Усипані жорствою алея і тераса були вже виполоті. Над парадним входом красувався великий мальований герб, і дві урочисті, високі постаті в чорному широко розчинили двері, кожна свою половину, тільки-но карета під’їхала до знайомих східців. Родон почервонів, а Ребека трохи зблідла, коли вони під руку минали старовинні сіни. Бекі стиснула йому руку, входячи в оббиту дубом вітальню, де їх зустріли сер Пітт і леді Джейн. Сер Пітт був весь у чорному, леді Джейн також, а міледі Саутдаун — у величезному головному уборі, унизаному скляним намистом і увінчаному пір’ям, що коливалось над головою її милості, мов катафалк.
Сер Пітт мав рацію, кажучи, що вона не поїде. Вона обмежилась тим, що в присутності Пітта і його непокірної дружини не розтуляла рота й лякала дітей у їхній кімнаті своїм зловісним виглядом і поведінкою. Тільки легенький кивок головного убору й плюмажу привітав Родона з дружиною, коли ці блудні діти повернулися до своєї родини.
Щиро кажучи, ця крижана холодність їх не дуже засмутила. Тієї хвилини її милість була для них другорядною особою; Родона й Ребеку більше цікавило, як їх зустріне володар-брат і невістка.
Пітт, ледь почервонівши, виступив уперед, потиснув братові руку, а Ребеці, крім того, що теж потиснув руку, ще й дуже низько вклонився. Зате леді Джейн схопила її за обидві руки й ніжно поцілувала. Від такої зустрічі в нашої малої пройдисвітки якимось дивом виступили на очах сльози, хоч, як ми знаємо, цю оздобу на її виду не часто можна було побачити; а Родон підбадьорений таким виявом почуттів з боку невістки, підкрутив вуса й попросив дозволу привітати леді Джейн поцілунком, через що її милість аж почервоніла.
З біса гарна жіночка та леді Джейн,— сказав він, коли залишився з дружиною на самоті.— А Пітт потовщав і гарно тримається.
Він собі може триматися, як хоче,— зауважила Ре-бека й погодилася з чоловіком, що «теща — жахливе старе опудало, а сестри— досить милі дівчатка».
їх теж викликали зі школи на похорон батька. Мабуть, сер Пітт Кроулі, щоб додати гідності домові й родині, вирішив зібрати якомога більше людей, одягнутих у чорне. Вся челядь замку, жінки з притулку для старих, в яких Пітт-старший видурював чимало того, що їм належалось, родина псаломщика і всі інші, хто мав якийсь стосунок до замку чи до пасторського дому, одяглися в жалобу; до них додаймо зо два десятки людей з похоронної контори з чорними пов’язками на рукавах і капелюхах — під час похорону вони утворювали показну процесію. Та всі вони — німі персонажі нашої драми, і оскільки їм не доведеться нічого ні робити, ні казати, їм належить дуже мало місця в нашій повісті.
У розмові з Родоновими сестрами Ребека не вдавала, ніби не пам’ятає, що була їхньою гувернанткою, навпаки, добродушно й щиро нагадала їм про це, уважно розпитала їх про школу й сказала, що дуже часто думала про них і хотіла довідатись, як вони живуть. Можна було й справді повірити, що, розлучившись зі своїми ученицями, вона весь час думала про них і цікавилася їхнім життям. У всякому разі, вона переконала в цьому і леді Джейн, і її молодих зовиць.
Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років,— сказала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони переодягалися на обід.
Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік,— відповіла та.
У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,— додала Розалінд.— І взагалі вона потовщала й покращала,— повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.
Принаймні вона не пишається і пам’ятає, що була колись у нас гувернанткою,— мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам’ять.
Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі. Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого,— відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство.— І я згодна з братом, що, коли вона вже ввійшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б’ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.
Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон,— сказала сестра.
Хай би їхала. Мені б не довелося читати «Пралю в парафії Фінчлі»,— заявила Вайолет.
Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кінці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дівчата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.
Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначених для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди Охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, побачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та сусідній туалетній кімнаті, допомогла їй скинути гарненького жалобного капелюшка й спитала, чи не треба їй ще щось зробити.
Мені найдужче хотілося б,— мовила Ребека,— піти до дитячої кімнати й глянути на ваших любих діточок.
