Замов собі такий самий або й ще кращий, якщо можна,— відповів старий джентльмен і знов замовк на цілий вечір.
Останнім часом сестри Доббін кілька разів просили Емілію відпустити до них Джорджі. Тітці хлопець дуже сподобався, то, може, й дід, натякали вони, зласкавиться нарешті до малого. Не захоче ж Емілія знехтувати таку щасливу нагоду для сина. Ні, мати, звичайно, бажала синові добра, але вона з тяжким серцем, дуже боязко відпускала з ними Джорджі, не знаходила собі місця, поки його не було, й зустрічала його так, ніби він щасливо уник якоїсь великої небезпеки. Хлопець приносив гроші й іграшки, на які вдова дивилася з тривогою й ревністю. Вона щоразу питала, чи не бачив він там незнайомого старого джентльмена. Тільки старого Вільямса, що катав його в бричці, відповідав хлопець, та ще містера Доббіна, який приїхав увечері на чудовому гнідому коні, дуже гарно вбраний, у зеленому фраці, рожевій краватці і з нагайкою з позолоченим руків’ям. Він обіцяв показати йому Тауер і взяти на полювання з собаками.
Та якось, повернувшись з гостей, Джорджі сказав:-— Був старий джентльмен з густими бровами, в капелюсі з широкими крисами, з грубим ланцюжком і брелоками. (Старий джентльмен приїхав тоді, як візник катав Джорджі по галявині на сіренькому поні). Він дуже довго дивився на мене й дуже тремтів. Після обіду я продекламував «Мене звуть Норвал». Тітка почала плакати, вона завжди плаче.— Ось що того вечора розповів Джорджі.
Емілія зрозуміла, що хлопчик бачив дідуся, й почала гарячково чекати наслідків, певна, що старий щось їй запропонує. І справді, за кілька днів після цього старий Осборн цілком офіційно запропонував забрати хлопця до себе й зробити його спадкоємцем того майна, яке раніше призначалося його батькові. Він зобов’язувався виплачувати місіс Джордж Осборн пенсію, на яку можна цілком пристойно жити. Якщо місіс Джордж Осборн захоче знову вийти заміж — містер Осборн чув, що вона має такий намір,— виплата пенсії не буде припинена. Але, певна річ, дитина повинна мешкати з дідом на Рассел-сквер або в якомусь іншому місці, що його вибере містер Осборн. Хлопцеві дозволятимуть час від часу відвідувати місіс Джордж Осборн там, де вона житиме. Коли Емілії принесли й прочитали цього листа, матері не було вдома, а батько, як завжди, десь шукав щастя у Сіті.
Емілія ніколи не сердилась, хіба може, два-три рази за все своє життя, і ось адвокатові містера Осборна пощастило побачити її під час одного з таких нападів гніву. Вона підвелася, почервонівши і вся тремтячи, тільки-но містер По простяг їй прочитаний документ, порвала папірець на шматочки й кинула під ноги.
— «Щоб я знов вийшла заміж? Щоб я взяла гроші за розлуку з дитиною? Хто сміє пропонувати мені таке і ображати мене? Скажіть містерові Осборну, що це підлий лист, сер... підлий лист... я не відповідатиму на нього. До побачення, сер!»— і вона велично кивнула мені на прощання головою, наче королева в якійсь трагедії,— розповідав потім адвокат.
Батьки того дня не помітили її хвилювання, а сама вона не сказала їм про свою розмову з адвокатом. Бони мали свої справи, що дуже близько торкалися нашої невинної леді, яка навіть не здогадувалась про них. її старий батько завжди провадив якісь спекуляції. Ми вже бачили, як йому не пощастило в торгівлі вином і вугіллям. Але він, щодня невтомно нишпорячи по Сіті, знов натрапив на якусь аферу й так захопився нею, не слухаючи застережень містера Клепа, що потім навіть не зважився признатися йому, як застряг у тому ділі. А оскільки містер Седлі взяв собі за правило ніколи не говорити про грошові справи з дружиною й дочкою, то ті ж гадки не мали, яка над ними нависла біда, аж поки нещасний старий змушений був поступово у всьому признатися. Найперше почали збиратися дрібні господарські рахунки, які вони сплачували щотижня.
