37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 54

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 54

Го­лова родини визнав її. Якщо він навіть нічого не дасть їй, то колись, певне, чимось допоможе. Хай дівер не дав їй грошей, зате вона отримала щось таке саме цінне — кре­дит. Реглс, наприклад, побачивши, що брати помирилися, й отримавши невеличку кількість грошей та обіцянку, що найближчим часом він дістане багато більшу суму, трохи заспокоївся. Ребека сказала міс Брігс, сплачуючи їй перед різдвом відсотки з маленької суми, яку стара панна їй по­зичила, та ще й з такою щирою радістю, ніби в неї було повно-повнісінько грошей,— Ребека. повторюю, сказала міс Брігс по секрету, що вона радилася з сером Піттом — як відомо, добрим фінансистом — спеціально про неї: як найвигідніше вкласти той капітал, що ще залишився в міс Брігс. І сер Пітт, добре обміркувавши все, знайшов дуже вигідний і надійний спосіб прилаштувати її гроші. Він-бо дуже прихильний до неї як до відданої приятельки по­кійної міс Кроулі й усієї родини і ще задовго до свого від’їзду порадив тримати гроші напоготові, щоб у слушну хвилину можна було купити акції, які він мав на увазі. Сердешна міс Брігс була страшенно розчулена такою ува­гою сера Пітта,— сама вона, мовляв, зроду не додума­лася би забрати гроші, вкладені в державні папери, а увага сера Пітта зворушила її дужче, ніж сама послуга. І вона пообіцяла негайно піти до своїх повірників і забрати гроші — хай будуть під рукою, коли надійде та слушна хвилина,-Достойна Брігс була така вдячна Ребеці за її допомогу в цій справі і за доброту полковника, свого великого благо­дійника, що пішла до крамниці й витратила велику части­ну свого піврічного прибутку на чорний вельветовий костюмчик для малого Родона, який, до речі, вже виріс з такого одягу і якому за віком і за зростом багато більше личили б чоловіча куртка й штани.

Родон був вродливий хлопець, з відвертим обличчям, бла­китними очима й білим кучерявим чубом, міцної будови, але з великодушним, лагідним серцем. Він щиро прихи­лявся до кожного, хто добре ставився до нього: до поні, до лорда Саутдауна, який подарував йому того поні (він завжди червонів і весь розквітав, коли бачив цього ласка­вого молодого вельможу), до конюха, який доглядав поні, до куховарки Моллі, що напихала його на ніч страшними історіями та ласощами з обіду, до Брігс, з якої він збитку­вався, а особливо до батька, чию любов до сина цікаво було спостерігати. Оце були, мабуть, і всі, до кого він у вісім років відчував прихильність. Чудовий образ матері помалу збляк: протягом мало не двох років вона майже не розмов­ляла з сином. Вона не любила його. В нього був то кір, то коклюш. Він дратував її. Одного разу він спустився з свого піддашшя і став на сходах, захоплений материним голосом, яка співала для лорда Стайна.

Двері вітальні раптом відчинилися, і мати з гостем побачили маленького шпигуна, що зачаровано слухав музику.

Ребека вибігла з кімнати й дала йому два добрих ляпаси. Хлопчина почув сміх маркіза (якому сподобалось,-що Бекі так відверто й просто показала свій норов) і ки­нувся вниз, до своїх друзів у кухні, гірко ридаючи.

Я плачу не тому, що мені боляче,— виправдувався, хлипаючи, малий Родон,— а...

а...— кінець речення пото­нув у сльозах. Серце хлопця обливалося кров’ю.— Чому мені не можна слухати? Чому вона ніколи не співає мені, а лише тому лисому, зубатому лордові?-Так, плачучи, оскаржився й обурювався хлопчина. Кухо­варка перезирнулася з покоївкою, покоївка моргнула служ­никові,— сувора кухонна інквізиція, яка засідає в кож­ному домі і про все знає, тепер судила Ребеку.

Після цього випадку материна байдужість переросла в зненависть і присутність дитини в хаті болючим докором озивалася в її свідомості. її дратував сам вигляд сина. У грудях Родона теж зродилися страх, сумнів і впертість. Від тієї хвилини, коли він дістав ляпаса, між сином і ма­тір’ю пролягла прірва.

Лорд Стайн також не зносив хлопчика. Коли вони, па біду, зустрічалися, він глузливо кланявся Родонові, або ка­зав щось ущипливе, або злісно міряв його поглядом. Родон теж пильно дивився йому в вічі й стискав кулачки. Він знав, хто йому ворог, — з усіх, хто приходив до них, цей чоловік найдужче його сердив.

Якось служник застав хлоп­чика в передпокої, коли той погрожував кулаком капелю­хові лорда Стайна. Служник розповів про цей смішний, на його думку, випадок візникові лорда Стайна, а той його лакеєві і взагалі всій челяді.

Невдовзі після цього, коли місіс Родон з’явилася в Гонт-гаусі, сторож, що відчиняв браму, служники в найрізноманітніших лівреях, що юрми­лися внизу, лакеї в білих жилетах, які передавали з од­нієї сходової площадки до другої імена полковника й мі­сіс Родон Кроулі, уже знали про неї все чи вважали, що знають.

Лакей, що стояв за її стільцем, уже поговорив про неї з показним джентльменом у блазнівському уборі поряд з собою. Bon Dieu / Господи боже (франц.)/ , який страшний той суд челяді! На проханому вечорі ви бачите в розкішному салоні жінку, оточену відданими залицяльниками, очі її сяють, коли вона дивиться на них, вона чудово вбрана, зачесана, під­рум’янена, вона усміхнена й щаслива. Та ось до неї чемно підходить Викриття в образі огрядного чоловіка в напу­дреній перуці і з грубими литками, який розносить на таці морозиво, а за ним — Обмова (така сама незаперечна, як і Правда) в образі неповороткого молодика, що подає вафлі й бісквіти. Шановна, ці люди будуть сьогодні пере­тирати на зубах вашу таємницю в своїх шинках! Джеймс і Чарльз, сидячи з олов’яними кухлями в руках і з люль­ками в роті, поділяться тим, що почули про вас. Багатьом на Ярмарку Суєти слід було б мати німих слуг — німих і таких, що не вміють писати. Якщо ви винні, то начувай­теся. Той молодик за вашим стільцем — може, яничар, що ховає зашморг у кишені своїх плюшевих штанів. Якщо ви не винні — дотримуйтеся зовнішньої пристойності, пору-шувати4ї так само небезпечно, як бути винній.

Винна Ребека чи ні? Таємне судилище челяді визнало: винна. Мені соромно казати, але Ребека не мала б кредиту, якби рони не вірили, що вона винна. Саме ліхтарі карети мар­кіза Стайна, що світилися в темряві біля Ребечиннх две­рей далеко на північ, давали містерові Реглсові, як він потім казав, «більшу надію», ніж усі її хитрощі та вмов­ляння.

Отже, Ребека — можливо, й невинна — дерлася й про­штовхувалася вперед, до того, що зветься «становище в суспільстві», хоч челядь давилася на неї як на пропащу.

Так покоївка Моллі стежить ранком за павуком, що снує павутину біля одвірка і вперто спинається нею вгору, поки їй не набридне така розвага; тоді вона бере віника і змітає і павутину, і того, хто її снував.

За кілька днів перед різдвом Бекі з чоловіком і сином зібралися їхати до Королевиного Кроулі, щоб перебути свята в оселі своїх предків. Ребека воліла б лишити хлопця вдома і була б таки лишила, якби не наполегливі прохання леді Джейн привезти малого і якби Родон не виявляв свого невдоволення і обурення тим, що мати так занедбує сина.

— У цілій Англії немає кращої за Роді дитини,— дорі­кав їй ображений батько,— а ти, Вені, більше дбаєш про свого спанієля, ніж про нього. Він тобі не дуже заважа­тиме: в замку він бавитиметься з дітьми в їхній кімнаті, а дорогою їхатиме зі мною нагорі.