Обидві леді дуже ласкаво перезирнулися й руч об руч рушили нагору.
Ребеці страх сподобалась маленька Матильда, якій ще це минуло чотирьох років, вона сказала, що такої чарівної дитини ще світ не бачив, а дворічного хлопчика — блідого, з сонними очима й великою головою — визнала дивом природи, такий він був великий, розумний і гарний.
Аби тільки мама не так напихала його ліками,— зітхнувши, промовила леді Джейн.— Я часто думаю, що без них ми були б здоровіші.
І леді Джейн та її нова приятелька завели ту щиру розмову про дитячі недуги, які так полюбляють матері, та й взагалі, як мені натякнули, більшість жінок.
П’ятдесят років тому, коли автор цих рядків був ще допитливим хлопчаком і мусив після обіду залишати їдальню разом з жінками, розмови їхні, як я пригадую, точилися переважно навколо їхніх хвороб, і тепер, спитавши про це двох-трьох знайомих дам, я дійшов висновку, що нічого не змінилося. Нехай мої чарівну читачки самі переконаються в цьому сьогодні ж таки ввечері, коли після десерту залишать їдальню і перейдуть обмінюватися таємницями до вітальні. Одне слово, за півгодини Бекі й леді Джейн стали близькими приятельками, а ввечері її милість знайшла нагоду сказати своєму чоловікові, що вважає невістку ласкавою, щирою, відвертою і чутливою жінкою.
Легко здобувши таким чином прихильність дочки, наша невтомна жіночка взялася до величної леді Саутдаун. Тільки-но опинившись на самоті з її милістю, вона почала розпитувати її про дітей і сказала, що її власного сина врятували — просто таки врятували! — великі дози каломелі, коли вже всі паризькі лікарі махнули на дитину рукою. Згадала вона також про те, що їй часто доводилося чути про леді Саутдаун від чудової людини, велебного Лоренса Грілса, священика мейфейрської церкви, куди вона ходить, і про те, як важкі обставини й нещастя змінили її погляди на життя і як палко вона сподівається, Що прожиті роки, згаяні на світські розваги й помилки, не завадять їй замислитися про майбутнє.
Вона розповіла, як допомогли їй колись релігійні настанови містера Кроулі торкнулася «Пралі з парафії Фінчлі», яку прочитала з великою користю для себе, розпитала про леді Емілі, талановиту авторку тієї брошури, тепер леді Емілі Горнблоуер, що живе в Кейптауні, де її чоловік має великі надії стати єпископом Кафрарії.
Але остаточно вона прихилила до себе леді Саутдаун тоді, коли після похорону, почуваючись дуже пригніченою і хворою, звернулась до її милості по медичну пораду, і стара графиня не тільки сказала їй, що робити, а й сама, в нічному халаті, дужче, ніж будь-коли, схожа на леді Макбет, прийшла до кімнати Бекі з пакою своїх улюблених брошур і власноручно приготованими ліками, які запропонувала місіс Родон негайно випити.
Бекі спершу взялася до брошур і, гортаючи їх з величезною цікавістю, завела з леді Саутдаун розмову про них і про спасіння своєї душі, сподіваючись, що цим урятується від тілесних ліків. Та коли релігійні теми вичерпалися, леді Макбет не вийшла з кімнати, поки чашка з ліками теж не спорожнилася, і сердешна місіс Родон, удаючи, що вона щиро вдячна, мусила випити ліки під пильним наглядом невблаганної старої графині. Аж тоді та поблагословила свою жертву на сон.
Благословення не дуже допомогло місіс Родон: вона почувала себе досить кепсько, коли чоловік зайшов і почув, що сталося. Він, як звичайно, голосно зареготав, коли Бекі з гумором, що не зраджував її навіть тоді, як ішлося про неї саму, розповіла, як вона стала жертвою леді Саутдаун. Лорд Стайн і син леді Саутдаун у Лондоні теж нареготалися з цієї історії, коли Родон та його дружина повернулися в Мейфейр. Бекі зобразила їм усю сцену в дійових особах. Одягши нічий халат і чепчик, вона поважно виголосила їм довгу проповідь про цілющість ліків, які вдавано хворій довелось випити, й так майстерно наслідувала свою добродійницю, що можна було подумати, ніби це гугнявить сама графиня.
