьох інших, якби це було потрібне для нашої історії. Та якщо прості люди, далекі від світу, чи провінціали, що горнуться до вищих кіл, милуються такими леді в прилюдних місцях, де вони оточені показним блиском, або заздрять їм здаля, то хтось обізнаніший міг би їм сказати, що ті дами мають не більше шансів ввійти в так зване «товариство», ніж будь-яка темна дружина, дрібного землевласника із Сомерсетшіра, що читає про них у «Морнінг пост». Чоловікам із лондонського вищого світу відома ця сумна правда. Ви не раз чули, як безжалісно вилучають з «товариства» леді, начебто й заможних і з високим становищем. Шалені зусилля, яких вони докладають, щоб потрапити в те коло, приниження, яких вони допускаються, образи, які вони терплять, здивують кожного, хто вивчає людський рід чи його жіночу половину. Намагання будь-що потрапити у верхи суспільства й труднощі, які для цього треба здолати, могли б стати вдячною темою для письменника, якому не бракує, розуму, часу і знання рідної мови, необхідних для того, щоб написати таку повість.
Тих кілька дам, з якими місіс Кроулі була знайома за кордоном, не лише не захотіли відвідувати її, коли вона опинилася по цей бік Ла-Маншу, а й навмисне обминали її при зустрічі. Аж дивно, як ті вельможні леді враз забули її, і, безперечно, Ребеці не дуже приємно було переконуватися в цьому. Коли леді Голодвірс зустріла її .в фойє опери, то зібрала навколо себе дочок, наче вони могли заразитися від самого дотику Бекі, і, позадкувавши на крок чи два, заслонила їх своїми грудьми і втупилася в свого маленького ворога. Але, щоб спантеличити Бекі, треба було куди гострішої зброї, ніж той крижаний холод, що струмував з похмурих очей старої Голодвірс. Коли леді де ля Цвіль, що часто їздила верхи поруч з Ребекою у Брюсселі, зустріла відкриту коляску місіс Кроулі в Гайд-парку, її милість геть осліпла й так і не впізнала своєї колишньої приятельки. Навіть місіс Бленкінсоп, дружина банкіра, не привіталася з нею в церкві. Тепер Бекі постійно ходила до церкви; дуже повчально було бачити, як вона з’являлася там разом з Родоном, що ніс два великі молитовники з позолоченими обрізами, а потім покірно вислухував усю відправу.
Родон спершу брав дуже близько до серця образи, яких зазнавала його дружина. Він супився, лютував і погрожував викликати на поєдинок чоловіків та братів кожної з тих зухвалих жінок, що не віддавали Ребеці належної пошани. І тільки її найсуворіші накази і благання стримували його в межах пристойності.
Адже ти не можеш ввести мене в товариство пострілами,— добродушно казала вона.— Не забувай, любий, що я була тільки гувернанткою, а ти, мій бідолашний, дурненький півнику, маєш найгіршу славу—тут і борги, і карти, і всякі інші вади. Поступово ми здобудемо собі скільки завгодно друзів, а тим часом ти повинен бути гарним хлопчиком і в усьому слухатися своєї вчительки. Пам’ятаєш, як ти осатанів, коли ми почули, що твоя тітка майже все залишила Піттові та його дружині? Ти хотів був роздзвонити про це по всьому Парижі, і якби я не стримала тебе, де б ти був тепер? У борговій в’язниці Сен-Пелажі, а не в Лондоні, в нашому гарненькому будинку з усіма вигодами. Ти так лютував, що ладен був убитих свого брата, недобрий мій Каїне. І що б вийшло, якби ти й далі сердився? Хоч би ти скільки лютував, а тітчиних грошей не вернеш, тож хіба не краще приятелювати з родиною твого брата, а не сваритися, як ті дурні Б’юті? Коли твій батько помре, Королевине Кроулі стане для нас приємним, зручним пристановищем на зиму.
Якщо ми збанкрутуємо, ти зможеш нарізати печеню за обідом і наглядати за стайнею, а я буду гувернанткою в дітей леді Джейн. Дурниці, ми не збанкрутуємо! Я встигну знайти тобі добре місце або Пітт зі своїм синочком помруть, тоді ми станемо сер Родон і міледі. Доки живеш, доти й надійся, любий, і я ще зроблю з тебе людину. Хто продав твоїх коней? Хто сплатив твої борги?-Родон мусив визнати, що всі ці блага завдячує дружині, і обіцяв і надалі цілком покладатися на її мудре керівництво.
