37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 52

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 52

Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здо­була собі стільки друзів серед служників мамони, скіль­ком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік про­щаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лон­доні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати «від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою». Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четве­риком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми ре­чами й запасом упольованого птаства.

Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! —промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.

О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.

«Це на них, певне, впливав тривале володіння трипро­центними паперами»,— казала сама до себе Ребека і, ма­буть, мала слушність.

Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світи­лися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.

Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ

Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір та­кому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.

Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче тру­силися, коли він наливав собі чарку портвейну.

Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одно­манітний морок, що його оточував.

Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштов­хнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.

Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудо­вих коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кре­дит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами,— одне слово, мала всі привілеї багатої спад­коємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні бу­ли щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.

Фредерік Буллок, есквайр, із фірми «Буллок, Галкер і К°», все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був ви­лучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполяга­ти, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся «вдарити по руках» як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов’язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати зару­чини. Осборн закрив свій поточний рахунок в «Буллока й Галкера», ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не назива­ючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.

Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе,— співчутливим тоном заявляла вона.

Принаймні він вибрав мене і мої гроші, а не тебе з твоїми грошима,— відповідала Марія, високо підносячи голову.

Проте розрив цей був тимчасовий. Батько Фреда й стар­ші компаньйони фірми, розраховуючи на майбутній поділ майна, радили йому взяти Марію навіть з двадцятьма ти­сячами посагу, половину якого вона мала отримати тепер, а половину після батькової смерті. Отож Фред «порачку­вав» (знову ж таки, як він сам висловився) і послав ста­рого Галкера миритися з Осборном. Мовляв, то його батько був проти цього шлюбу і ставав йому на перешкоді, а сам він прагне будь-що дотриматись угоди. Осборн похмуро прийняв перепросини. Родини Галкера й Буллока посідали почесне місце серед аристократії Сіті й мали навіть зв’язки з вест-ендськими вельможами. Старому Осборнові було приємно, що він матиме змогу казати: «Мій зять, сер, з фірми «Буллок, Галкер і К°», сер; своячка моєї дочки, сер, леді Манго, дочка високоповажного графа Каслмоулді». Уява його вже наповнювала дім вельможними го­стями. Тому він вибачив молодому Буллокові й погодився на весілля.

Це було бучне свято. Родичі молодого дали сніданок у себе, бо вони мешкали неподалік „ від церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, де відбувся шлюб. Були запро­шені вест-ендські вельможі, і багато з них поставили в книзі свої підписи.

Прийшли містер Манго й леді Мері Манго, а панночки Гвендоліна й Гінівер були дружками; прийшли полковник Бладаєр з гвардійського полку (найстарший син фірми «Брати Бладаєр» на Мінсінг-лейн), кузен нареченого, з шановною місіс Бладаєр, шановний Джордж Боултер, син лорда Леванта, і його дружина, у дівоцтві міс Манго, лорд-віконт Каслтодді, шановний Джеймс Мак-Мул і місіс Мак-Мул (у дівоцтві міс Суорц) та інші знатні гості, що поріднилися з Ломбард-стріт і ве­ликою мірою сприяли ошляхетненню Корнгілла.

Молоде подружжя мало будинок біля Барклі-сквер і не­величку віллу в Роугемптоні серед тамтешньої колонії банкірів. Жінки в родині Фреда вважали, що він зробив мезальянс, бо хоч їхній дід виховувався в притулку, самі вони через своїх чоловіків поріднилися з найкращими ро­дами Англії. І Марії, щоб надолужити вади свого поход­ження, довелося триматись особливо пихато й особливо уважно складати список гостей; вона відчувала, що від­тепер їй треба якнайменше бачитися з батьком і сестрою.

Безглуздо було б думати, що вона зовсім порве стосунки зі старим батьком, який мав, ще в руках стільки десятків тисяч фунтів. Фред Буллок їй такого ніколи б не дозво­лив. Та вона була ще молода, не вміла приховувати своїх почуттів і тим, що запрошувала свого батька й сестру на третьорядні вечори, ставилася до них дуже холодно, коли вони приходили, тим, що сама уникала Рассел-сквер і не­тактовно просила батька перебратися з того жахливого, вульгарного місця, вона легковажно й необачно підірвала свої шанси на спадщину так, що становища не могла виправити вся Фредова дипломатія.

Отже, Рассел-сквер — кепське місце для місіс Марії, ге? — сказав старий джентльмен, з гуркотом зачиняючи віконце в кареті, коли разом з дочкою повертався якось увечері з обіду в місіс Буллок.— Отже, вона запрошує батька й сестру другого дня після своїх бенкетів (хай мене дідько вхопить, коли ці страви чи «онтрі» , як вона їх називає, не подавали в них учора!) разом з крамарями з Сіті та якимись писаками, а графів, графинь і всіх тих вельмож залишає для себе? Аякже, вельможі, хай їм чорті Я простий англійський купець, але можу скупити тих жебраків гуртом. Ото мені лорди! На одному з її суаре я бачив такого лорда, що розмовляв з якимось жалюгід­ним скрипалем... тьху, я б на нього й не глянув. Виходить, на Рассел-сквер вони не хочуть приїздити? Даю голову на відруб, що в мене знайдеться краще вино і заплачено за нього дорожче, що я можу поставити на стіл кращі страви і в кращому сріблі, ніж вони будь-коли бачили на своїх столах, підлизи нещасні, неприторенні дурні! Жени щодуху, Джеймсе, я хочу швидше додому на Рассел-сквер, ха-ха-ха! — І з лютим реготом він відсунувся в куток ка­рети.

Таке самовихваляння не раз давало полегкість старому Осборнові.

Джейн Осборн могла тільки погодитись з цією думкою про сестрину поведінку. І коли в місіс Буллок народився первісток — Фрідерік Август Говард Стенлі Дівере Бул­лок,— старий Осборн, якого запрошено бути хрещеним батьком, обмежився тим, що послав дитині золоту чашку, а в ній двадцять гіней для няньки.

Я певен, що жоден ваш лорд не дасть більше,— ска­зав він і не захотів прийти на хрестини.

Проте на Буллоків розкішний подарунок справив велике враження. Марія вирішила, що батько дуже задоволений нею, а Фредерік почав сподіватися для свого сина й спад­коємця великої ласки від старого.

Можна собі уявити, з якою мукою самітна міс Осборн на Рассел-сквер переглядала «Морнінг пост», де у «Великосвітській хроніці» часто траплялося ім’я її сестри і де вона мала нагоду прочитати опис туалету місіс Ф. Буллок того дня, коли леді Фредеріка Буллок відрекомендовувала її при королівському дворі. Сама Джейн, як ми вже ка­зали, була позбавлена такої пишноти. Життя її було жах­ливе. Вона вставала рано темними зимовими досвітками, щоб приготувати сніданок для свого буркотливого батька, що перевернув би цілий будинок, якби чай не був йому приготований о пів на дев’яту. Вона мовчки сиділа нав­проти нього, слухала, як сичить чайник, і тремтіла з на­пруження, поки він читав газету і з’їдав з чаєм свою звичайну пайку булочок. О пів на десяту він підводився і йшов у Сіті. Тепер вона до обіду була майже вільна — могла йти до кухні й лаяти служників, кудись їхати або ходити по крамницях, де її зустрічали дуже шанобливо, завозити свої і батькові візитні картки до показних, по­нурих будинків своїх приятелів із Сіті або сидіти у вели­кій вітальні, сподіваючись гостей, і, схилившись над яки­мось безконечним плетивом, дослухатися, як великий годинник із зображенням Іфігенії на жертовному олтарі голосно й сумовито цокає і видзвонює години в непривітній кімнаті. Велике дзеркало над каміном і трюмо, що стояло проти нього в другому кінці кімнати, відбиваючись одне в одному, помножували брунатний брезентовий мішок, у який була загорнута люстра під стелею; тих мішків ста­вала сила-силенна, вони губилися в перспективі, а кімната, де сиділа міс Осборн, здавалася центром цілої системи віталень. Коли вона стягала шкіряне накриття з форте­піано й брала на ньому кілька акордів, музика звучала сумно й жалібно, і будинок озивався тужливою луною. Портрет Джорджа був знятий і схований у комірчині на горищі, і хоч пам’ять про загиблого жила в їхніх серцях і кожне з них інтуїтивно здогадувалося, коли друге ду­мало про нього, імені хороброго, колись улюбленого сина і брата вони ніколи не називали.

О п’ятій годині містер Осборн повертався на обід і ра­зом з дочкою мовчки сідав до столу, рідко порушуючи тишу, крім тих випадків, коли кипів і лаявся, якщо кот­рась страва йому не подобалась. Два рази на місяць у них обідало нудне товариство — друзі Осборна, люди його віку й становища: старий доктор Глиг з Блумсбері-сквер та його дружина, старий адвокат містер Рудопиклі з Бедфордроу, дуже важлива особа, бо завдяки своєму фахові він ручкався з вест-ендськими вельможами, старий полковник Гультайс з площі Аппер-Бедфорд, що служив колись у бомбейські армії, та його дружина, помічник судді Пун­дик і місіс Пундик, а часом і старий суддя сер Томас Тойсвіт та леді Тойсвіт з Бедфорд-сквер. Сер Томас колись уславився своїми суворими вироками, і коли він обідав в Осборна, на стіл подавали особливий червоний портвейн.

Усі вони, та й інші такі, як вони, у свою чергу запро­шували бундючного купця з Рассел-сквер до себе на такі самі бундючні обіди. Після вина вони підіймалися нагору і врочисто сідали грати у віст, а о пів на одинадцяту по них приїздили карети. Чимало багатих людей, яким ми, бідні горопахи, звичайно заздримо, живуть так, як ми щойно змалювали. Джейн Осборн у батьківському домі майже не зустрічала чоловіків молодших за шістдесят років, і чи не єдиним неодруженим серед них був містер Хихиклі, славетний жіночий лікар.

Я не можу сказати, що монотонності цього жахливого життя ніщо не порушувало. Річ у тім, що в сердешної Джейн була таємниця, згадка про яку розлючувала її бать­ка і псувала йому настрій ще дужче, ніж його ображена пиха й переїдання. Ця таємниця була пов’язана з міс Вірт, яка мала кузена художника, містера Сміт, що потім став дуже відомим портретистом і членом Королівської академії; та свого часу він радий був давати уроки малю­вання світським дамам. Тепер містер Сміт забув, де лежить Рассел-сквер, але 1818 рокy він залюбки ходив туди й нав­чав міс Осборн малювати.

Сміт (колишній учень містера Шарпа з Фріт-стріт, роз­пусного невдахи й гультяя, але дуже доброго митця) був, як ми вже казали, кузеном міс Вірт, і вона познайомила його з міс Осборн, рука й серце якої після кількох невдат­них романів були й досі вільні. Він запалав ніжними по­чуттями до цієї леді і, видно, збудив такі самі почуття в її грудях. Міс Вірт була їхньою повірницею. Я не знаю, чи залишала вона кімнату, де вчитель і учениця малювали разом, щоб дати їм нагоду освідчитись і присягнути одне одному у вічному коханні, чого не можна зробити в при­сутності третьої особи; не знаю, чи вона сподівалася, що кузен, одружившись з дочкою багатого купця, дасть їй частину того багатства, яке вона допомогла йому здо­бути,—відомо лише, що містер Осборн якось довідався про це, повернувся несподівано з Сіті, зайшов до вітальні з бамбуковою палицею в руці, застав там художника, уче­ницю й компаньйонку, які смертельно зблідли з переляку, і вигнав з дому вчителя, погрожуючи, що переламає йому всі кістки, а за півгодини звільнив міс Вірт, скинув зі схо­дів її валізки, потоптав картонки й ще довго вимахував кулаком услід найманій кареті, якою вона поїхала.

Джейн Осборн кілька днів не виходила зі своєї спальні. Після цього батько не дозволив їй більше брати компань­йонки й побожився, що не дасть дочці жодного шилінга своїх грошей, якщо вона вийде заміж без його згоди. А оскільки йому потрібна була в домі жінка, що наглядала б за господарством, то він не квапився видавати її заміж, тому вона не мала надії влаштувати свої сердечні справи. Поки батько був живий, їй судилося таке, як ми щойно описали, сіре існування: Джейн мусила вдовольнитися становищем старої панни. Тим часом у її сестри щороку народжувалась дитина з дедалі гучнішим ім’ям, і вони майже не спілкувалися між собою.

Джейн і я обертаємося в різних сферах,— казала місіс Буллок,— але, звичайно, я вважаю її сестрою.

Це означало... а справді, що можуть означати слова леді про те, що вона вважає Джейн своєю сестрою?-Ми вже згадували, що панни Доббін мешкали з батьком у гарній віллі на Денмарк-гілл, де були чудові теплиці з виноградом і персиками, які так сподобалися малому Джорджеві Осборну, Панни Доббін, що часто їздили в Бромптон відвідати нашу любу Емілію, інколи робили візит і своїй давній знайомій міс Осборн на Рассел-сквер. Гадаю, вони виявляли увагу до Емілії тільки на вимогу свого брата майора, який служив в Індії (і якого старий Доббін дуже шанував), бо майор був хрещеним батьком і опікуном Еміліїного сина і все ще сподівався, що дід дитини, може, зласкавиться й визнав онука в пам’ять про свого сина. Панни Доббін розповідали міс Осборн усе, що знали про Емілію,— як вона живе з батьками, які вони бідні, і не переставали дивуватись, що чоловікам, та ще й таким, як їхній брат і дорогий капітан Осборн, могло подобатись таке ніщо.

