Я вмію грати в. триктрак, сер,— засміялася леді Джейн.— Я грала зі своїм татом і з міс Кроулі. Правда ж, містере Кроулі?-Леді Джейн уміє грати в ту гру, яка, видно, так вам подобається,— згорда відповів Пітт.
Однаково не варто залишатися. Ні, ні, вертайтеся краще в Грязьбері й ощасливте місіс Рінсер або їдьте в пасторський дім, на обід до Б’юті. Запевняю вас, він буде безмежно радий. Він вам такий вдячний за те, що ви загарбали всі гроші, старої леді, га-га-га! Трохи з них треба буде витратити, позалатувати дірки в замку, коли я вріжу дуба.
Я побачив, сер,— мовив Пітт, підвищивши, голос,— що ваші люди рубають парк.
Так, так, зовсім не парко. Чудова погода,— мовив сер Пітт, раптом оглухнувши.— Я старіюся, Пітте. Та й тобі, слава богу, вже недалеко до п’ятдесятки. Але він добре тримається, правда, голубонько? Побожність, тверезість і цнота — все воно йде на користь. Не те, що я. Гляньте на мене — мені скоро вже вісімдесят, хе-хе-хе.— Він захихотів, понюхав табак, підморгнув невістці і вщипнув її за руку . Пітт спробував перевести розмову на зрубані дерева, але баронет відразу ж знов оглух.
Гай, гай, постарівся я, дуже постарівся. Цього року весь час поперек болить. Не довго вже мені топтати ряст на цьому світі. Але я радий, що ви приїхали, голубонько. Мені подобається ваше личко, в ньому немає й сліду тих гидких вилицюватих Бінкі. Я подарую вам щось гарненьке, щоб ви мали в чому з’явитись до двору.
Він пошкандибав через кімнату до шафи й витяг звідти старовинний футляр.
Нате, голубонько! — сказав він.— Ще моя мати їх носила, а потім перша леді Кроулі. Чудові перли... дочці торговця залізом я їх не давав. Ні, ні, беріть і швидше ховайте,— сказав він, тицьнув футляр невістці в руки і квапливо зачинив шафу, коли до кімнати зайшов Горокс, несучи тацю з вином і тістечками.
Що ви подарували Піттовій жінці? — запитала певна особа в стрічках, коли Пітт і леді Джейн попрощалися зі старим.
Це була міс Горокс, згадувана вже дочка дворецького, про яку ходили плітки по цілому графству і яка тепер майже неподільно панувала в Королевиному Кроулі.
Звеличення і успіх тих Стрічок обурено відзначили всі родичі й ціле-графство.
Стрічки відкрили свій рахунок в грязьберзькому відділенні ощадної каси. Стрічки їздили до церкви, загарбавши бричку й поні, якими досі користувалася челядь у замку. На їхню примху позвільнювано багатьох служників. Садівник-шотландець, один із тих, хто ще залишився,— він пишався своїми шпалерами й теплицями і справді мав добрий прибуток із саду, орендуючи його і продаючи врожай у Саутгемптоні,— одного сонячного ранку застав Стрічки біля південної шпалери, де вони поїдали персики, і отримав ляпаса, коли спробував порятувати свою власність. Після того він; його дружина-шотландка і їхні шотландські діти — єдині порядні мешканці Королевиного Кроулі — мусили вибратися звідти з усіма своїми манатками, і доглянутий, гарний сад почав занепадати, а квітники заросли бур’яном. Троянди бідолашної леді Кроулі також зовсім здичавіли. Тільки двоє чи троє служників ще потерпали в похмурій кімнаті для челяді. Порожні стайні та інші господарські будівлі були замкнені і вже наполовину розвалилися. Сер Пітт жив самотою і вечорами пиячив з Гороксом — своїм дворецьким, чи управителем, як той почав себе називати,— та з тими безсоромними Стрічками. Давно минув той час, коли Стрічки їздили до Грязьбері підводою і величали всіх крамарів «сер».
Може, з сорому, а може, з відрази до сусідів старий цинік з Королевиного Кроулі майже перестав виходити за браму замку. Тепер він листовно сварився зі своїми повірниками й напосідався на орендарів, гаючи на ті листи цілі дні. Адвокати й судові виконавці, коли мали справу до баронета, могли зустрітися з ним тільки через посередництво Стрічок, які приймали їх під дверима до кімнати ключниці, що містилася біля чорного ходу; так у баронета додавалося щоденного клопоту і заплутувались його стосунки зі світом.
Можна собі уявити, як взірцевий, коректний джентльмен Пітт Кроулі злякався, коли до нього дійшла чутка про те, що його батько здитинює розумом. Він весь час боявся, що Стрічки стануть його другою мачухою. Після першого й останнього приїзду в Королевине Кроулі батькового імені більше не згадували в Піттовій пристойній, вишуканій сім’ї. Це була родинна таємниця, і всі з жахом обминали її. Щоправда, графиня Саутдаун, коли проїздила в кареті повз баронетову садибу, часом кидала за браму свої пай-красномовніші брошури — такі, що від них у кожного волосся б стало сторч на голові,— та й місіс Б’ют із пасторського дому щоночі дивилася у вікно, чи не здіймається червона заграва над берестами, за якими ховався замок, чи не горить садиба. Сер Дж. Уопшот і сер Г. Фадлстон, давні друзі дому, не захотіли сидіти з баронетом на одній лавці під час квартальної сесії суду, і коли в Саутгемптоні, на Гай-стріт, той розпусник простяг до них свої немиті руки, вдали, що не помічають його. Але на старого ця образа не подіяла: він сховав руки в кишені й зареготав, залазячи назад до своєї карети, запряженої четвериком. Так само він реготав з брошур леді Саутдаун, реготав зі своїх синів, з усього світу й зі Стрічок, коли вони сердились, а сердилися вони дуже часто.
Міс Горокс перебрала на себе обов’язки ключниці в Королевиному Кроулі й велично, суворо керувала всією челяддю. Слугам вона звеліла величати її «мем» або «мадам», а одна молоденька посудниця, що хотіла вислужитися, називала її тільки «міледі», і ключниця жодного разу не поправила її.
Були кращі за мене леді, а були й гірші, Естер,— казала міс Горокс у відповідь на лестощі своєї улюблениці.
Так вона порядкувала й командувала всіма, крім свого батька, хоч і до нього ставилася зверхньо, вимагаючи, щоб він виявляв більше поваги до майбутньої дружини баронета. Вона й справді з великим задоволенням репетирувала цю приємну для себе роль, на втіху баронетові, якого розважало її величання та її гримаси: він годинами реготав, спостерігаючи, як міс Горокс намагалася наслідувати манери великосвітських дам. Старий божився, що дивитись, як вона вдає з себе шляхетну пані,— краща розвага за будь-який театр. Він змушував її вбиратися в одну з придворних суконь першої леді Кроулі, присягався, що та сукня їй дуже личить (з чим міс Горокс цілком погоджувалась), і лякав, що негайно повезе її до двору в кареті, запряженій четвериком. Вона порпалася в шафах обох покійних леді й на свій смак перекроювала та перешивала на себе убори, що залишились після них. їй дуже кортіло заволодіти і їхніми коштовностями та оздобами, але старий баронет замкнув їх у своїй шафі, і міс Горокс не могла ні хитрощами, ні ласкою виманити в нього ключі. Відомо й те, що коли вона залишила Королевине Кроулі, талі через кілька днів знайшли її зшиток, з якого видно, що вона тайкома докладала великих зусиль, щоб навчитись писати, а надто підписуватись, як леді Кроулі, леді Бетсі Горокс, леді Елізабет Кроулі і т. д.
Хоч добрі люди з пасторського дому ніколи не показувалися в замку й цуралися його власника, жахливого, здитинілого старого розпусника, а проте вони знали геть усе, що там робилося, й з дня на день чекали катастрофи, якої дуже хотіла й міс Горокс. Але втрутилася заздрісна доля й перешкодила їй отримати винагороду, яку цілком заслужила її чиста й безкорислива любов.
Одного разу баронет застукав «її милість», як він жартома називав міс Горокс, у вітальні біля старого, розладнаного фортепіано, до якого ніхто не торкавсь відтоді, як Бекі Шарп вигравала на ньому кадрилі. Вона сиділа з дуже врочистою міною і на весь голос скавуліла, намагаючись наслідувати те, що колись чула.
Молоденька посудниця, догоджаючи господині, стояла поряд, захоплено кивала головою й вигукувала: «Ловко, мем, господи, як ловкенько!» — точнісінько так, як вигукують підлесниці у великосвітських салонах.
Побачивши ту сцену, баронет, за своєю звичкою, зареготав на все горло. Протягом вечора він разів з десять змальовував її своєму дворецькому, що вельми не подобалося міс Горокс. Він тарабанив пальцями по столу, наче по клавішах музичного інструмента, й пищав, наслідуючи її спів.
Вія божився, що такий чудовий голос треба обробити, і нахвалявся найняти їй учителя співу. Міс Горокс не бачила в цих словах нічого смішного. Сер Пітт того вечора був дуже веселий і випив зі своїм приятелем дворецьким хтозна-скільки рому. Було дуже пізно, коли відданий приятель і служник відвів свого пана до спальні.
