Отож він і далі їздив з нею верхи, переписував їй в альбом ноти й вірші і покірно грав з нею в шахи, бо саме такими невинними розвагами втішаються у свій вільний час декотрі офіцери, тим часом як інші, що не люблять сидіти вдома, полюють на кабанів, стріляють бекасів, грають у карти, курять сигари або дудлять грог. Що ж стосується Майкла О’Дауда, то хоч дружина й сестра напосідалися, щоб він умовив майора освідчитись і не мучив так жорстоко бідолашну невинну дівчину, старий вояк твердо відмовився брати участь у тій змові.
Майор — доросла людина, і йому не треба няньки,—казав сер Майкл,— він сам посватається, якщо захоче.
Або обертав усе в жарт і казав, що Доббін ще надто молодий, щоб заводити родину, й що він написав додому, прохаючи в матусі дозволу на одруження.
Навіть більше, в приватних розмовах з майором полковник застерігав його:-Бережіться, Добе, голубе мій, ті жінки доведуть вас до біди... Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.
Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О’Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин,— ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум’яна дівчина, яка, наспівуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива,— тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, панував у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була подібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один малюнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доббін. був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми бачили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах.
Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство,-Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора— панни Доббін і Емілія — написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О’Дауд.
«Ваша сестра тільки що навідала мене,— писала Емілія,— і розповіла про важливу подію, з приводу якої прошу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що молода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з’єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв’язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, завжди знайдуть куточок у вашому серці».
Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особливу свою радість.
Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О’Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов’язане з нею, здалося йому особливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови молодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли.
Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляв кобила хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого старий О’Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки добродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п’ятнадцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було просто нестерпне, ганебне! «Ох, Еміліє, Еміліє,— сумно думав він,— я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість нагороди за довгі роки вірності ти благословляєш мене па шлюб з цією нав’язливою ірландкою! »-Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й відрази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і самітним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою. — такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим майбутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьківщиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні відданість, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:-«Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі... а ти холодна до мене, мов камінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і приголомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!»-Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокійним і врівноваженим, був такий схвильований і пригнічений. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ділові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі записки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому,— які вони всі були холодні, які люб’язні, які безнадійні й байдужі!-Якби поруч з ним виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище.
Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею,— шанолюбна і безнадійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручувала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: «Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?»Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здорові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади.
Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О’Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіцерам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті збуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревнощі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глорвіна більше нічого не мала.
Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глорвіна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розраховувала на майора «більше, ніж на будь-кого іншого», схлипуючи, казала бідолашна дівчина.
Він занапастить моє серце, Пеггі,— скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею.— Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.
Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи па дзиґлику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таємничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.
Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закохатися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж попередні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку сестри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, переповідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи «найдорожчому Вільямові» настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що «він тим часом не має наміру одружуватися».
Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О’Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав «Де зливаються дві річки», «Юного менестреля» та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна помилялася — Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О’Дауд була гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.
Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поставився до нього так неуважно, і приготувався провести неприємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри...
Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полковника; сер Майкл заснув. Сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О’Дауд теж подалася До подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми запиналом, рятуючись від комарів,— коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схвильований. Поминувши вартового, він підійшов просто під вікна полковникової спальні.
О’Дауде... полковнику! — загукав він щосили.
Господи, майор! — вигукнула Глорвіна й висунула у вікно голову в папільйотках,-Що там таке, Добе, голубе мій? — запитав полковник, думаючи, що в таборі сталась пожежа або прийшов зі штабу наказ вирушати в похід.
Я... мені потрібна відпустка. Я мушу їхати до Англії.., в дуже нагальній особистій справі,— відповів Доббін.
«Господи боже, що сталося?» подумала Глорвіна, тремтячи всіма своїми папільйотками,-Я мушу їхати зараз таки... сьогодні, повів далі Доббін.
Полковник устав і вийшов надвір, щоб поговорити з ним.
У дописці до листа міс Доббін майор натрапив на такі рядки: «Я вчора їздила до твоєї давньої приятельки місіс Осборн. Злиденне місце, де вони мешкають відтоді, як збанкрутували, ти знаєш. Містер С, якщо вірити мідній табличці на дверях його хижі (інакше її важко назвати), торгує тепер вугіллям. її син, твій хрещеник,— дуже гарний хлопчик, ніде правди діти, проте зухвалий і схильний до впертості і сваволі. Та ми намагаємось бути уважними до нього, як ти просив, і показали його тітці, міс О., якій він, здається, сподобався. Може, його діда — не того, що збанкрутував і майже здитинів, а містера Осборна з Рассел-сквер,— пощастить прихилити до дитини його заблудлого і впертого сина, а твого приятеля.