Покажіть нам леді Саутдаун з її варивом! — вигукували гості в маленькій вітальні Бекі у Мейфейрі. Так уперше в своєму житті стара графиня Саутдаун дала людям привід весело посміятися.
Сер Пітт пам’ятав, яку увагу й шанобу виявляла йому колись Ребека, і був досить ласкавий до неї. Одруження, хоч і нерозважне, дуже пішло Родонові на користь — це видно було з того, як змінилися звички й поведінка полковника,— і хіба не завдяки цьому одруженню так пощастило самому Піттові? Хитрий дипломат підсміювався про себе, визнаючи, що завдячує свою спадщину Родонові , і розуміючи, що вже кому, а йому нема чого обурюватись цим шлюбом. Поведінка Ребеки, її розмови й ставлення до нього подобалися йому.
Невістка подвоїла свою шанобливість, яка й раніше чарувала сера Пітта, й так вихваляла його ораторські здібності, що він аж сам дивувався, бо хоч сер Пітт завжди високо цінував свої таланти, в устах Ребеки вони здавалися йому просто геніальними. Своїй невістці Ребека переконливо довела, що одружилися вони через Б’ют Кроулі, яка потім так їх обмовляла. Зажерлива місіс Б’ют сподівалася загарбати все майно міс Кроулі й позбавити Родона тітчиної ласки, тому й вигадувала та поширювала різні плітки про Ребеку.
їй пощастило зробити нас жебраками, сказала Ребека з ангельською покорою.— Та хіба я можу сердитись на жінку, що дала мені одного з найкращих у світі чоловіків? І хіба її захланність не досить покарана вже тим, що всі її надії розвіялись і їй не дісталося майно, на яке вона так розраховувала? Ми бідні — вигукнула вона.—-Ох, люба леді Джейн, та хіба ми боїмося бідності? Я звикла до неї змалку й часто дякую богові, що гроші міс Кроулі допоможуть відновити велич давньої шляхетної родини, належати до якої для мене велика честь. Я певна, що сер Пітт краще використає їх, ніж Родон.
Звичайно, всі ці розмови леді Джейн як віддана дружина переказувала серові Пітту, і це настільки збільшило гарне враження, яке справила на нього Ребека, що третього дня після похорону, коли вся родина обідала, сер Пітт, який, сидячи на покуті, розрізав курей, сказав місіс Родон:-Гм! Ребеко, дозвольте покласти вам крильце?-Очі в неї заблищали з радості, коли вона почула це звертання.
Поки Ребека здійснювала свої плани й надії/а сер Пітт готувався до церемонії похорону та залагоджував інші справи, пов’язані з його майбутніми успіхами й величчю, поки леді Джейн упадала коло своїх дітей, наскільки їй дозволяла матуся, а сонце сходило й заходило і замковий дзвін, як звичайно, скликав родину й челядь на обід і на молитву, тіло померлого власника Королевиного Кроулі лежало в тій кімнаті, де він перебував за життя, і коло нього невідступно чатували найняті для цього люди. Кілька жінок і троє чи четверо чоловіків від грабаря, найкращих плакальників Саутгемптона, одягнені в глибоку жалобу, тихі, як миші, з скорботними мінами, як і личило в такому випадку, по черзі сиділи біля покійника, а звільнившись, збирались у кімнаті ключниці, де тайкома грали в карти й попивали пиво.
Члени родини й челядь обминали понуре місце, де тіло шляхетного нащадка давнього роду лицарів і джентльменів чекало на останній спочинок у родинному склепі.
Ніхто не плакав за ним, крім тієї бідолашної жінки, яка сподівалася стати дружиною і вдовою сера Пітта і яка, вкрита ганьбою, втекла з замку, де мало не зробилась володаркою. Крім неї та ще старого пойнтера, до якого баронет був дуже прихилився в пору свого недоумства, не знайшлося нікого, хто пожалкував би за ним, бо протягом свого життя він ніколи не намагався здобути собі приятелів.
Якби найкращий і найдобріший з нас, покинувши землю, міг знов її відвідати, то, гадаю, він (якщо почуття, властиві Ярмаркові Суєти, є й там, куди ми всі відходимо) дуже засмутився б, побачивши, як швидко втішилися ті, що залишились живі. Сера Пітта забуто так само, як найдобріших і найкращих із нас... хіба що на кілька тижнів швидше.