Ще не прийшов переказ з Індії,— засмучено казав містер Седлі дружині.
А що вона досі сплачувала рахунки дуже акуратно, кілька торговців, яких сердешній леді довелося просити, щоб вони трохи почекали, дуже неохоче погодились, хоч на запізнення зі сплатою не таких акуратних покупців дивилися як на звичайні речі. Гроші Емілії, які та давала радо, ні про що не розпитуючись, дозволяли маленькій родині, врізавши наполовину свої видатки, сяк-так жити, і перші шість місяців минули не найгірше і старий Седлі і далі сподівався, що його акції підуть угору і все буде гаразд.
Проте й наприкінці півріччя від Джоза не прийшли ті шістдесят фунтів, що могли б вивести родину зі скрути, а їм ставало дедалі важче. Місіс Седлі, що дуже постаріла й занепала на силі, тільки мовчала або ходила виплакатись до кухні місіс Клен. Різник відвертався від неї, бакалійник ображав її, малий Джорджі раз чи двічі нарікав на поганий обід, і мати, яка сама вдовольнилася б і шматком хліба, не могла не бачити, що дитина недоїдає, і докупляла Дещо за свої гроші, аби тільки хлопчик був здоровий.
Нарешті батьки сказали їй усе, тобто розповіли якусь плутану історію, як звичайно розповідають люди, коли опиняються в скруті. Та ось надійшли власні гроші Емілії, і вона, лаштуючись віддати їх батькам, хотіла лишити собі якусь частину, бо замовила новий костюм для Джорджі.
І тоді з’ясувалося, що від Джоза не приходять більше перекази й на господарство не вистачає грошей,— як Емілія могла б і сама помітити, сказала мати, але ж вона ні про що й ні про кого не думає, крім Джорджі. Тоді дочка мовчки простягла їм через стіл усі гроші й пішла до своєї кімнати виплакатись. Того дня вона ще не раз умивалась слізьми, коли думала, що доведеться відмовитися від костюмчика, який вона так радісно готувала на різдвяний подарунок синові і крій та фасон якого так довго обговорювала зі скромною кравчинею, своєю приятелькою.
Найважче було сказати про це Джорджі, який зчинив бучу. Всі хлопці матимуть на різдво нові костюми. Вони будуть сміятися з нього. Йому теж потрібен новий костюм. Мати йому обіцяла. Бідолашна вдова могла відповісти йому на це тільки поцілунками. Плачучи, вона взялася лагодити старий костюмчик. Потім почала переглядати свої нечисленні убори: чи не можна щось продати, щоб придбати вимріяну обнову, і побачила індійську шаль, яку їй прислав Доббін. Вона пригадала, як колись ходила з матір’ю до чудової крамниці з індійськими товарами на Ладгейт-гілл, де жінки не тільки купували, але й продавали різні речі. Щоки її порожевіли, очі засяяли з радощів на думку про таку можливість, і вона поцілувала хлопця, виряджаючи його до школи, й усміхнулася йому вслід.
Джорджі, побачивши, як мати повеселішала, збагнув, що все буде гаразд.
Емілія загорнула шаль у хустку (теж майорів подарунок) , сховала пакуночок під накидкою і, аж порожевішавши з нетерпіння, подалася пішки на Ладгейт-гілл. Вона так швидко йшла вздовж огорожі парку й так квапливо перебігала через вулиці, що чоловіки обертались, коли вона минала їх, і задивлялися на її зарум’яніле гарненьке личко. Вона вже вирахувала, на що витратить гроші, отримані за шаль: крім костюмчика, купить книжки, про які мріяв Джорджі, і заплатить за півроку в школу за навчання, а ще подарує батькові новий плащ замість старого сірого. Вона не помилилася: майорів подарунок справді виявився цінним. То було дуже гарне плетиво, і купець сподівався добре заробити, заплативши за шаль двадцять гіней.
Схвильована, вражена своїм багатством, Емілія поквапилась до книгарні Дартона біля собору святого Павла й купила «Порадник батькам» та «Історію Сендфорда й Мертона», які так хотів Джорджі, тоді сіла зі своїм пакунком в омнібус і весело повернулася додому. Там вона з величезною втіхою дрібно, рівненько понаписувала на кожній книжці: «Коханому Джорджу Осборнові різдвяний подарунок від матері».
Ті книжки з гарними чепурними написами зберігаються й донині.
Емілія вийшла зі своєї кімнати, щоб покласти книжки на стіл, де син мав побачити їх, коли повернеться зі школи, і в коридорі зустріла матір. Сім маленьких томиків з позолоченими обрізами привернули увагу старої леді.
Що це таке? — запитала вона.
Книжки для Джорджі,— відповіла Емілія.— Я... я обіцяла йому купити їх на різдво.
Книжки! — обурено скрикнула стара леді.— Книжки, коли в домі немає хліба! Книжки, коли я, щоб утримувати тебе і твого сина в розкошах, а твого любого батька врятувати від в’язниці, продала всі свої дрібнички і навіть індійську шаль з плечей — усе, до останньої ложечки, щоб крамарі не ображали нас і містер Клеп, який справді має на те право, отримав свої гроші, бо він не якийсь там скнара і визискувач, а добрий чоловік і батько родинні Ох, Еміліє, ти доведеш мене до могили своїми книжками і своїм хлопцем, якого занапащаєш, бо не хочеш розлучитися з ним! Ох, дочко, нехай господь пошле тобі кращих дітей, ніж мої! Джоз кидає батька на старість, а тут ще й Джордж, який міг би й так усе мати, бути багатим, ходить до школи з золотим годинником, мов лорд, коли мій нещасний старий чоловік не має ані... ані шилінга!..
Місіс Седлі зайшлася Істеричним плачем і більше нічого вже не змогла сказати. її крик луною прокотився по всіх кімнатах маленького будиночка, і жіноцтво, що там було, почуло кожне слово цієї розмови.
Мамо, мамо! — й собі заплакала сердешна Емілія.— Ви ж нічого мені не казали.
Я... я пообіцяла йому книжки. Я.., я тільки сьогодні вранці продала свою шаль.
Нате вам гроші... всі!-І тремтячими руками вона дістала свої срібняки й золоті соверени... свої дорогі соверени! Вона тицяла гроші в руки матері, а вони падали й котилися по сходах.
Потім Емілія кинулась до своєї кімнати і в розпачі й безмежному горі впала на ліжко. Тепер вона все збагнула. Вона приносить дитину в жертву своєму егоїзмові.
Якби не вона, син отримав би становище, багатство, освіту — посів би те місце, яке старший Джордж утратив через неї. Досить одного її слова — і старий батько матиме на що жити, а син отримає цілий маєток. Ох, як тяжко усвідомлювати це чутливому, зганеному серцю!
Розділ XLУІI ГОНТ-ГАУС
Кожному відомо, що міський палац лорда Стайна стоїть на Гонт-сквер, від якої відходить Грейт-Гонт-стріт, куди ми колись, ще за життя небіжчика сера Пітта Кроулі, відвезли були Ребеку. Зазирніть крізь огорожу, і за темними стовбурами дерев у глибині саду ви побачите кількох жалюгідних гувернанток з блідими дітьми, що прогулюються навколо сірої, вибляклої галявинки, в центрі якої височить статуя лорда Гонта, який брав участь у битві під Мінденом,— він у перуці з трьома кісками, але вбраний, як римський імператор. Гонт-гаус займає майже цілий бік площі. З трьох інших боків її оточують будівлі, що бачили кращі часи,— високі, похмурі, з сірими або пофарбованими в трохи ясніші кольори кам’яними віконними проймами. Мабуть, тепер за тими вузькими незручними вікнами панують сутінки. Гостинність відійшла від цих дверей, як відійшли в минуле оздоблені галунами лакеї і хлопчики-проводирі, що гасили свої смолоскипи в залізних гасильниках, які й досі стримлять побіч ліхтарів біля входу. Тепер площу заполонили мідні таблички: «Доктор такий-то», «Західне відділення Дідлсекського банку», « Англо-європейське товариство» і таке інше. Все це має гнітючий вигляд, та й палац лорда Стайна здається не веселішим. Я бачив його тільки знадвору — високу кам’яну огорожу й неоковирні грубі колони обабіч широкої брами, з якої інколи визирає старий воротар з гладкою, понурою, червоною пикою, а над огорожею — вікна спалень, піддашшя й димарі, звідки в наші дні рідко здіймається дам, бо теперішній лорд Стайн мешкає в Неаполі, воліючи дивитись на затоку, Капрі й Везувій, а не на одноманітну огорожу Гонт-сквер.
За кількадесят ярдів від тієї брами, вже на Нью-Гонт-стріт, куди виходять стайні Гонт-гауса, є невеличкі двері; їх навіть важко відрізнити від дверей тих стаєнь.
Та колись біля них зупинялося багато невеличких закритих екіпажів, як розповідав мені мій інформатор (Том Пролазлі, який знає геть усе і який показував мені те місце),-Цими дверима, сер, часто входили й виходили принц і Пердіта,— часто казав він мені.— Сюди заходив герцог *** з Маріанною Кларк. Ці двері ведуть до славши звісних petits appartements / Інтимних покоїв (франц.)/ лорда Ставна, один із них, сер, весь оббитий слоновою кісткою та білим атласом, інший — чорним деревом та чорним оксамитом; і там невеличка бенкетна зала, скопійована з будинку Салюетія в Помпеї і розмальована Козуеем, є маленька кухонька, де все начиння срібне, а рожни — золоті. Там Егаліте, герцог Орлеанський, пік куріпок тієї ночі, коли разом з маркізом Стайном виграв у ломбер сто тисяч фунтів в однієї вельможної особи. Частина тих грошей пішла на французьку революцію, частина — на купівлю титулу маркіза й ордена Підв’язки маркізові Ґонту, а решта...— та ми не маємо на меті розповідати, куди ділася решта грошей, хоч Том Пролазлі, що знає про всі чужі справи, міг би дати звіт за кожний шилінг.
Крім цього будинку в столиці, маркіз мав у різних місцях трьох королівств ще багато замків і палаців, описи яких можна знайти в путівниках. Замок Стронгбоу з лісами на березі Шеннону; Гонт-касл у Кармартеншірі, де взято в полон Річарда її замок Говтлі в Йоркширі, де, як мені розповідали, було двісті срібних аиникіддій гостей та іншого відповідного до них розкішного начиння, і Стілбрук у Гемпшірі — маркізів маєток, трохи скромніша резиденція, де, як ми всі пам’ятаємо, стояли ті чудові меблі, що їх після смерті його милості продав з аукціону один відомий аукціонер, теж уже давно небіжчик.
Маркіза Стайн походила з славетного, стародавнього роду Керлайонів, маркізів Камелотів, які зберегли свою давню віру ще з часів навернення в християнство шановного друїда, свого предка, і родовід яких сягає в часи, ще давніші за ті, коли на наші острови прибув король Брут. Старшому синові в родині з давніх-давен давали ім’я Пондрагон, а молодшим — Артур, Утер або Карадок. Багато з них склали свої голови в монархістських змовах. Єлизавета відтяла голову сучасному їй Артурові, що був камергером у Філіппа й Марії і возив листи шотландської королеви до її дядьків Гізів. Його менший брат був офіцером великого герцога, одним із Найдіяльніших учасників славнозвісної Варфоломіївської ночі. Поки Марія перебувала у в’язниці, Камелоти влаштовували змови, щоб визволити її.
Великих майнових втрат родині завдали спорядження війська проти іспанців за часів Армади та кари й конфіскації, які накладала на них Єлизавета за переховування католицьких священиків, за впертий нонконформізм і папістські надуживання. Один боягузливий представник цієї родини за короля Якова був зрікся своєї віри, переконаний доказами того великого теолога, і маєтки родини внаслідок цієї своєчасної легкодухості трохи збільшились. Але вже той граф Камелот, що жив за часів Карла, 8нов повернувся до віри своїх предків, і родина далі боролася за цю віру і убожіла через неї, доки був живий хоч один Стюарт, здатний задумати або очолити повстання.