Через півгодини після того в будинку зчинилася велика метушня. У вікнах старого порожнього замку, де господар звичайно займав тільки дві чи три кімнати, раптом засвітилося. Служник помчав верхи на поні в Грязьбері по лікаря. А ще через годину (і це зайвий раз показує, як добре достойна місіс Б’ют знала, що робилося в домі баронета) та леді, в капорі та в дерев’янках, велебний Б’ют Кроулі І його син Джеймс побігли парком до замку й зайшли туди відчиненими парадними дверима.
Минувши передпокій і малу оббиту дубовими панелями вітальню, де на столі стояли три чарки й порожня пляшка з-під рому — свідки баронетового бенкету,— вони вскочили до кабінету господаря й застали там міс Горокс, злочинницю в стрічках, що з в’язкою ключів у руці гарячково пробувала відімкнути шухляди. Вона перелякано зойкнула і впустила їх, коли на неї з-під чорного капора блиснули очі місіс Б’ют.
Гляньте сюди, Джеймсе і містере Кроулі! — крикнула місіс Б’ют, показуючи на розгублену чорнооку міс Горокс.
Він сам дав їх мені, сам дав! — заремствувала та.
Кажеш, сам дав, мерзенна тварюко? — загорлала місіс Б’ют.— Будьте свідком, містере Кроулі, що ми застали цю ледащицю на місці злочину, вона крала майно вашого брата! її повісять, я завжди казала, що її повісять!-Смертельно налякана Бетсі Горокс упала навколішки й заплакала. Але, як відомо, справді добра жінка ніколи не квапиться прощати, і приниження ворога завжди сповнює її душу невимовною радістю.
Дзвони, Джеймсе! — мовила вона.— Дзвони, поки збіжаться люди!-На той довгий, гучний поклик з’явилося троє чи четверо слуг, які ще залишилися в порожньому замку.
Візьміть цю жінку під замок! — скомандувала місіс Б’ют.— Ми застукали її, коли вона грабувала сера Пітта, Містере Кроулі, ви складете обвинувальний акт, а ти, Бедоузе, відвезеш її завтра до саутгемптонської в’язниці.
Що ти, голубко,— заперечив суддя й пастор,— вона ж тільки...
Де наручники? — запитала дружина, тупнувши дерев’янкою.— Десь тут були наручники! Де її мерзенний батько?-Він сам дав їх мені! — все ще кричала бідолашна Бетсі.— Правда, Естер? Ти ж бачила, як сер Пітт... ти знаєш, що він дав мені... вже давно, другого дня після ярмарку в Грязьбері... Вони мені не потрібні. Беріть їх, якщо вважаєте, що вони не мої!-Бідолаха витягла з кишені дві великі пряжки для черевиків, оздоблені фальшивими каменями, якими вона давно милувалася і які щойно привласнила, знайшовши їх у книжковій шафі, де вони були сховані.
Отакої, Бетсі, як ви можете так брехати! — мовила молоденька посудниця, її недавня протеже.— Та ще й такій ласкавій, добрій мадам Кроулі і його велебності! — Вона присіла.— Ви можете обшукати всі мої шухляди, мем, я не боюся, ось мої ключі, я чесна дівчина, хоч і дочка вбогих батьків і виховувалася в робітному домі. І щоб мені з цього місця не зійти, якщо ви знайдете в мене хоч клапоть мережива чи шовкову панчоху з тієї купи уборів, що ви натягали!-Давай ключі, клята розпуснице! — просичала доброчесна леді в капорі.
А ось вам свічка, мем, і якщо ваша ласка, мем, я покажу її кімнату, мем, і шафу в кімнаті ключниці, мем, до якої вона понаносила цілі купи речей, мем,— не вгавала маленька Естер, увесь час присідаючи.
Стули свою пельку, я й сама добре знаю, котру кімнату займає ця тварюка. Місіс Браун, ходіть, будь ласка, зі мною, а ти, Бедоузе, не спускай ока з цієї жінки,— сказала місіс Б’ют, схопивши свічку.— Містере Кроулі, підіть-но краще нагору й гляньте, чи не вбивають там вашого нещасного брата.— І в супроводі місіс Браун леді в капорі подалася до кімнати, справді дуже добре їй відомої.
Пастор пішов нагору й застав там лікаря з Грязьбері й переляканого Горокса, що схилився над кріслом свого пана.
Вони пробували пустити йому кров.
Рано-вранці пасторова дружина вирядила посланця до містера Пітта, а сама перейняла керівництво в домі й цілу ніч доглядала баронета. Старого таки відволали, але мову йому відібрало, хоч, здається, він усіх упізнавав. Рішуча місіс Б’ют ні на крок не відходила від його ліжка. Здавалося, ця маленька жінка зовсім не потребувала сну і ні на мить не склепила своїх палючих чорних очей, хоч навіть доктор захропів, сидячи в кріслі. Горокс ще зробив кілька відчайдушних спроб поновити свою владу і прислужитися господареві, але місіс Б’ют назвала його старим п’яницею і заборонила йому з’являтися в цьому домі, а то, мовляв, не минути йому в’язниці, так само, як і його / негідній дочці.
Злякавшись її погроз, Горокс ушився вниз до оббитої дубом вітальні, де сидів містер Джеймс. Переконавшись, що пляшка з-під рому порожня, Джеймс звелів дворецькому подати ще одну, яку той і приніс разом з чистими чарками. Пастор з сином сіли до столу, наказавши Гороксові негайно ж здати ключі і більше не з’являтися. Остаточно переможений такою наполегливістю, Горокс віддав ключі і в темряві нишком утік разом з дочкою, зрікшись влади в Королевиному Кроулі.
Розділ XL-У ЯКОМУ БЕКІ ВИЗНАЮТЬ ЧЛЕНОМ РОДИНИ-Спадкоємець Королевиного Кроулі приїхав до замку, тільки-но довідався про нещастя, і відтоді, можна сказати, став там цілковитим володарем. Бо хоч старий баронет і прожив ще кілька місяців, до нього так і не повернулися цілком ні пам’ять, ні мова, і керівництво перейшло в руки старшого сина. Пітт застав батькові справи в дуже заплутаному стані. Баронет весь час то докупляв землі, то віддавав її в заставу; він мав ділові стосунки з десятками людей і з кожним сварився: сварився з усіма орендарями й позивав їх, судився з адвокатами, з компаніями копалень і доків, у яких були вкладені його гроші, з усіма, з ким лише мав якісь справи. Розплутати всі ці кляузи й очистити від них маєток було завданням, гідним сумлінного й наполегливого цумпернікельського дипломата, і він з великим запалом узявся до роботи. Вся його родина, звичайно, переїхала в Королевине Кроулі, і леді Саутдаун також; вона під носом у пастора заходилася навертати його парафіян і привезла з собою своє не правовірне духовенство, чим дуже розгнівала й обурила місіс Б’ют. Сер Пітт не встиг продати право на заміщення парафії Королевиного Кроулі, і її милість запропонувала, коли закінчиться термін, узяти її під свою опіку й поселити в пасторському домі когось із своїх молодих протеже, на що Пітт відповів дипломатичною мовчанкою.
Місіс Б’ют не виконала своїх намірів щодо міс Горокс, і та не опинилася в саутгемптонській в’язниці. Вона вибралась із замку разом зі своїм батьком, і той посів сільський шинок «Герб Кроулі», маючи на нього ліцензію від сера Пітта. Таким чином колишній дворецький став власником клаптя землі, що давало йому голос у виборчій окрузі. Пастор теж мав такий голос, і вони та ще четверо людей і були тими виборцями, що посилали в парламент двох представників від Королевиного Кроулі.
Між дамами з пасторського будинку й замку налагодилися зовні ввічливі стосунки — принаймні між молодими, бо зустрічі місіс Б’ют із леді Саутдаун завжди кінчалися баталіями, і кінець кінцем вони зовсім перестали бачитись. Коли дами з пасторського будинку приходили відвідати своїх родичів у замку, її милість не з’являлася зі своєї кімнати, і містер Пітт, здається, не дуже був цим невдоволений. Він вірив, що рід Бінкі — найславетніший і найрозумніший на світі, і давно корився в усьому її милості, тобто своїй тітці й тещі, а проте часом відчував, що вона занадто вже ним командує. Безперечно, кожному приємно, як його вважають молодим, та коли тобі сорок шість років, а до тебе ставляться, як до хлопчака, то можна й образитись. Леді Джейн, звичайно, беззастережно слухалася матері. Вона тільки дозволяла собі таємно любити своїх дітей, а, на її щастя, численні справи леді Саутдаун наради з духовними особами, листування з усіма місіонерами Африки, Азії та Австралії і таке інше — забирали в шановної графині стільки часу, що вона могла присвятити своїй онучці Матильді і внукові, малому Пітту Кроулі, хіба кілька хвилин на день. Останній був кволою дитиною, і лише величезними дозами каломелі леді Саутдаун щастило підтримувати його життя.