Хто хоче, може випровадити небіжчика до могили, куди його відвезено в призначений день і з належними почестями, як його випроводжали родичі в чорних каретах, з хусточками біля носа, чекаючи на сльози, що так і не з’являлися, грабар та його помічники з глибокою скорботою на обличчях, вибрані орендарі, що улесливо висловлювали своє співчуття новому господареві, карети сусідніх аристократів, що посувалися зі швидкістю три милі на годину і були порожні, але викликали в присутніх глибокий смуток, і священик, що виголошував неодмінні в такому випадку слова «про дорогого брата, який покинув нас». Поки ми ще не розлучилися з тілом небіжчика, ми розігруємо над ним свою комедію Суєти, оточуємо його бутафорією і церемоніями, виставляємо для прощання, кладемо в застелену оксамитом труну й забиваємо її позолоченими цвяхами, а до всього ще й встановлюємо на могилу плиту з брехливим написом. Помічник Б’юта Кроулі, дженджуристий молодик, що закінчив Оксфорд, і сер Пітт разом склали відповідну латинську епітафію для покійного баронета, помічник виголосив класичну проповідь, закликаючи живих не впадати в смуток і найшанобливішими словами попереджаючи їх, що котрогось дня і їм доведеться пройти в похмуру таємничу браму, яка щойно замкнулася за тілом їхнього любого брата. Потім орендарі сіли на коней, а дехто з них залишився закропити душу в шинку «Герб Кроулі». Після сніданку, який був влаштований у кімнаті для челяді, карети сусідів роз’їхалися кожна в свій бік, а грабарі, склавши мотузки, покривало, оксамит, страусові пера та інший реквізит, вмостилися на катафалк і подалися в Саутгемптон. І тільки-но коні, поминувши браму, пустилися підтюпцем по дорозі, обличчя грабарів набули звичайного виразу, і скоро табунці їх то тут, то там чорними цятками всіяли ґанки шинків, і в руках у них заблищали на сонці олов’яні кухлі. Крісло, в якому возили старого хворого сера Пітта, віднесли в повітку, де лежало різне садове знаряддя. Старий пойнтер перші дні часом починав вити — і це був єдиний вияв горя в замку, в якому сер Пітт Кроулі господарював майже шістдесят років.
Оскільки в маєтку було багато дикого птаства, а стріляти куріпок ніби ввійшло в обов’язок кожного англійського джентльмена, який має нахил до політичної діяльності, то, коли минула перша хвиля смутку, сер Пітт Кроулі в білому капелюсі з чорним крепом почав інколи виїздити і брати участь у полюванні.
Дивлячись на скошені або засіяні ріпою просторі лани, що тепер стали його власністю, він відчував велику потаємну радість. Часом, переповнений покорою, він не брав з собою іншої зброї, крім мирної бамбукової палиці, полишаючи здоровилові Родону та єгерям самим стріляти з рушниць. Піттові гроші й лапи справляли на Родона велике враження. Не маючи за душею жодного пенні, полковник почав ставитись де голови родини догідливо й шанобливо і більше не зневажав «м’яла Пітта». Він приязно вислухував братові плани засадження й осушення боліт, давав поради щодо стайні й худоби, їздив у Грязьбері оглядати кобилу, яка, на його думку, підійшла б леді Джейн, пропонував об’їздити її і таке інше; бунтівливий драгун упокорився, притих і став цілком пристойним молодшим братом.
Він постійно отримував від міс Брігс із Лондона повідомлення про малого Родона, який там залишився. Хлопчик писав йому й сам. «Я живий і здоровий,— повідомляв він.— Сподіваюся, що ви живі й здорові. Сподіваюся, що мама здорова. Поні живий і здоровий. Грей водить мене кататися в Парк. Я зустрів того хлопчика, з яким катався верхи. Він заплакав, коли поїхав учвал. А я не плачу».
Родон читав ті листи братові й леді Джейн, яка була від них у захваті. Баронет пообіцяв платити за хлопчикове навчання, а його щиросерда дружина дала Ребеці банкноту й попрохала, щоб та купила від неї синові подарунок.
Минав день за днем, дами в замку бавили час у дрібних справах і тихих розвагах, якими вдовольняються сільські жінки. Дзвін скликав їх на обід і на молитву.