Леді Мері Керлайон виховувалася в одному паризькому монастирі; її бабусею була дофіна Марія-Антуанетта. В розквіті дівочої краси її віддали заміж за лорда Гонта — продали, як кажуть, тому чоловікові, що був тоді в Парижі і виграв величезну суму грошей у її брата на бенкетах у Філіппа Орлеанського.
Славнозвісну дуель лорда Гонта з графом де ля Маршем, полковником «сірих мушкетерів», чутки пояснюють зазіханням того офіцера (колишнього пажа, що й далі був улюбленцем королеви) на руку красуні Мері Керлайон. Вона вийшла заміж за лорда Гонта, коли в графа ще не загоїлися рани, оселилася в Гонт-гаусі і якийсь час була оздобою двору принца Уельського. Фокс виголошував тости на її честь.
Морріс і Шерідан оспівували її в своїх віршах. Малмсбері якнайвишуканіше кланявся їй, Уолпол називав її найчарівнішою, Девоншір мало не ревнував. Та її лякали бурхливі розваги людей, серед яких вона опинилася, і, народивши двох синів, вона почала жити замкнутим, побожним життям. Не дивно, що лорда Стайна, який любив веселощі, не часто бачили поруч з цією тремтячою, мовчазною, забобонною і нещасною леді.
Згадуваний уже Том Пролазлі (який не має жодного стосунку до нашої розповіді, лише знав весь лондонський світ, а також історію і таємниці кожної родини) розповідав мені й інше про міледі Стайн — може, правду, а може, й брехню.
У себе вдома,— розповідав Том,— та жінка терпіла страшні приниження. Лорд Стайн наказував їй сідати до столу з такими жінками, що я нізащо в світі не дозволив би місіс Пролазлі зустрічатися з ними,— з леді Крекенбері, з місіс Чіпенгем, з мадам де ля Крюшкассе, дружиною французького секретаря (від будь-якої з тих дам Том Пролазлі, що пожертвував би задля них своєю дружиною, радий був би отримати вітання або запрошення на обід),— одне слово, з усіма королівськими фаворитками. То невже ви думаєте, що жінка з такої родини, гордовита, як самі Бурбони, жінка, для якої Стайні — просто лакеї, вискочні (бо це, властиво, не старовинні Ґонти, а молодша, сумнівна вітка родини), невже ви думаєте, кажу я (читач не повинен забувати, що це слова Тома Пролазлі), що маркіза Стайн, найгордовитіша жінка в Англії, так скорилася б своєму чоловікові, якби на це не було особливих підстав? Дурниці! Були, кажу я вам, таємні причини. І ось які: абат де ля Марш, що був причетний до Кіберонської справи разом з Пюїзе і Тентаньяком, а потім емігрував до нас, той самий полковник «сірих мушкетерів», з яким Стайн бився на дуелі вісімдесят шостого року... зустрівся тут знов з маркізою. Це після того, як велебного полковника застрелили в Бретані, леді Стайн стала така побожна: вона тепер щодня замикається зі своїм сповідником і щоранку слухає службу божу на Іспанській площі. Я вистежив її так — тобто випадково зустрів,— і будьте певні, що тут без якоїсь таємниці не обійшлося.
Люди не бувають такі нещасні, коли їм нема в чому каятися,— додав Том Пролазлі, глибокодумно хитаючи головою,— і будьте певні, ця жінка не корилася б так маркізові, якби він не тримав над її головою меча.
Отже, коли відомості містера Пролазлі правдиві, цій леді, незважаючи на її високе становище, доводилось терпіти багато особистих принижень і ховати під зовнішнім спокоєм велике потаємне горе. Тож давайте, братове мої, чиї імена не вписані до «Червоної книги», втішатися приємною думкою, що й ті, хто стоїть вище за нас, бувають нещасні і що в Дамокла, хоч він сидить на атласних подушках і їсть із золотих тарілок, висить над головою страшний меч у вигляді судового виконавця, спадкової хвороби чи родинної таємниці, меч, який раз по раз грізно витикається з-за візерунчастих гобеленів і одного чудового дня впаде на голову нещасного.