Емілія, мабуть, рада буде віддати його. Вона втішилась і має намір вийти заміж за пастора з Бромптона, велебного містера Війні. Не велике щастя, звичайно, та місіс О. старіється, я бачила чимало сивих волосин у її косах. Вона повеселішала, а твій хрещеник переївся в нас. Мама шле тобі вітання разом з щиро відданою тобі-Енн Доббін».
Розділ XLIV МІЖ ЛОНДОНОМ І ГЕМПШІРОМ
На чільній стіні родинного будинку наших давніх приятелів Кроуді на Грейт-Гонт-стріт і досі видно обрамлений у чорне герб, вивішений на ознаку жалоби за старим Піт-том Кроулі, проте ця геральдична емблема здається швидше пишною, крикливою оздобою, та й весь будинок набув чепурнішого вигляду, ніж за часів покійного баронета. Потемнілу фарбу здерто, і тепер стіни весело яскріють червоним кольором цегли з білими смужками між нею; старовинні бронзові леви на молотку біля дверей гарно позолочені, поруччя пофарбоване, і найпонуріший будинок цієї вулиці став найохайнішим у всьому кварталі ще до того, як у Королевиному Кроулі свіжа зелень змінила пожовкле листя на деревах уздовж алеї, що нею востаннє проїхав старий Пітт Кроулі.
Біля того будинку часто можна було бачити маленьку жінку в екіпажі відповідних розмірів, а крім того, там щодня прогулювалася літня стара панна з хлопчиком.
Це була міс Брігс з Родоном-молодшим; її зобов’язали наглядати за опорядженням кімнат у будинку сера Пітта, стежити за жінками, що шили штори й завіси, спорожняти шафи й шухляди від запорошених реліквій і мотлоху, що зібрався за кілька поколінь різних леді Кроулі, а також робити опис порцеляни, кришталю та іншого майна, яке вберігалося в скринях і коморах.
Місіс Родон була головним керівником усіх тих оновлень з необмеженими повноваженнями від сера Пітта продавати, замінювати, реквізувати й купувати все потрібне для вмеблювання, і Ребеку це доручення дуже тішило, бо давало цілковиту волю її смакові та винахідливості. Думка обновити будинок зродилася тоді, коли сер Пітт приїздив у листопаді до міста, щоб поговорити зі своїми адвокатами, і прожив майже тиждень на Керзон-стріт у брата й невістки, які його дуже любили.
Спершу він оселився в готелі, але Бекі, тільки-но почувши, що баронет у місті, сама пішла привітати його й за годину повернулася на Керзон-стріт у кареті разом з сером Піттом. Ця добродушна маленька істота так щиро Ë мило пропонувала йому гостинність, так ласкаво запрошувала його, що відмовитися було просто неможливо. Коли сер Пітт погодився перебратись до них, Бекі з надміру вдячності схопила його за руку й палко потисла її.
Дякую, щиро дякую! — мовила вона, дивлячись просто у вічі баронетові, який весь спаленів.—Як зрадіє Родон!-Вона метушилася в Піттовій спальні, показуючи служникові, куди ставити валізки, і, сміючись, сама принесла зі своєї кімнати відерце з вугіллям. У каміні вже яскраво горів вогонь (до речі, це була кімната Брігс, яку переселили на горище в кімнатку покоївки)..
Я знала, що привезу вас,— казала Бекі, і очі її сяяли. Вона справді була рада, що має такого гостя.
Поки баронет був у них, Бекі разів зо два під приводом якихось справ змушувала Родона обідати в місті, і баронет проводив ті щасливі вечори наодинці з нею і Брігс. Бекі спускалася до кухні й сама готувала для нього смачні страви.
Як вам подобається моє сальмі? — питала вона.—Я його зробила для вас. Я можу приготувати ще смачніші-речі і готуватиму, тільки частіше приїздіть до нас.
Усе, що ви робите, ви робите чудово,— галантно відповідав баронет.— Сальмі справді на диво смачне!-Бачите, дружина бідного чоловіка повинна вміти куховарити— весело казала Ребека.