Емілія така сама сентименталь­на і безхарактерна, ні риба ні м’ясо, як і була, але її син справді чарівний хлопчик, бо в кожної жінки теплішав на серці, коли вона бачить малих дітей, і навіть найдратівливіша стара панна ставиться до них ласкаво.

Якось сестри Доббін упрохали Емілію відпустити Джорджі на цілий день до них у Денмарк-гілл. Сама вона майже весь час, поки його не було, писала листа майорові в Ін­дію. Вона привітала Доббіна з радісною новиною, яку їй принесли його сестри. Вона молила бога, щоб він дав щастя йому й нареченій, яку він собі вибрав. Дякувала майорові за тисячі й тисячі ласкавих послуг і доказів його вірної приязні до неї в лиху годину. Вона оповідала йому останні новини про малого Джорджі, про те, що він поїхав на цілий день до його сестер за місто.

Вона чітко попідкрес­лювала чимало слів і підписалася: «З щирою любов’ю до Вас Ваша приятелька Емілія Осборн». Вона забула пере­дати вітання леді О’Дауд, чого раніше з нею ніколи не траплялось, і не назвала Глорвіну на ім’я, а тільки наре­ченою майора (підкресливши це слово), якій вона прохала в господа благословення. А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього... а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.

Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на преве­лику свою радість, у запряженій поні колясці, якою пра­вив старий візник містера Доббіна,— на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він ска­зав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові ро­дичі бачили її сина.

Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив по­мітити, яка схвильована його дочка.

Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.

О сер,— відповіла вона,— я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел... і такий схожий на нього!-Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.

Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ

Враженому читачеві „доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де роз­квартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під ко­мандуванням відважного полковника сера Майкла О’Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як зви­чайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох тра­пез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь францу­зів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і при­гощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, дово­дилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з’явилася, і .у відповідь на їхнє вітання леді О’Дауд урочисто торкалася рукою свого капе­люшка. Вона була однією з перших дам Мадраської окру­ги. Там усі пам’ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина пол­ковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п’ять років, багато хто пам’ятав, як леді О’Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад’ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмо­лив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit .

Пеггі О’Дауд справді була така, як завжди: добра в на­мірах і в ділах, невгамовної вдачі, рада покомандувати, тиран свого Майкла, опудало серед усіх полкових дам, мати для молодих офіцерів: вона доглядала їх під час хво­роби, рятувала, коди вони потрапляли в халепу, і вони: пла­тили леді Пеггі любов’ю і відданістю. Але дружини молод­ших офіцерів і капітанів (майор не був одружений) весь час буди в змові проти неї. Вони казали, що Глорвіна над­то копилить губи, а сама Пеггі нестерпно деспотична. Вона не давала спокою невеличкій пастві, яку збирала в себе місіс Кірк, і глузувала з молодих офіцерів, які ходили слу­хати проповіді тієї дами, заявляючи, що дружиш солдата нічого робити з себе святенницю — хай краще латає білиз­ну своєму чоловікові; а коли полк хоче слухати проповіді, то до його послуг книжка найкращих у світі проповідей — її дядька декана. Пеггі рішуче поклала край залицянню лейтенанта Стабла до дружини полкового хірурга, погро­зивши, що зажадає назад гроші, які він у неї позичив (бо той молодик і далі був великим марнотратником), якщо він відразу не припинить свого роману й не поїде на мис Доброї Надії лікувати здоров’я. З іншого боку, вона сховала в себе місіс Поскі, яка однієї ночі втекла зі свого бунгало, рятуючись від чоловіка, що після другої пляшки бренді зовсім осатанів, а потім доглядала його під час нападу бі­лої гарячки й зуміла відучити від п’янства, бо сам той офі­цер уже не міг з ним боротися. Одне слово, в біді вона виявлялась найкращою розрадницею, а в щасті найнестерпнішим товаришем, оскільки була про себе дуже високої думки й завжди хотіла зробити по-своєму.

Ось і тепер вона вирішила, що Глорвіна повинна вийти заміж за нашого давнього приятеля Доббіна. Місіс О’Дауд знала майорові перспективи й цінувала його добру вдачу і чудову репутацію, яку він здобув у полку. Глорвіна, дуже вродлива, квітуча, з чорними кучерями й блакитними очи­ма дівчина, що вміла їздити верхи і грати сонати незгірше за будь-яку панну з графства Корк, здавалася їй саме тією особою, якій судилося принести Доббінові щастя,— куди ліпшою, ніж та сердешна слабохарактерна Емілія, в яку він був колись закоханий і...