Якщо порівняти становище злидаря й вельможі, то знову ж таки за словами містера Пролазлі) перший завжди знайде, чим себе втішити. Оскільки ви не сподіваєтеся спадку і ніхто не сподівається його від вас, то можете бути в добрих стосунках зі своїм батьком чи сином, а тим часом спадкоємець такого великого вельможі, як мілорд Стайн, не може не лютувати, бо почуває, що його відпихають від влади, а отже, й дивиться на суперника дуже неприязним оком.
Вважайте за правило,— каже містер Пролазлі, непоправний цинік,— що в усіх вельможних родинах батьки й старші сини ненавидять один одного. Кронпринц завжди перебуває в опозиції до корони або пожадливо простягає до неї руки.
Шекспір знав світ, голубе мій, і коли він змальовує, як принц Гел (родина Ґонтів вважає його своїм предком, хоч він така сама рідня Джонові Ґонту, як нам з вами) приміряє корону свого батька, то це справжнє зображення кожного спадкоємця.
Якщо б ви були спадкоємцем герцогства і тисячі фунтів на день прибутку, то невже б ви не захотіли оволодіти ними? Не вірю! І цілком зрозуміло, що кожний вельможа, який ненавидів свого батька, добре знає, що його син так само ненавидить його; не дивно, що вони ставляться один до одного підозріло й неприязно. Те саме в стосунках старшого сина з молодшими. Ви повинні, голубе, знати, що кожен старший син дивиться на молодших братів у домі як на своїх ворогів, що відбирають у нього гроші, які повинні законно належати йому. Я часто чув, як Джордж Мак-Турок, старший син лорда Баязета, казав, що якби його воля, він, дочекавшись титулу, зробив би те, що роблять султани: вичистив би маєток, зразу відрубавши голови всім молодшим братам. І так вони всі думають, Запевняю вас, кожен з них у душі турок. Атож, сер, вони знають світ.
Тієї миті повз нас випадково проходив якийсь великий вельможа. Капелюх містера Пролазлі миттю злетів з його голови, і він, всміхаючись і кланяючись, кинувся вперед. Це свідчило, що він також знає світ — звичайно, по-своєму, по-пролазлівському. Вклавши все своє майно до останнього шилінга в щорічну ренту, Том міг не тримати зла на своїх небожів і небог, а до тих, що стояли вище за нього, не мав ніякого іншого почуття, крім постійного, великодушного бажання пообідати в них.
Між маркізою і природним, ніжним почуттям матері до дітей стояла жорстока перепона у вигляді різниці віри. Сама материнська любов до синів тільки додавала смутку й страху цій нещасній побожній жінці. її відділяла від дітей фатальна прірва. Вона не могла сягнути через неї своїми кволими руками, не могла перетягти дітей на свій бік, де, як вона вірила, на них чекав порятунок. Коли сини були ще молоді, лорд Стайн, сам учений чоловік і охочий до казуїстики, не знав кращої розваги в своєму маєтку, як після вечері, за келихом вина, нацьковувати вихователя своїх синів, велебного містера Трейла (нині мілорда єпископа Ілінгського) на сповідника міледі, отця Мола, цебто зіштовхувати Оксфорд і Сент-Ашель.
Браво, Летімере! Добре сказано, Лойоло! — вигукував він по черзі.
Він обіцяв зробити Мола єпископом, якщо той перейде в протестанти, і божився, що використає весь свій вплив, щоб здобути Трейлові кардинальську митру, якщо він зречеться своєї віри. Але жоден з духовних отців не відступався. І хоч сповнена любові мати сподівалася, що її менший, ближчий до неї син повернеться до правдивої віри — віри своєї матері,— цю побожну жінку чекало страшне, гірке розчарування, яке було ніби карою за гріховність її заміжжя.