Де ти завжди сідаєш, щоб можна було смалити ті гидкі сигари,— мовила місіс Родон.

Колись вони тобі подобалися,— відповів чоловік. Бекі засміялася,— вона майже завжди була в доброму-гуморі.

Це ж було тоді, як я домагалася підвищення, дурнень­кий,— сказала вона.— Бери Родона нагору і, про мене, дай і йому сигару.

Проте батько не мав наміру таким способом гріти свого малого сина під час цієї зимової подорожі, а з допомогло Брігс укутав його шалями та вовняними шарфами, і тем­ного досвітку при світлі ліхтарів «Пивниці білого коня» хлопця дбайливо вмостили на дах карети, звідки він з Не­абияким задоволенням дивився, як починало зоріти. Він уперше їхав до того місця, яке батько й досі називав до­мівкою. Подорож давала йому величезну втіху, бо його цікавило все, що він бачив. Батько відповідав на всі його запитаний, розказував, хто мешкав у великому білому бу­динку праворуч і кому належить парк. Його матуся, що сиділа з своєю покоївкою всередині карети, в хутрах і ша­лях, з пляшечками парфумів, так маніжилась, наче ніколи ще не подорожувала поштовою каретою, і ніхто б не поду­мав, Що її висадили з цієї самої карети, щоб звільнити місце платному пасажирові, коли десять років тому вона вперше їхала в світ.

Було знов темно, коли малого Родона збудили й пере­несли до дядькової карети в Грязьбері. Бій сидів і вражено дивився, як відчинялась велика чавунна брама, як блища­ли світлі стовбури лип, коли вони їхали алеєю, аж поки нарешті карета зупинилася перед освітленими вікнами замку, що вабили святковим затишком.

Парадні двері розчинилися навстіж. У старовинному ка­міні горів вогонь, підлога, викладена чорними плитками, була застелена килимом. «Це той самий килим, що раніше лежав у «Жіночій галереї»,— подумала Ребека, а наступ­ної миті вже цілувалася з леді Джейн.

Із сером Піттом вона врочисто привіталася таким самим способом, але Родон, який щойно курив сигару, не зва­жився поцілувати невістку. Тим часом діти підійшли до свого кузена. Матильда подала Родонові руку й поцілу­вала його. Пітт Бінкі Саутдаун, син і спадкоємець, не ква­пився вітатись, він стояв віддалік і вивчав двоюрідного брата, як маленький собака вивчав великого пса. . Привітна господиня повела гостей до затишних кімнат, де в камінах весело горів вогонь. Потім до місіс Родон по­стукали обидві панночки, ніби для того, щоб допомогти їй, а насправді їм кортіло оглянути її коробки з капелюш­ками й сукнями, хоч і чорними, зате найновіших лон­донських фасонів. Вони розповіли їй, що в замку все змінилося на краще, що леді Саутдаун поїхала, що сер Пітт посів у графстві становище, яке й личить представни­кові родини Кроулі. Тоді задзвонив великий дзвін, уся родина зібралася на обід, і Родона-молодшого посадили біля тітки, ласкавої господині дому. Сер Пітт був незви­чайно уважний до невістки, що сиділа праворуч від нього. Малий Родон мав добрий апетит і поводився дуже чемно.

Мені подобається тут обідати,— сказав він тітці, коли обід скінчився, сер Пітт проказав молитву і до їдальні ввели милого сина й спадкоємця, вмостивши його на ви­сокий стільчик біля баронета, а дочка сіла біля матері, де для неї стояла приготована чарочка вина.— Мені подоба­ється тут обідати,— мовив Родон, дивлячись у ласкаве тіт­чине обличчя.

Чому? — запитала добра леді Джейн.

Бо вдома я обідаю на кухні,— відповів Родон-менший,— або з Брігс.

Бекі була така захоплена розмовою з баронетом, своїм господарем,— вона лестила йому, обдаровувала його комп­ліментами, вихваляла юного Пітта Бінкі, якого називала гарним, розумним хлопчиком з усіма ознаками шляхетної крові, страшенно схожим на свого батька,— що не чула слів власного нащадка на другому кінці великого, роз­кішно накритого столу.

Як гостеві, Родонові-молодшому дозволено першого дня сидіти з дорослими до того часу, коли стіл прибрали після чаю і перед сером Піттом поклали велику біблію з позо­лоченим обрізом. До їдальні зайшла вся челядь, і госпо­дар почав читати молитви. Бідолашний хлопчин ніколи ще не був присутній на такій церемонії і ніколи не чув про неї.

Замок справді покращав за коротке володарювання баро­нета. Бекі оглянула його в супроводі господаря і сказала, що все тут досконале, чарівне, незрівнянне. А малому Родонові, якого знайомили з замком діти, він видався казко­вим палацом, сповненим дивовиж, Там були довгі галереї й старовинні пишні спальні, картини, стара порцеляна і зброя. Кімнати, де помирав дідусь, діти минали із зляканими обличчями.

Хто такий був дідусь? — запитав Родон.

Діти пояснили йому, що то був дуже старий чоловік, якого возили в кріслі на коліщатах. І показали котрогось дня те крісло, що гнило в повітці, відколи того старого чоловіка повезли он до тієї церкви, верхівку якої видно над берестами.

Брати щоранку вирушали оглядати вдосконалення, зроб­лені в маєтку завдяки генієві сера Пітта і його ощадливо­сті. А оскільки їм під час цих оглядів доводилось ходити або їздити верхи, то вони могли розмовляти, не дуже на­бридаючи один одному. Пітт не забув сказати Родонові, скільки коштів пішло на всі ці поліпшення і як часто лю­дина, що володів землею і капіталом, укладеним у дер­жавні папери, не має звідки взяти двадцяти фунтів.

Ось нова вартівня коло брами,— мовив він, скромно показуючи на будівлю бамбуковою палицею.— Я, хоч ти вбий, .не можу заплатити за неї, поки не отримаю січне­вих дивідендів.

Я можу, Пітте, позичити тобі грошей до січня,— не­весело запропонував Родон.

Вони зайшли всередину й оглянули відбудовану вартів­ню, на якій щойно вирізьбили в камені родинний герб. Стара місіс Лок уперше за багато років мала щільні двері, міцний дах і вікна з цілими шибками.

Розділ XLV МІЖ ГЕМПШІРОМ І ЛОНДОНОМ-Сер Пітт не тільки полагодив у Королевиному Кроулі огорожі та зруйновані вартівні. Він мудро взявся також відновлювати трохи підупаду репутацію свого дому й за­тикати проломи й тріщини, які залишив на родовому імені його негідний, марнотратний попередник. Невдовзі після батькової смерті сера Пітта вибрали представником Коро-левиного Кроулі в парламент, і тепер, як громадський суд­дя, член парламенту, великий землевласник і представник старовинного роду, він вважав своїм обов’язком бувати в гемпшірському товаристві, щедро підписувався на всі добродійницькі міроприємства, часто ходив у гості до сусі­дів — одне слово, робив усе, щоб посісти в графстві, а тоді і в королівстві становище, яке, на його думку, личило та­кій винятково талановитій людині, як він. Леді Джейн зве­лено заприязнитися з Фадлстонами, Уопшотами та іншими шляхетними баронетами, їхніми сусідами. Тепер на алеї Королевиного Кроулі не диво було побачити їхні карети. / Баронети часто обідали в замку (де страви були такі смач­ні, що леді Джейн навряд чи докладала до них рук), і Пітт з дружиною, в свою чергу, теж їздили в гості, незважаючи на погоду та відстань. Бо хоч Пітт як людина холодна, з слабим здоров’ям і поганим апетитом не любив п’яних веселощів, вія вважав, що в його становищі необхідно бути ростивним і товариським, тому щоразу, коли в нього розламувалася голова від довгих післяобідніх посиденьок за чаркою, почував себе жертвою обов’язку. Він розмовляв про врожай, про політику с найбільшими аристократами графства. Вій (колись такий схильний до прикрого вільнодумства в цих питаннях) тепер палко виступав проти бра­коньєрства і підтримував закови про збереження дичини. Сам він не полював, бо не любив спорту, а був швидше кабінетною людиною з мирними уподобаннями, але вва­жав, що в графстві треба поліпшити породу коней і подба­ти про те, щоб лисиці мали де розплоджуватись. І якщо його приятель сер Гадлстон Фадлстон захоче поганяти ли­сиць на його полі й зібратися з друзями, як за давніх ча­сів, у Королевиному Кроуді, він, а свого боку, буде радий бачити його в себе разом з іншими мислями. На преве­ликий жах леді Саутдаун, він з кожним днем робився правовірніший у своїх поглядах: перестав виголошувати пуб­лічні проповіді й бувати на релігійних сходинах, щонеділі вчащав до церкви, відвідав єпископа та всіх вінчестерських священиків і не відмовився, коли велебний архіди­якон Трампер запросив його на партію у віст.

