Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! —промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.
О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.
«Це на них, певне, впливав тривале володіння трипроцентними паперами»,— казала сама до себе Ребека і, мабуть, мала слушність.
Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світилися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.
Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ
Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір такому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.
Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче трусилися, коли він наливав собі чарку портвейну.
Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одноманітний морок, що його оточував.
Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштовхнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.
Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудових коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кредит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами,— одне слово, мала всі привілеї багатої спадкоємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні були щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.
Фредерік Буллок, есквайр, із фірми «Буллок, Галкер і К°», все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був вилучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполягати, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся «вдарити по руках» як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов’язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати заручини. Осборн закрив свій поточний рахунок в «Буллока й Галкера», ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не називаючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.
Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе,— співчутливим тоном заявляла вона.
Принаймні він вибрав мене і мої гроші, а не тебе з твоїми грошима,— відповідала Марія, високо підносячи голову.
Проте розрив цей був тимчасовий. Батько Фреда й старші компаньйони фірми, розраховуючи на майбутній поділ майна, радили йому взяти Марію навіть з двадцятьма тисячами посагу, половину якого вона мала отримати тепер, а половину після батькової смерті. Отож Фред «порачкував» (знову ж таки, як він сам висловився) і послав старого Галкера миритися з Осборном. Мовляв, то його батько був проти цього шлюбу і ставав йому на перешкоді, а сам він прагне будь-що дотриматись угоди. Осборн похмуро прийняв перепросини. Родини Галкера й Буллока посідали почесне місце серед аристократії Сіті й мали навіть зв’язки з вест-ендськими вельможами. Старому Осборнові було приємно, що він матиме змогу казати: «Мій зять, сер, з фірми «Буллок, Галкер і К°», сер; своячка моєї дочки, сер, леді Манго, дочка високоповажного графа Каслмоулді». Уява його вже наповнювала дім вельможними гостями. Тому він вибачив молодому Буллокові й погодився на весілля.
Це було бучне свято. Родичі молодого дали сніданок у себе, бо вони мешкали неподалік „ від церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, де відбувся шлюб. Були запрошені вест-ендські вельможі, і багато з них поставили в книзі свої підписи.
Прийшли містер Манго й леді Мері Манго, а панночки Гвендоліна й Гінівер були дружками; прийшли полковник Бладаєр з гвардійського полку (найстарший син фірми «Брати Бладаєр» на Мінсінг-лейн), кузен нареченого, з шановною місіс Бладаєр, шановний Джордж Боултер, син лорда Леванта, і його дружина, у дівоцтві міс Манго, лорд-віконт Каслтодді, шановний Джеймс Мак-Мул і місіс Мак-Мул (у дівоцтві міс Суорц) та інші знатні гості, що поріднилися з Ломбард-стріт і великою мірою сприяли ошляхетненню Корнгілла.
Молоде подружжя мало будинок біля Барклі-сквер і невеличку віллу в Роугемптоні серед тамтешньої колонії банкірів. Жінки в родині Фреда вважали, що він зробив мезальянс, бо хоч їхній дід виховувався в притулку, самі вони через своїх чоловіків поріднилися з найкращими родами Англії. І Марії, щоб надолужити вади свого походження, довелося триматись особливо пихато й особливо уважно складати список гостей; вона відчувала, що відтепер їй треба якнайменше бачитися з батьком і сестрою.
Безглуздо було б думати, що вона зовсім порве стосунки зі старим батьком, який мав, ще в руках стільки десятків тисяч фунтів. Фред Буллок їй такого ніколи б не дозволив. Та вона була ще молода, не вміла приховувати своїх почуттів і тим, що запрошувала свого батька й сестру на третьорядні вечори, ставилася до них дуже холодно, коли вони приходили, тим, що сама уникала Рассел-сквер і нетактовно просила батька перебратися з того жахливого, вульгарного місця, вона легковажно й необачно підірвала свої шанси на спадщину так, що становища не могла виправити вся Фредова дипломатія.