Ви лишень гляньте на Глорвіну, як вона заходить до кімнати,— казала місіс О’Дауд,— і порівняйте її з тією бідолашною місіс Осборн, якій і курка сяде на голову. Вона вам якраз пара, майоре, ви чоловік тихий, і треба ж комусь за вас заступатися. І хоч вона походить не з такої шляхет­ної родини, як Мелоні або Моллої, та запевняю вас: рід її давній, і кожен аристократ пишався б такою ріднею.

Але треба визнати, що, перше ніж у Глорвіни визрів на­мір скорити Доббіна своїми чарами, вона багато разів ви­пробовувала їх на інших. Глорвіна провела сезон у Дуб­ліні і хтозна-скільки ще таких сезонів у Корку, Кіяарні та Мелоу, де кокетувала з усіма гідними її планів офіце­рами тамтешніх гарнізонів і з тими неодруженими сквай­рами, які здавались їй підхожими. їй разів з десять трап­лявся жених в Ірландії, не кажучи вже про пастора з Баті, що так негарно повівся з нею. Цілу дорогу до Мадраса вона фліртувала з капітаном і старшим офіцером корабля «Ремчандер» Ост-Індської компанії і пробула цілий сезон в окружному місті з братом і місіс О’Дауд, які поїхали з нею, залишивши майора командувати полком. Там усі захоплювалися Глорвіною, всі танцювали з нею, але жо­ден, вартий уваги, не освідчувався їй. Два-три дуже зеле­ні молодші офіцери і один чи два безвусі цивільні зітхали за нею, але вони не відповідали її вимогам.

Глор­віна їх відштовхнула, а тим часом молодші за неї дівчата виходили заміж. Є жінки, і навіть вродливі, яким випадав така доля. Вони надзвичайно легко закохуються, їздять верхи й ходять на прогулянки майже з половиною офіцер­ського складу, а все ж, хоч їм уже під сорок, панни О’Греді залишаються паннами О’Греді. Глорвіна запевняла, що якби не та злощасна сварка місіс О’Дауд з дружиною судді, вона б зробила в Мадрасі добру партію, де старий містер Чатні, який очолював цивільну службу (і який потім одружився з міс Добі, молоденькою тринадцятиріч­ною дівчиною, коли та саме повернулася зі школи в Євро­пі) , вже от-от мав їй освідчитися.

Отож хоч леді О’Дауд і Глорвіна сварилися по кілька разів на день і майже з усякого приводу (далебі, якби Мік О’Дауд не мав ангельської вдачі, він напевне здурів би, живучи весь час з двома жінками, що без угаву торохтіли), проте в одному вони цілком погоджувались, а саме: в тому, що Глорвіна мусить вийти заміж за майора Доббіна, і по­клали собі не давати йому спокою, поки не доможуться свого. Глорвіна, яку не збентежили попередні сорок чи п’ятдесят поразок, узяла Доббіна в справжню облогу. Вона співала йому ірландські мелодії, вона так часто і з таким почуттям питала, «чи прийде він до альтанки», що було дивно, як чоловік, маючи серце в грудях, міг устояти перед тим запрошенням. Вона весь час допитувалася, «чи сму­ток не затіняв днів його молодості», і ладна була, мов Дездемона, плакати, слухаючи розповіді майора про небез­пеки, яких він зазнав у походах. Ми вже згадували, що наш чесний приятель любив самотою пограти на флейті. Глорвіна змушувала його виконувати з нею дуети, і леді О’Дауд простодушно виходила з кімнати, щоб не заважати молодій парі. Глорвіна вимагала, щоб майор вранці прогу­лювався з нею верхи. Все військове селище бачило, як вони виїздили й поверталися. Вона постійно писала йому до­дому записки, позичала в нього книжки й підкреслювала олівцем ті сентиментальні або смішні місця, які їй сподо­балися. Вона користувалася його кіньми, служником, лож­ками й паланкіном.

Тож і не дивно, що люди почали єдна­ти їх і що майоровим сестрам в Англії здалося, буцімто вони скоро матимуть невістку.

А тим часом Доббін, витримуючи таку навальну облогу, був ганебно незворушний.

Він тільки сміявся, коли мо­лодші товариші з полку жартували з приводу очевидної прихильності до нього Глорвіни.