Які муки мала перша леді Саутдаун і якою пропащою людиною мала во«а вважати свого зятя, що дозволив собі таку без­божну розвагу! А коли одного разу родина повернулася додому після ораторії у Вінчестерському соборі, баронет сказав своїм молодим сестрам, що з наступного року, ма­буть, почне вивозити їх на бенкети, чим викликав у них безмежну вдячність. Леді Джейн, як завжди, зобразила на обличчі покору, але, й сама була рада повеселитися. Шановна графиня послала авторці «Пралі з парафії Фінчлі» в Кейптаун найстрахітливіший опис суєтної поведінки своєї меншої дочки і, оскільки в брайтонському будинку графині саме ніхто не мешкав, переїхала туди. Діти не вельми оплакували її від’їзд. Гадаємо, що й Ребека під час других відвідин Королевиного Кроуді не дуже засму­тилася, не заставши там тієї леді з її ліками, хоч і напи­сала їй на різдво вітального листа, в якому шанобливо на­гадала про себе, ще раз подякувала за приємність, яку вона отримала від розмов з її милістю під час першого свого приїзду, за ласку й доброту, з якою леді Саутдаун поставилась до неї, хворої, і запевнила, що в Королевиному Кроулі все викликає в її пам’яті образ дорогої відсутньої приятельки.

До змін у поведінці й діяльності сера Пітта великою мі­рою спричинились поради пролазливої маленької жінки з Керзон-стріт.

Ви залишитесь тільки баронетом... вдовольнитеся становищем землевласника? — казала вона йому, коли він гостював у неї в Лондоні.— Ні, шановний Пітте, я вас краще знаю. Знаю ваш хист і ваше шанолюбство. Ви га­даєте, що можете приховати від мене і те і те, але дарма — від мене ви нічого не приховаєте. Я показувала лордові Стайну вашу брошуру про солод. Він, виявляється, її знає і каже, що, на думку всього кабінету, це найсолідніша пра­ця з усіх, написаних досі з цього питання. Міністерство сте­жить за вами, а я знаю, чого ви хочете. Хочете показати себе в парламенті,— всі кажуть, що він один з найкращих ораторів Англії (ваші промови в Оксфорді ще й досі Па­м’ятають). Вам треба стати представником графства, тоді своїм голосом і голосами Королевиного Кроулі ви зможете досягти чого завгодно. Вам треба стати бароном Кроулі з Королевиного Кроулі — і ви будете ним, навіть дуже скоро, Я все бачу, я читаю у вашому серці, сер Пітт.

Якби мій чоловік мав не тільки ваше прізвище, а й ваш розум, я, може, була б йому й гідною нарою, але ,., але... тепер я ваша родичка,— додала вона сміючись.— Убога, непо­мітна родичка, проте й з мене « якась користь, і хто зна, чи миша часом не стане в пригоді левові.

Пітта Кроулі вразили й захопили її слова.

«Як ця жінка розуміє мене! — думав він.— Я не міг присилувати леді Джейн прочитати й трьох сторінок моєї брошури про солод. Вона уявлення не має про те, що я та­лановитий і що я плекаю шанолюбні мрії. Отже, вони згадали мої виступи в Оксфорді, ти бач! Негідники! Тепер? коли я представляю своє містечко і, може, представлятиму графство, вони почали згадувати про мене! А торік на прийомі при дворі той самий лорд Стайн не побажав мене помітити. Нарешті вони починають розуміти, що Пітт Кро­улі щось важить. А я ж той самий, кого вони нехтували. Я просто не мав нагоди показати себе, але тепер вони пере­конаються, що я вмію не лише писати, а й говорити і ді­яти. Ахілл не виявляв себе, доки йому не дали меча. Я вже маю в руках меча, і світ ще почує про Пітта Кроулі.

Ось чому цей пронозливий дипломат став такий гостин­ний, такий уважний до ораторій і лікарень, такий ласка­вий з духовними особами і приязний з фермерами в ба­зарні дні, чому так щедро частував гостей, сам ходив у гості й так цікавився справами графства. І ось чому це різдво в Королевиному Кроулі було веселіше, ніж будь-яке за багато років.

Першого дня свят у замку зібралася вся родина. На обід прийшли й Кроулі з пасторського дому. З місіс Б’ют Ре-бека була така відверта й ласкава, наче ніколи не ворогу­вала з нею,— тепло розпитувала її про дочок, дивувалася, що ті досягли за цей час таких великих успіхів у музиці, навіть попросила, щоб вони ще раз виконали один дует з грубезної збірки романсів, яку бідолашному Джімові, хоч він і бурчав, довелося нести під пахвою з дому. Місіс Б’ют змушена була дотримуватися пристойності у стосун­ках з малою пройдисвіткою, зате, лишившись на самоті з дочками, вона дала волю своєму язикові, дивуючись з без­глуздої пошани сера Пітта до невістки. Але Джім, який сидів за столом поряд з Бекі, заявив, що вона «славна жі­ночка», і вся пасторова родина визнала, що малий Родон— гарний хлопець. У ньому вони шанували можливого баро­нета,— адже між ним і титулом стояв тільки блідий, хво­робливий Пітт Бінкі.

Діти дуже заприязнилися; Пітт Бінкі був надто малий, щоб бавитися з таким великим хлопцем, як Родон, а Матильда була тільки дівчинкою і, звичайно, не пасувала в друзі юному джентльменові, якому невдовзі минав вось­мий рік і який скоро мав носити куртку й панталони. Ро­дон відразу став їхнім ватажком, і, коли він погоджувавсь гратися з ними, дівчинка й хлопчик беззастережно слуха­лися його. В селі йому було дуже гарно й весело. Йому страшенно подобався город, трохи менше квітники, а бід курника, голубника й стайні, коли йому дозволяли туди ходити, він був просто в захваті. Він ухилявся від песто­щів панночок Кроулі, проте леді Джейн дозволяв цілувати себе і взагалі любив сидіти біля неї, коли після обіду жін­ки переходили до вітальні, залишаючи чоловіків пити вино.

Він волів бути з нею, а не з своєю матір’ю. Ребека, побачивши, що тут заведено виявляти ніжність, одного ве­чора покликала Родона до себе й поцілувала його при всіх.

Хлопчик глянув їй в обличчя, весь затремтів і дуже по­червонів, як завжди, коли хвилювався.

Вдома ви мене ніколи не цілуєте, мамо,— сказав він, після чого запала ніякова мовчанка, а в очах Ребеки блис­нув недобрий вогник.

Родон-старший любив невістку за те, що вона так лас­каво ставилася до його сина.

Стосунки ж леді Джейн з Ребекою були не зовсім такі, як першого разу, коли дружина полковника намагалася будь-що всім сподобатися. Хлоп­чикові слова викликали між ними невеликий холодок. Та й сер Пітт, мабуть, був надто уважний до невістки.