Отже, Рассел-сквер — кепське місце для місіс Марії, ге? — сказав старий джентльмен, з гуркотом зачиняючи віконце в кареті, коли разом з дочкою повертався якось увечері з обіду в місіс Буллок.— Отже, вона запрошує батька й сестру другого дня після своїх бенкетів (хай мене дідько вхопить, коли ці страви чи «онтрі» , як вона їх називає, не подавали в них учора!) разом з крамарями з Сіті та якимись писаками, а графів, графинь і всіх тих вельмож залишає для себе? Аякже, вельможі, хай їм чорті Я простий англійський купець, але можу скупити тих жебраків гуртом. Ото мені лорди! На одному з її суаре я бачив такого лорда, що розмовляв з якимось жалюгідним скрипалем... тьху, я б на нього й не глянув. Виходить, на Рассел-сквер вони не хочуть приїздити? Даю голову на відруб, що в мене знайдеться краще вино і заплачено за нього дорожче, що я можу поставити на стіл кращі страви і в кращому сріблі, ніж вони будь-коли бачили на своїх столах, підлизи нещасні, неприторенні дурні! Жени щодуху, Джеймсе, я хочу швидше додому на Рассел-сквер, ха-ха-ха! — І з лютим реготом він відсунувся в куток карети.
Таке самовихваляння не раз давало полегкість старому Осборнові.
Джейн Осборн могла тільки погодитись з цією думкою про сестрину поведінку. І коли в місіс Буллок народився первісток — Фрідерік Август Говард Стенлі Дівере Буллок,— старий Осборн, якого запрошено бути хрещеним батьком, обмежився тим, що послав дитині золоту чашку, а в ній двадцять гіней для няньки.
Я певен, що жоден ваш лорд не дасть більше,— сказав він і не захотів прийти на хрестини.
Проте на Буллоків розкішний подарунок справив велике враження. Марія вирішила, що батько дуже задоволений нею, а Фредерік почав сподіватися для свого сина й спадкоємця великої ласки від старого.
Можна собі уявити, з якою мукою самітна міс Осборн на Рассел-сквер переглядала «Морнінг пост», де у «Великосвітській хроніці» часто траплялося ім’я її сестри і де вона мала нагоду прочитати опис туалету місіс Ф. Буллок того дня, коли леді Фредеріка Буллок відрекомендовувала її при королівському дворі. Сама Джейн, як ми вже казали, була позбавлена такої пишноти. Життя її було жахливе. Вона вставала рано темними зимовими досвітками, щоб приготувати сніданок для свого буркотливого батька, що перевернув би цілий будинок, якби чай не був йому приготований о пів на дев’яту. Вона мовчки сиділа навпроти нього, слухала, як сичить чайник, і тремтіла з напруження, поки він читав газету і з’їдав з чаєм свою звичайну пайку булочок. О пів на десяту він підводився і йшов у Сіті. Тепер вона до обіду була майже вільна — могла йти до кухні й лаяти служників, кудись їхати або ходити по крамницях, де її зустрічали дуже шанобливо, завозити свої і батькові візитні картки до показних, понурих будинків своїх приятелів із Сіті або сидіти у великій вітальні, сподіваючись гостей, і, схилившись над якимось безконечним плетивом, дослухатися, як великий годинник із зображенням Іфігенії на жертовному олтарі голосно й сумовито цокає і видзвонює години в непривітній кімнаті. Велике дзеркало над каміном і трюмо, що стояло проти нього в другому кінці кімнати, відбиваючись одне в одному, помножували брунатний брезентовий мішок, у який була загорнута люстра під стелею; тих мішків ставала сила-силенна, вони губилися в перспективі, а кімната, де сиділа міс Осборн, здавалася центром цілої системи віталень. Коли вона стягала шкіряне накриття з фортепіано й брала на ньому кілька акордів, музика звучала сумно й жалібно, і будинок озивався тужливою луною. Портрет Джорджа був знятий і схований у комірчині на горищі, і хоч пам’ять про загиблого жила в їхніх серцях і кожне з них інтуїтивно здогадувалося, коли друге думало про нього, імені хороброго, колись улюбленого сина і брата вони ніколи не називали.
О п’ятій годині містер Осборн повертався на обід і разом з дочкою мовчки сідав до столу, рідко порушуючи тишу, крім тих випадків, коли кипів і лаявся, якщо котрась страва йому не подобалась. Два рази на місяць у них обідало нудне товариство — друзі Осборна, люди його віку й становища: старий доктор Глиг з Блумсбері-сквер та його дружина, старий адвокат містер Рудопиклі з Бедфордроу, дуже важлива особа, бо завдяки своєму фахові він ручкався з вест-ендськими вельможами, старий полковник Гультайс з площі Аппер-Бедфорд, що служив колись у бомбейські армії, та його дружина, помічник судді Пундик і місіс Пундик, а часом і старий суддя сер Томас Тойсвіт та леді Тойсвіт з Бедфорд-сквер. Сер Томас колись уславився своїми суворими вироками, і коли він обідав в Осборна, на стіл подавали особливий червоний портвейн.