Щоранку, поснідавши, панни сідали пограти на фортепіано, і Ребека допомагала їм своїми порадами. Потім вони взували черевики з грубими підошвами й гуляли в парку по алеї, або виходили за огорожу в село й роздавали хворим по хатах ліки та брошури леді Саутдаун. Сама леді Саутдаун виїздила бричкою, запряженою поні.
Ребека тоді сідала поруч з нею і дуже пильно слухала її поважну мову. Вечорами вона співала Генделя й Гайдна і плела велику вовняну шаль, ніби народилася для такої праці і ніби мала виконувати її, аж поки на схилі віку ляже в могилу, залишивши після себе невтішних родичів і цілу купу процентних паперів,—наче турботи, необхідність викручуватись і хитрувати, настирливі кредитори й злидні не чекали її за брамою парку, щоб учепитися в неї, тільки-но вона знов за неї виїде.
«Не важко бути дружиною землевласника,— думала собі Ребека.— Мабуть, і я була б доброю жінкою, якби мала п’ять тисяч прибутку на рік. Я б теж могла бавитися з дітьми в їхній кімнаті й рахувати морелі на шпалерах. І могла б поливати квітки в оранжереї і обривати сухе листя з калачиків. Я розпитувала б старих бабів про їхні недуги й замовляла б на півкрони юшки для вбогих. Невелика втрата, коли маєш п’ять тисяч на рік! Я могла б навіть їздити за десять миль обідати до сусідів і вдягатися за позаторішньою модою. Могла б ходити до церкви й не засинала б, сидячи на родинній лавці, або ж ні, дрімала б за заслоною, опустивши на очі серпанок,— можна напрактикуватися й так. Я б усім платила готівкою, аби тільки мала гроші. Тутешні чудотворці саме цим і пишаються. І співчутливо дивляться на нас, нещасних грішників, що не мають їх їм здається, що вони дуже щедрі, коли дають нашим дітям банкноту в п’ять фунтів, а нас зневажають за те, що в нас тих банкнот немає».
Хтозна, може, Ребека й мала слушність, так думаючи, може, й справді тільки гроші й успіх визначають різницю між нею і чесною жінкою? Коли згадати, яку силу мав спокуса, то хто може сказати, що він кращий за свого сусіда? Якщо спокійне, забезпечене життя й не робить людину чесною, то принаймні сприяє тому, що вона залишається чесною. Якийсь там олдермен, повертаючись з обіду, де його пригощали черепаховою юшкою, не вилізе з карети, щоб украсти бараняче стегно; та нехай він поголодує, тоді побачимо, чи не поцупить він буханець хліба. Так утішала себе Ребека, порівнюючи шанси й оцінюючи розподіл добра і зла на землі.
Вона знов оглянула й відвідала всі свої колишні улюблені місця, поле, ліс, гай, ставки і сад, кімнати в старому замку, де вона свого часу прожила цілих два роки. Тут вона була молодою, чи порівняно молодою, бо Ребека не пам’ятала, коли по-справжньому була молодою. Але вона пам’ятала тодішні свої думки й почуття і зіставляла їх з теперішніми, коли вже побачила світ, пожила серед значних людей і піднялася так високо порівняно зі своїм колишнім скромним становищем.
«Я досягла цього тому, що маю голову на в’язах,— думала Бекі,— і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під’їздять лорди з зірками й орденами Підв’язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік — джентльмен, невістка — графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця., Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене,— я й тоді не була б убогіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє становище в товаристві і всі свої зв’язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!»-Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла обякоритися. Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов’язки і йшла в житті рівним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королеви йому Кроулі обминали кімнату, де лежало тіло їхнього батька, так і Ребека, коли в неї зринали такі думки, обминала їх, не хотіла на них зупинятися. Вона зневажливо уникала їх — принаймні ризикнула вибрати іншу стежку, з якої тепер неможливо було звернути. Сам я переконаний, що муки сумління — найслабкіше з усіх людських почуттів, їх дуже легко приглушити, якщо вони й озиваються, а дехто й зовсім не знає їх. Нам стає ніяково, коли нас викривають, нас непокоїть думка про сором чи кару, але не багато знайдеться на Ярмарку Суєти людей, яким почуття вини отруює життя.