Щодо сера Пітта, то його перевезли в ті самі покої, де колись згасала леді Кроулі, і там його дбайливо доглядала Естер, та дівчина, що так прагнула вислужитися. Чия любовь, чия відданість і вірність може зрівнятися з любов’ю, відданістю й вірністю доглядачок хворого, яким добре платять? Вони підбивають подушки і варять кашу; вони схоплюються вночі й терплять стогін та буркотіння хворого; вони бачать за вікном сонце й не прагнуть вийти надвір; вони сплять у кріслі й споживають їжу наодинці; Ч вони просиджують довгі вечори без діла, тільки слідкуючи, }щоб у каміні був жар і з горщика не вибігло питво для хворого; вони цілий тиждень читають щотижневий журнал, а «Суворий заклик» Лоу або «Святий обов’язок людини» дають їм духовну поживу на цілий рік. І ми ще 1 сваримо їх, коли в неділю до них приходять родичі й приносять трохи джину в кошику з білизною. О любі дами, котрий чоловік, хоч би який закоханий, зміг би витримати, якби йому довелося цілий рік доглядати ту, кого він кохає? А доглядачка морочиться з вами за якихось десять фунтів на три місяці, та ті то нам здається, що ми їй надто багато платимо. Принаймні містер Кроулі таки добре бурчав, платячи міс Естер половину цієї суми за те, що вона невтомно доглядала його батька баронета.
В сонячні дні старого джентльмена викочували в кріслі . на терасу — в тому самому кріслі, яким у Брайтоні користувалася міс Кроулі і яке привезли до Королевиного Кроулі разом з речами леді Саутдаун. Леді Джейн ішла поряд з кріслом; вона явно була улюбленицею старого. Коли вона заходила, він усе кивав їй головою і всміхався, а коли хотіла вийти, щось жалібно белькотів. Тільки-но двері зачинялися за нею, він починав стогнати й плакати. Тоді обличчя й поведінка Естер, дуже чемної і ласкавої в присутності леді, відразу мінялися, вона перекривлювала баронета, погрожувала йому кулаком, кричала: «Стули пельку, старий йолопе!» — відсувала його крісло від вогню, на який він любив дивитися, і старий починав ще дужче плакати. Бо після сімдесяти з гаком років хитрощів і обманів, пияцтва й інтриг, гріхів і себелюбства з нього вийшов тепер старий плаксивий нетяма, якого доводилося класти в ліжко, вмивати й годувати, мов дитину.
Нарешті настав день, коли обов’язки доглядачки скінчилися. Якось рано-вранці, коли Пітт Кроулі сидів у кабінеті над книгами видатків управителя й дворецького, в двері постукали, на порозі з’явилася Естер і доповіла, шанобливо присівши:-З вашого дозволу, сер Пітт... сер Пітт помер нині вранці. Я підсмажувала йому, сер Пітт, потапці до каші, сер Пітт, яку він їв щоранку рівно о шостій годині, сер Пітт і... і мені здалося... я почула немовби стогін, сер Пітт... і... і...
і...— вона знов присіла.
Чого бліде обличчя Пітта враз спалахнуло? Може, тому, що він нарешті став сером Піттом з місцем у парламенті та з різними почестями в майбутньому? «Тепер я звільню маєток від боргів»,— подумав він, прикидаючи, скільки їх і скільки ще треба витратити грошей, щоб довести все до ладу. Досі він боявся чіпати тітчин спадок: ану ж батько видужає і його кошти пропадуть задарма?-У замку і в пасторському домі спустили завіси, дзвонили дзвони, олтар був покритий чорним сукном. Б’ют Кроулі не пішов на збори з приводу перегонів, а спокійно пообідав у Фадлстона й погомонів з ним за келихом портеру про небіжчика брата й про молодого сера Пітта. Міс Бетсі, що тим часом вийшла заміж за римаря в Грязьбері, трохи поплакала. Приїхав домашній лікар, висловив своє співчуття й запитав про здоров’я шановних леді. Про цю смерть говорили в Грязьбері і в шинку «Герб Кроулі»: його господар помирився з пастором, який, казали люди, інколи заходив туди спробувати неміцного пива містера Горокса.
Може, мені написати твоєму братові... чи ти сам напишеш? — спитала леді Джейн свого чоловіка, сера Пітта.
Авжеж, я напишу,— відповів сер Пітт,— і запрошу його на похорон: так годиться.
А... а місіс Родон? — несміливо спитала леді Джейн.
Джейн! — вигукнула леді Саутдаун.— Як ти могла про таке подумати?-Авжеж, треба запросити й місіс Родон,— рішуче сказав сер Пітт.