Усі вони, та й інші такі, як вони, у свою чергу запрошували бундючного купця з Рассел-сквер до себе на такі самі бундючні обіди. Після вина вони підіймалися нагору і врочисто сідали грати у віст, а о пів на одинадцяту по них приїздили карети. Чимало багатих людей, яким ми, бідні горопахи, звичайно заздримо, живуть так, як ми щойно змалювали. Джейн Осборн у батьківському домі майже не зустрічала чоловіків молодших за шістдесят років, і чи не єдиним неодруженим серед них був містер Хихиклі, славетний жіночий лікар.
Я не можу сказати, що монотонності цього жахливого життя ніщо не порушувало. Річ у тім, що в сердешної Джейн була таємниця, згадка про яку розлючувала її батька і псувала йому настрій ще дужче, ніж його ображена пиха й переїдання. Ця таємниця була пов’язана з міс Вірт, яка мала кузена художника, містера Сміт, що потім став дуже відомим портретистом і членом Королівської академії; та свого часу він радий був давати уроки малювання світським дамам. Тепер містер Сміт забув, де лежить Рассел-сквер, але 1818 рокy він залюбки ходив туди й навчав міс Осборн малювати.
Сміт (колишній учень містера Шарпа з Фріт-стріт, розпусного невдахи й гультяя, але дуже доброго митця) був, як ми вже казали, кузеном міс Вірт, і вона познайомила його з міс Осборн, рука й серце якої після кількох невдатних романів були й досі вільні. Він запалав ніжними почуттями до цієї леді і, видно, збудив такі самі почуття в її грудях. Міс Вірт була їхньою повірницею. Я не знаю, чи залишала вона кімнату, де вчитель і учениця малювали разом, щоб дати їм нагоду освідчитись і присягнути одне одному у вічному коханні, чого не можна зробити в присутності третьої особи; не знаю, чи вона сподівалася, що кузен, одружившись з дочкою багатого купця, дасть їй частину того багатства, яке вона допомогла йому здобути,—відомо лише, що містер Осборн якось довідався про це, повернувся несподівано з Сіті, зайшов до вітальні з бамбуковою палицею в руці, застав там художника, ученицю й компаньйонку, які смертельно зблідли з переляку, і вигнав з дому вчителя, погрожуючи, що переламає йому всі кістки, а за півгодини звільнив міс Вірт, скинув зі сходів її валізки, потоптав картонки й ще довго вимахував кулаком услід найманій кареті, якою вона поїхала.
Джейн Осборн кілька днів не виходила зі своєї спальні. Після цього батько не дозволив їй більше брати компаньйонки й побожився, що не дасть дочці жодного шилінга своїх грошей, якщо вона вийде заміж без його згоди. А оскільки йому потрібна була в домі жінка, що наглядала б за господарством, то він не квапився видавати її заміж, тому вона не мала надії влаштувати свої сердечні справи. Поки батько був живий, їй судилося таке, як ми щойно описали, сіре існування: Джейн мусила вдовольнитися становищем старої панни. Тим часом у її сестри щороку народжувалась дитина з дедалі гучнішим ім’ям, і вони майже не спілкувалися між собою.
Джейн і я обертаємося в різних сферах,— казала місіс Буллок,— але, звичайно, я вважаю її сестрою.
Це означало... а справді, що можуть означати слова леді про те, що вона вважає Джейн своєю сестрою?-Ми вже згадували, що панни Доббін мешкали з батьком у гарній віллі на Денмарк-гілл, де були чудові теплиці з виноградом і персиками, які так сподобалися малому Джорджеві Осборну, Панни Доббін, що часто їздили в Бромптон відвідати нашу любу Емілію, інколи робили візит і своїй давній знайомій міс Осборн на Рассел-сквер. Гадаю, вони виявляли увагу до Емілії тільки на вимогу свого брата майора, який служив в Індії (і якого старий Доббін дуже шанував), бо майор був хрещеним батьком і опікуном Еміліїного сина і все ще сподівався, що дід дитини, може, зласкавиться й визнав онука в пам’ять про свого сина. Панни Доббін розповідали міс Осборн усе, що знали про Емілію,— як вона живе з батьками, які вони бідні, і не переставали дивуватись, що чоловікам, та ще й таким, як їхній брат і дорогий капітан Осборн, могло подобатись таке ніщо.
Емілія така сама сентиментальна і безхарактерна, ні риба ні м’ясо, як і була, але її син справді чарівний хлопчик, бо в кожної жінки теплішав на серці, коли вона бачить малих дітей, і навіть найдратівливіша стара панна ставиться до них ласкаво.
Якось сестри Доббін упрохали Емілію відпустити Джорджі на цілий день до них у Денмарк-гілл. Сама вона майже весь час, поки його не було, писала листа майорові в Індію. Вона привітала Доббіна з радісною новиною, яку їй принесли його сестри. Вона молила бога, щоб він дав щастя йому й нареченій, яку він собі вибрав. Дякувала майорові за тисячі й тисячі ласкавих послуг і доказів його вірної приязні до неї в лиху годину. Вона оповідала йому останні новини про малого Джорджі, про те, що він поїхав на цілий день до його сестер за місто.
Вона чітко попідкреслювала чимало слів і підписалася: «З щирою любов’ю до Вас Ваша приятелька Емілія Осборн». Вона забула передати вітання леді О’Дауд, чого раніше з нею ніколи не траплялось, і не назвала Глорвіну на ім’я, а тільки нареченою майора (підкресливши це слово), якій вона прохала в господа благословення. А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього... а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.
Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на превелику свою радість, у запряженій поні колясці, якою правив старий візник містера Доббіна,— на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він сказав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові родичі бачили її сина.
Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив помітити, яка схвильована його дочка.
Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.
О сер,— відповіла вона,— я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел... і такий схожий на нього!-Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.
Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ
Враженому читачеві „доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де розквартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під командуванням відважного полковника сера Майкла О’Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як звичайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох трапез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь французів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і пригощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, доводилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з’явилася, і .у відповідь на їхнє вітання леді О’Дауд урочисто торкалася рукою свого капелюшка. Вона була однією з перших дам Мадраської округи. Там усі пам’ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина полковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п’ять років, багато хто пам’ятав, як леді О’Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад’ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмолив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit .
Пеггі О’Дауд справді була така, як завжди: добра в намірах і в ділах, невгамовної вдачі, рада покомандувати, тиран свого Майкла, опудало серед усіх полкових дам, мати для молодих офіцерів: вона доглядала їх під час хвороби, рятувала, коди вони потрапляли в халепу, і вони: платили леді Пеггі любов’ю і відданістю. Але дружини молодших офіцерів і капітанів (майор не був одружений) весь час буди в змові проти неї. Вони казали, що Глорвіна надто копилить губи, а сама Пеггі нестерпно деспотична. Вона не давала спокою невеличкій пастві, яку збирала в себе місіс Кірк, і глузувала з молодих офіцерів, які ходили слухати проповіді тієї дами, заявляючи, що дружиш солдата нічого робити з себе святенницю — хай краще латає білизну своєму чоловікові; а коли полк хоче слухати проповіді, то до його послуг книжка найкращих у світі проповідей — її дядька декана. Пеггі рішуче поклала край залицянню лейтенанта Стабла до дружини полкового хірурга, погрозивши, що зажадає назад гроші, які він у неї позичив (бо той молодик і далі був великим марнотратником), якщо він відразу не припинить свого роману й не поїде на мис Доброї Надії лікувати здоров’я. З іншого боку, вона сховала в себе місіс Поскі, яка однієї ночі втекла зі свого бунгало, рятуючись від чоловіка, що після другої пляшки бренді зовсім осатанів, а потім доглядала його під час нападу білої гарячки й зуміла відучити від п’янства, бо сам той офіцер уже не міг з ним боротися. Одне слово, в біді вона виявлялась найкращою розрадницею, а в щасті найнестерпнішим товаришем, оскільки була про себе дуже високої думки й завжди хотіла зробити по-своєму.
Ось і тепер вона вирішила, що Глорвіна повинна вийти заміж за нашого давнього приятеля Доббіна. Місіс О’Дауд знала майорові перспективи й цінувала його добру вдачу і чудову репутацію, яку він здобув у полку. Глорвіна, дуже вродлива, квітуча, з чорними кучерями й блакитними очима дівчина, що вміла їздити верхи і грати сонати незгірше за будь-яку панну з графства Корк, здавалася їй саме тією особою, якій судилося принести Доббінові щастя,— куди ліпшою, ніж та сердешна слабохарактерна Емілія, в яку він був колись закоханий і...
Ви лишень гляньте на Глорвіну, як вона заходить до кімнати,— казала місіс О’Дауд,— і порівняйте її з тією бідолашною місіс Осборн, якій і курка сяде на голову. Вона вам якраз пара, майоре, ви чоловік тихий, і треба ж комусь за вас заступатися. І хоч вона походить не з такої шляхетної родини, як Мелоні або Моллої, та запевняю вас: рід її давній, і кожен аристократ пишався б такою ріднею.
Але треба визнати, що, перше ніж у Глорвіни визрів намір скорити Доббіна своїми чарами, вона багато разів випробовувала їх на інших. Глорвіна провела сезон у Дубліні і хтозна-скільки ще таких сезонів у Корку, Кіяарні та Мелоу, де кокетувала з усіма гідними її планів офіцерами тамтешніх гарнізонів і з тими неодруженими сквайрами, які здавались їй підхожими. їй разів з десять траплявся жених в Ірландії, не кажучи вже про пастора з Баті, що так негарно повівся з нею. Цілу дорогу до Мадраса вона фліртувала з капітаном і старшим офіцером корабля «Ремчандер» Ост-Індської компанії і пробула цілий сезон в окружному місті з братом і місіс О’Дауд, які поїхали з нею, залишивши майора командувати полком. Там усі захоплювалися Глорвіною, всі танцювали з нею, але жоден, вартий уваги, не освідчувався їй. Два-три дуже зелені молодші офіцери і один чи два безвусі цивільні зітхали за нею, але вони не відповідали її вимогам.
Глорвіна їх відштовхнула, а тим часом молодші за неї дівчата виходили заміж. Є жінки, і навіть вродливі, яким випадав така доля. Вони надзвичайно легко закохуються, їздять верхи й ходять на прогулянки майже з половиною офіцерського складу, а все ж, хоч їм уже під сорок, панни О’Греді залишаються паннами О’Греді. Глорвіна запевняла, що якби не та злощасна сварка місіс О’Дауд з дружиною судді, вона б зробила в Мадрасі добру партію, де старий містер Чатні, який очолював цивільну службу (і який потім одружився з міс Добі, молоденькою тринадцятирічною дівчиною, коли та саме повернулася зі школи в Європі) , вже от-от мав їй освідчитися.
Отож хоч леді О’Дауд і Глорвіна сварилися по кілька разів на день і майже з усякого приводу (далебі, якби Мік О’Дауд не мав ангельської вдачі, він напевне здурів би, живучи весь час з двома жінками, що без угаву торохтіли), проте в одному вони цілком погоджувались, а саме: в тому, що Глорвіна мусить вийти заміж за майора Доббіна, і поклали собі не давати йому спокою, поки не доможуться свого. Глорвіна, яку не збентежили попередні сорок чи п’ятдесят поразок, узяла Доббіна в справжню облогу. Вона співала йому ірландські мелодії, вона так часто і з таким почуттям питала, «чи прийде він до альтанки», що було дивно, як чоловік, маючи серце в грудях, міг устояти перед тим запрошенням. Вона весь час допитувалася, «чи смуток не затіняв днів його молодості», і ладна була, мов Дездемона, плакати, слухаючи розповіді майора про небезпеки, яких він зазнав у походах. Ми вже згадували, що наш чесний приятель любив самотою пограти на флейті. Глорвіна змушувала його виконувати з нею дуети, і леді О’Дауд простодушно виходила з кімнати, щоб не заважати молодій парі. Глорвіна вимагала, щоб майор вранці прогулювався з нею верхи. Все військове селище бачило, як вони виїздили й поверталися. Вона постійно писала йому додому записки, позичала в нього книжки й підкреслювала олівцем ті сентиментальні або смішні місця, які їй сподобалися. Вона користувалася його кіньми, служником, ложками й паланкіном.
Тож і не дивно, що люди почали єднати їх і що майоровим сестрам в Англії здалося, буцімто вони скоро матимуть невістку.
А тим часом Доббін, витримуючи таку навальну облогу, був ганебно незворушний.
Він тільки сміявся, коли молодші товариші з полку жартували з приводу очевидної прихильності до нього Глорвіни.