У відповідь дівер почав запевняти свою маленьку невістку, що їй годилося б бути дружиною імператора і що вміння куховарити — одна з найкращих жіночих рис. І сер Пітт з почуттям гіркоти згадав леді Джейн, яка одного разу захотіла сама спекти на обід пиріг,— що то була за гидота!-Крім сальмі, приготованого з фазанів лорда Стайна, яких було повно в його маєтку Стілбрук, Бекі пригостила дівера пляшкою білого вина, того, як запевняла маленька брехунка, що Родон привіз із Франції, купивши його там майже за безцінь. Насправді то був «Білий ермітаж» із славетних пивниць лорда Стайна, від якого бліді щоки баронета порожевіли, а по його хирлявому тілі розлився вогонь.
Коли він спорожнив пляшку цього petit vin blanc/ Легкого білого вина (франц.)/ , Ребека взяла його під руку, повела до вітальні й посадовила на канапу перед каміном, у якому палав вогонь. Сер Пітт говорив, а вона уважно й зацікавлено слухала його, сидячи поруч і підрублюючи сорочечку своєму дорогому хлопчикові.
Коли Ребека хотіла здаватися особливо скромною і доброчесною, вона завжди витягала зі свого кошика з шитвом ту сорочечку; малий Родон виріс а неї за кілька років до того, як вона була докінчена.
Отже, Ребека слухала сера Пітта, розмовляла з ним, співала йому, догоджала, улещувала його так, що йому ставало з кожним днем приємніше повертатися від своїх адвокатів з Грейзен до розпаленого каміна на Керзон-стріт (цю приємність поділяли й адвокати, бо Піттове просторікування дуже їх стомлювало), і коли настав час від’їздити, він відчув у своєму серці біль розлуки. Як граційно вона посилала йому рукою поцілунки зі своєї коляски й махала хусточкою, коли він сідав у поштову карету! Навіть приклала раз хусточку до очей. А Пітт, коли карета рушила, насунув на лоба котикову шапку, відкинувся назад і почав думати, як вона його шанує, як він заслуговує на таку пошану, який дурний йолоп той Родон, що не цінує своєї дружини, і яка маломовна й сіра його власна дружина в порівнянні з блискучою, дотепною Ребекою. Мабуть, усі ці думки навіяла йому сама Бекі, але так делікатно й тонко, що годі було сказати, коли і як. І перед від’їздом вони вирішили, що треба полагодити родинний будинок до найближчого сезону й зустрітися в селі на різдво.
Шкода, що ти не роздобула в нього трохи грошей,— сказав дружині пригнічений Родон, коли баронет поїхав.— Я, слово честі, хотів би заплатити щось старому Реглсові. Таки негарно, що ми витягли в нього всі гроші. Та й для нас це може погано обернутися: він найме ще будинок комусь іншому.
Скажи йому,— відповіла Ребека,— що як тільки сер Пітт влаштує свої справи, ми все заплатимо, і дай йому якийсь дріб’язок у рахунок боргу. Хоча в оцей чек, що Пітт подарував нашому хлопцеві,— і вона дістала з торбинки й простягла чоловікові папірець, якого баронет лишив для маленького сина й спадкоємця молодшої вітки Кроулі.
Щиро казати, вона сама промацала грунт, не чекаючи на чоловікову пораду, промацала дуже обережно й переконалася, що він ненадійний. Від самого її натяку на фінансові труднощі сер Пітт Кроулі відразу насторожився. Він почав довго пояснювати, що сам обмежений у коштах, що орендарі не платять, що дуже багато грошей забрали заплутані батькові справи й похорон, що він хоче звільнити маєток від боргів і вичерпав уже свій кредит. Кінець кінцем Пітт Кроулі відбувся тим, що подарував невістці дрібну суму для її сина.
Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдженим родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя Демонстративно виконував свій обов’язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розраховувати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.
Коли часом на шпальтах газети «Таймс» з’являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п’ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т.— так званих «совісних грошей» у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. T.,— отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвердити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. Принаймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились.
І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве ставлення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство,— це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би платити навіть стільки. Розлучитися з грішми — жертва майже надсильна для всякої розважної людини. Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великого своєю заслугою те, що він дав ближньому п’ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приємно давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п’ять фунтів. Ощадлива людина — добра, розумна, справедлива, нікому нічого не винна — відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них більший себелюб. Мабуть, рівняється вони лише тим, що неоднаково дивляться на гроші.
Одне слово, у Пітта Кроулі з’явилась була думка зробити щось для брата, але потім він відклав цю справу надалі.
Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком задовольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї.