37029.fb2 Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 55

Ярмарок суєти - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 55

Родон, як і належало такому великому, майже восьми­річному хлопцеві, дужче любив чоловіче товариство, ніж жіноче, й ніколи не відмовлявся йти з батьком до стайні, куди полковник ходив курити свої сигари. Пасторів Джім також часом приєднувався до свого кузена в цій та й в інших розвагах. Він і лісник баронета дуже приятелювали: їх зблизила любов до собак. Якось містер Джеймс, полков­ник і лісник Горн вирушили стріляти фазанів і взяли з со­бою малого Родона. Іншого, ще чудовішого ранку ці четве­ро джентльменів улаштували лови пацюків у коморі.

Ро­дон ще ніколи не бачив цієї шляхетної розваги. Вони позатикали виходи кількох дренажних труб, пустили туди з другого кінця тхорів, а самі, озброєні палицями, мовчки стали неподалік. Невеличкий насторожений тер’єр (Форсепс — уславлений пес містера Джеймса), майже не дихаючи від збудження, завмер на трьох лапах і прислу­хався до ледь чутного писку пацюків унизу. Нарешті пе­реслідувані пацюки з розпачу зважились вибігти надвір. Тер’єр упорався з одним, лісник — з другим; Родон з по­спіху й хвилювання не влучив, зате мало не вбив тхора.

Але найкращий був той день, коли на галявині непода­лік від Королевиного Кроулі зібралися мисливці Гадлстона Фадлстона.

Малому Родонові було на що подивитися. О пів на оди­надцяту на алеї з’явився Том Моді, псар сера Гадлстона Фадлстона; він їхав клусом у супроводі породистих гон­чаків, що трималися тісною зграєю, а за ним — двоє по­мічників псаря, веселі завзяті хлопці, що гарцювали в червоних куртках на струнких чистокровних конях.

Кінчиками довгих, важких батогів вони напрочуд вправно вишукують у собак найчутливіші місця, якщо котрий відстає чи бодай повертає писок до зайця або кролика, що вигулькує перед самими їхніми носами.

Потім над’їздить Джек, син Тома Моді; він важить сім­десят фунтів, зріст його — сорок вісім дюймів і ніколи вже не стане більший. Джек сидить на великому коща­вому коні, до половини вкритому широченним сідлом. Це улюблений кінь Гадлстона Фадлстона — Ноб. Раз по раз з’являються інші коні, на них сидять маленькі груми, чекаючи на своїх панів, що мають от-от надійти.

Том Моді наближається до дверей замку, його вітав дворецький і пропонує випити, але Том відмовляється, Він зі своєю зграєю від’їздить у захищений від вітру ку­точок галявини, де собаки починають качатися в траві, гратися, тоді люто гарчати один на одного і навіть запекло кусатись, але Том, великий мастак лаятися, швидко втихо­мирює їх криком або дошкульним кінчиком батога.

Приїздять на породистих конях молоді джентльмені?, по коліна забризкані болотом, декотрі заходять у будинок випити вишнівки й привітатися з дамами, а інші, скром­ніші, що більше думають про полювання, скидають забо­лочені чоботи, пересідають на мисливських коней і вже розігрівають їх, пускаючи клусом по галявині Потім вони збираються коло собак і розмовляють з Томом Моді про попереднє полювання, про переваги котрогось із гончаків, про те, що сьогодні в полі мокро і що лисиць з кожним роком стає менше.

Аж ось з’являється сер Гадлстон верхи на гарному коні, він під’їздить просто до замку, заходить усередину, чемно вітається з дамами, але як людина, що не любить зайвих слів, відразу приступає до діла. Собак підводять до самих дверей, і малий Родон сходить до них, збуджений і трохи наляканий тим, як бурхливо вони виявляють йому свою ра­дість: собаки вимахують хвостами і так скавулять, що То­мові Моді криком та батогом ледве щастить їх утихоми­рити.

Тим часом сер Гадлстон важко спинається на Ноба.

— Спробуй, Томе, з саустерського ліска,— радить ба­ронет.— Фермер Мангл казав мені, що бачив там двох лисів.

Том сурмить у ріг і рушає клусом разом з собаками, псарями, молодими джентльменами з Вінчестера, сусід­німи фермерами й пішими робітниками з парафії, для яких цей день — велике свято. Сер Гадлстон і полковник Кроулі їдуть в ар’єргарді, і скоро люди, коні й собаки зни­кають у кінці алеї.

Велебний Б’ют Кроулі надто скромний, щоб з’явитися на місці збору під самими вікнами свого небожа (Том Моді пам’ятає, як сорок років тому, бувши ще струнким студентом теологи, він їздив на найгарячіших конях, перескакував найширші окопи й найвищі фермерські огоро­жі) ,— отож його велебність ніби випадково виїздять на дужому вороному коні з вулички, яка веде від пасторського будинку, саме тоді, коли сер Гадлстон минає її, і приєднується до шановного баронета. Мисливців і собак уже не чути, а малий Родон ще довго стоїть, на східцях, вражений і щасливий.

Під час тих незабутніх свят хлопчик хоч і не доскочив особливої ласки непривітного й холодного дядька, що весь час сидів у кабінеті, заглиблений у судові справи, або провадив розмови а управителями й фермерами, зате здо­був прихильність тіток, заміжніх і незаміжніх, обох дітей у замку й Джіма а пасторського дому, якого сер Пітт за­охочував свататись до котроїсь з ванночок, натякнувши йому, що він отримає парафію, коли та звільниться після його батька, який так любить полювати лисиць. Сам Джім утримувався від цієї розваги, воліючи протягом різдвяних канікул стріляти качок та бекасів і втішатися невинними ловами пацюків. Після свят він мав повернутися в університет і спробувати хоч сяк-так здати останні екзамени. Він уже не носив фраків, червових кра­ваток та інших світських оздоб, готуючись до нової діяль­ності. Таким дешевим і ощадним способом сер Пітт нама­гався сплатити своїй родині борги.

Ще до закінчення них веселих свят баронет знов на­брався духу н дав братові чек на своїх банкірів — на ці­лих сто фунтів. Спершу цей вчинок завдав йому великої муки, зате потім вій з неабияким задоволенням згадував-про свою великодушність. Родонові та його синові не хотілося їхати з замку, але Бекі і дами попрощалися досить-таки радо, і наша приятелька повернулася до Лондона, щоб знов узятися до діла, за яким ми її застали на по­чатку

Розділу. Завдяки її турботам будинок на Грейт-Гонт-стріт зовсім відродився і був готовий прийняти сера-Пітта з родиною, коли баронет приїхав до столиці виковувати свої обов’язки в парламенті й домагатися того-становища в графстві, яке б відповідало його всебічному хистові.

На першій сесії цей мудрий лицемір таїв свої плани й не розтуляв рота, крім одного разу, коди подавав пети­цію від Грязьбері. Але він ретельно з’являвся на своєму місці й уважно придивлявся до парламентських порядків і справ. Удома він вивчав «Сині книжки», викликаючи цим тривогу й подив у леді Джейн, яка гадала, що він мордує себе нічною роботою і таким надзвичайним запалом. Він познайомився з міністрами й лідерами своєї партії, по­клавши собі найближчими роками стати одним із них.

Лагідність і доброта леді Джейн збуджувала в Ребеки таке презирство, що їй нелегко було приховувати його. Простота й наївність, властиві леді Джейн, завжди дра­тували нашу приятельку Бекі, й часом вона просто не могла втриматись від зневажливого тону в розмові з нею. З другого боку, леді Джейн теж пригнічувала присутність Ребеки. Чоловік весь час розмовляв тільки з невісткою. Здавалося, що вони обмінюються якимись лише їм зрозу­мілими знаками, і Пітт говорив з нею про такі речі, які йому й на думку не спало б обмірковувати з леді Джейн. Дружина їх не розуміла, це правда, та однаково для неї було мукою сидіти мовчки, а ще більшою мукою було слу­хати, як та зухвала місіс Родон теревенить на будь-яку тему, як вона знаходить слово для кожного чоловіка і як вдало жартує, дивитися, що всі чоловіки юрмляться коло неї, й усвідомлювати, що сама вона нікого не цікавить і їй нічого сказати.

У селі леді Джейн любила розповідати казки дітям, які тулилися біля її колін (а разом з ними й малий Родон, що дуже прихилився до тітки) ; та коли до кімнати заходила Бекі і в її лихих зелених очах спалахував глум, сердешна леді Джейн замовкала від того зневажливого погляду. її простенькі вигадки злякано розбігалися, немов казкові феї від могутнього злого духа. Вона не могла зібрати докупи думок, хоч Бекі ледь глузливим тоном просила її розпові­дати далі ту чарівну казку. З свого боку, лагідні думки й прості радощі були Ребеці гідні, суперечили її натурі, вона ненавиділа людей, яким вони подобалися, не зносила дітей і тих, хто любив їх.

Не люблю нічого дитинячого,— сказала вона якось лордові Стайну, передражнюючи леді Джейн та її манери.

Як дехто не любить свяченої води,— відповів його милість, глузливо вклонившись, і хрипко зареготав.

Отож ці родички не часто бачили одна одну, хіба що дружині меншого брата щось було потрібне від леді Джейн,— тоді вона приходила до неї. Вони запопадливо називали одна одну «голубонькою» і «серденьком», але загалом уникали зустрічі. Зате вже сер Пітт, хоч який був завантажений, щодня знаходив час навідатись до не­вістки.

Того дня, коли він уперше був присутній на обіді в честь голови палати громад, сер Пітт скористався наго­дою показатися невістці в парадному вбранні: в старому костюмі дипломата, який він носив, коли був аташе при пумпернікельському посольстві.

Бекі наговорила йому компліментів, з приводу того вбрання і була майже так само захоплена, як дружина й діти, коли він зайшов до них перед від’їздом. Вона сказа­ла, що тільки чистокровний аристократ може дозволити собі одягти такий костюм. Лише чоловікам в давнього роду личать culotte courte . Пітт задоволено глянув на свої ноги, які, щиро кажучи, були не кругліші й не товщі за шпагу, що теліпалася в нього при боці, й вирішив у душі, що він просто чарівний.

Тільки-но він пішов, Ребека намалювала на нього кари­катуру й показала її при нагоді лордові Стайну. Його ми­лість, захоплений надзвичайною подібністю, забрав малю­нок з собою. Він зробив честь серові Пітту Кроулі, зустрів­шись з ним у домі місіс Бекі, і був дуже люб’язний з новим баронетом і членом парламенту.

Пітт був вражений тим, що Ребека здобула в цього значного пера таку пошану, що вміла так легко й так дотепно розмовляти й викликала захват в усіх чоловіків, які її слухали. Лорд Стайн висло­вив упевненість, що баронет тільки починає кар’єру громад­ського діяча, заявив, що дуже хоче послухати його виступ.

Оскільки вони були сусідами (бо ж Грейт-Гонт-стріт ви­ходить на Гонт-сквер, а її один бік, як усім відомо зами­кає Гонт-гаус), мілорд сподівався, що коли леді Стайн приїде до Лондона, вона матиме честь познайомитися з леді Кроулі. За день чи за два після зустрічі лорд Стайн завіз своєму сусідові візитну картку; його попередника він ніколи так не вшановував, хоч їхні родини мешкали поряд майже ціле сторіччя.

Серед цих інтриг, вишуканих вечірок, розумних, блискучих осіб Родон з кожним днем почував себе дедалі самотнішим. Йому більше не заборонялося ходити до клубу, обідати з неодруженими приятелями, йти й повертатися коли завгодно. Він і Родон-молодший часто навідувалися на Грейт-Гонт-стріт і гаяли час з леді Джейн та її дітьми, а сер Пітт, ідучи в парламент або повертаючись звідти, заглядав до Ребеки.

Колишній полковник годинами сидів у братовому будин­ку, нічого не роблячи й нічого не думаючи. Він тішився, якщо йому давали якесь доручення: піти дізнатися, чи за­прягли коня, покликати служника або розрізати на обід дітям баранячу печеню. Він вибився з колії, зледащів і збайдужів. Сміливий, безтурботний молодий гульвіса, яким він був десять років тому, розкис у неволі й став млявою, покір­ною, товстою літньою людиною.

А сердешна леді Джейн відчувала, що тепер Ребека по­лонила її чоловіка, хоч, зустрічаючись з місіс Родон, вони й далі називали одна одну «голубонькою» і «серденьком».

Розділ XLVI ТРУДНОЩІ Й ВИПРОБУВАННЯ

Тим часом наші друзі в Бромптоні зустрічали різдво своїм звичаєм і аж ніяк не весело.

Із ста фунтів, що складали майже весь річний прибу­ток удови, вона звичайно віддавала три чверті батькам за своє і Джорджеве утримання. Ще сто двадцять фунтів присилав Джоз, і таким чином родина з чотирьох душ, ра­зом з дівчнною-ірландкою, яка обслуговувала також Кле­на з дружиною, могла скромно, але пристойно жити, не впадаючи в розпач після невдалих лихих пригод і розчару­вань, ба навіть часом запросити на чай своїх приятелів. Седлі все ще користувався пошаною в родині містера Кле­на, свого колишнього клерка. Той пам’ятав часи, коли він, сидячи на краєчку стільця біля багатого столу купця з Рассел-сквер, виливав келих вина за здоров’я місіс Седлі, міс Еммі та містера Джозефа в Індії. В спогадах чесного клерка минуле здавалося ще величнішим.

Щоразу, приходячи зі своєї кухні-їдальні нагору до вітальні пити з міс­тером Седлі чай або джин з водою він казав :-Це не те, до чого ви колись були призвичаєні, сер,— і так само врочисто й шанобливо випивав за здоров’я леді, як у пору їхнього найбільшого розквіту.

Він Дотримувався думки, що міс Мілі чарівно гра« на фортепіано, і вважав її найвишуканішою леді. Він ніколи не сідав раніше за Седлі навіть у клубі й нікому не дозво­ляв сказати про нього погане слово. Він бачив колись, як містерові Седлі тиснули руку найвпливовіші люди в Лон­доні.

Я знав містера Седлі тоді, коли на біржі його мож­на було зустріти разом з Ротшильдом, і сам я завдячую йому всім.

Після нещастя, що спіткало його хлібодавця, Клен зі своєю чудовою репутацією і бездоганним почерком зумів дуже швидко знайти собі іншу роботу. Один з колишніх компаньйонів старого Седлі був радив скористатися пос­лугами містера Клена й призначив йому пристойну плат­ню.

Така дрібна рибина, як я, може плавати й у калю­жі,— казав клерк.

Одне слово, всі багаті приятелі старого Седлі поступово покидали його, але цей колишній підлеглий залишався йо­му вірним.

Із тієї невеличкої пайки прибутків, яку Емілія залиша­ла для себе, вона дуже ощадливо розраховувала кожен ши­лінг, щоб мати змогу одягати свого любого хлопчика так, як личило синові Джорджа Осборна, і платній за школу, куди після довгих вагань, нехоті, таємних мук і побоювань таки віддала сина. Вона до пізньої ночі блукала в хащах географії та граматики, щоб потім навчати Джорджі.

Вона взялася навіть до основ латини, сподіваючись, що зможе допомагати синові і в цьому предметі. Розлучатися з ним на цілий день, віддавати його на волю вчителевої різки і брутальності шкільних товаришів було для слабкої, враз­ливої матері все одно що знов відлучати його від своїх грудей. А Джорджі залюбки біг до школи. Йому потрібна була зміна. Ця дитяча радість ранила серце матері, що так страждала, відпускаючи від себе сина. Вона бажала б, щоб і хлопчикові було сумно, а тоді починала гірко дорі­кати собі за своє самолюбство, за те, що хотіла бачити сво­го сина нещасним.

Джорджі вчився дуже добре в школі, директором якої був приятель відданого шанувальника його матері велебного містера Бінні. Він приносив додому різні винагороди й похвальні листи. Щовечора він розповідав матері про своїх товаришів: Ланонс — гарний хлопець, а Свіффін — великий боягуз; батько Стіла насправді забезпечує шко­лу м’ясом, а мати Голдінга щосуботи приїздить по нього каретою; Піт має штани зі штрипками,— чи не можна і йому такі пришити? — Булл-старший такий дужий (хоч читає ще тільки Евтропія), що навіть міг би побороти шкільного наглядача, містера Уорда. Так Емілія перезна­йомилася з усіма учнями тієї школи і знала їх не гірше ва самого Джорджі. Ввечері вона допомагала синові готу­вати уроки й так ретельно все завчала, ніби завтра сама повинна була стати перед суворим учителем. Якось, піс­ля бійки з одним хлопцем, на прізвище Сміт, Джорджі по­вернувся додому з синцем під оком і дуже хвалився мате­рі й захопленому дідусеві своєю відвагою в тій сутичці, в якій насправді не виявив особливого героїзму й зазнав рі­шучої поразки. Та Емілія й досі не забула цього Смітові, хоч він тепер став мирним аптекарем поблизу Лестер-сквер.

У такій тихій праці та невинних турботах минало жит­тя лагідної вдови; роки вплели дві чи три срібні волосини в її коси та провели ледь помітну зморшку на її чистому чолі. Проте Емілія сміялася з цих карбів часу.

Яке це має значення для такої старої жінки, як я?— казала вона.

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати ві­домим, славетним, великою людиною, як на те й заслугову­вав. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні тво­ри й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ні­би вони були чимось геніальним. Декотрі а них Емілія до­вірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну,— може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі.

Всі вади й провини чоло­віка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коха­ного, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхет­ного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її то­го ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він зали­шив їй на радість і на втіху.

Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Ос­борн) , володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім’я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна сигара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під’їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку — відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюче­ної няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік — викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама ба­ронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, за­пряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирі­шила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеть­ся бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка?-Я сподіваюся на тебе, голубко,— казала місіс Бул­лок.— Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей пе­рейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить ма­єток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині... і попро­си тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.

Після такої милої розмови, в якій світські теревені пе­репліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмале­них крихіток і, маніжачись, сідала в карету.

Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світсько­го тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолаш­на вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаю­чи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадіб­но зазіхає на цей її скарб.

Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, поба­жав їй «на добраніч» досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поціка­вився, де дочка діла французького годинника з ланцюж­ком, який завжди носила.