Справді, коли міс Кроулі покинула цей грішний світ і гроші, за які так завзято змагалися всі її родичі, кінець кінцем дісталися Піттові, Б’ют Кроулі, дізнавшись, що йому залишено тільки п’ять тисяч замість сподіваних тридцяти, з великого розчарування накинувся на небожа з лютою лайкою, і сварка, що ніколи не стихала між ними, скінчилася остаточним припиненням будь-яких стосунків. І навпаки — поведінка Родона Кроулі, що отримав лише сто фунтів, здивувала брата й дуже сподобалася невістці, яка хотіла бути в добрих стосунках з усіма чоловіковими родичами. Родон написав братові відвертого, бадьорого й веселого листа з Парижа. Він знає, мовляв, що через своє одруження втратив тітчину ласку, і хоч не приховує свого розчарування її жорстокою ухвалою, проте радий, що гроші залишаться в їхній родині, і щиро вітає брата з таким щастям. Він передав також сердечне вітання своїй сестрі й висловив надію, що вона поставиться ласкаво до місіс Родон. Лист кінчався власноручно дописаними словами тієї леді. Вона також приєднувалася до чоловікових вітань. Вона завжди пам’ятатиме, який містер Кроулі був добрий до неї у ті давні часи, коли вона, самітна сирота, вчила його маленьких сестер, долею яких і досі щиро цікавиться. Вона бажала йому щастя в родинному житті і просила дозволу передати вітання леді Джейн (про доброту якої гомонить весь світ). Далі вона висловлювала надію, що їй колись дозволять показати дядькові й тітці її малого сина, і просила поставитись до нього прихильно й підтримати його, коли буде потреба.
Пітт Кроулі прийняв цього листа дуже ласкаво — набагато ласкавіше, ніж міс Кроулі приймала колишні Ребечині твори, переписані Родоновою рукою, а леді Джейн була глибоко зворушена тим посланням і сподівалася, що чоловік негайно поділить тітчин спадок на дві рівні частини й половину пошле братові в Париж.
Проте, на подив її милості, Пітт не квапився слати братові чек на тридцять тисяч фунтів. Але він великодушно запропонував Родонові підтримку, якщо той колись повернеться до Англії і захоче нею скористатися, і, подякувавши місіс Кроулі за ласкаві слова про нього та про леді Джейн, люб’язно пообіцяв при потребі стати в пригоді її малому синові.
Отже, брати майже помирилися. Коли Ребека вернулася до Лондона, Пітта з дружиною там не було. Вона часто проїздила повз знайомі двері на Парк-лейн, щоб поглянути, чи Пітт з дружиною оселилися в будинку міс Кроулі. Але вони там не з’являлись, і тільки від старого Реглса вона дещо дізналася про них: усю челядь міс Кроулі відпущено з пристойною винагородою, а містер Пітт лише раз приїздив до Лондона, кілька днів прожив у будинку, владнав справи зі своїми адвокатами і продав букіністові на, Бонд-стріт усі французькі романи міс Кроулі. Бекі мала свої підстави бажати, щоб її нова родичка повернулася до Лондона. «Коли, приїде леді Джейн,— міркувала вона,— то введе мене в лондонське товариство; а що стосується жінок... ну, вони самі почнуть запрошувати мене, як побачать, що чоловікам я подобаюсь».
Для кожної леді в становищі Ребеки таким самим необхідним набутком, як букет чи карета, є компаньйонка. Мене завжди зворушує, що ці ніжні істоти, які не можуть жити без прихильності до когось, вибирають собі в товаришки надзвичайно невиразну особу і майже ніколи з нею не розлучаються. Вигляд такої постійної супутниці в приношеному вбранні, яка сидить у ложі опери за спиною в своєї любої приятельки або займає в кареті місце навпроти неї, завжди має в собі щось корисне і повчальне для мене; це таке саме веселе нагадування як череп, що ним користувались на бенкетах єгипетські бонвівани,— химерне сардонічне mémento / Нагадування (лат.) / Ярмарку Суєти. Що й казати: навіть така бувала, нахабна, безсовісна й черства красуня, як місіс Випікайдуш, батько якої помер із сорому за неї, навіть чарівна й смілива місіс Тенетлі, що перестрибне верхи через огорожу незгірше за будь-якого чоловіка в Англії і сама править своїми сивими в Парку, тим часом як її мати й досі тримає крамничку в Баті,— навіть ці жінки, такі сміливі, що, здавалося б, нічого не бояться, не зважуються вийти в світ без компаньйонки. їхнім серцям, ніжним, сповненим любові, неодмінно треба виливати на когось свої почуття. І на людях ви їх зустрінете тільки в супроводі жалюгідної, вбраної в перефарбовану сукню особи, що сидить у куточку десь неподалік.
Родоне,— сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо/у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні),— мені потрібна вівчарка.
Що? — перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.
Вівчарка? —здивувався юний лорд Саутдаун.—Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати датського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта... мій хід, з вашого дозволу... чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви...
записую короля і ходжу... що ви могли б вішати на нього капелюшка.
Записую взятку,— поважно мовив Родон. Він звичайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.
Навіщо вам та вівчарка? — весело повів далі юний Стаутдаун.
Я маю на увазі моральну вівчарку,— відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.
А це що за біс? — спитав його милість.
Пес, що відганяв би від мене вовків,— сказала Ребека.—Компаньйонка.
Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки,— мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно вищиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.
Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум’я весело палахкотіло і потріскувало за гратами. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чудернацьких свічниках — позолочених, бронзових і порцелянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.
Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й неспокійні, налиті кров’ю очі, оточені сіткою зморщок. Нижня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв’язки й стрічку. Його милість був невисокий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував прикрашене орденом Підв’язки коліно.
Отже, пастуха замало, щоб стерегти овечку? — спитав він.
Пастух надто любить грати в карти й ходити по клубах,— сміючись, відповіла Бекі.
Господи, що за розпусний Корідон! — сказав мілорд.— Як би йому личила сопілка!-Б’ю трійкою,— озвався Родон від столу з картами.
Послухайте-но свого Мелібея,— пробурчав шляхетний маркіз.— Він справді робить те, що й належить робити буколічним пастухам: стриже Саутдауна. Ох, яке невинне ягня? Яке з біса біленьке руно!-В очах Ребеки блиснула зневажлива посмішка.
Але ж, мілорде,— мовила вона,— ви теж лицар цього ордену.
І справді, на шиї в нього красувався ланцюжок ордена Золотого руна — подарунок іспанських володарів, що повернулися на трон.
Лорд Стайн замолоду був відомий своєю схильністю до авантюр і успіхами в картах.
Раз він просидів два дні й дві ночі за грою з містером Фоксом. Він обігрував багатьох найвельможніших осіб королівства, і казали, що навіть титул маркіза він виграв у карти. Але його милість не любив натяків на свої колишні fredaines / Витівки (франц.)/. Ребека побачила, що його густі брови грізно насупились.
Вона підвелася з канапи, підійшла до лорда і з легеньким реверансом узяла в нього з рук чашку від кави.
Так,— мовила вона,— потрібний собака, що стеріг би мене. Але на вас він не буде гавкати.
І, перейшовши в сусідню кімнату, вона сіла до фортепіано й заспівала французький романс таким чарівним, дзвінким голосом, що лорд, подобрішавши, квапливо подався за нею, і видно було, як він, схилившись над Ребекою, почав кивати в такт головою.
Родон і його приятель грали далі в карти, поки їм не набридло. Полковник виграв: та хоч він вигравав часто й багато, вечори, схожі на цей, що повторювалися кілька разів на тиждень,— коли його дружина, якою всі захоплювалися, підтримувала товариську розмову, а він сидів мовчки, не беручи в ній участі, бо не розумів жодного слова в їхніх жартах, натяках і алегоріях,— такі вечори були досить нудні для відставного драгуна.
Як ся має чоловік місіс Кроулі? — завжди, замість вітання, питав лорд, коли вони зустрічалися.
І справді, таке тепер було його становище. Він уже по був полковником. Він був чоловіком місіс Кроулі.
Якщо ми досі нічого не казали про малого Родона, то тільки тому, що він був захований десь нагорі в мансарді і лише зрідка, шукаючи товариства, спускався вниз до кухні. Мати майже не помічала його. Він цілими днями сидів з француженкою-бонною, поки та служила в подружжя Кроулі, а коли вона пішла від них, хлопчика, що серед ночі плакав на самоті в своєму ліжку, пожаліла покоївка, забрала його з дитячої кімнати до себе в мансарду і там утішала, як могла.
Ребека, лорд Стайн і ще один чи два гості саме пили чай у вітальні після опери, коли вгорі над ними почувся плач.
Це мій херувим тужить за своєю нянькою,—сказала Ребека, але навіть не ворухнулася, щоб піти глянути на дитину.
Ви краще не йдіть до нього, а то розхвилюєтесь,— сардонічно порадив лорд Стайн.
Дарма! — відповіла вона, ледь почервонівши.— Наплачеться й засне.
І вони знов завели мову про оперу.
Проте Родон нишком пішов глянути на свого сина й спадкоємця, і аж коли дізнався, що його заспокоює вірна Доллі, повернувся до вітальні. Туалетна кімната полковника теж містилася вгорі. Там він крадькома зустрічався з сином. Ті побачення відбувалися щоранку, коли полковник голився; Родон-молодший сидів на скрині біля батька і з великою втіхою стежив за тим, що той робив. Вони були великими приятелями. Батько приносив йому солодощі з обіднього столу й ховав у старому футлярі для еполетів; хлопець вирушав на пошуки й радісно сміявся, знайшовши той скарб. Сміявся, але не голосно, бо внизу спала мама і її не можна було будити. Вона лягала дуже пізно й рідко коли вставала до полудня.
Родон купував синові багато книжок з малюнками й заповнив іграшками його кімнатку. Всі її стіни були вкриті малюнками, які батько купував за готівку й сам наліплював. Коли місіс Кроулі звільняла Родона від обов’язку супроводжувати її в Парк, він приходив до сина і просиджував з ним цілі години; малий їздив на ньому верхи, смикав за! довгі вуса, ніби то були віжки, і невтомно бігав і стрибав навколо нього. Кімната була низька, і одного разу, коли хлопчик не мав ще п’яти років, батько, високо підкидаючи його, так ударив бідолаху головою в стелю, що з переляку мало зовсім не випустив його з рук.